Принципи кваліфікації злочинів

Поняття принципів та ви­ди кримінально-правової кваліфікації

Кваліфікація злочинів, як і будь-яка цілеспрямована свідома діяльність люди­ни, підпорядковується певним правилам. Ці правила за рівнем узагальнення їх може бути класифіковано:

1) на загальні, які поширюються на кримінально-правову оцінку
будь-якого діяння;

2) на типові, що стосуються кваліфікації певних типів злочинних
діянь (попередня злочинна діяльність, злочини, вчинені у співучасті,
повторні злочини тощо);

3) на конкретні, які застосовуються при кваліфікації окремих видів
злочинів (крадіжки, тілесні ушкодження, хуліганство тощо).

В основі цих правил лежать положення першого виду, вони визначають зміст і типових, і конкретних правил кваліфікації, за своїм значенням є її принципами. Визначаючи поняття принципів кримінально-правової кваліфікації (частиною з яких є принципи кваліфікації злочинів), слід назвати їхні істотні, необхідні й достатні ознаки.

Насамперед, це вказівка в дефініції на системний характер принци­пів, яка відображає те, що принципи кримінально-правової кваліфіка­ції несуперечливі, узгоджені між собою, а можливі суперечності між ними знімаються за допомогою звернення до того принципу, який є головним у цій системі.

Наукова обгрунтованість принципів — ознака, котра вказує, що вони відображають об'єктивні закономірності функціонування права. Отже, принципами можуть визнаватися не будь-які положення, а лише ті, які мають свою основу в інших правових категоріях. Нарешті, вказівка на наукову обгрунтованість принципів означає, що вони вільні від ідеологічних установок.

Стабільність, як ознака принципів кримінально-правової кваліфі­кації, свідчить про те, що відповідні положення витримали перевірку часом, апробовані в ході теоретичних пошуків та в практиці правозастосування. Вони не можуть змінюватися вольовим шляхом у зв'язку з потребами сьогодення.

У визначенні принципів слід відобразити традиційну для позначен­ня саме цієї правової категорії рису і що ці положення найбільш загальні. Отже, принципи — це ті ідеї, які поширюються на всі

Розділ 2

 

питання кваліфікації, стосуються кваліфікації всіх злочинів. Вони відіграють роль загального стосовно більш детальних правил.

Названі ознаки характеризують об'єктивні засади в принципах кримінально-правової кваліфікації. Суб'єктивне ж їхнє начало позна­чається через вказівку на те, що це правила, які застосовуються свідомо.

Специфіку принципів кримінально-правової кваліфікації порівня­но з іншими видами правових принципів можна показати через вказівку на сферу їхньої дії. Аналізовані принципи стосуються змісту кримінально-правової кваліфікації

З урахуванням викладених положень можна запропонувати таке формулювання: принципи кримінально-правової кваліфікації — це система науково обгрунтованих, стабігьних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних правил, на підставі яких здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, та доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуальна закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою.

Принципи кваліфікації злочинів не закріплено в законі, тому види їх, систему та зміст розкриває лише теорія кримінального права.

Визначити, які положення є принципами кваліфікації злочинів, можна, базуючись на аналізі норм Конституції України, кримінально-правових положень Загальної та Особливої частин, міжнародно-пра­вових актів, схвалених нашою державою, а також виходячи із за­гальновизнаних теоретичних постулатів та позицій, яких дотримується правозастосовча практика..Принципи кваліфікації злочинів не лише відображають домінуючі погляди з питань пошуку норми Особливої частини, якою передбачено відповідальність за скоєне, з приводу встановлення (доведення) відповідності між фактом і нормою, а й містять вимоги, адресовані законодавцю, учасникам правозастосов-чої діяльності. Вони мають бути відомими і зрозумілими особам, дії котрих кваліфікуються, всім громадянам. Отже, кваліфікація має здійснюватися з дотриманням таких принципів:

1) законність;

2) офіційність;

3) об'єктивність;

4) точність;

5) індивідуальність;

6) повнота;

7) вирішення спірних питань на користь особи, дії якої квалі­
фікуються;

Кваліфікація злочинів 43

8) недопустимість подвійного застосування закону (до одних і
тих же діянь);

9) стабільність.

