III . Політика в рамках державних закупівель.

I. Технічні бар’єри - приховані методи торгової політики, які виникають через те, що національні технічні, адміністративні й ін. норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону.

Найбільш розповсюджені бар’єри технічного характеру - вимоги до дотримання національних стандартів, про отримання сертифікатів якості імпортної продукції, про специфічну упаковку і маркіровку товарів, про дотримання відповідних санітарно-гігієнічних норм, включаючи заходи по охороні навколишнього середовища, про дотримання ускладнених митних формальностей і вимог законів про захист споживачів та багато інших. Наприклад, уряд Франції, щоб обмежити імпорт японських відеокасет, дозволив пропускати всі їх партії через одну тісну митницю в невеликому містечку Пуатьє, що не дозволяло швидко провозити в країну великі партії. Та ж Франція забороняла рекламу шотландського віскі, а Великобританія накладає обмеження на показ іноземних фільмів на англійському телебаченні. Товари, що імпортуються в США повинні бути маркіровані англійською мовою, чіткими написами, які до того ж мають не стиратися і не змиватись до моменту продажу. В Канаді – ті ж вимоги, але написи уже повинні бути англійською та французькою мовами. В Швеції щодо продовольчих і аптечних товарів на упаковці обов’язково має бути вказано назву вмісту шведською і фінською мовами.

Технічні бар’єри не завжди є тільки методом протекціонізму. В багатьох випадках їх введення продиктоване не стільки бажанням обмежити внутрішній ринок, скільки турботою про захист населення. Наприклад, в країнах ЄС з 1993 року діє директива про захист споживачів, що зобов’язує випускати на ринок тільки ті товари, які не є загрозою для життя і здоров’я людей. Виробник зобов’язаний інформувати споживачів про всі можливі ризики використання товару в інструкції, при маркіруванні, на етикетці.

Невід'ємним правом кожної держави є вжиття заходів, необхідних для захисту життя та здоров'я населення, тваринного та рослинного світу, забезпечення інших важливих публічних інтересів. Це вимагає застосування відповідних регламентів та стандартів.

Існування значних розбіжностей між національними вимогами та стандартами об'єктивно ускладнює міжнародну торгівлю. Окрім того, національні вимоги та стандарти можуть використовуватися для обмеження доступу на ринок товарів з певних країн або іноземних товарів загалом, створюючи, таким чином, перешкоди (технічні бар'єри) для торгівлі. Цим зумовлено регулювання застосування таких заходів в рамках СОТ.

Стаття 20 ГАТТ дозволяє країнам-членам вживати заходів, необхідних для захисту життя та здоров'я людини, тварин або рослин, за умови, що такі заходи не є дискримінаційними або не становлять прихованого протекціонізму. Існують також дві угоди СОТ, спеціально присвячені правилам застосування національних вимог та стандартів: Угода з технічних бар'єрів у торгівлі та Угода з санітарних та фітосанітарних заходів.

Угода з технічних бар'єрів у торгівлі має на меті забезпечити, щоб технічні регламенти та стандарти не створювали надмірних перешкод для міжнародної торгівлі. Згідно з цією Угодою:

1. визнається право країн застосовувати ті стандарти, які вони вважають належними;

2. країни заохочуються використовувати міжнародні стандарти у разі, коли вони є належними, проте це не вимагає від них з необхідністю змінювати власний рівень захисту;

3. встановлюється кодекс найкращої практики щодо підготовки, впровадження та застосування стандартів, що розробляються центральними органами державної влади;

4. засуджуються будь-які методи оцінки відповідності, які надають товарам, що виробляються на внутрішньому ринку, невиправдані переваги;

5. країни заохочуються взаємно визнавати процедури оцінки відповідності; таким чином, продукт може бути оцінений на предмет відповідності стандартам країни-імпортера у країні, де цей товар виробляється;

6. від усіх країн-учасниць вимагається створення національних інформаційних центрів для забезпечення доступності інформації про технічні регламенти та стандарти у зручній формі.

