ТОП 10:

Українські національні партії початку XX століття



Українські національні партії початку XX століття

 

На початку XX ст. з протестами проти пересліду­вань української мови і культури виступили вчені Київ­ського та Харківського університетів, інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших по­літичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядови­ми. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утво­рення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формування революційно-демократичного партійно­го руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.

У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Ук­раїна» була її першим програмним документом. У газеті РУП «Праця», яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: *Дві причини — брак літератури, присвяченої інтере­сам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої-не-будь соціалістичної літератури на українській мові — і викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського проле­таріату на Україні».

Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську націо­нальну партію (УНП), яка виступала за побудову са­мостійної демократичної держави.

У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншо­виків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відоми­ми були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Україн­ську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Ук­раїнську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій у Галичині, наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федератив­них позиціях.

У жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — ка­дети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламент­ським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інте­лектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійсь­кого зразка, де панує принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом у Подніпров'ї ко­ристувалися російські партії. Серед них найбіль­шим — РСДРП (Російська соціал-демократияна ро­бітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на біль­шовицьку і меншовицьку фракції.

 

Народницький рух

 

Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.

В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох

сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року.

"Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

 

Ключові дати

1876 p. — виникнення "Землі і волі"

1879 р. — розпад "Землі і волі" на "Народну волю" та "Чорний переділ"

1 березня 1882 р. — вбивство народниками царя Олександра II

 

 

Створення центральної ради

 

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 (16) березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.

В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Відродження унр. Директорія

 

Погіршення становища робітників і селян, повер нення поміщиків, що відбирали за допомогою збройних загонів гетьмана землю, повна залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, поразка держав Четверного союзу призвели до краху Гетьманату, На початку листопада 1918 p., коли він став очевидним, П. Скоропадський вирішив сформувати новий кабінет, зорієнтований на Антанту. Але остання допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою міжнародної ізоляції П. Скоропадський оголосив про федерацію України з "майбутньою", небільшовицькою Росією. Ця ідея остаточно відштовхнула від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні керівництва українських політичних партій, об'єднаних в Національний союз, було створено новий орган - Директорію на чолі з В. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім них, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський і А. Макаренко. Ядро військ Директорії становив полк українських січових стрільців полковника Є. Коновальця, що дислокувався у Білій Церкві. Звідти 16 листопада повстанці повели наступ на Київ, де вибухнуло повстання. Крім того, розгортався партизанський рух. Гетьман втрачав контроль над країною, його військові сили танули. 14 грудня 1918 р. повстанці здобули перемогу в Києві. Зрікшись влади, П. Скоропадський подався до Німеччини.

Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР і призначила свій перший уряд під головуванням В, Чехівського. Вища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові - своєрідному парламентові, сформованому з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.

Невдовзі всередині Директорії розгорілися суперечки щодо форми державності України, шляхів її розвитку, загострилося й особисте суперництво між В. Винниченком і Co Петлюрою.

Директорія почала втрачати авторитет. Деклару ючи відданість інтересам селян, нова влада здійснювала надто обережну політику: терміни й порядок поділу поміщицьких земель не визначалися. Директорія заявила про свою солідарність із робітниками, але водночас придушувала страйки, забороняла діяльність робітничих організацій політичного характеру і навіть розганяла профспілки.

На місцях реальна влада зосереджувалася у виборних отаманів напівпартизанських загонів, які вдавалися до самоуправства, організовували погроми єврейського населення. Деякі з отаманів (зокрема Махно, Григор'єв) пізніше перейшли на бік радянської влади.

Антанта, яка восени 1918 р. висадила свої війська на Півдні України, відмовлялася визнати Директорію. 23 листопада в київських та одеських газетах було надруковано Декларацію Антанти про початок інтервенції в Україні. Заявлялося, що Антанта висадить свої війська з метою подолання анархії та дотримання порядку. Наприкінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море і стала на рейдах Севастополя та Одеси. 11 грудня до Одеси увійшли частини Директорії. На деякий час місто було розділено на кілька зон. 18 грудня офіцери-добровольці під командуванням генерала Гришина-Алмазова (які до того перебували під французькою охороною в зоні порту) перейшли в наступ та вибили українські війська за межі міста. Пізніше (у січні 1919 р.) французькі війська зайняли Миколаїв, в якому ще залишилась німецька окупаційна дивізія. Навесні 1919 р. до інтервенції приєдналися грецькі частини. Представники французького командування в Одесі на переговорах з представниками Директорії в брутальній формі вимагали її реорганізації (зокрема виведення з її складу В. Винниченка), обіцяючи за певних обставин підтримку в боротьбі з більшовиками.