Принцип законності По суті, цей принцип пов'язаний з вирішен-

ням усіх питань кваліфікації злочинів. Він справ­ляє визначальний вплив на зміст усіх інших

принципів кваліфікації, тому є головним серед цих принципів. Най­більш зримо дія цього принципу виявляється в таких положеннях:

— питання кваліфікації злочинів мають однаково вирішуватися
на всій території держави, тобто однорідні злочини належить квалі­
фікувати за одними й тими самими нормами кримінального закону
незалежно від місця вчинення їх;

— має забезпечуватися однакова правова оцінка діянь усіх одно­
йменних суб'єктів, незалежно від їхніх соціальних, демографічних
та інших ознак;

— законність кваліфікації має забезпечуватися в діяльності всіх
правоохоронних та судових органів незалежно від їхнього рівня;

— фактичною підставою кваліфікації можуть виступати лише дані,
отримані відповідно до вимог кримінально-процесуального кодексу
(КПК). Інформація, здобута без дотримання відповідних положень
КПК, у тому числі оперативним шляхом, внаслідок примушення
давати показання, фальсифікацією доказів, не може бути взята до
уваги при кваліфікації скоєного;

— посягання кваліфікуються за законом, який набрав чинності
до скоєння посягання. Ця теза прямо випливає з ч. 2 ст. 58 Консти­
туції України, згідно з якою ніхто не може відповідати за діяння, що
на час вчинення їх не визнавалися законом як правопорушення;

— при кваліфікації має місце пріоритет диспозиції над санкцією
кримінально-правової норми. Це означає, що, кваліфікуючи пося­
гання, слід виходити з ознак посягання, закріплених у диспозиції
статті Особливої частини, а не з санкції ^ можливого покарання.
Протилежний підхід — підбір покарання до даної особи —свідчить
про те, що працівник правоохоронного органу, котрий кваліфікує
скоєне, ставить себе на місце законодавця. Санкції статей Особли­
вої частини в ході кваліфікації беруться до уваги при потребі порівняти
суспільну небезпеку конкуруючих норм, коли в санкції закріплено
ознаки злочину, якщо санкція дає змогу встановити зміст диспозиції
статті КК;

Розділ 2

 

— не допускається кваліфікація за аналогією, тобто за нормою, яка прямо не передбачає скоєного посягання.

Утвердження принципу законності сприяло б закріпленню в са­мому кримінальному законі правил кваліфікації злочинів (аналогічно тому, як у КК регламентовано правила призначення покарання).

Принцип офіційності ква­ліфікації

Кваліфікація злочинів — не оцінка скоєного від імені державних органів, уповноважених на застосування кримі­нального закону, а кваліфікація у вироці суду — від імені держави. Тому вказівки щодо кваліфікації посягання та її зміни можна дати лише в порядку, передбаченому уповноваженими на те кримінально-процесуальними органами, з дотриманням відповідної процедури.

Правові наслідки може тягти за собою лише кваліфікація, прове­дена органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду у відповідній процесуальній формі. Так звана неофіційна кваліфікація здійснюється науковцями, студентами, окремими гро­мадянами і кримінально-правового значення не має. її авторитет полягає лише у вагомості аргументів, висунутих на користь певного рішення.

З принципу офіційності квшііфікації випливає, що законодавець не може покладати на окремих громадян обов'язку кваліфікувати чи то свої дії, чи дії інших осіб.

Офіційність кваліфікації також означає її обов'язковість, яка виявляється в двох позиціях:

— ініціатива кримінально-правової оцінки діяння, його кваліфі­
кації має виходити від компетентних державних органів. Тільки щодо
обмеженої категорії кримінальних справ — справ про злочини так
званого приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК України) — закон
передбачає порушення їх не інакше як за скаргою потерпілого. Однак
і за цими справами потерпілий робить лише загальну оцінку вчиненого
проти нього посягання як злочину, а точну кримінально-правову
кваліфікацію — державний орган, який отримав скаргу потерпілого;

— кваліфікація злочину має здійснюватися обов'язково і неодмін­
но, це не справа бажання, доброї волі працівників правоохоронних
органів чи окремих громадян. Недопустимою є практика порушення
кримінальної справи тільки після отримання заяви потерпілого та її
припинення в разі примирення з обвинуваченим (крім справ про
злочини приватного обвинувачення).

