Боротьба ЗУНР проти польської агресії 1918-1919 рр.

3.6. Бої за Львів. Українсько-польське збройне протистояння виникло одразу ж після Листопадового повстання у Львові. Реакція на нього у мешканців міста була різною. Відомо, що в цей час переважну більшість львів’ян становили поляки, другою за чисельністю були євреї і лише третьою – українці. Внаслідок багатовікової колоніальної політики Львів залишався польським островом в українському морі. Українці зустріли перемогу повстання з величезним ентузіазмом, євреї нейтрально, поляки у своїй масі вороже. Вже у другій половині дня 1 листопада польські військові організації підняли антиукраїнське повстання у Львові. Його очолив капітан Ч. Мончинський. У розпорядженні Д. Вітовського, який організував переворот було обмаль сил, щоб контролювати велике місто. Із 1400 стрільців та офіцерів, які були у його розпорядженні у перший день повстання за два дні залишилося 648. Після захоплення влади у Львові багато з них, вважаючи, що перемога остаточна розійшлися по домах. Внаслідок цього уже 2 листопада поляки оволоділи головним залізничним вокзалом і розташованими поруч складами із зброєю. 3-4 листопада до Львова прибули з Чернівців УСС, які упродовж дводенних боїв відбили наступ поляків на центр міста, проте так і не повернули залізничного вокзалу. Останнє дало змогу супротивнику отримувати допомогу з Польщі. 5 листопада командувачем українських військ у Львові замість Д.Вітовського було призначено отамана (майора) Г.Коссака, якого 9 листопада замінив полковник Г.Стефанів. Першим його наказом було негайно сформувати у Золочеві, Тернополі, Коломиї та інших містах військові групи і скерувати їх до столиці. Проте цей наказ не був виконаний належним чином, що послабило українську оборону Львова. У середині листопада на допомогу галичанам прибув загін із Наддніпрянщини під командуванням отамана А.Долуда. Це викликало паніку у польському таборі. 18 листопада поляки запросили в українців перемир’я. За цей час вони отримали допомогу з Кракова і вже 21 листопада розпочали контрнаступ на позиції українського війська, погрожуючи частковим оточенням. У ситуації, що склалася Г.Стефанів прийняв рішення вивести українські війська з міста. В ніч з 21 на 22 листопада українські частини відступили на схід від Львова. Відтак столиця була втрачена.

3.7. Українсько-польська війна: її характер, хід та наслідки. День 21 листопада можна вважати початком власне польсько-української війни оскільки все, що діялося до того часу було внутрішнім конфліктом між українською владою і польським населенням краю. З приходом до Львова регулярних частин із корінних польських земель розпочалася війна між Польщею, яку підтримувала Антанта і ЗУНР. З боку останньої це була війна оборонна, справедлива, національно-визвольна за своїм характером. Хронологічно війну можна поділити на два періоди. Перший – листопад 1918 р.- травень 1919 р. Під час якого велися боротьба за захоплені поляками українські території, передусім Львів; другий – травень – липень 1919 р., коли проти Галицької Армії була кинута армія генерала Ю.Галлєра, сформована у Франції і та змушена була відступити за Збруч на територію Наддніпрянської України.

На початковому етапі війни командування Галицької Армії допустило стратегічну помилку, не зумівши оборонити від поляків Перемишля. Захопивши цей важливий стратегічний пункт, польські війська опанували важливі залізничні шляхи на схід Перемишль-Львів, Перемишль - Ярослав - Рава-Руська.

Наприкінці грудня 1918 р. Галицька Армія розпочала перший наступ на Львів, який однак через погану підготовку не увінчався успіхом. 11 січня 1919 р. розпочався другий наступ на Львів. Українські війська опанували околиці Львова, проте здобути його не могли. Ця наступальна операція була проведена за наполяганням Є.Петрушевича, який вважав, що в разі її успіху українській делегації на Паризькій мирній конференції буде полегшено ведення переговорів.

Після реорганізації Галицької Армії її командування провело чергову наступальну операцію - „вовчухівську офензиву”. Операція розпочалася 16 лютого по лінії Судова Вишня - Городок. Проте успішному її розгортанню перешкодило втручання делегації Антанти, яку очолив генерал Бартелемі. Він запропонував, польсько-українську лінію розмежування (так звана „лінія Бартелемі”), яка передбачала перехід до Польщі Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну. Українська сторона відкинула цю пропозицію, однак за час перемир’я на фронті поляки встигли перегрупувати свої сили і організувати оборону Львова. 2 березня Галицька Армія перейшла у наступ але Начальна Команда не проявила належної наполегливості, щоб завдати вирішального удару по польських позиціях під Львовом. Ув’язавшись у бої під Городком, вона не вжила заходів, щоб перешкодити підходу польського підкріплення з Перемишля. Відтак Вовчухівська наступальна операція не вдалася. Наприкінці квітня 1919 р. ситуація на українсько-польському фронті стала ще важчою для Галицької Армії. Згідно рішення Антанти з Франції в Галичину було перекинуто 80-тисячну армію генерала Ю.Галлера. Вона мала бути спрямована проти більшовиків, однак польське командування кинуло її проти українців. 14 травня польські війська розгорнули наступ на галицькі частини. Під натиском переважаючих сил українська армія розпочала організований відступ на схід. Ситуацією, що склалася скористалися румуни. Впродовж 24-27 травня вони окупували південно-східні повіти Галичини і стали погрожувати Станіславу. 25 травня польські боївки, підняли заколот у Станіславі і захопили його. Уряд і Галицька Армія зосередилися на невеликому клаптику території – у трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин-Чортків. Після швидкого перегрупування Галицька Армія розпочала останню наступальну операцію – „чортківську офензиву”, що тривала з 7 по 27 червня 1919 р. За кілька днів українці знову здобули Чортків, Золочів, Тернопіль, Золочів, підійшли до Галича але розвинути подальший успіх було не можливо через брак боєздатних резервів, та озброєння. Антанта відверто підтримала поляків. 25 червня вона прийняла остаточне рішення, яким зобов’язувала Польщу окупувати територію ЗУНР. Галицька Армія наприкінці червня – початку липня знову опинилася на висхідних позиціях. За таких умов Є.Петрушевич за погодженням з Директорією віддав наказ про евакуацію армії на лівий берег Збруча, контрольований армією УНР під командуванням С.Петлюри. 16-17 липня 1919 р. Галицька Армія перейшла на територію Наддніпрянської України, зосередившись в районі Кам’янця-Подільського. Сюди ж прибуло і керівництво ЗОУНР з Є.Петрушевичем. Відтепер їхня доля була тісно пов’язана із Директорією УНР.

Українсько-польська війна 1918-1919 рр. закінчилася поразкою для українців і окупацією ЗУНР Польщею. На окупованій території польські війська чинили жорстокі репресії: розстрілювали та ув’язнювали українських державних та політичних діячів, інтернувала українську інтелігенцію, яка не відступила з українськими військами, тисячі цивільних і військових галицьких українців було кинуто у концтабори, в яких панували жахливі умови, що своєю чергою спричинилися до масового вимирання в’язнів.

Серед найважливіших причин поразки ЗУНР стала не її внутрішня слабкість, викликана недостатнім розвитком національно-визвольного руху й національною свідомістю населення, а в першу чергу величезна перевага поляків, агресію яких проти молодої Української держави підтримала Антанта.