Існує декілька концепцій походження держави.

 

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

 

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

 

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

 

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

 

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

 

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

 

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

 

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

 

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

 

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

 

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відособлюється від суспільства.

 

На цей процес впливали різноманітні фактори:

· поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті - і антагоністичних класів;

· ріст чисельності і збільшення густоти населення;

· завоювання одних народів іншими;

· потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

· суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності;

· потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

 

Нарешті, виникнення держави було викликане потребою в судовому арбітражі, що відобразила в собі теорія суспільного договору, хоча сам договір виступає швидше, як гіпотетичний, ніж реальний акт створення держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії, народ закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Мудрий були покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все військовоначальником.

 

Ознаки і сутність держави

 

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

 

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації - спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

 

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

 

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

 

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи - армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

 

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

 

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

 

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

 

Сутність держави - головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють державу - класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є організатором "спільних справ", тобто забезпечує безпеку, економічні, політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави, так і поза нею. "Зняття" функцій класового насильства і розширення функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію становлення правової і соціальної держави.

 

Функції держави

 

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в його функціях. Традиційно їх ділять на внутрішні і зовнішні.

 

До внутрішніх відносяться такі:

1. Економічна - захист існуючого способу виробництва, регулювання через правові механізми взаємовідносин між суб'єктами ринку, стабілізація економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання "природних" монополій (зв'язок, енергетика). Питання про межі державного втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і практиці. З одного боку, повну неспроможність показала практика прямого директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого - стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і абсолютно вільний ринок. Сучасна держава повинна використовувати правові й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання економічних процесів.

2. Соціальна - задоволення потреб людей в роботі, житлі, підтримці здоров'я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам населення (молоді, пенсіонерам, безробітним, сиротам, інвалідам, багатодітним сім'ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні наслідки ринкової конкуренції, регулює нерівність в доходах.

3. Правова - забезпечення законності і правопорядку.

4. Політична - забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного курсу, що відповідає потребам максимально широких верств населення або потребам підтримки політичного панування класу власника.

5. Освітня і культурно-виховна - ці функції спрямовані на формування умов для отримання загальнодоступної загальної і середньої професійної освіти, а також умов для задоволення культурних потреб населення.

6. Екологічна - охорона природного середовища.

 

До зовнішніх функцій належать такі:

1. захист інтересів держави;

2. забезпечення оборони країни;

3. розвиток співробітництва і інтеграції з іншими країнами.

 

Для здійснення вказаних функцій держава використовує певні засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави. Всі розглядані в лекції "Політична влада" ресурси можуть бути використані державою, але до виключної монополії держави належить використання законів, інших юридичних норм і силових ресурсів.

 

Структура і форми держави

 

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

 

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

· законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Рада);

· виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

· судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).

 

У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

 

Подальший аналіз держави пов'язаний з виділенням можливих форм держави.

· Форми державного правління.

· Форми державного устрою.

Форми політичного режиму (характеристика режимів розглядається в окремій лекції).

 

1. Форми державного правління. Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

 

Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

 

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

 

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

· влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобританії закони, прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються використовувати його в майбутньому;

· уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

· лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);

· уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

 

У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична пам'ять народу.

 

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

 

Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

 

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

· парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

· президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

 

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем'єр-міністр.

 

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

 

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними "чистими" формами. Їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші - до президентських.

 

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі:

· прем'єр-президентську;

· президентсько-парламентську;

· асамблейно незалежну.

 

Прем'єр-президентська модель (Франція в умовах П'ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

· дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого - прем'єр як голова уряду;

· президент вибирається всенародно;

· президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

· відсутність у президента права зміщувати міністрів;

· відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

 

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

 

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

· наявність всенародно вибраного президента;

· закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір'ям законодавчого органу;

· відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;

· президент має право розпустити парламент.

 

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції "колективного президента". Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

 

2. Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

 

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

 

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

 

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

 

Федеральні конституції (у рідкісних випадках - договір) встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Відносини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і розподілення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. В більшості випадків члени федерації не мають права одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує додатковий розподіл самої законодавчої влади між двома палатами парламенту. Одна палата с органом представництва суб'єктів федерації, інша - органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада федерації, в яку входять по два представники від кожного суб'єкта (по одному від законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у федеративній Німеччині - Бундесрат і Бундестаг; в США - Сенат і Палата представників.

 

Федерації створюються за різними ознаками:

· за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;

· за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

 

Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

 

Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо). На хвилі суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади. У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб'єктів Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами з основних показників економічного розвитку і рівнем життя, разом з тим, світовий досвід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР показує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм більш "багатих" (з точки зору економічного потенціалу) регіонів.

 

Таким чином, федералізм - явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централізації і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). До сказаного треба додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федеральної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.

 

Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні федерації. Перша означає повну рівноправність всіх суб'єктів, друга передбачає через певні причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання окремим суб'єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо. До подібних держав відносять Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.

 

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

 

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.

 

У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

 

Правова і соціальна держава

 

Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.

 

Головні принципи правової держави такі:

· верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;

· правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам;

· пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

· взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

· поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

 

Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

 

Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої - охорона власності. На його думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф.Рузвельта - програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".

 

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.

 

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.

 

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:

· високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

· згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;

· розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності.

 

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм.

 

Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, пов'язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів соціальної допомоги.

 

Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального страхування і соціальної підтримки.