ШІ|І^

Кваліфікація злочинів

Офіційність кваліфікації також передбачає проведення її з дотри­манням установленої законом процесуальної форми.

Принцип об'єктивності кваліфікації

Об'єктивність кваліфікації виявляється щонайменше в двох позиціях:

— у підходах і ставленні працівників, уповноважених на ЇЇ здійснення, до кримінально-правової оцінки скоєного;

— в об'єктивності підстав кваліфікації.

Застосування кримінального закону в цілому і кваліфікація зокрема здійснюються конкретними працівниками —людьми, яким властиві суб'єктивні уподобання, настрої, на яких справляє вплив належність до певної соціальної групи, нації, до тих чи інших мікроколективів із своїми установками, завданнями, поглядами на допустимі методи боротьби із злочинністю. Разом із тим, підставою оцінки виступають не воля, бажання, інтереси конкретного юриста, а воля законодавця, інтереси суспільства, які відображаються також у кримінально-правових нормах. Тому очевидно, шо суб'єктивізм при кваліфікації слід рішуче усувати. Творчий характер кваліфікації має виявлятися не в ЇЇ результатах, а тільки в шляху, який веде до них.

Об'єктивність кваліфікації не обмежується неупередженістю під час зіставлення встановлених фактичних ознак та ознак, передбачених кримінально-правовою нормою, її запорукою є використання в ході кваліфікації об'єктивно визначених підстав. Тому при кваліфікації слід виходити з установлених у процесуальному порядку обставин справи, а не з власних здогадів, припущень, уподобань. Водночас необхідно керуватися кримінальним законом, актами його офіційного тлума­чення, а не своєю суб'єктивною оцінкою скоєного та розумінням зако­ну, уявленнями про оцінку скоєного потерпілим чи іншими особами.

Принцип точності квалі­фікації

Сучасне кримінальне законодавство являє собою складну систему. Воно глибо­ко структуроване, а самим законодавцем

його статті розподілено на Загальну й Особливу частини, які, в свою чергу, складаються з глав, котрі розподілено на статті, більшість яких включають в себе кілька частин, у деяких із них виділено ще й пункти. Таким чином, законодавець намагається якомога точніше відобразити в статтях кримінального закону типові особливості злочинів, врахувати суспільну небезпеку тих чи інших посягань. При цьому в криміналь-

Розділ 2

 

них законах немає хоча б двох тотожних статей чи їхніх структурних частин.

Без сумніву, точність кримінального закону має виливатися і в точність кримінально-правової кваліфікації. Якщо законодавець диференціював відповідальність, відобразивши в законі своє став­лення до кримінально-правової оцінки певного діяння, то воно має бути враховано при застосуванні цього закону. Інакше втрачається сенс законодавчої диференціації кримінально-правових норм. Це означає, що діяння має бути кваліфіковано не взагалі за кримінальним законом як злочин, не просто за однією із статей, що охоплює скоєне, а воно має кваліфікуватися саме за тією статтею, частиною статті, пунктом, які введено в законодавство для оцінки певних посягань.

Отже, точність кримінально-правової кваліфікації виражається у двох її аспектах. Перший стосується конкретності кримінально-правової оцінки діяння. Другий — обов'язковості її досягнення.

Конкретність кримінально-правової кваліфікації грунтується на індивідуальній відокремленості кожної з кримінально-правових норм. Законодавство не має навіть двох цілком тотожних статей. Звідси випливає, що кваліфікація не може бути приблизною, її має бути проведено саме за тією статтею, її частиною, пунктом, які перед­бачають саме це діяння і створені для його оцінки.

Конкретність кримінально-правової кваліфікації має виявлятися в цілому ряді положень. Вони стосуються:

— вказівки на кримінальний закон, яким передбачено кваліфі­
коване діяння;

— посиланя на статті Загальної частини;

— посилання на статті Особливої частини.

Нерідко формі, в якій здійснюється вказівка на кримінальний закон, що містить норму, за якою кваліфікується діяння особи, звичайно не приділяється належної уваги. Оскільки в абсолютній більшості випадків застосовуються норми чинного Кримінального кодексу України, то обмежуються скороченим загальновідомим найменуван­ням — КК України, маючи на увазі його останню редакцію. Однак далеко не завжди таке посилання достатнє. Головним чином, це пов'язано зі змінами статей КК, часто неодноразовими. Нерідко з матеріалів кримінальної справи неможливо зрозуміти, за якою редак­цією статті, що діє, кваліфіковано діяння. Для того, щоб уникнути подібних непорозумінь, слід при кваліфікації скоєного за статтями КК, які зазнали змін і доповнень чи викладені повністю по-новому,

Кваліфікація злочинів

 

вказувати на те, в редакції від якого числа застосовується закон в даному випадку.

