Повідомлення римського історика А.Марцеліана про гунів (кінець IV ст.).

 

Плем’я гунів, про яких стародавні письменники знали дуже мало, живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує у своїй кількості всяку міру… Ніколи вони не ховаються в які б то не було будівлі, а, навпаки, уникають їх, як гробниць, відокремлених від звичайного побуту людей. У них не можна зустріти навіть укритого очеретом куреня. Вони кочують по горах і лісах, з колиски навчаються переносити холод, голод і спрагу. І на чужині входять вони під покрівлю тільки в разікрайньої необхідності, бо не вважають себе в безпеці під покрівлею… Тіло вони прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок лісових мишей. Нема у нихрізниці між домашнім і вихідним одягом; але раз одягнута на шию туніка[24] брудного кольору змінюється іншою не раніше, як вона розповзеться в лахміття від довгочасного гниття. На голову вони надягають криві шапки, на свої вкриті волоссям ноги – козячі шкури; взуття вони не виробляють ні на якій колодці, бо це утруднює їх вільний крок. Тому вони непридатні для пішого бою; зате вони ніби приросли до своїх коней, витривалих, але потворних на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий манір, виконують свої звичайні заняття. День і ніч вони проводять на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони проводять, сидячи на конях.

Не знають вони над собою суворої царської влади, але, задовільняючись випадковим проводом кого-небудь із своїх старійшин, нищать усе, що трапляється на шляху.Іноді, будучи ким-небудь зачеплені, вони розпочинають битву; в бій кидаються,вишикувавшись клином, з грізним завиваючим криком. Легкі й рухливі, вони раптом навмисне розсіюються і, не шикуючи бойової лінії, нападають то там, то тут, чинячи страшенні вбивства…

Ніхто з них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без певного місця проживання, без дому, без закону або стійкого способу життя кочують вони, ніби вічні втікачі, з кибитками, вяких проводять життя; там дружини тчуть їм жалюгідний одяг… Коли нема війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються всякому подихові перепадаючої нової дії, в усьому покладаються на дику лють...

 

Повідомлення римського історика Корнелія Тацита про слов’ян

 

… 46. Тут кінець Свебії. Чи віднести певкінів[25], венедів і феннів[26] до германців або сарматів, далебі не знаю, хоча певкіни, яких називають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і житлами повторюють германців. Неохайність у всіх, марність і заскніння серед знаті. Внаслідок змішаних шлюбів їх зовнішність стає все бридкішою і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку вони нишпорять по лісах та горах, які тільки існують між певкінами і феннами. Однак, їх скоріше можна віднести до германців, тому що вони споруджують собі житла, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які все життя проводять на возах і конях.

Тацит Корнелий. Сочинения. Т. І.

Ленинград, 1969. С. 372-373.

Повідомлення готського історика Йордана про слов’ян

… 34. Між цими ріками лежить Дакія, яку на зразок корони оточують скелясті Альпи[27]. Біля їх лівого схилу, що спускається до півночі, починаючи з місця народження ріки Вістули, на неосяжних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів. Хоча їхні назви змінюються тепер відповідно до родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами.

35. Склавени живуть від міста Новієтуна[28] і озера, яке називають Мурсіанським[29] до Данастра[30], а на північ – до Віскли[31]; замість міст у них болота і ліси[32]. Анти – наймогутніші з обох племен – живуть від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море[33] утворює закрут; ці ріки віддалені одна від одної відстанню багатьох переходів…

… 119. Після поразки Герулів Германаріх[34] рушив військо проти венетів, які хоча і були достойні зневаги через слабкості і зброї, були, однак, могутніми завдяки своїй численності і спробували спочатку чинити опір. Але нічого не вартує велике число (воїнів) непридатних до війни… Ці (венети), як ми вже розповідали на початку нашого викладу, а саме при переліку племен – походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенів. Хоча тепер[35] за гріхи наші вони лютують усюди, але тоді всі вони підкорилися владі Германаріха…

… 247-248. Поступово звільняючись з під їх (гунів) влади, і пробуючи проявити свою силу, він (Амал Вінітарій[36]) рушив військо на антів, і, коли вступив туди, в першій битві був переможений, але надалі став діяти більш рішуче і розіп’яв короля їх Божа разом із його синами і 70 старійшинами для постраху, щоб трупи розіп’ятих подвоїли страх покори. Але з такою свободою він правив впродовж одного року…

Йордан. О Происхождении и деяниях гетов. Вступ. Статья, перевод и комментарии

Е.Ч. Скржинской. Москва, 1960. С. 71-72, 90, 115.

