Поняття та зміст відшкодування майнової шкоди працівниками.

Відповідальність працівників за спричинення шкоди як безпосередньо роботодавцю, так і третім особам, – одна з найгостріших проблем у вітчизняному трудовому праві. І, мабуть, найкраще це видно на прикладі професійних водіїв, позаяк у цій сфері, як ні в якій іншій, така шкода спричинюється найчастіше та досить часто виражається у досить значних сумах. Як правило, вона має вигляд пошкодження транспортних засобів під час ДТП, а також пошкодження іншого майна та/або спричинення шкоди життю та здоров’ю громадян.

З огляду на формулювання вітчизняного трудового законодавства підходи до відшкодування такої шкоди можуть бути абсолютно різними залежно від низки обставин, які роботодавець або потерпілий – третя особа не можуть проконтролювати та які, по суті, й не мають для них значення.

Відповідно до ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Щодо інших випадків, зокрема, повної матеріальної відповідальності, вони є виключенням із загального правила, та далеко не всі з них можуть бути віднесені до найпоширеніших категорій працівників, як-от: водіїв.

Так, відповідно до ст. 134 КЗпП повна матеріальна відповідальність настає у випадку укладення договору про повну матеріальну відповідальність. Але оскільки посада водія не входить до переліку посад, на яких відповідні нормативні документи дозволяють укладати договір про повну матеріальну відповідальність, цей випадок до водіїв не належить. Як і випадок отримання матеріальних цінностей під звіт навряд чи може бути підставою відшкодування працівником шкоди у повному обсязі саме від ДТП (хоча це й можливо в інших ситуаціях, наприклад, водій отримав відповідну грошову суму для ремонту автомобіля на фірмовій станції техобслуговування або закупівлі експлуатаційних матеріалів). Не може мати відношення до водіїв та більшості інших категорій працівників й низка інших випадків повної матеріальної відповідальності, передбачених цією статтею.

Виникає парадоксальна ситуація, коли роботодавцеві вигідніше, – позаяк лише у цих умовах він має можливість якось відшкодувати спричинену ним шкоду, – щоб водій під час ДТП знаходився у стані сп’яніння, або ж щоб комусь з третіх осіб під час ДТП було спричинено, щонайменше, середньої тяжкості тілесні ушкодження, щоб у діях винного водія був склад злочину, передбаченого ст. 286 КК України.

До того ж виникають певні проблеми при відшкодуванні шкоди третім особам, зокрема потерпілим під час ДТП, що сталася з вини найманого водія.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України роботодавець має відшкодувати шкоду, завдану з вини працівника під час виконання ним трудових обов’язків.

З іншого боку, оскільки відповідальність працівника обмежена вказаними розмірами та випадками, згідно із ст. 1191 ЦК, права вимоги у такому випадку роботодавець до працівника не має.

Це погано вже саме по собі, позаяк розбещує найманих водіїв та, фактично, породжує стан їхньої безкарності стосовно матеріальної відповідальності за наслідки скоєних ДТП. Саме цим, не в останню чергу, пояснюється, вочевидь, стиль водіння деяких з них.

З іншого боку, – виникає парадоксальна ситуація. Якщо, наприклад, автомобіль та цивільна відповідальність у роботодавця застраховані, як сам роботодавець, так і потерпілі треті особи отримали страхове відшкодування, ЦК України не містить положень, які б забороняли вже страховій компанії звернутися із регресом до винної особи, позаяк власне страхова компанія із такою особою у трудових відносинах не знаходиться. Тут вступає у дію “чисте” цивільне право, з усіма наслідками такого становища.

І, нарешті, найголовніша проблема у цій сфері, – це, по суті, антиконституційність становища, яке склалося із матеріальною відповідальністю працівника.

Так, відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Наведеній конституційній нормі прямо суперечить ситуація, за якої особа, котра безпосередньо спричинила шкоду й є у цьому винною відповідає абсолютно різним чином залежно від того, чи спричинена ця шкода під час виконання трудової функції, чи знаходиться дана особа у трудових відносинах із тим, кому спричинено шкоду, або іншими особами. Тим більше є неприпустимим, що від цього залежить становище потерпілого, якому спричинено таку шкоду.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 Конституції ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Жодних виключень щодо майнової відповідальності конституційна норма не містить. За таких умов перекладення майнової відповідальності перед третіми особами із працівника, який безпосередньо вчинив правопорушення (наприклад, порушення Правил дорожнього руху, що призвело до ДТП), на роботодавця, який ніяких правопорушень, укладаючи трудову угоду із цим працівником та, передаючи йому транспортний засіб, не вчинив, є також антиконституційним.

Вочевидь, що зазначена сфера правовідносин потребує термінового реформування – приведення законодавства у відповідність із Конституцією України задля захисту інтересів роботодавця від спричинення шкоди недобросовісними або недбалими працівниками та від відшкодування шкоди, спричиненої цими працівниками за власної вини та без вини роботодавця, третім особам, і задля стимулювання трудової дисципліни серед самих таких працівників шляхом загрози відшкодування матеріальної шкоди, чого наразі абсолютно немає й внаслідок чого, серед інших причин, і трудова дисципліна, і якість виконання трудових функцій найманими працівниками є почасти вкрай низькими.