Конкретність кваліфікації передбачає необхідність посилання на статті Загальної частини так, (а не лише на статті Особливої частини), щоб це служило уточненню кримінально-правової оцінки діяння. В правозастосовчій практиці на статті Загальної частини робиться посилання в разі відмови в порушенні кримінальної справи — на ч. 2 ст. 7, на статті 15 та 16 КК. На ст. 17 КК посилаються при кваліфікації попередньої злочинної діяльності, а на ст. 19 КК — при кваліфікації дій підмовника, організатора та посібника злочину. При цьому неодмінно слід вказувати частину статей 17 або 19 КК.

Доцільно в разі вчинення злочину за участю кількох осіб посила­тися на відповідну частину ст. 19 КК, в тому числі і при кваліфікації дій виконавця злочину. Лише при співучасті особливого роду таке посилання здається зайвим, оскільки факт наявності кількох учасників посягання відображено в нормі Особливої частини.

Точності кваліфікації не буде досягнуто, якщо, крім конкретної вказівки на норму Особливої частини кримінального закону, не буде зроблено таке саме конкретне посилання на ті норми, до яких потрібно звертатися для з'ясування змісту кримінально-правової норми. Відсильна чи бланкетна диспозиція статті кримінального закону, супсидіарне застосування норм інших галузей права, до яких немає прямої відсилки в статті КК, передбачають, що при кримі­нально-правовій кваліфікації буде не просто названо відповідний нормативно-правовий акт, а й зазначено відповідні статті, пункти, параграфи.

Можна констатувати, що вимоги конкретності кримінально-правової кваліфікації досягнуто, якщо конкретним є посилання на кримінальний закон, за яким кваліфіковано діяння, конкретно вказано норму Загальної та Особливої частини, які передбачають відповідальність за дію чи бездіяльність особи.

Точність кваліфікації являє собою самостійну цінність. Точне визначення статті кримінального закону, її структурного елемента є метою кримінально-правової кваліфікації діяння. Саме з точністю пов'язується її правильність і законність. Адже неточну кваліфікацію — таку, коли скоєне кваліфіковано за певною статтею чи частиною, пунктом статті, чи коли не вказано на структурний елемент статті, який передбачає саме це діяння, — за жодних умов не можна вважати правильною. Навіть визначення статті Особливої частини без

Розділ 2

 

конкретизації її частини, пункту, без необхідних посилань на статті Загальної частини, без точної вказівки того, норма чи норми якого закону застосовуються, нічого не дає для кримінально-правової оцінки діяння. Не існує умисного вбивства при обтяжуючих обставинах взагалі — є таке вбивство, вчинене за наявності однієї чи кількох конкретних обставин, передбачених окремими пунктами ст. 93 КК. Абстракцією, яка нічого не дає для вирішення питань кримінальної відповідальності, є оцінка скоєного як крадіжки, тому її має бути кваліфіковано за однією із частин відповідної статті КК. Точності кваліфікації має бути досягнуто незалежно від того, чи впливає це на вирішення якогось конкретного питання. Часом висловлюється думка, що неточну кваліфікацію можна «не зачіпати», якщо це не викличе одночасно зміну запобіжного заходу, застосування давності, пом'якшення покарання тощо. Однак така позиція спрямована лише на приховування помилок, допущених на поперед­ніх стадіях кримінального процесу. Вона не враховує того, що ква­ліфікація впливає на вирішення цілого комплексу правових питань, неправильності в ній відбиваються на становищі як даної особи, так і її співучасників, причетних до злочину. Врешті-решт точність кримінально-правової кваліфікації — це точність юридичної і со­ціальної оцінки вчиненого діяння. Тому не лише юридичне пра­вильною, а й політичне зрілою є позиція тих правників, які від­стоюють необхідність досягнення того, що на практиці називають чистотою кваліфікації. Під нею якраз і розуміють точність криміналь­но-правової оцінки скоєного, застосування саме тих норм криміналь­ного закону, які передбачають діяння безвідносно до можливого покарання або застосування інших заходів до особи.