Подібні принципи закладені і в основу Угоди про сані­тарні та фітосанітарні заход и, яка стосується забезпе­чення безпеки продуктів харчування та здоров'я тварин та рослин. Відповідно до цієї Угоди:

1. країнам дозволяється встановлювати власні стандарти, однак ці стандарти мають бути науково обґрунтованими;

2. стандарти мають застосовуватися лише тією мірою, якою це є необхідним для захисту життя та здоров'я людини, тварин або рослин, і не повинні бути засобом вибіркової або невиправданої дискримінації між країнами, в яких превалюють ідентичні або схожі умови;

3. країни заохочуються до використання міжнародних стандартів, керівництв або рекомендацій, якщо такі існують, однак вони можуть застосовувати заходи, в результаті яких досягається вищий рівень захисту, коли це є науково обґрунтованим;

4. в основу санітарних або фітосанітарних заходів має бути покладена відповідна обставинам оцінка ризиків для життя або здоров'я людей, тварин або рослин, причому здійснювана з врахуванням методів оцінки ризиків, розроблених відповідними міжнародними організаціями (концепція належного рівня санітарного або фітосанітарного захисту). Країни можуть використовувати „принцип запобігання” - підхід „безпека насамперед” у випадках недостатності відповідного наукового обґрунтування;

5. країни зобов'язуються визнавати санітарні або фітосанітарні заходи інших країн-учасниць як еквівалентні, якщо країна-експортер об'єктивно демонструє країні-імпортеру, що її заходи забезпечують належний рівень санітарного або фітосанітарного захисту країни-імпортера;

6. компетентні органи держав-членів повинні забезпечувати завчасне повідомлення про прийняття нових або зміну існуючих санітарних або фітосанітарних регламентів, а також засновувати національні інформаційні центри для забезпечення інформування.

Відповідно до ст. 18 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, товари, що імпортуються в Україну, повинні відповідати вимогам, встановленим згідно із санітарними, ветеринарно-санітарними, фітосанітарними заходами та технічними регламентами відповідно до законодавства України. Застосування до імпортних товарів відповідних стандартів та вимог здійснюється відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. „Про стандартизацію та сертифікацію”, законів України від 17 травня 2001 р. „Про стандартизацію” та „Про підтвердження відповідності”, Закону України від 1 грудня 2005 р. „Про стандарти, технічні регламенти та проце­дури оцінки відповідності”. Згідно з ст. 18 Декрету, відповідність продукції (товару), яка ввозиться і реалі­зується на території України, стандартам, що діють в Україні, має підтверджуватися сертифікатом відповідності чи свідоцтвом про визнання відповідності, виданим або визнаним Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандартом України) або акредитованим в установленому порядку органом із сертифікації. Підтвердження відповід­ності харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, які ввозяться на митну територію України, здійснюється згідно з законом.

Держспоживстандарт України або акредитований в установленому порядку орган із сертифікації включає сертифіковану продукцію до Єдиного реєстру сертифікованої в Україні продукції на підставі:

1)декларації про відповідність, виданої виробником продукції на кожну партію харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, або

2)сертифікатів відповідності чи свідоцтв про визнання відповідності.

Реалізація харчових продуктів, виготовлених із застосуванням імпортної продовольчої сировини та супутніх матеріалів, ввезених в Україну на підставі декларації про відповідність, виданої виробником продукції на кожну партію харчових продуктів, продовольчої сировини, су­путніх матеріалів, дозволяється виключно за наявності сертифіката відповідності чи свідоцтва про визнання відповід­ності, виданого або визнаного Держспоживстандартом України або акредитованим в установленому порядку органом із сертифікації.

Органи митного контролю здійснюють митне оформ­лення імпортних товарів на підставі зазначеного Єдиного реєстру в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Держспоживстандарт України здійснює контроль за наявністю сертифікатів для товарів, що реалізуються юридичними або фізичними особами на митній території України.

Особливості ввезення об'єктів санітарних, фітосанітарних, ветеринарних заходів встановлені законами України від 6 вересня 2005 р. „Про безпеку та якість харчових продуктів” (розділ VII), від 17 липня 1997р. „Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції”, від 30 червня 1993 р. „Про карантин рослин”, від 26 грудня 2002 р. „Про насіння і садивний матеріал”, від 25 червня 1992 р. „Про ветеринарну медицину” та ін.

До товарів, що імпортуються на територію України, застосовується національний режим їх сертифікації.

У разі імпорту товарів, які не мають аналогів в Україні, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який здійснює імпорт, або іноземний суб'єкт господарської діяльності, який здійснює експорт, повинен пред'явити сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних характеристик цього товару чинним міжнародним стандартам та вимогам або національ­ним стандартам та вимогам країни, яка є провідною в експорті цього товару. Іноземні суб'єкти господарської діяльності мо­жуть пред'являти згідно з цією статтею сертифікати, що засвід­чують відповідність товару зазначеним у цій статті стандартам і вимогам, які діють у країні іноземного експортера, в тому разі, якщо Україна уклала угоду з відповідною державою про взаємне визнання результатів сертифікації товарів.

Відмова у видачі сертифікатів, зазначених в цій статті, має бути обґрунтована і видана подавцю в письмовій формі у вста­новлені для процедури сертифікації строки. У разі незгоди з відмовою подавець має право оскаржити зазначену відмову в судовому порядку.