Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розділ 1. Геологічна будова Південної АмерикиСодержание книги Поиск на нашем сайте
Геологічна будова материка Геологічну будову території Латинської Америки визначають два великі структурні елементи земної кори: древня, докембрийска Південно-Американска платформа, і активно розвивається з пізнього докембрия аж до сучасної епохи рухливий пояс Кордільєрів, відгалуженням якої є Антільська острівна дуга. Південно-Американска платформа (к р а т о н) охоплює в основному область Гвіанського і Бразильського плоскогірїв, розділяє їх Амазонська низовина. Прадавній (раннєдокембрійский) фундамент цієї області ранньої консолідації земної кори виступає на поверхню в Гвіанському і Західно-бразильському щитах; у його складі різноманітні кристалічні сланці первинно осадового або вулканичного походження, гнейси і граніти, що мають архейский або нижньопротерозойский вік. З сходу, вздовж р. Арагуая (лівої притоки р. Токантінс) і верхів’їв р. Парагвай. Західно-Бразильський щит оточений зоною піздньодокембрийского геосинклінального осадонакопичення і складчастості (байкальською, по термінології соц. геологів); подібна ж зона слеідує уподовж Атлантичного узбережжя Бразилії і Уругваю, від гирла Амазонки до затоки Ла-Плата. Ці дві зони байкалід з'єднуються проміжною зоною, яка простягається через район міста Бразилія, але на остальном просторі вони розділені молодшими накладеними западинами басейнів р. Меарін і Паранаіба (западина Мараньян), верхів'їв р. Сан-Франциску і р. Парана, під якими похоронені брили ранньодокембрійских порід, аналогічних по складу і віку породам фундаменту Гвіанського і Західно-Бразильського щитів. Дрібніші брили подібного характеру украплені в Східно-Бразильську систему байкалід. У основі розрізу останньою залягає залізорудна серія Минас зі знаменитими ітабиритами (місцева назва джеспілитів) "Залізорудного чотирикутника" штат Минас-Жерайс, а з завершальною стадією розвитку Східно-Бразильської системи (кінець докембрія - кембрій) пов'язано впровадження уподовж розломів широтного або північно-східного простягання гранітів і пегматитів з багатим рідкоелементним (Ве, Та, ТА та ін.) зруденінням. У смузі вздовж Атлантичного узбережжя відомі молодші, мезозойські і ранньопалеогенові, кільцеві інтрузії ультраосновних і лужних порід типово платформеного характеру з родовищами руд марганцю, ніобію, тантану, цирконію і рідкоземельних елементів. Формування цих інтрузій пов'язане з передбачуваними процесами "розкриття" Атлантичного океану і відділення Південної Америки від Африки. Широка зона пізньопротерозойського геосинклінального занурення і наступної байкальської складчастості, ймовірно, оточує древнє ядро Південно-Американської платформи також з заходу, з боку рівнин, що відділяють Гвіанське і Бразильське плоскогорья від Анд, і з півдня, в межах Патагонії. Виступи байкальського метаморфічного комплексу спостерігається в Серранії-де-ла-Макарена в Колумбії, в хребтах-горстах Пампських сьєрр і Північно-Патагонському масиві в Аргентині. На іншій ділянці байкальский метаморфічний комплекс на заході і півдні Південно-Американської платформи перекритий потужними фанерозойскими осадовими товщами, які формують зону її перикратонных опускань і чохол Патагонської плити. Вік фундаменту останньої підвищується до ранньокаледонского (досилурійського) або навіть молодшого. Сама зовнішня частина байкальського складчастого поясу була повторно залучена в опускання геосинкліналі Анд. На півночі тут відомі уламки і більш древнього, добайкальського кристаличного фундаменту (Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта та ін.). Осадовий чохол різного віку перекриває значні ділянки основної частини платформи. Найбільш древня - серія Рорайма середньопротерозойського віку, складена червоно кольоровими пісковиками і конгломератами з інтрузіями пластів основних порід; вона плащеподібно покриває найбільш високу частину Гвіанського плоскогір'я. Аналогічні утворення відомі і в Західно-Бразильському щиті. Верхньопротерозойські утворення- уламкова, за участю льодовикових утворень (тилітів) серія Лаврас і карбонатна серія Бамбуі - складають западину Сан-Франсиску (міжгірський прогин східно-бразильських байкалід). Розвиток інших западин (синекліз) Південно-Американської платформи почалося в силурі. До них відносяться широтна Амазонська западина, що відокремила Західно-Бразильський щит від Гвіанського, западина Мараньян і западина Парани. Останні дві складають