Принцип індивідуальності кваліфікації

Кожне діяння, яке підлягає кваліфі­кації, своєрідне, неповторне і має тільки йому властиві ознаки. Тому і його кримі­нально-правову оцінку належить здійснювати в кожному випадку окремо, індивідуально.

Індивідуальність кваліфікації має різноманітні прояви:

— кожний злочин піддається кримінально-правовій оцінці окремо,

самостійно. При цьому мають враховуватися лише індивідуальні

ознаки, властиві даному діянню, на кваліфікацію не повинна впливати

поведінка цієї самої особи до моменту вчинення посягання чи діяння

Кваліфікація злочинів

інших осіб. Тобто в момент кваліфікації слід абстрагуватися від всіх інших явищ, процесів, які хоча й пов'язані з кваліфікованим діянням, але є зовнішніми стосовно нього.

Разом із тим, загальний зв'язок і взаємозалежність всіх явищ об'єк­тивної дійсності потребують в кінцевому підсумку врахування при кваліфікації не лише ознак даного діяння, а й інших діянь. Самостій­ність кваліфікації діяння виявляться, до певної міри обмежено. Обмежує її сам законодавець, пов'язуючи в окремих випадках відповідальність за діяння, яке кваліфікується, з іншими актами поведінки цієї самої особи. Так, при кваліфікації за статтями про злочини, ознакою яких є адміністративна чи дисциплінарна преюдиція, враховуються факт вчинення відповідних проступків та накладення за них стягнень. Якщо в диспозиції статті Особливої частини передбачено повторність злочину або рецидив, то кваліфікація передбачає врахування факту попереднього вчинення злочину чи ще й засудження за нього.

Поведінка інших осіб береться до уваги при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті. Якщо кваліфіковане діяння є елементом спільної злочинної діяльності, то його кримінально-правова оцінка здійснюється не ізольовано, а з урахуванням оцінки діянь усіх співучасників. Це, зокрема, знаходить свій вияв у тому, що, за загальним правилом, діяння всіх співучасників кваліфікується за тією самою статтею Особливої частини, що й діяння виконавця злочину;

— кваліфікація має персональний характер, тобто кримінально-правова оцінка діяння кожної особи стосується тільки її. Кримі­нально-процесуальне законодавство підкреслює, що питання квалі­фікації вирішуються окремо щодо кожного з обвинувачених (ст. 242 КПК України). Особливе значення це положення має при кваліфікації злочинів, у вчиненні яких брали участь кілька осіб.

Законодавство України не визнає суб'єктами злочину юридичних осіб чи інші види колективних суб'єктів. При -вчиненні злочину в співучасті кваліфікації підлягає діяння окремих співучасників, а не спільне посягання. Якщо при визначенні умов кримінальної відповідальності враховується, що злочин вчиняється групою осіб, групою осіб, які діють за попереднім зговором, організованою групою, злочинною організацією, то кримінально-правовій кваліфікації підлягає діяння особи, вчинене при відповідній формі співучасті, під кутом зору її вкладу в сумісну злочинну діяльність.

4 — 3538

Розділ 2

Оскільки всі співучасники спільно вчиняють один і той самий злочин, то, за загальним правилом, усі вони несуть відповідальність за однією і тією самою нормою Особливої частини (статтею, частиною статті, пунктом статті). Однак, виконавець та інші співучасники далеко не завжди несуть відповідальність за однією і тією самою нормою Особливої частини. Вчинення ними одного і того самого злочину не обов'язково означає, що цей злочин передбачено однією і тією самою статтею кримінального закону. Від викладеного правила про те, що кваліфікація всіх співучасників визначається кваліфікацією діяння виконавця злочину, допускаються відступи. Вони зумовлені пануванням у вітчизняному кримінальному праві принципу суб'єк­тивного вмінення та тим, що кваліфікація дій кожного учасника злочину має індивідуальний характер.

