Універсал Директорії унр про злуку унр та зунр

 

Універсал Директорії Української Народної Республіки.

22.01.1919р

 

Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає На­род Український про велику подію в історії землі нашої Української.

З січня 1919 р. в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх ук­раїнців б. Австрійської Угорської Імперії І як найвищий їхній законодав­чий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української На­родної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Рес­публікою в одноцільну Суверенну Народну Республіку,

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів на­ших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в постанові Західної Ук­раїнської Народної Республіки від 3 січня 1919р.

Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружними зусиллями всіх-своїх синів будувати нероздільну Самостійну Державу Українську на благо і щастя всього ЇЇ трудового люду.

 

22 січня 1919 року у м. Києві.

 

Голова Директорії В. Винниченко

Члени Директорії:

[С.]Петлюра, [О.]Андрієвський,

Член-секретар [А.]Макаренко,

Ф. Швець

Керуючий справами Директорії І. Красковський

З оригіналом згідно:

Начальник канцелярії Директорії

Діловод

 

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920. Документи і матеріали. У 2-х томах. Т.2. - Київ,2006. - С.441.

Із статті Д.Катрича „З листопадових боїв” про причини поразки українців у боротьбі за Львів у 1918 р.

Причини цих невдач були зовсім ясні. Перш усього склалася на це велика диспропорція між українськими бойовими засобами і технічними труднотами наміченого завдання.

Дальшою причиною невдач була менша організацій­но-військова справність української сторони. Польські бойові сили не були численніші від українських, а про­те в найкритичнішому положенні вони вміли дати собі раду. Як українці проломили де-небудь польський фронт, вони не тратили голови, не розбігалися безрадні, але держалися остатками сил, а тимчасом ловили в місті кожного боєздатного поляка, військового чи цивільного, виганяли робітників із верстатів, саджали на авта і кидали в загрожені місця свойого фронту. До двох, трьох годин у них мусіли найтися потрібні резерви, щоб зліквідувати небезпеку. Для цього завдання, для підмоги своєму фронтові поляки мали окремий Організаційний апарат, що захоплював своєю сіткою ціле польське гро­мадянство, без ріжнцці звання, віку і пола, мали пот­рібні технічні і комунікаційні орудники¨. Все було у них свідоме своєї ціли, розагітоване, об’єднане ненавистю до українців, а що найважніше перейнято спільною волею, одним горячим бажанням – поконати за всяку ціну свойого противника.

Не так було воно серед українців. Оборона Львова по українському боці була здана виключно на військо. Так хотів від самого початку полк. Стефанів, що не приймав ніякої співпраці цивільного громадянства. І це був великий промах, бо війна не велась чейже в полі, між двома полевими арміями, але в місті, серед густого населення і то в двох третинах ворожого, а по ворожій стороні виступало не тільки військо, але ціле польське населення. Була це війна двох народів у буквальному значенні. І коли в такій війні українська команда об­межилася тільки до військових сил, так як в полі, то добровільно ставила себе в гірше положення, обмежувала свої бойові ресурси і при байдужності та військовій незорганізованості краю засуджувала себе згори на нев­дачу<…>

Словом, українці не мали зорганізованого у Львові свойого запілля. Не було ні скоординованої співпра­ці ні взагалі організаційного зв’язку між цивільним на­селенням і військом. Через те українська сила у Львові не була як слід використана. Багато ріжнородного укра­їнського елементу стояло поза скобками оборонної ак­ції. Великий відсоток боєздатних сил серед цивільного населення не зголосився в розпорядження військової влади і ждав осторонь, що з того вийде.

Не використані були особливо інтелігентські си­ли. Багато австрійських державши службовців сиділо дома, хоча без заняття, бо ніде не урядувалось. Бігали тільки до Народного Дому довідувались, як стоїмо. Бі­гали світські люди, замість взятися до якоїсь праці задля оборони міста, бігали й духовні, замість піти на фронт і огненним словом загрівати до витревалості в бою <…>.

Марнувалась також сила українського жіноцтва. Правда, були горячі молоді патріотки, що ходили від одної влади до другої, від уряду до уряду, жертвували свої сили і знання, одначе всюди стрічалися з відмо­вою. В цей мент, коли кожна свідома українська людина у Львові повинна була числитися на вагу золота, а вже прямо неоцінену вартість мала людина інтелігентна, ук­раїнського жіноцтва ніхто не закликав до праці, ніхто його не заохотив. Навпаки, українські інтелігентки мусіли добувати собі право на працю, хоча на основі ук­раїнських законів вони були вже горожанками, рівноп­равними з мужчинами. Правда, частину з них ужито, до військових харчівень. В кухнях біля Народного Дому, в ратуші, в соймі¨ працювали гімназистки і студентки уні­верситету, учительки й уряднички, працювали з повним пожертвуванням, бо прохарчування армії це дуже важна річ. Алеж до шкрабання бараболі, краяння цибулі чи мі­шання тіста можна було вжити рівно добре або навіть краще українські служниці, що служили досі по польсь­ких домах і яких багато зараз у перших днях листопада опинилося без заняття, а жіноцтво зі середньою і вищою освітою вжити до канцелярійної чи подібної служби, що­би, звільнити численних старшин, для яких місце було на фронті.

У поляків було інакше. Там уміли використати не тільки увесь мужеський матеріал, але й не погордили жінками та дітьми. На кожному кроці по польській стороні бачилось легіоністки, що взяли на себе мундур і кріс, стаючи в один ряд з мужчинами.

Велику прислугу робили польські жінки в розвідчій службі. Переходили крізь боєву лінію і приносили вістки в одного боку міста на другий, інформували польську команду про всі подробиці української ситуа­ції <…>

Не маючи зорганізованого запілля, українська ко­манда не мала й такої допомоги від українського ци­вільного населення. Розпорошене серед польського і жи­дівського елементу, воно по польському боці було жерт­вою воєнного режиму, а по українському боці збентежене воєнними невдачами, відчужене від українського цивіль­ного і воєнного проводу, засуджене на бездіяльність, сиділо зацукане в "мишачих дірах" і дожидало непевного завтра.

В результаті з українського боку не роблено у Львові того, що для вдержання міста зробити було тре­ба. Це було й причиною безсильності українського фрон­ту.

Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів,1993.- С.212-215.