Демократія: політичний ідеал і політична практика

Термін "демократія" (грец. — "народовладдя") є одним із найпоширеніших та багатозначних понять як політичної теорії, так і політичної практики, у найширшому значенні демократію розглядають як систему функціонування й розвитку суспільства загалом, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, котрі відбуваються в ньому.

Водночас демократію розглядають як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини тощо). Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності, демократія набуває ознак громадського руху (національно-демократичного, соціально-демократичного, ліберально-демократичного тощо). Термін "демократія" застосовують також для означення типу будь-якого об'єднання, що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича тощо демократії).

І нарешті, демократію розглядають як певний спосіб організації та функціонування державно-владної сфери, як форму державного ладу, засновану на участі громадян у процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким органам, за якої гарантуються права й свободи особистості та меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи представництва інтересів усіх суспільних груп.

Поняття "влада народу" (демократія) вперше застосували у Стародавній Греції для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах-державах (полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов'язувати з реформами Солона у VI ст. до н. е., та найбільше нам відомо про афінську демократію часів Перікла (490—429 pp. до н. е.). Основні риси античної демократії:

• Використання механізмів прямої демократії.

Усі громадяни поліса мали право й були зобов'язані брати участь у прийнятті рішень із важливих для держави питань на міських зборах.

• Громадяни брали участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у державних установах. Ці посади заміщалися на виборній основі або жеребкуванням. Громадянин міг обіймати одну й ту саму посаду лише протягом року й один раз за життя.

• Принцип рівності та свободи громадян полягав у їхньому членстві в цій громаді та був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутніми.

• Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян вимагало одностайності при прийнятті рішень. Фракційність та інакомислення засуджували і карали остракізмом — відлучення від громади.

• Громадянство було вузьким. Воно обмежувалося корінним (у другому поколінні) вільним населенням чоловічої статі цього міста-держави.

• Демократія була маломасштабною і не поширювалася на інші міста.

Починаючи з ХУП—ХУЛІ ст. нашого часу, коли формуються сучасні національні держави, уявлення про демократію суттєво змінюється. Старе розуміння демократії як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, не могло знайти застосування в державних об'єднаннях із величезними територіями і багаточисельним населенням. Сформульовані французькими просвітителями XVIII ст. концепції суспільного договору та народного суверенітету започаткували сучасні уявлення про демократію як форму правління, за якої владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя, так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Зі змінами розмірів і структури об'єкта демократії (поява сучасних держав) відбуваються глобальні зміни в її інститутах та практиці. Американський політолог Р. Дал, зокрема, вказує на такі:

Сутнісним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ не обов'язково сам має ухвалювати рішення. Він делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

Розміри демократичної держави з представницькою формою правління мають перспективу необмеженого зростання.

Механізми прямої демократії, навіть у відносно малих державах, відрізняються обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарії).

Розмаїтість суспільного життя, що непрямо пов'язана з розмірами держав: почали сприймати як норму, що сприяло подоланню властивих античній демократії моністичних уявлень про єдині загальнонародний інтерес та волю. Конфлікти інтересів визнавали як неминуче і природне явище. Політичний плюралізм визнали принципом функціонування всієї політичної системи.

Розширення індивідуальних прав стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які отримали назву ліберально-демократичних систем. Виникла поліархія — сучасна форма демократії.

На думку Р. Дала, всі ці відмінності загалом становлять сутність сучасної демократичної держави, яка різко контрастує з давніми ідеалами й попередньою практикою демократичного врядування. Акценти роблять на індивідуальних правах, що стало наслідком як зрослих розмірів держави, так і визнання неминучості плюралізму та конфлікту інтересів.

Протягом XIX—XX ст. розвиток демократичної теорії призвів до формування трьох основних концепцій демократії: теорії учасницької (партисипаторної) демократії, теорії елітарної демократії та теорії плюралістичної демократії, про які йтиметься згодом.