Це, зокрема, має місце, коли виконавець та інші співучасники або кілька співвиконавців не однаково усвідомлюють суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності; коли окремі із співучасників допускають помилку у визначенні фактичних обставин справи: помилка впливає на оцінку дій тільки тієї особи, яка її допустила, і не може враховуватися при кваліфікації посягання інших співучасників; при ексцесі в діях когось із співучасників; коли має місце відхилення дії (шкода, заподіяна «відхиленою дією», охоплюється умислом або необережністю тільки тієї особи, яка виконувала таку дію. Тому тільки виконавець злочину може нести відповідальність за злочини, вчинені у зв'язку з відхиленням дії).

Індивідуальні особливості, які характеризують особу певного учасника спільного злочину і впливають тільки на його відповідаль­ність, за загальним правилом не можуть враховуватися при квалі­фікації дій інших співучасників. Тому норми Особливої частини, які передбачають врахування таких особливостей, застосовуються тільки до певних співучасників, і за ними не кваліфікується посягання інших учасників того самого злочину. Не застосовуються до інших співучасників норми, які передбачають відповідальність з урахуванням повторності посягання, наявності рецидиву.

Нарешті, за різними нормами Особливої частини, діяння спів­учасників можуть кваліфікуватися у зв'язку з тим, що одні з них досягли віку кримінальної відповідальності за злочин, вчинюваний у співучасті, а інші — ні. Дії особи, яка не досягла віку кримінальної

Кваліфікація злочинів

відповідальності за фактично нею вчинене, кваліфікуються за статтями про злочини, суб'єктом яких є особа, котра досягла відповідного віку;

— кваліфікація здійснюється відповідною посадовою особою одноосібне, навіть коли вона виступає від імені чи в складі коле­гіального органу. Суб'єктами кваліфікації виступають не окремі особи — працівники відповідних органів, а органи в цілому. Саме таке розуміння суб'єкта кваліфікації дозволяє пояснити можливість і доцільність контролю за діяльністю підпорядкованих працівників, законність вказівок для них з приводу кримінально-правової оцінки діяння. Разом із тим, кваліфікація — це логічний процес, діяльність, яка відбувається у свідомості конкретної особи. Жодне стороннє втручання в таку діяльність відбутися не може (якщо відкинути не підтверджувані сучасною наукою міркування про вплив навіювання, гіпнозу та інших містичних процесів). А отже, кримінально-правова кваліфікація — це результат індивідуального сприйняття фактів, оцінки закону, зіставлення фактичних і юридичних ознак діяння.

Навіть тоді, коли кримінально-правова кваліфікація проводиться в складі колегіального органу — суду, її результат виступає не як плід колективної думки, а як сума оцінок, даних окремими суддями. Підтвердженням цього є те, що рішення суду постановляється більшістю голосів, а суддя, який не погоджується з правовою позицією колег, має право на фіксацію своєї окремої думки.

Індивідуальність кваліфікації законом розглядається як гарантія її законності. В ході кваліфікації має найповніше виявитися індиві­дуальна позиція посадової особи, яка її здійснює. Насамперед до них належать правові заходи забезпечення процесуальної самостійнос­ті слідчих, незалежності суддів. До таких заходів слід віднести і міри відповідальності за втручання у вирішення судових справ та діяльність інших посадових осіб, які уповноважені на проведення кримінально-правової кваліфікації (ст. 176', 189³ КК), особливий порядок при­значення на посади та увільнення з них, притягнення до відпові­дальності працівників прокуратури і суддів.

Принцип повноти квалі­фікації

Під повнотою кваліфікації слід розумі­ти її закінченість та вичерпність. Слід зазначити, що повнота кваліфікації має

поєднуватися з іншими принципами кримінально-правової кваліфіка­ції. Зокрема, прагнення повноти кваліфікації не повинне призвести

52 Розділ 2

до того, шо одні й ті самі діяння враховуються при кваліфікації неодноразово. Повнота кваліфікації має різнобічне правове значення. Зокрема, вона покликана забезпечити призначення справедливого покарання. На зазначеному принципі базується правило, згідно з яким кожна наступна стадія вчинення злочину охоплює собою раніше вчинені злочинні діяння. Отже, дії, вчинені під час готування до злочину чи замаху на злочин окремо не кваліфікуються, якщо вони продовжилися і стали складовою наступної стадії вчинення злочину.

