Українське культурно-національне піднесення другої половини XVI – першої половини XVII ст.

Культура України в ці роки розвивалася в несприятливих умовах національного та релігійного гніту. Проте потреби соціально-економічного розвитку, вплив національно-визвольного руху і досягнень Відродження в Європі стимулювали культурне піднесення.

Видатну роль у розвитку культури на Україні в цей час відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства, які з'явилися у 80-х роках XVI ст. у Львові, Києві, Луцьку, Острозі. Вони виникли як осередки оборони православної віри, але відігравали значну роль у суспільно-політичному житті. Братства на свої гроші утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви, організовували друкування полемічних творів проти католицизму та унії, на захист православ'я і прав українського народу. Братства не лише утримували школи, а й організовували навчання в них на патріотичних принципах.
Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут училися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, драматичні сцени на біблійні сюжети до церковних свят, члени братств прагнули надавати цим елементам українського культурного забарвлення.
Особливе місце посідала Острозька школа, створена на кошти князя К. Острозького близько 1580 р. У ній працювало багато відомих у той час культурних діячів. Першим ректором її був письменник Герасим Смотрицький.
У XVII ст. першою вищою школою стала Києво-Могилянська колегія (1632 p.), яку опікував митрополит Петро Могила (звідси назва). Викладання в цьому закладі було на європейському рівні. Крім братських шкіл, в Україні існували при церквах, у селах і слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчились грамоті діти селян і козаків.
Розвиток освіти стимулював появу перших підручників, що свідчило про достатньо високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1619 р. вийшла «Грамматика славянская» Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років (до кінця XVIII ст.) вчилися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл.
Розвитку рукописного розповсюдження книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Уже в XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Папір був дуже дорогим, але все-таки дешевшим, ніж пергамент. Виробництво власного паперу на Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст.
Істотний вплив на початок українського друкарства зробило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкування в Кракові й Чорногорії. У 1483-1491 р. у друкарні Фіоля в Кракові кириличним шрифтом було надруковано кілька церковних книг.
У 1483 р. у Римі вийшла перша друкована книга, автором якої був українець — Юрій Дрогобич-Котермак. У Болонському університеті він став першим українцем — доктором мистецтв і доктором медицини, потім був ректором цього університету.
У 1573 р. І. Федоров засновує у Львові першу в Україні друкарню. Першими друкованими книгами в Україні були «Апостол» та «Азбука». Це мало величезне значення для поширення знань, культури та розвитку освіти, зміцнення мовної єдності народу.
Розвивається народна творчість. З'являються нові жанри — думи та історичні пісні, які виконували під акомпанемент кобзи і бандури.
Новим явищем у розвитку літературної мови були спроби наблизити церковнослов'янську мову до народної, розмовної української. Це було зроблено за допомогою перекладу Євангелія у м. Пересопниці на Волині близько 1560 р. («Пересопницьке Євангеліє»).
У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католицизму. У цей час вийшло близько 60 таких творів, написаних право славними. Найвидатнішими полемістами того часу були Іван Вишенський та Христофор Філарет. Христофор Філалет виступав проти претензій папи Римського й католиків на українські землі, критикував моральне падіння єпископів-перевертнів, захищав право українського й білоруського народів на само стійне й ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ.
Філалет був ідеологом православної шляхти, відстоював її вільності, виступав проти теорії виняткової влади єпископів.
Трохи інший напрямок у полемічній літературі представляв Іван Вишенський. Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не тільки проти національно-релігійного, а й соціального гноблення, тобто був представником демократичних кіл українського суспільства. Вишенський різко критикував представників вищої церковної ієрархії, які сприяли унії, а також виступав проти католицької й західної культур. На відміну від інших українських полемістів, він був прихильником старовини, не визнавав тодішньої науки.
Одним з найвидатніших представників політичної думки того часу був Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.). У Західній Європі його порівнювали з Цицероном. Він вчився у Краківському, Віденському, Вітенбергському, Болонському університетах. Його промови з політичної тематики вважалися зразковими і перевидавалися в Європі багато разів. Він був прибічником освіченої конституційної монархії, вважав, що цінність людини визначається її заслугами перед суспільством.
В архітектурі панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові побудовано «Високий замок». У XVII ст. бере свій початок вертеп — ляльковий театр.
Починає розвиватися ліпна скульптура й ливарна скульптур на пластика з металу.
У другій половині XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце посідають портрети.
Зароджується театральне мистецтво. Воно виявляється в по яві справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями й костюмами, де переважали релігійні й міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл і студенти колегій.
При церквах і монастирях, у маєтках магнатів існували хорові колегії. До XVI ст. церковний хор був одноголосим, нотний спів нелінійним і визначався спеціальними знаками («знамена ми») над словами тексту. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим, з'являються національні танці, найпопулярнішими з яких були «козачок», «метелиця», «веснянка».
Продовжується літописання, яке наближається до мемуарного викладу подій.
У сфері будівництва новим стала поява не тільки церковних, а й світських будов з каменю.
У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, шляхти, купців, багатих міщан продовжує розвиватися ювелірне мистецтво. У цей час українське ювелірне мистецтво перебувало під впливом двох напрямків: 1) західноєвропейського, в основному німецького; 2) східного, переважно турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як важливий пункт у торгівлі східними товарами.
Таким чином, у кінці XVI — першій половині XVII ст. спостерігається розквіт української національної культури. Її трьома основними осередками були Львів, Острог та Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Культурне піднесення було духовним підґрунтям Великої Визвольної війни.