Державотворча діяльність уряду ЗУНР.

2.2.Формування органів влади. 5 листопада 1918 р. УНРада опублікувала декларацію про устрій держави. Відповідно до її положень Українська держава була демократичною республікою, в якій гарантувалися рівні права усім її громадянам незалежно від національності і віросповідання. Вищим законодавчим органом влади ставала УНРада. 9 листопада вона сформувала уряд – Державний секретаріат, який складався із 14 Державних секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила Тимчасовий основний закон – конституцію новоствореної держави відповідно до якої вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Територія ЗУНР охоплювала землі Східної Галичини й українську частину Буковини. На жаль останню не довго належала ЗУНР бо 11 листопада сюди прибули румунські війська, зайняли Чернівці, а незабаром, скориставшись відсутністю тут українських військ і всю північну Буковину. Столицею ЗУНР стало місто Львів. Населення країни налічувало коло 5 млн. людей, з них 71 відсоток становили українці, 14- поляки, 13 - євреї, 2 - інші. Було затверджено символіку держави: герб – золотий лев на синьому полі і синьо-жовтий прапор. 4 січня 1919 р. затверджено закон згідно якого Національна Рада обирала президію у складі президента і чотирьох його заступників. Президентом став Є.Петрушевич. Було створено також виділ (комітет) з 10 членів, який мав дорадчі функції при президенті.

Поряд із створення центральних державних органів влади формувалася місцева адміністрація. На місцях - у кожному повіті призначалися державні повітові комісари. Вони керували усіма цивільними організаціями і справами повіту за винятком війська, суду, залізниць, пошти й телеграфу. Ці функції покладалися на спеціальних повітових і окружних комендантів. Спочатку комісарів обирали громади на повітових Національних Радах, пізніше їх призначав уряд – Державний Секретаріат.

Для забезпечення внутрішнього порядку 6 листопада було створено державну жандармерію, а 21 листопада визначено судову структуру ЗУНР: повітові, окружні суди та вищий суд.

Отже, за короткий проміжок часу на західноукраїнських землях була створена національна державна адміністрація. В основу адміністрації ЗУНР була покладена австрійська модель державного апарату пристосована до нових умов, що забезпечило стабільність в державі й ефективну діяльність її уряду.

2.3.Створення Галицької Армії. Одразу ж після Листопадового повстання уряд ЗУНР розпочав створення збройних сил - Галицької Армії. До цього спонукала його польська агресія, що розпочалася проти ЗУНР уже в перші тижні листопада 1918 р. 5 листопада 1918 р. УНРада і Генеральна Команда звернулася до українського народу з відозвою „Під зброю!”, у якій обґрунтовувалася потреба у створенні власного війська. Запроваджувався загальний військовий обов’язок, проведено військово-територіальний поділ держави. Мобілізації до Галицької Армії підлягало українське чоловіче населення ЗУНР віком від 18 до 35 років. Територію держави поділено на три військові області (Львів, Тернопіль, Станіслав), на чолі якої стояв військовий комендант, затверджено текст військової присяги.

Основою Галицької Армії стали військові частини, які брали участь у Листопадовому перевороті і два курені Українських Січових Стрільців (УСС). Станом на 21 листопада, тобто коли українці втратили Львів, чисельність армії становила 161 офіцер і 4517 стрільців.

В процесі формування Галицької Армії доводилося долати значні труднощі. Передусім не вистачало вищих офіцерів із досвідом штабної роботи. Це пояснювалося тим, що у середовищі галицьких українців військова служба була непопулярною, непрестижною, а тому мало хто з батьків віддавав своїх синів до навчальних військових закладів. Негативно впливала на військове будівництво загальна втома від війни, що тривала з 1914 р., вичерпання мобілізаційних можливостей краю, бракувало і військового спорядження адже на території ЗУНР не було жодного військового заводу на якому можна було б виробляти озброєння.

Перші частини Галицької Армії створювалися стихійно в ході боїв з польськими військами. У грудні 1918 р. існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, сотні. В оперативному плані вони підлягали головному командуванню армії – Начальній Команді, а адміністративно були майже самостійними одиницями – самі дбали про своє забезпечення і навіть мобілізацію. Очолював Начальну Команду – головнокомандувач Начальний Вождь. Його помічником був начальник булави (тобто начальник штабу).

Впродовж січня-лютого 1919 р. була проведена реорганізація Галицької Армії. Розрізнені бойові групи було зведено у три корпуси по чотири бригади у кожному, у бригаді – 3-5 куренів, полк артилерії, кінна сотня, сотня зв’язку, технічна сотня і допоміжні формації. Бойовий стан реорганізованої армії налічував 25 тис. багнетів, 600 кінноти і 150 гармат. Разом з допоміжними відділами і службами Галицька Армія станом на лютий 1919 р. налічувала понад 50 тис. чоловік, а після проведеної у березні мобілізації зросла до 126 тис. чоловік, з них на фронті перебувало 52 тис. стрільців і 1412 офіцерів. Оскільки армія відчувала гострий брак вищих штабних офіцерів, то на відповідні посади їх доводилося запрошувати з колишньої австро-угорської армії або армії УНР.