Кваліфікація насамперед буде повною, якщо кримінально-правову оцінку одержали всі діяння, вчинені особою. Необхідність проводити кримінально-правову оцінку всіх значущих з погляду кримінального закону діянь випливає з кримінально-правового принципу невідво­ротності відповідальності, принципу офіційності кваліфікації, процесуального принципу забезпечення всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи. Якщо певні обставини вже виявлено, встановлено, то в ході попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи їх не можна бути залишати без уваги. Кожна з них має дістати кримінально-правову оцінку — визнана такою, що не має кримінально-правового значення, або ж віднесена до таких, які є підставою для визнання діяння злочином, чи, навпаки, правомірним вчинком. Повнота кваліфікації усіх діянь базується як на обов'язку особи нести відповідальність за все вчинене, чи, навпаки, на праві не перетерплювати жодних негативних наслідків у разі вчинення дій, позитивних з погляду кримінального закону, так і на повноваженнях та обов'язках правоохоронних органів і судів.

Тому неприпустимо зосереджувати увагу лише на частині скоєного й давати оцінку тільки найбільш небезпечним чи яскраво вираженим діянням. Залишаючи без уваги інші діяння, часто неможливо дати належну оцінку і «основному».

На забезпечення повноти кваліфікації — необхідності оцінки всіх діянь, вчинених особою, — особливо слід звертати увагу при кваліфі­кації співучасті у злочині, множинності злочинів, а також злочинів, вчинених за наявності одночасно кількох кваліфікуючих ознак.

Стосовно співучасті вказана проблема виникає при виконанні однією особою одночасно кількох функцій. Маються на увазі ті нерідкі в практиці випадки, коли окремі співучасники — підмовник, організа­тор, посібник — крім своєї ролі виступають ше й як виконавці чи співвиконавці злочину або має місце інше поєднання в одній особі кількох видів співучасників. Видається за доцільне підтримати вислов-

Кваліфікація злочинів

 

лену в літературі думку про кваліфікацію дій співучасника, котрий поєднує кілька функцій, згідно з якою потрібно не акцентувати увагу на якійсь одній з них, а посилатися на кожну з частин ст. 19 КК, що передбачає діяльність певних видів співучасників та відповідну норму Особливої частини. Така кваліфікація покаже дійсну роль кожної особи у вчиненні злочину, сприятиме призначенню покарання з урахуван­ням характеру та ступеня участі у спільному вчиненні злочину.

Стосовно множинності злочинів проблема забезпечення повноти кваліфікації виникає у зв'язку із вирішенням питання про необхідність кримінально-правової оцінки окремих злочинів, які утворюють таку множинність. Слід зауважити, що зазначена проблема стосовно окре­мих видів множинності ставиться в різній площині. Для кваліфікації рецидиву злочинів вона не становить гостроти. Адже злочин, за який особа була засуджена, вже одержав кримінально-правову оцінку, а новий злочин кваліфікується окремо. Таким чином, кваліфікація рецидиву відображає факт вчинення кількох діянь. При сукупності злочинів скоєне завжди кваліфікується за всіма статтями Особливої частини, які передбачають окремі злочини, що утворюють сукупність.

Відносно ж повторності злочинів суть проблеми забезпечення повноти кримінально-правової кваліфікації полягає у визначенні того, чи потрібно окремо кваліфікувати (точніше — відображати у формулі кваліфікації, у формулюванні звинувачення) ті злочини, з яких складається повторність.

Таким чином, при кваліфікації повторності злочинів потрібно визначити, чи підлягає окремій кримінально-правовій кваліфікації перший епізод (а при систематичності злочинів перший і другий епізоди), який є складовою повторності, а також, чи слід окремо кваліфікувати ті посягання, вчинені вже після наявності повторності злочинів — третій і наступні при повторенні злочинів та неодно­разовості, четвертий і наступні — при систематичності.

Видається, що необхідність забезпечити повноту кваліфікації (а тим самим і її законність, точність, невідворотність відповідальності за кожний злочин) веде до визнання правильною таку кримінально-правову оцінку повторності злочинів, коли кожне посягання, яке утворює повторність, одержує окрему кваліфікацію.

