Політичне забезпечення глобальної безпеки

Людська беззахисність вимагає нового політичного реагування як на національному рівні, так і на міжнародному. Протягом п’яти останніх десятиріч людство поступово відбудовувало систему глобальної безпеки - ядерне стримування, баланс сил, стратегічні союзи, пакти регіональної безпеки і міжнародний поліційний нагляд - через посередництво наддержав і Організації Об’єднаних Націй.

Більша частина структури глобальної безпеки тепер потребує змін. На її місці, або, як мінімум, паралельно з нею, необхідно ство­рювати нову всеохоплюючу систему для забезпечення безпеки людей у всьому світі.

Показники кризових явищ і політика їх попередження

Досвід показує, що там, де є численні проблеми особистої, економічної, політичної або екологічної безпеки, існує ризик національної кризи.

Одним з питань, яке цікавить міжнародну спільноту, є можливість одержання попередження про такий ризик. Це дало б можливість узгодити превентивні заходи і уникнути конфлікту або війни, а не чекати, коли вже буде пізно.

Цікаво бачити, які країни зустрічаються з подібними проблемами у теперішній час. Для цієї мети можуть виявитися корисними декілька показників: падіння споживання продуктів харчування, високе безробіття і зниження заробітної платні, порушення прав людини, випадки етнічного насильства, регіональна нерівність, яка весь час розширюється у бік військових витрат.

Для підтримки процесів соціальної інтеграції необхідні заходи як на рівні країн, так і на міжнародному рівні, включаючи превентивну дипломатію і її коректуючі зусилля.

Є багато країн, де необхідно негайно посилити національні і міжнародні зусилля для піднесення безпеки людей. До їх числа входять окремі країни всіх регіонів світу. Є країни, в яких продовжуються кризові процеси, країни, що переживають гострі внутрішні конфлікти або гостру регіональну нерівність. Превентивні дії здатні допомогти таким країнам без великих витрат для світової співдружності на більш ранній стадії кризи. Поточні операції ООН у Сомалі, наприклад, коштували лише у 1993 році більше 2 мільярдів доларів. Подібні вкладення в соціальний і економічний розвиток десять років тому попередили б пізнішу кризу. Солдати в блакитних касках не замінять соціальних і економічних реформ, гак само не зможе короткотермінова гуманітарна допомога замінити довготривалу допомогу-підтримку в галузі розвитку.

Політика для соціальної інтеграції

Хоча міжнародна спільнота може допомогти попередити кризові ситуації, основна відповідальність покладається на самі держави і народи. В Сомалі, де не було центрального уряду, люди і їх місцеві соціуми робили більше, ніж коли-небудь робили державні органи. Але деякі країни показують також і надихаючі приклади того, яких досягнень у галузі соціальної інтеграції можна домогтися за допомогою цілеспрямованої соціальної політики. У таких країнах, наприклад, як Малайзія, Маврикій, Зімбабве, уряди прийняли рішучі заходи на національному рівні для подолання потенційно небезпечного національного розбрату.

Та політика, яку проводили ці країни, підтверджує багаточисе- льні уроки. По-перше, - це важливість надання кожному незалежно від расової та етнічної приналежності, можливості розвивати свої власні особисті здібності, конкретно, за допомогою ефективної системи охорони здоров’я і освіти. По-друге, - це необхідність забезпечення широкої основи для економічного зростання таким чином, щоб кожний мав рівний доступ до економічних можливостей. По-третє, - це важливість ретельно розроблених програм, розрахованих на те, щоб забезпечити виграш всім прошаркам суспільства, але з тим, щоб найбільш незаможні групи отримали пропорційно більше. А найбільш важливий урок, який випливає з вивчення ситуації в таких країнах, як Малайзія і Маврикій, полягає в тому, що там, де гарантовані безпека людей і соціальна інтеграція, може також спостерігатися і прогрес у галузі людського розвитку. Багато країн, на жаль, обрали інший шлях і дозволили нерівності зрости до лякаючих масштабів: Єгипет, Мексика, Нігерія, Південна Африка.

Щодо національного розвитку у світовій співдружності, є нова можливість перенести увагу з першої опори територіальної безпеки останніх 50 років на другу опору безпеки людей на наступні 50 років, ввести концепцію безпеки людей у список пріоритетних проблем XXI століття, закликати народи внести свій повний внесок у глобальну безпеку людства і об’єднатися на принципах солідарності.

Зажадати від національних урядів і багатих і бідних країн вжити політичних заходів з проблем безпеки людей. Вони повинні забезпечити народам основні можливості, особливо в доступі до ресурсів, до продуктивної та оплачуваної роботи. Вони повинні також забезпечити народам основні права людини і можливість політичного вибору.

Рекомендувати всім країнам прийняти повноцінну участь у цьому процесі як на національному, так і освітньому рівні. Для цього треба виробити нову структуру для міжнародного співробітництва в галузі розвитку, враховуючи неподільність глобальної безпеки людства, оскільки ніхто не знаходиться у безпеці, коли хтось опиняється у небезпеці.

Зажадати від Організації Об’єднаних Націй збільшити свої зусилля в галузі превентивної дипломатії і усвідомити, що причини сьогоденних воєн і конфліктів часто лежать у злиденності, соціальній несправедливості і руйнуванні оточуючого середовища, й усунути ці причини з допомогою превентивної ініціативи у сфері розвитку.