єдину зону меридіональних опускань з більш древньою западиною Сан-Франциску. Ця зона опускань відокремила Західно-бразильський щит від Східно-бразильського. Амазонська впадина виникла спочатку у вигляді грабена, разділившого Гвіанський і Західно-бразильський щити. У ордовику - силурі також почалося опускання перикратонного прогину Акрі-Бені-Чако. Сучасна структура западин Мараньян, Парани і частина Амазонської склалася впродовж девону, карбону і перми. У розрізі середнього і верхнього палеозою чергуються морські, лагунні і континентальні відкладення, виділяється льодовикова формація верхнього карбону - нижньої перми, що залягає або на різних більш древніх горизонтах палеозою, або безпосередньо на фундаменті. У тріасі в усіх перерахованих впадинах встановився континентальний режим з формуванням пустель. У юрі - середині крейди в западині Парани на величезній площі відбувалися виливи платобазальтів. До кінця цього магматичного циклу відноситься впровадження даєк і пластових інтрузій основної магми в басейнах рр. Меарін - Парнаіба і Амазонка, а у Східно-бразильському щиті – кільцевих лужних інтрузій. До кінця юри - початку крейди відносяться занурення по скиданнях Атлантичного узбережжя Південної Америки (від гирла р. Оріноко до естуарію Ла-Плата), внаслідок чого сформувалися сучасні східні контури материка, виникла система приокеанічних грабенів-прогинів, що місцями дають відгалуження в межі континентальної платформи (грабен Баія, або Реконкаву, в Бразилії). Інші грабени паралельні контуру берега, але відокремлені від нього горстовими підняттями (напр., грабени Сан-Луіс і Баррейріньяс в Бразилії). У гирловій частині долини р. Амазонка занурення крейдяного часу наклалися на більше ранні. У внутрішніх районах платформи, особливо уздовж смуги занурень Мараньян – Сан-Франсиску – Парана і в зоні перикратонних опускань Льянос – Акрі–Бені–Чако–Пампа, поширені континентальні, в останній зоні – частково морські півковики крейдового віку. На початку кайнозою більша частина платформи була припіднята; опускання збереглися і посилилися в зонах приокеаничних прогинів (особливо на Гвіанському і Уругвайському узбережжях) і перикратонних опускань. В результаті сумарних фанерозойских опускань глибина внутрішніх западин і перикратонних прогинів Південно-Американської платформи досягла 3-5 км, а приокеанічних прогинів – 7-10 км. Внутрішня структура западин ускладнилася утворенням скидів і локальных поднять в осадовому чохлі під дією рухів їх фундаменту по розломах і впроваджень базальтової магми в мезозої. Крім того, зовнішня зона області перикратонних опускань, що примикає до складчастого гірського обрамлення, була залучена в складчатість, паралельну крайовому насуву Анд і генетично пов'язану з ним. Складки подібного типу розвинуті в Перу, Болівії і північно-західній Аргентині, де вони укладають поклади нафти і газу. У тропичному поясі Гвіанського щита на кристалічних породах фундаменту широко розвинені поклади бокситів (Сурінам, Гайана, Гвіана), походження яких пов'язане з інтенсивно протікаючими тут в новітній час процесами хімічного вивітрювання. Особливе місце в структурі Південно-Американської платформи займає її південна, найбільш молода ділянка - плита Патагонська (точніше Пампо-патагонська), яка відрізняється високою рухливістю і тектонічою розчленованістю. Переважаюче простягання структур тут міняється від північно-західного до західного, в області їх зчленування з Андами, до майже широтного на сході, де ці структури занурюються в Атлантичний океан і продолвжуются через підводну окраїну континенту, аж до глибоководної Аргентинської улоговини. З півночі на південь найважливішими структурними елементами плити Патагонця є: широкий прогин Ріо-Саладо, представляючий східну гілку прогину Чако; складноблокові підняття північної сьєрри Буенос-Айреса (Сьєрра-дель-Танділь), що виникло у кінці тріаса; невеликий, такий, що замикається до заходу і прогин Вентанія, що розкривається у напрямі океану; блокове підняття південної сьєрри Буенос-Айреса (Сьєрра-де-ла-Вентана), одновікове з підняттям північної сьєрри; прогин Ріо-Колорадо - Ріо-Негро, що відкривається в затоки Баїя-Бланка і Сан-Матіас; Північно-Патагонський масив; прогин Чубут - Сан-Хорхе, що йде в затоку Сан-Хорхе; Масив (масив Санта-Крус, або Десеадо) Південного Патагонця, що триває в архіпелагу Фолклендських (Мальвінських) островів; Магеланів прогин, що переходить до півдня у передовий прогин Анд Патагонців. В підняттях північної сьєрри Буенос-Айреса, в Північно-патагонцеві і частково в Південному Патагонцеві массивах виступають метаморфізовані породи поздньодокембрійського - раннєпалеозойского фундаменту, на якому незгідно залягають крила поднятий і основа північних прогинів платформені відклади силуру – нижнього тріаса. У південних і частково в північних прогинах цей розріз надбудовується молодшими утвореннями мезозою і палеогену. Відклади юри і крейди відкладалися в затоках геосинкліналі Анд, палеогену – у протоках, що з'єднали цю геосинкліналь перед її остаточним замиканням з Атлантичним океаном. Ці шари зім'яті в брахіформові складки, поєднуються в анти- і синклінальні зони, паралельні Андам на крайньому заході, і набувають широтного простягання на сході Брахіантикліналі знаходяться поклади нафти і газу. У межах Північно- і Південно-Патагон-ского масивів і їх схилів розвинені покриви неогенових і четвертинних базальтів. Пояс Кордільєрів – Анд складається з системи склачато-звідних, складчато-брилових і звідно-брилових гірських хребтів, формування яких відбувалося в кайнозойську еру. В межах Південної Америки пояс природно розпадається на сегменти: Північно-андійський; Центрально-андійський; Південно-андійський, або Патагонець. В якості ще одого сегменту, сполучаючого Південну Америку з Антарктидою, може розглядатися Південно-антільська острівна дуга, що обрамляє море Скоша - структурний аналог Карибського басейну. Північно-андійський сегмент починається на півдні біля кордону Еквадору і Перу порівняно вузьким пучком складок, що утворює на півночі велику віргацію, крайняя західна гілка якої (хр. Серранія-дель-Дарьєн) з’єднується з Панамською системою, а крайня східна (Венесуельські Анди) - з Південно-карибською. Проміжні гілки зрізаються тільки розривами південного узбережжя Карибського моря якнайповніший розріз Анд представлений в Колумбії. Осьове підняття Колумбийских Анд - Центральна Кордильера є горст-антиклінорій, що уперше виник у кінці герцинского циклу (у кінці палеозою) і оновлений альпійськими підняттями. Складена Центральна Кордильера в основному метаморфізованними середньо- і частково верхньопалеозойскими утвореннями, герцинскими і ларамійскими гранитоїдами; вона підразділяє північні Анди на дві області, що різко відрізняються по характеру розвитку в мезозої і кайнозої. Східна область – альпійська міогеосинкліналь – на початку мезозою (тріас-юра) була прогином, развивалася на древній континентальній корі і заповнювалася червоноколірною уламковою лагунно-континентальною формацією (Ла-Кінта, або Хірон). У кінці юри цей прогин перетворився на морський басейн з відкладенням евапоритів, а в крейді – теригенних і карбонатних відкладів великої потужності. В середині палеогену в осьовій частині прогину виникло підняття Східної Кордільєри Колумбії з помірно інтенсивною складчастістю. Місцями в осьовій частині підняття на поверхню виведений докембрийский кристалличний фундамент (масиви Гарсон, Сантандер та ін.). Північне продовження Східної Кордільєри – хр. Сьєрра-де-Періха, до якого на південному сході примикає хр. Кордільєра-де-Меріда, - герцинский горст-антиклінорій, підновленний альпійськими рухами і зчленовується на сході (по розриву Пілар) з Береговими хребтами Венесуели. Між двома останніми підняттями в крейдовий період виникла міжгірська западина Маракайбо, що активно розвивається аж до сучасної епохи (однойменна лагуна і Венесуельська затока) і що є нафтогазоносним басейном. У основі западини розташований великий докембрийский масив, який являється серединним масивом ще в палеозойській геосинклінальній системі. Біля підніжжя Кордільєри-де-Меріда і північної частини Східної Кордільєри в кайнозої утворився Західно-Венесуельський передовий прогин, відокремлений від Східно-Венесуельського поперечним підняттям Эль-Бауль і обмежений на півдні аналогічним підняттям хр. Серранія-де-ла-Макарена – західним відрогом Гвіанського щита. На заході східна Кордільєра відокремлена від Центральної Кордільєри вузьким грабен-синклінарієм долини р. Магдалена. Обидва прогини – Західно-Венесуельский і Магдалени – нафтогазоносні. Західна частина Північних Анд з початку мезозою була морським басейном, що виник на океаничній корі, як і структури Панамського перешийка. Занурення басейну супроводжувалось накопиченням потужних товщ теригенних (в основному глинистих) відкладів і інтенсивним підводним вулканізмом (базальтовим). Перші підняття в цій області проявилися в середині крейди, в кінці еоцену в її осьовій зоні виникло підняття