Галицька армія відзначалася відмінною дисципліною і високою національною свідомістю. Основною бойовою формацією армії була піхота, але найкращим родом військ була артилерія, яка нерідко вирішувала хід бою. Натомість слабо були розвинені кіннота, залізничні й автомобільні частини. У зародковому стані перебувала й авіація. Перша авіачастина була створена за допомогою УНР у грудні 1918 р. Її організатором виступив поручник Петро Франко – син І.Франка. Авіапарк налічував майже 80 літаків австрійського, німецького і французького виробництва.

Галицька Армія вже з перших днів свого існування вела безперервні бої з переважаючими польськими військами. Однак лише після того, як у травні 1919 р. в Галичину було перекинуто з Франції 80-тисячну армію генерала Ю.Галлєра вона втратила ініціативу у веденні бойових дій і змушена була в середині липня перейти на Наддніпрянську Україну і разом з армією УНР продовжувала боротьбу проти червоних і білих російських військ.

Доля Галицької Армії виявилася трагічною: восени 1919 р. її охопила епідемія тифу (в строю залишилося лише 4 тис. людей), щоб рятувати людей її командування уклало договір про перехідна на бік російської Добровольчої армії генерала А.Денікіна, а після її поразки у лютому 1920 р. на сторону Червоної армії. Більшовики її реорганізували в Червону Галицьку Армію (ЧУГА). Під час українсько-польсько-радянської війни, у квітні 1920 р. деякі частини армії підняли повстання проти більшовиків. Чимало стрільців та офіцерів було розстріляно більшовиками, вислано в Сибір і на Соловки, деякі потрапили до польського полону й опинилися у концтаборах. Лише невелика частина армії під командуванням генерала А.Кравза прорвалася через Карпати у Чехословаччину й уникнула полону.

 

2.4.Внутрішня та зовнішня політика уряду. Діяльність уряду ЗУНР проходила у важких умовах. Особливо взнаки давалася розруха викликана наслідками Першої світової війни і збройною агресією, яку розв’язала проти ЗУНР Польща. Матеріальне становище населення різко погіршилося. Лише у Львові впродовж 1914-1917 рр. продукти подорожчали утричі, дрова – більше ніж учетверо. Тривалість робочого дня збільшилася до 14-16 годин. Мобілізації сільського населення і воєнні дії на території Галичини згубно вплинули на сільськогосподарське виробництво: половина земель взагалі не оброблялася, удвічі впала врожайність зернових і технічних культур. Якщо в 1913 р. на душу населення в краї вироблялося 400 кг. зерна і 620 кг. картоплі, то у 1918 р. лише 150 і 300 кг.

В ситуації, що склалася уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, поташевої соди. Навесні 1919 р. регламентовано розподіл м’яса, заборонено випічку хліба без установленого мінімуму сурогату (25 відсотків домішки картоплі чи відходів зерна), обмежено його продаж у їдальнях.

Уряд ЗУНР, усвідомлюючи важливість аграрної реформи, у січні 1919 р. створив комісію для проведення земельної реформи. Відповідний закон був прийнятий 14 квітня і 5 травня 1919 р. опублікований. Він передбачав ліквідацію великої земельної власності – поміщицької, державної, церковної. Після закінчення війни землю мали розділити між безземельними і малоземельними селянами, у першу чергу бійцями Галицької Армії. При цьому заборонялося самовільне захоплення і розподіл землі. Ліси переходили у державну власність. У законі не вказувалося на механізм передачі землі селянам. Остаточно це питання мав розв’язати сейм, який повинен був визначити ціну на землю. Але ще до цього планувалося створити мережу державних кредитних установ, через які б відбувалося кредитування селянських господарств на придбання земельних наділів.

4 квітня 1919 р. до обігу впроваджено свою валюту – гривні, прирівняної до одної австрійської корони і карбованці вартістю дві корони. Одначе нова валюта не змогла стримати галопуючої інфляції. В ході грошової реформи уряд намагався підвищити заробітну плату, особливо кваліфікованим працівникам, вів наполегливу боротьбу із спекуляцією.