На сході і півночі Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, добровольчі війська генерала Денікіна. В цей час у Криму діяв кадетський крайовий уряд на чолі з С. Кримом, який повністю залежав від командування військами Добровольчої армії в Криму. Опираючись на С. Крима, білогвардійці повели наступ на північ від Азовського моря.

Деякі українські партії стали на шлях боротьби з Директорією. Так, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував також на Херсонщині отаман Григор'єв. У січні 1919 р. від УСДРП відкололася група Мазуренка, так звані "незалежники", які незабаром уклали угоду з більшовиками про боротьбу з Директорією. Не вдалося Директорії знайти спільної мови і з Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками спробував захопити Катеринослав.

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити на Конгресі Трудового Народу України, що відбувся в січні 1919 р. На цьому Конгресі були присутні також і делегати від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка згідно з домовленістю у Фастові 1 грудня 1918 р. об'єднувалася з УНР. 22 січня 1919 р. у Києві проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу ("акт злуки"). З цього часу ЗУНР дістає назву Західна Область УНР (ЗОУНР). Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУ HP Є. Петрушевич. Неспроможність дійти до перемир'я з більшовиками призвела до відставки В. Винниченка та Голови Ради Народних Міністрів В. Чехівського. С. Петлюра виходить зі складу УСДРП і утворює кабінет на чолі з С. Остапенком. Фактично С. Петлюра зосереджує основні важелі влади в своїх руках.

Наприкінці січня - на початку лютого в Москві відбулися переговори між делегаціями Директорії (голова С. Мазуренко) та РНК РСФРР (голова Д. Мануїльський) про припинення наступу російських радянських військ в Україні. Переговори закінчились безрезультатно. 2 лютого Директорія виїхала до Вінниці, більше вона до Києва не поверталася.

Спроби військ Петлюри протистояти радянським частинам успіхом не увінчалися. Його не підтримали Антанта і Денікін. До того ж військові підрозділи, підпорядковані Директорії, в багатьох випадг ках являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік місць проживання, але розпадалися при виході в інші регіони, втрачали боєздатність за несприятливих обставин. Свою роль відіграла й агітація більшовиків з обіцянками ліквідації приватної власності на землю, загального зрівняльного її поділу. Це сприяло поширенню прорадянських настроїв, які охопили і військо У HP. Якщо на початку свого правління Директорія мала 100-тис. армію, то наприкінці січня 1919 р. - всього 21 тис. чоловік.

Після виїзду у лютому 1919 р. з Києва склад та місце перебування Директорії неодноразово мінялися залежно від воєнної обстановки (Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський та інші). Після відрядження за кордон у листопаді 1919 р. А. Макаренка і Ф. Швеця Директорія припинила своє існування як колективний орган. Згідно з законом про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р. Директорія скасовувалась, С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

Причинами падіння Директорії були нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої політики, протистояння різних політичних сил, невміння створити міцний державний апарат і широку соціальну основу. Одним із вирішальних чинників поразки Директорії стало зовнішнє втручання, насамперед Радянської Росії, а також Антанти і Польщі, які ввели свої військові частини в Україну.

українські національні партії початку XX століття

 

На початку XX ст. з протестами проти пересліду­вань української мови і культури виступили вчені Київ­ського та Харківського університетів, інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших по­літичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядови­ми. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утво­рення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формування революційно-демократичного партійно­го руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.

У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Ук­раїна» була її першим програмним документом. У газеті РУП «Праця», яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: *Дві причини — брак літератури, присвяченої інтере­сам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої-не-будь соціалістичної літератури на українській мові — і викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського проле­таріату на Україні».

Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську націо­нальну партію (УНП), яка виступала за побудову са­мостійної демократичної держави.

У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншо­виків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відоми­ми були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Україн­ську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Ук­раїнську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій у Галичині, наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федератив­них позиціях.

У жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — ка­дети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламент­ським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інте­лектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійсь­кого зразка, де панує принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом у Подніпров'ї ко­ристувалися російські партії. Серед них найбіль­шим — РСДРП (Російська соціал-демократияна ро­бітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на біль­шовицьку і меншовицьку фракції.

 

Народницький рух

 

Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.

В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох

сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року.

"Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

 

Ключові дати

1876 p. — виникнення "Землі і волі"

1879 р. — розпад "Землі і волі" на "Народну волю" та "Чорний переділ"

1 березня 1882 р. — вбивство народниками царя Олександра II

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.249.234 (0.018 с.)