Театральне мистецтво 19-20 ст.

Потреба у національному театрі саме в цей період викликалась зрілістю нації, духовними патріотичними запитами народу. Переслідуваний шовіністичною політикою царського уряду, позбавлений права на життя і розвиток горезвісними указами і розпорядженнями, український театр переживав тяжкі часи. Від переслідування українського театру царський уряд перейшов до цілковитої його заборони. Доходило до того, що українські народні пісні на концертах виконувалися французькою мовою. Цензурні правила обмежували тематику українських п’єс. Зміст п’єс міг торкатися селянського побуту, кохання, але ні в якому разі — соціальних проблем. Заборонялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу і його боротьбу за незалежність. Вважалося неприпустимим, щоб поміщик, інтелігент або чиновник розмовляв українською мовою, у п’єсах ці персонажі мусили розмовляти лише російською. Не допускалася також на сцену перекладна драматургія. В останню третину ХІХ ст. видатних успіхів досяг професійний український реалістичний театр, який виник, швидко розвинувся і затвердився у духовному житті України саме в цей період. Переважно з різночинних кіл українського суспільства східних і західних земель у професійний український театр прийшло багато талановитих акторів. Їх не лякали ні постійні урядові утиски та переслідування, ні матеріальні складнощі. Видатні українські діячі розуміли, що для успішного розв’язання прогресивних суспільних завдань часу треба, передусім, глибоко і всебічно знати життя народу, його думи, уболівання. У кращих драматичних творах та постановках драматурги, які, водночас, були режисерами і акторами, розкривали типові соціальні явища дійсності. Після Емського указу (1876 р.) театральне життя в Україні практично завмирає, бо українські вистави були заборонені. У 80-х роках губернатори отримали право давати дозвіл на українські вистави і театральна справа в Україні пожвавлюється. Оскільки цензура не дозволяла ставити п’єси ні іноземного класичного репертуару, ні на історичну тематику, основну увагу драматурги звертали на сільський побут і окремі явища народного життя. Рідне слово і пісня, які звучали зі сцени, були важливим чинником формування національної самосвідомості. Але життя вимагало більш реалістичного, соціально-правдивого втілення образів на сцені. На вимогу часу кінець ХІХ ст. позначений в українській театральній культурі розвитком реалістично-побутового напряму з елементами етнографізму. Вагомий внесок в оновлення репертуару зробили М.Кропивницький, М.Старицький. І.Карпенко-Карий. У драматургічній спадщині М. Кропивницького більше 400 п’єс. Переважно його твори показують селянське життя у світлі родинно-побутових відносин. Є у нього і п’єси з життя інтелігенції. Старицькому як драматургові й особливо режисерові належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру — самостійного в українському театральному мистецтві. Ніколи до нього не набував цей жанр таких сталих професіональних форм і високих художніх якостей. Ідея наближення театру до народу весь час не залишала Карпенка-Карого і підштовхнула його на вироблення спеціального статуту театрального товариства, яке б їздило по селах з добірним репертуаром і міцним акторським ансамблем. На жаль, за тих умов здійснити цю ідею йому не пощастило.

 

 

Музичне мистецтво 19-20 ст.

У культурі українського народу музиці належить одне із основних місць. Помітною постаттю в українській музичній культурі ХІХ ст. був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч П.П. Сокальський, один із організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу, у фортепіанних п’єсах, у цілому ряді романсів П. Сокальський широко використав багатство мелодій українських народних пісень. Крім того, він відомий як сумлінний збирач і дослідник української, російської та білоруської народної музики. Помітний внесок у розвиток української музики означеного періоду зробили М.М. Аркас, П.І. Ніщинський, В.І. Заремба. Композитори О. Лизогуб і Й. Витвицький були зачинателями української фортепіанної музики. Ними створені прекрасні варіації на теми українських народних пісень. На західних українських землях народна музика пробивала собі шлях у широкий світ професійного мистецтва дещо повільніше, долаючи численні труднощі. Перші західноукраїнські композитори були здебільшого вихідцями з середовища духівництва, виховувалися у духовних навчальних закладах, їх музична освіта не сягала за межі знань канонічних творів для церковного вжитку. В організації музичного життя в Галичині у 70-90-і роки значну роль зіграв А.К. Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім. М.В. Лисенка» у Львові. На Буковині у 70-90-і роки помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора С.І. Воробкевича. Його творам притаманна ліричність, елегійність, м’якість і легкість. На початку 20 ст відбулося створення Першої народної опери та Першої дитячої опери, Першого українського національного хору у Києві під керівництвом О. Кошиця. Через велику увагу до багатство української національної пісні, її різноманітного характеру, підвищений інтерес людей до хорового співу, в червні була почата організація Другого національного хору. В Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бандуристів Г. Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колективи популяризували українські народні думи та історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії. За два тижні до від’їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Далеким попередником цього колективу був симфонічний оркестр Російської опери, заснований ще у 1867 р. Очолив Державний оркестр, створений Радою міністрів, А. Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті традиції київські музичні школи М. Тутковського та Г. Любомирського.