Зхідної Кордільєри Колумбії і Еквадору. Західна Кордільєра – горст-антиклінорій складений переважно мезозойськими породами; на сході вона відділяється грабен-синклінорієм долин рр. Каука і Патія від Центральної Кордільєри, а на заході уздовж Тихоокеанського узбережжя супроводжується глибоким Боліварським прогином, виконаним потужними морськими теригенними товщами кайнозою. Обоє ці структури нафтогазоносні. У північній частині Тихоокеанского узбережжя Колумбії будова Боліварського прогину ускладнена підняттям Берегової Кордільєри (Серранія-де-Баудо), де знову виходять крейдові відкладення, перекриті вулканогенними породами палеогену. Північне продовження Берегової Кордиільєри у східній частині Панамського перешийка – хр. Серранія-дель-Дарьєн, має північно-західне простягання і є перехідною ланкою до структур Центральної Америки. На півдні Північних Анд, в Еквадорі і суміжній частині Колумбії Західна і Східна Кордільєри відокремлені вузьким, але глибоким грабеном, виполненим молодими континентальними і вулканогенними утвореннями. Уздовж розривів, обмежуючих і розсікаючих грабен, виникли багаточисленні молоді вулкани, багато з них – діючі. Центральноандійский сегмент відокремлений від Північних Анд поперечними зрушеннями на кордоні Еквадору і Перу. Ці зрушення розташовуються на продовженні Амазонского грабен-прогина Південно-Американської платформи. На півночі Центральні Анди (Перу, північ Болівії) мають в основному північно-західне – південно-східне простягання, на широті міст Аріка (Чилі) і Санта-Крус (Болівія) випробовують різкий вигин, набуваючи меридіонального направленя. Східна Кордільєра Центральних Анд, подібно до Східної Кордільєри Еквадору (Центральна Кордільєра Колумбії), є в основному відроджене герцинське підняття (антиклинорій), яке з сходу (у Перу) супроводжується прогином, виконаним крейдовими відкладеннями; у напрямі Болівії цей прогин вибивається клин, і герцинське підняття примикає безпосередньо до платформи (виступ Санта-Крус). До півдня, у Аргентині, це підняття не фіксується у зв'язку з виклинюванням палеозойського геосинклінального прогину. Тут ширина власне Анд різко зменшується за рахунок суміжної платформи, в крайовій частині якої виникає потужне меридіональне підняття Пампинських сьєрр. Це підняття расзсічене рядом паралельних розломів на систему хребтів-горстів, в яких на поверхню виведений докембрійский кристалічний фундамент, місцями прикритий малопотужним верхньопалеозойско-тріасовим чохлом, і долин-грабенів, виповнених континентальною уламковою товщею кайнозою – продуктом руйнування горстів. На сході підняття Пампських сьєрр йде під потужні мезокайнозойскі накопичення широкого і глибокого грабена Альтиплано, що відділяє Центральні і Східні Кордільєри від Західної Кордільєри і вираженого високим (ок. 4 км) плоскогір'ям Пуна. У північній частині плоскогір'я лежить високогірне озеро Тітікака, до якого уздовж прогину, розділяючого Західну і Східну Кордільєри Перу, примикає смуга морських відкладень верхнього палеозою і крейди, що виклинюються або замищаютья до півдня континентальними утвореннями. Західна Кордільєра Перу і Болівії по будові різко відрізняється від Центральної і Східної Кордільєрів. Вона складена вулканогеннини і морськими, карбонатно-уламковими відкладами юри і крейди, порівняно помірно складчатими, але розбитими крутими розломами. Ці відклади вміщують величезні батоліти гранитоїди, сформовані починаючи з пізньої юри, але в основном у кінці крейди - початку палеогену. Усі ці утворення перекриті потужними вулканічними покривами еоценового і молодшого віку, які складають великий вулканічний пояс. Навколо виступів покрівлі батолітів і штоків інтрузивних порфірів, а частково в їх межах виникли унікальні по масштабах мідні і мідно-молібденові родовища Чилі і південного Перу, що тягнуться смугою більше 2 тис. км уподовж західних схилів Західної і Головної Кордільєрів. Уздовж розломів, відділяючих Західну і Східну Кордільєри від грабена Альтиплано, в неогені виникли вулкани; деякі з них діють і в сучасну епоху. З дрібними субвулканичними інтрузіями середнього і кислого складу, з штоками андезитів і дацитів і еродованими неогеновими вулканами, частково з більш древніми, мезозойськими гранитоїдами (на півночі) пов'язано в основному багате промислове оруденіння Перу і Болівії. У східному підніжжі Центральних Анд простягається переривчастий ланцюжок передових прогинів. Південно-Андійський сегмент найбільш вузький; у його будові виділяються два основних