 

 

Повідомлення візантійського історика Прокопія Кесарійського про слов’ян

 

… Ці племена, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною. Так само і в усьому іншому в обох цих варварських племен все життя і закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усім, і йому приносять у жертву биків і виконують інші священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона відносно людей має яку-небудь силу, і коли їм ось-ось загрожує смерть, чи охоплені хворобою, аби на війні в небезпечному становищі, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, відразу ж принести богові жертву за свою душу, і, уникнувши смерті, вони приносять у жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплений ціною цією жертви. Вони шанують і ріки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви всім їм і з допомогою цих жертв проводять і гадання.

Живуть вони в жалюгідних хатинах на великій відстані один від одного, і всі вони, здебільшого, міняють місце проживання. Розпочинаючи бій, більшість з них іде на ворогів з щитами і списами в руках, панцирів же вони ніколи не одягають. Деякі не носять ні сорочок, ні плащів, а самі тільки штани… і в такому вигляді ідуть на бій з ворогами. У тих і других (слов’ян і антів) одна і та ж мова досить варварська. І зовнішнім виглядом вони не відрізняються один від одного. Вони дуже високі на зріст і величезної сили. Колір шкіри і волосся у них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні. Спосіб життя у них, як і у массагетів, грубий, без усяких зручностей; вічно вони вкриті брудом, але по-суті вони не погані і зовсім не злобні, але в усій чистоті зберігають гунські звичаї. І колись навіть ім’я у слов’ян і антів було одне і те саме: в давні часи обидва ці племена називалися спорами (розсіяними), думаю тому, що вони жили, займаючи країну “спораден” (розсіяно), окремими селищами, тим то їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істра[37] по той бік ріки. Вважаю достатнім сказане про цей народ.

Прокопий из Кесарии. Война с готами.

Перевод С.Н. Кондратьева. Москва,

1950. С. 320-321.

 

Повідомлення візантійського автора (імовірно імператора Маврикія (582-602) про суспільний устрій, побут та військову справу слов’ян

 

…ІХ. 5. Племена слов’ян і антів схожі своїм способом життя, своїми звичаями, своєю любов’ю до свободи; їх ніяким чином неможливо навернути в рабство або підкорити у власній країні. Вони численні, витривалі, легко переносять спеку, холод, оголеність тіла, обмеженість у їжі. До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво, і, віддаючи їм знаки своєї шани, (при переході їх) з одного місця в інше, охороняють їх у випадку потреби, так, що коли б виявилось, що через недбальство того, хто приймає у себе іноземця, останньому причинено якусь шкоду, той, хто приймав його раніше, розпочинає війну проти винуватця, вважаючи обов’язком честі помститися за чужоземця. Тих, хто перебуває в них у полоні, вони не тримають у рабстві, як у інших племен, протягом необмеженого часу, а обмежують перебування його у рабстві певним терміном, пропонують йому на вибір: чи бажає він за певний викуп повернутись на батьківщину, чи залишитись там, де знаходиться, на становищі вільної особи і друга.

У них є велика кількість різноманітної худоби і земних плодів, складених купами, особливо проса і пшениці.

Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так, що більшість з них вважає смерть чоловіка своєю смертю і добровільно дають себе задушити, не вважаючи життям перебування вдовою.

Вони селяться поблизу важкодоступних місць біля річок, боліт і озер влаштовують у своїх житлах багато виходів, на випадок небезпеки. Необхідні для них речі вони закопують в потаємних місцях, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя мандрівників.

Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, покритих густим лісом, в тіснинах, на кручах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками, хитрощами, вдень і вночі, користуючись багатьма способами. Вони мають великий досвід у переправах через ріки, перевершуючи в цьому відношенні усіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так, що часто деякі з їх числа, заскочені несподіваним нападом, занурюються в глибину води. Вони тримають у роті спеціально для цієї мети виготовлені порожнисті стебла очерету. Лежачи навзнак в глибині ріки, вони виставляють кінці очеретинок на поверхню і дихають через них. Таким чином вони по багато годин можуть залишатися у воді, так що їх там ніхто не помітить. Якщо навіть трапиться, що стеблини очерету будуть видні зокола, то люди які не знають, у чому справа, подумають, що очерет росте у воді. Але хто знає про цей спосіб, тому не важко здогадатися, і тоді він їм може проштрикнути рот очеретом або висмикнути його з води, так що їм нічим буде дихати і доведеться вилізати на гору.

Усі чоловіки озброєні у них невеликими списами, по два на кожного, а у деяких, крім того, прекрасні щити, тільки занадто важкі, такі, що утруднюють рух. Вони також користуються дерев’яними луками і невеликими стрілами, намащеними особливою отрутою для стріл. Ця отрута діє сильно, і врятуватися від неї можна тільки прийнявши вчасно яку-небудь протиотруту або інший засіб, відомий досвідченим лікарям; або ж треба вирізати вражене отрутою місце, щоб вона не поширилася по усьому тілу.

У них нема спільної влади, вони вічно ворогують один з одним і під час бою не знають правильного строю, не стараються битися в бойовому порядку, так само не люблять показуватися на рівних, відкритих з усіх боків місцях. Якщо трапиться зважитись їм на рукопашний бій, вони підіймають загальний крик і повільно просуваються вперед, і якщо вороги не витримують їх крику і почнуть відступати, то наступають сильніше; у противному разі повертаються назад, не намагаючись випробовувати силу ворога в рукопашному бою. Вони тікають у ліс, де у них є надійний захист. Так вони примушують битися ворога в тісних місцях. Часто, несучи зі собою здобич, вони кидають її при найменшій тривозі і тікають у лісові хащі, потім, коли вороги оточують здобич, вони знову на них нападають і завдають шкоди. Так майстерно заманюють вони ворогів.

Вони дуже віроломні і невірні в дотриманні договорів, але поступаються більше перед страхом, ніж перед дарами. Часто розходяться в думках і не можуть прийняти спільного рішення; якщо й вирішать що-небудь спільно, відразу ж порушують прийняте рішення бо всі притримуються протилежних думок, і ніхто не хоче опуститися перед іншими…

Мишулин А.В. Древние славяне в отривках

греко-римских и византийских писателей

по VI в. н.э. // Вестник древней истории.

1941. № 1. С.253-256.

Повідомлення візантійського історика Феофілакта Сімокатти про віськові напади слов’ян на Візантію

 

Вони (авари) направили плем’я слов’ян і величезні простори римських земель були спустошені[38]. Слов’яни дійшли до так званих “Довгих стін”, прорвалися через них і на очах у всіх вчинили жахливу різню. Імператор у страху захищав “Довгі стіни” і вивів сюди з міста усе військо ніби створюючи з нього саме надійне укріплення для міста. Ось тоді Коментіол зі славою виконав свій обов’язок начальника армії. Він дійшов до ріки Ергінії[39] і несподівано напав на слов’ян, наніс варварам поразку… Згодом, в кінці літа він, зібравши сили ромеїв, рушив до Андріанополя і зустрівся там з Ардагастом[40], який вів по цих місцях великі загони слов’ян, величезну кількість полонених і багато здобичі. Перечекавши ніч, вранці він просувався до укріплення Ансіни[41] і сміливо вступив в битву з варварами. Ворогам довелося відступити, і він гнав їх до самої Ансіни[42]. Цей подвиг ромеїв дав полоненим можливість побачити світлий день…

Симокатта Фиофилакт. История /

Перевод С.П. Кондратьева. М., 1957. С. 35.

Повідомлення сірійського автора Іоана Ефеського про військові походи слов’ян

 

…. На третьому році після смерті царя Юстіна і воцаріння переможця Тіберія[43] здійснив напад проклятий народ склавіни. Вони стрімко пройшли через усю Елладу, країни Фессалоніки і усієї Фракії і підкорили багато міст і фортець. Вони спустошили і спалили їх, взяли полонених і стали господарями на землі. Вони осіли на ній панами, ніби на своїй власній, без страху. Впродовж чотирьох років, донині, через це, що цар заклопотаний війною з персами і всі свої полки направив на Схід, вони розійшлися по землі доки допускає їх бог. Вони палять і спустошують (країну), захоплюють полонених. Біля самої зовнішньої стіни (Константинополя) вони захопили усі царські табуни, багато тисяч голів, і іншу різну здобич. Ось і до цього дня, тобто до 895 р.[44], вони залишаються, живуть і спокійно перебувають у країні ромеїв – люди, які не сміли (раніше) показуватися з дрімучих лісів і (місць), захищених деревами, і не знали, що таке зброя, крім двох або трьох лонхідеїв, тобто дротиків[45].

Дьяконов А. Известия Иоанна Эфеского и

сирийских хроник о славянах VI-VII вв. //

Вестник Древней Истории. 1946. № 1. С. 32.