ТОП 10:

Українська держава павла скоропадського



Павло Петрович Скоропадський (1873— 1945 pp.) був вихований у повазі й любові до української культури (його предки походили з давнього козацького роду). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією та армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.

П. Скоропадський у політичній діяльності спирався на консервативні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових й окупаційні австро-німецькі війська.

Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано в Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент — сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд — Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.

За часів Скоропадського відновлювалася приватна власність на землю, яку тепер можна було продавати й купувати. Передбачалася передача землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам, які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув'язнити.

Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали можливість збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися.

Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької діяльності. Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.

Метою військової реформи було створення національної армії кількістю 300 тис. осіб і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот.

Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політика гетьманського уряду у сфері культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей.

Зовнішня політика була спрямована на-підтримку дипломатичних відносин з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р. — з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання Скоропадському не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі.

В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.

Існування Української Держави П. Скоропадського призвело до встановлення військової диктатури у вигляді монархії (гетьманату). Внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння такого режиму.

 

Відродження унр. Директорія

 

Погіршення становища робітників і селян, повер нення поміщиків, що відбирали за допомогою збройних загонів гетьмана землю, повна залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, поразка держав Четверного союзу призвели до краху Гетьманату, На початку листопада 1918 p., коли він став очевидним, П. Скоропадський вирішив сформувати новий кабінет, зорієнтований на Антанту. Але остання допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою міжнародної ізоляції П. Скоропадський оголосив про федерацію України з "майбутньою", небільшовицькою Росією. Ця ідея остаточно відштовхнула від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні керівництва українських політичних партій, об'єднаних в Національний союз, було створено новий орган - Директорію на чолі з В. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім них, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський і А. Макаренко. Ядро військ Директорії становив полк українських січових стрільців полковника Є. Коновальця, що дислокувався у Білій Церкві. Звідти 16 листопада повстанці повели наступ на Київ, де вибухнуло повстання. Крім того, розгортався партизанський рух. Гетьман втрачав контроль над країною, його військові сили танули. 14 грудня 1918 р. повстанці здобули перемогу в Києві. Зрікшись влади, П. Скоропадський подався до Німеччини.

Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР і призначила свій перший уряд під головуванням В, Чехівського. Вища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові - своєрідному парламентові, сформованому з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.

Невдовзі всередині Директорії розгорілися суперечки щодо форми державності України, шляхів її розвитку, загострилося й особисте суперництво між В. Винниченком і Co Петлюрою.

Директорія почала втрачати авторитет. Деклару ючи відданість інтересам селян, нова влада здійснювала надто обережну політику: терміни й порядок поділу поміщицьких земель не визначалися. Директорія заявила про свою солідарність із робітниками, але водночас придушувала страйки, забороняла діяльність робітничих організацій політичного характеру і навіть розганяла профспілки.

На місцях реальна влада зосереджувалася у виборних отаманів напівпартизанських загонів, які вдавалися до самоуправства, організовували погроми єврейського населення. Деякі з отаманів (зокрема Махно, Григор'єв) пізніше перейшли на бік радянської влади.

Антанта, яка восени 1918 р. висадила свої війська на Півдні України, відмовлялася визнати Директорію. 23 листопада в київських та одеських газетах було надруковано Декларацію Антанти про початок інтервенції в Україні. Заявлялося, що Антанта висадить свої війська з метою подолання анархії та дотримання порядку. Наприкінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море і стала на рейдах Севастополя та Одеси. 11 грудня до Одеси увійшли частини Директорії. На деякий час місто було розділено на кілька зон. 18 грудня офіцери-добровольці під командуванням генерала Гришина-Алмазова (які до того перебували під французькою охороною в зоні порту) перейшли в наступ та вибили українські війська за межі міста. Пізніше (у січні 1919 р.) французькі війська зайняли Миколаїв, в якому ще залишилась німецька окупаційна дивізія. Навесні 1919 р. до інтервенції приєдналися грецькі частини. Представники французького командування в Одесі на переговорах з представниками Директорії в брутальній формі вимагали її реорганізації (зокрема виведення з її складу В. Винниченка), обіцяючи за певних обставин підтримку в боротьбі з більшовиками.

На сході і півночі Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, добровольчі війська генерала Денікіна. В цей час у Криму діяв кадетський крайовий уряд на чолі з С. Кримом, який повністю залежав від командування військами Добровольчої армії в Криму. Опираючись на С. Крима, білогвардійці повели наступ на північ від Азовського моря.

Деякі українські партії стали на шлях боротьби з Директорією. Так, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував також на Херсонщині отаман Григор'єв. У січні 1919 р. від УСДРП відкололася група Мазуренка, так звані "незалежники", які незабаром уклали угоду з більшовиками про боротьбу з Директорією. Не вдалося Директорії знайти спільної мови і з Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками спробував захопити Катеринослав.

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити на Конгресі Трудового Народу України, що відбувся в січні 1919 р. На цьому Конгресі були присутні також і делегати від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка згідно з домовленістю у Фастові 1 грудня 1918 р. об'єднувалася з УНР. 22 січня 1919 р. у Києві проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу ("акт злуки"). З цього часу ЗУНР дістає назву Західна Область УНР (ЗОУНР). Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУ HP Є. Петрушевич. Неспроможність дійти до перемир'я з більшовиками призвела до відставки В. Винниченка та Голови Ради Народних Міністрів В. Чехівського. С. Петлюра виходить зі складу УСДРП і утворює кабінет на чолі з С. Остапенком. Фактично С. Петлюра зосереджує основні важелі влади в своїх руках.

Наприкінці січня - на початку лютого в Москві відбулися переговори між делегаціями Директорії (голова С. Мазуренко) та РНК РСФРР (голова Д. Мануїльський) про припинення наступу російських радянських військ в Україні. Переговори закінчились безрезультатно. 2 лютого Директорія виїхала до Вінниці, більше вона до Києва не поверталася.

Спроби військ Петлюри протистояти радянським частинам успіхом не увінчалися. Його не підтримали Антанта і Денікін. До того ж військові підрозділи, підпорядковані Директорії, в багатьох випадг ках являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік місць проживання, але розпадалися при виході в інші регіони, втрачали боєздатність за несприятливих обставин. Свою роль відіграла й агітація більшовиків з обіцянками ліквідації приватної власності на землю, загального зрівняльного її поділу. Це сприяло поширенню прорадянських настроїв, які охопили і військо У HP. Якщо на початку свого правління Директорія мала 100-тис. армію, то наприкінці січня 1919 р. - всього 21 тис. чоловік.

Після виїзду у лютому 1919 р. з Києва склад та місце перебування Директорії неодноразово мінялися залежно від воєнної обстановки (Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський та інші). Після відрядження за кордон у листопаді 1919 р. А. Макаренка і Ф. Швеця Директорія припинила своє існування як колективний орган. Згідно з законом про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р. Директорія скасовувалась, С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

Причинами падіння Директорії були нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої політики, протистояння різних політичних сил, невміння створити міцний державний апарат і широку соціальну основу. Одним із вирішальних чинників поразки Директорії стало зовнішнє втручання, насамперед Радянської Росії, а також Антанти і Польщі, які ввели свої військові частини в Україну.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.131.97 (0.005 с.)