структурних елемента Південних Анд – Головна і Берегова Кордільєри, разділених Центральним подовжнім грабеном Чилі. Головна Кордільєра є на значній відстані між Аргентиною і Чилі, по своїй будові схожа із Західною Кордільєрою Центральних Анд, складаючи її продовження і подібно до її складена переважно юрськими і крейдовими морськими осадово-вулканогенними серіями. Тут також є великі гранітні батоліти, особливо значні на півдні Патагонії і на Вогняній Землі. Передові Кордільєра і Прекордільєра утворені в основному палеозойськими товщами, що випробували герцинску складчастість. У Береговій Кордільєрі з-під мезозою і верхнього палеозою на значних площах виступає деревній, мабуть, верхньодокембрійский, перетворений у кінці палеозою метаморфични. комплекс. До півдня від 41° пд. ш. Берегова Кордільєра заходить в океан, де вона проявляється у вигляді островів (Чілое та ін.). Головна (тут Патагонець) Кордільєра продовжується на Вогняній Землі і, міняючи своє простягання на широтне, простягається уздовж підводного хребта до острова Південна Георгія – елементу Південно-Антільської острівної дуги, сполучаючою Південну Америку і Антарктиду. Центральний грабен Чилі оточений з сходу ланцюжками молодых вулканів. З сходу Південні Анди або безпосередньо примикають до масивів Північно- і Південного Патагонця, або супроводжуються подовжніми прогинами, виконаними мезозойськими і кайнозойськими відкладами (Ріо-Саладо, Мендоса - Сан-Хуан - Чубут), які східніше зливаються з широтними прогинами Патагонії. Найбільш великим є найпівденніший з передандійських прогинів – Магеллан, розташований по обидві сторони однойменної протоки. Усі вони нафтогазоносні. Рельєф Піденної Америки У рельєфі Південної Америки чітко виділяються рівнинно-плоскогірний платформний позаандійський Схід і гірський андійський Захід, що відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення Південно-Американської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і Патагонським плоскогір'ями, прогини - низинами і рівнинами Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік Парана й Уругвай) і Пампою; зі сходу плоскогір'я обрамлені вузькими переривчастими смугами берегових рівнин. Гвіанське плоскогір'я підвищується до центру (г. Немлинця, 3014 м), Бразильське - із північного заходу на південний схід (г. Бандейра, 2890 м), Патагонське - зі сходу на захід (до 2200 м). У рельєфі Гвіанського і Бразильського плоскогір'їв переважають цокольні порожні, хвилясті рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються останцеві конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу) або переважно пісковикові, височини - так звані шапади (Ауян-Тепуї і Рорайма та інші). Східний край Бразильського плоскогір'я розбитий на окремі масиви (Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми "цукрових голів" (наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і западини Бразильського плоскогір'я в рельєфі виражені моноклінарно-пластовими рівнинами з піднятими краями-куестами, акумулятивними рівнинами (западина р. Сан-Франсіску) або лавовим плато (у середній течії Парани). У рельєфі Патагонії переважають шаруваті, вулканічні плато, прикриті стародавніми мореними і водно-льодовиковими відкладеннями; плато прорізані глибокими каньйонами річок, що зароджуються в Андах. Система хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід материка. На сході і північному сході, у Венесуелі, - два ланцюги Карибських Анд, глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією. Основна, меридіональна система Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає 6960 м (г. Аконкагуа), височіє на заході Південної Америки і підрозділяється на Північні, Центральні і Південні Анди. Північні Анди (до 5° пд. ш.) відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і Західних Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо, Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні частини Кордильєр (Східна, Центральна і Західна), розділені западинами рр. Магдалена і Каука. Вулкани (Уіла, Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в основному в Центральній і на Західній частині Кордильєр; для центральної частини Східних Кордильєр типові стародавньоозерні плато, висота 2-3 тис. м. На півночі і заході лежать найбільш великі на андійському заході низовини - Прикарибська і Притихоокеанська.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; просмотров: 196; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.120.64 (0.013 с.) |