Керівництво держави пішло на зустріч робітничим вимогам. Було дозволено 8-годинний робочий день, а для вшанування трудівників день першого травня оголошено державним святом. На жаль, соціальні реформи, які проголосив уряд не були реалізованими через війну з Польщею. Їх втілення в життя затягувалося, що викликало незадоволення населення. Так, уряд змушений був вжити жандармерію і військо, щоб припинити стихійні розподіли селянами землі, а також виступ робітників Дрогобича у квітні 1919 р. Вимушені силові методи наведення порядку в країні були продиктовані необхідністю не допустити хаосу в тилу, що загрожував стабільності фронту Галицької Армії, яка стримувала наступ поляків.

Уряд розпочав ґрунтовну перебудову системи народної освіти. У Законі про основи шкільництва від 13 лютого 1919 р. публічні школи оголошувалися державними, а вчителі державними службовцями, дозволялося й створення приватних шкіл.

Законом Української Народної Ради від 15 лютого 1919 р. затверджено державність української мови, її обов’язкове вживання у державних установах і організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам ЗУНР гарантувалося право усного чи письмового звертання до державних і громадських структур їхньою рідною мовою.

Важливе місце в діяльності уряду ЗУНР посідали проблеми зовнішньої політики. Найголовніше завдання, яке він прагнув добитися на міжнародній арені – отримати міжнародне визнання, домогтися у країн Антанти, щоб ті вплинули на припинення Польщею військової експансії проти ЗУНР, нарешті здобути собі союзників. Пріоритетними у зовнішньополітичній діяльності для уряду ЗУНР стало встановлення дипломатичних контактів з країнами, які виникли на руїнах колишньої Австро-Угорщини. У листопаді 1918 р. було зроблено спроби встановити дипломатичні зв’язки з Англією і США. Особливий наголос при цьому робився на необхідності припинення польської агресії проти ЗУНР, яка мала право на незалежне існування згідно з 14 пунктами декларації американського президента В.Вільсона. Доля Східної Галичини повинні були вирішувати країни-переможці. Незважаючи на зусилля, яких докладали західноукраїнські дипломати, Антанта не тільки не визнала її на офіційному рівні але й взяла курс на підтримку Польщі. 25 червня 1919 р. Паризька мирна конференція прийняла ухвалу, яка зобов’язувала Польщу під приводом охорони населення Східної Галичини від „більшовицьких банд” окупувати цю територію, забезпечивши місцевому населенню національні, релігійні та культурні права. Остаточне вирішення приналежності Галичини відкладалося на пізніше.

Таким чином, зусилля дипломатії ЗУНР створити якісь міжнародні гарантії безпеки для країни не мали успіху. Країна фактично не розірвала міжнародної ізоляції. Де факто її визнали Чехо-Словацька Республіка та Угорщина, але реальної допомоги від цього ЗУНР не мала.

2.5. Злука УНР та ЗУНР. Одним з найголовніших напрямків діяльності уряду ЗУНР у 1918 р. стали заходи спрямовані на возз’єднання з Наддніпрянською Україною. Остання розглядалася західноукраїнськими політиками як єдина можливість отримати військову і матеріальну допомогу для відсічі польській агресії. Вже у листопаді до Києва була відряджена делегація на чолі з О.Назаруком, яка мала вести переговори з гетьманом П.Скоропадським про надання допомоги у боротьбі з Польщею. Однак антигетьманське повстання перешколо цьому. У другій половині листопада до Києва було направлено нову делегацію на чолі з державним секретарем внутрішніх справ Л.Цегельським, яка розпочала переговори з Директорією. 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписали у Фастові з Директорією передвступний договір про об’єднання (злуку) УНР та ЗУНР в одну державу. 3 січня 1919 р. УНРада у Станіславі ратифікувала цей договір. У першій половині січня галицьке керівництво отримало повідомлення від Директорії УНР, що у Києві збирається тимчасовий парламент – Трудовий конгрес, на який ЗУНР мала надіслати 65 делегатів. Тоді ж мало відбутися офіційне оформлення об’єднання обох республік у єдину УНР. Західноукраїнську делегацію очолив віце-президент Лев Бачинський. Вона везла до столиці лист до Директорії від УНРади і ухвалу про ратифікацію передвступного договору. Урочисте проголошення об’єднання двох держав відбулося 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. Директорія з цього приводу прийняла спеціальний універсал, що проголошував створення соборної УНР. Того ж дня Трудовий конгрес майже одноголосно затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР. З цього часу ЗУНР стала називатися Західною Областю Української Народної Республіки (ЗОУНР), а її президент Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії. ЗОУНР фактично зберігала за собою широкі автономні права. Координувалися лише зовнішня політика і військові справи. Проте завдяки договору про злуку ЗУНР почала отримувати від УНР військову допомогу, а також продовольство. Тільки у грудні 1918 р. вона отримала від Директорії 20 тис. гвинтівок, 10 млн. патронів, 300 кулеметів, 80 гармат, 20 літаків, кілька ешелонів продовольства.