Нарешті, забезпечення повноти кваліфікації кожного діяння стосується оцінки злочинів, вчинених при наявності одночасно кількох кваліфікуючих ознак. Такі ознаки можуть бути передбачені як однією і тією ж частиною статті, так і різними її частинами, або ж окремими

Розділ 2

пунктами статті. За практикою, яка склалася, і відповідно до роз'яснень, викладених у постановах Пленуму Верховного Суду України, скоєне кваліфікується:

— при наявності кваліфікуючих ознак, передбачених різними
пунктами статті Особливої частини — за всіма пунктами цієї статті;

— при наявності кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак,
передбачених різними частинами тієї чи іншої статті — за частиною
статті, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому всі
кваліфікуючі ознаки має бути вказано в постанові про притягнення
як обвинуваченого, в обвинувальному висновку і в мотивувальній
частині вироку.

В останньому випадку не забезпечується, ні повнота кваліфікації, ні її індивідуалізація. Принаймні з формули кваліфікації важко встановити, який же злочин вчинено. Адже однаково кваліфікуються і злочин, вчинений при наявності однієї кваліфікуючої ознаки, передбаченої частиною статті, яка передбачає найбільш суворе покарання, і злочин, в якому наявні одразу кілька кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак, факт наявності кількох кваліфікуючих ознак не відображається.

Видається, що забезпечити повноту кваліфікації аналізованих посягань можна було б певною мірою і з позиції чинного законо­давства. Для цього кваліфікувати діяння з посиланням на всі частини статті, які передбачають встановлені у справі кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки. Щоправда це рішення прийнятне лише для тих випадків, коли злочин вчинено при наявності усіх без винятку кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак, передбачених відпо­відними частинами статті. Інакше ж така оцінка скоєного стоятиме на заваді реалізації іншого принципу кваліфікації — принципу недопустимості подвійного застосування закону. Якщо ж відповідна частина статті передбачає і кваліфікуючі ознаки, які в даному випадку відсутні, то пропонована кваліфікація суперечитиме і принципу її точності. Наприклад, кваліфікація крадіжки, вчиненої повторно і з проникненням у житло, за частинами 2, 3 ст. 140 КК не вказувала б на те, що в даному випадку відсутні такі кваліфікуючі ознаки кра­діжки, як заподіяння значної шкоди потерпілому, вчинення її за попереднім зговором групою осіб.

Більш оптимальним шляхом забезпечення повноти кримінально-правової кваліфікації злочинів, вчинених при наявності кількох квалі­фікуючих, особливо кваліфікуючих ознак, буде інше конструювання

Кваліфікація злочинів

диспозицій статей Особливої частини — буквене або цифрове позначення кожної із таких ознак.

Повнота кваліфікації передбачає, що при її здійсненні використано всі чинні правові норми. Кваліфікація з урахуванням усіх кримінально-правових норм означає, що вибір тих, які має бути застосовано в даному випадку, проводиться з врахуванням правил про конкуренцію норм, колізію між ними, дію кримінального закону в часі.

Повнота врахування норм означає також, що належить керуватися усіма структурними елементами кожної норми — ЇЇ гіпотезою, диспозицією та санкцією. Всі вони становлять нерозривне ціле, складають єдину норму. Разом із тим, можна назвати випадки, коли гіпотеза і диспозиція однієї кримінально-правової норми застосо­вується разом із санкцією іншої норми:

1) при відсилочній санкції статті кримінального закону;

2) при кваліфікації діяння за законом, який має зворотну дію.
Причому диспозиція нового закону є вужчою, а санкція — більш
суворою, ніж в раніше діючої норми. В такому випадку діяння,
вчинене до вступу в силу нового закону, кваліфікується за цим
законом, оскільки він визнається таким, що пом'якшує караність
діяння. Покарання ж призначається в межах санкції статті раніше
діючого закону.

Нарешті, повнота кваліфікації передбачає, Ідо вона досягла того ступеня досконалості, коли вона вже не може бути доповнена, уточнена, змінена. Це досягається при її проведенні з використанням всіх діючих і таких, що відносяться до даного випадку правил кримінально-правової оцінки діяння, як писаних, так і неписаних, як загальних, так і тих, що стосуються окремих видів злочинної діяльності чи окремих злочинів. При цьому нерідко виникає проблема конкуренції між такими правилами та колізії між ними.

Оскільки у вітчизняному праві правила кваїіфікації не закріплені, вибір «потрібних» (підходящих для даного випадку) положень часто викликає труднощі. Зокрема, це стосується випадків, коли окремі правила кваліфікації суперечать одне одному. Видається, що тоді слід керуватися такими міркуваннями: