Диглосія, двомовність, багатомовність

Визначення поняття “диглосія” В.І.Бєліковим і

Л.П.Крисіним. Походження цього терміна. Двомовність (білінгвізм) і

Багатомовність (полілінгвізм)

Природні мови принципово не є однорідними: вони існують у багатьох

різновидах, формування й функціонування яких визначається соціальною

диференційованістю суспільства та розмаїттям його комунікативних потреб.

Деякі з цих різновидів мають своїх носіїв, тобто сукупності мовців, що

володіють тільки даною підсистемою національної мови (територіальним

діалектом, просторіччям).

Таке володіння підсистемами однієї національної мови та використання їх

У залежності від ситуації або сфер спілкування називається

внутрішньомовною д и г л о с і є ю. Таку дефініцію диглосії дають

В.І.Бєліков і Л.П.Крисін [14, 56].

Диглосія – слово, утворене від давньогрецьк.  – (дво-) та  –

(мова); буквально – (двомовність). (Хоча, як з подальшого буде з’ясовано,

диглосія і двомовність – неоднакові поняття.)

Крім цього, диглосія може означати й володіння різними мовами, тоді

цей термін використовується без визначення “внутрішньомовна”.

Фахівець у галузі політичної лінгвістики Л.П.Нагорна підкреслює в

цьому понятті (“диглосія” без означення “внутрішньомовна”) найсуттєвіше

таким чином: “Диглосія – не просте співіснування двох мов, а їхнє

ранжування, насамперед за ознаками функціональності та престижності. В

Україні диглосія закріплювалася мовною політикою правлячих режимів

упродовж кількох століть” [96, 6].

Поняття і термін диглосія у 1959 р. увів до наукового вжитку

американський дослідник Чарлз Алберт Фергюсон [194]. До цього в

лінгвістиці використовувався (і продовжує використовуватися зараз) термін

двомовність (рос. двуязычие) як український переклад інтернаціонального

терміна білінгвізм. А для ситуацій, в яких можуть функціонувати декілька

мов, прийнято термін багатомовність (рос. многоязычие) (пор. англ.

multilingualism, франц. plurilinguisme), або полілінгвізм.

Двомовність і багатомовність – це наявність і функціонування в межах

одного суспільства (зазвичай – держави) двох або кількох мов. Багато

сучасних країн є дво- або багатомовними: Росія (на її території існують,

поряд з російською, такі мови, як башкирська, татарська, якутська, бурятська,

осетинська та багато інших), Україна (її громадяни користуються, крім

української мови, що є державною, російською, польською, болгарською,

грецькою, румунською, угорською та іншими мовами), країни Африки,

Південно-Східної Азії, Індія та ін. “Що таке двомовність у

загальноприйнятому в світі сенсі?” – запитує Л.П. Нагорна і відповаідає:

“Двомовність, білінгвізм – це всього лиш одночасне або поперемінне

користування двома мовами – як на особистісному, так і на суспільному

рівні. Двомовність може бути добровільним вибором людини чи соціуму, а

може бути спричиненою певними обставинами, корені яких сягають у

минуле” [96, 275].

Функціонування двох або більше мов у суспільстві було б неможливим

без двомовності окремих членів мовної спільності (навіть якщо індивід

володіє кількома мовами, його часто називають білінгвом, а саме явище –

білінгвізмом, або двомовністю).

В основу запрограмованих О.Чередниченком типологій двомовності

покладено класифікації за ступенем поширення, ціннісною орієнтацією,

рівнем розмежування масових систем, характером комунікативного

включення. За ступенем поширення розрізняються індивідуальна

(особистісна та колективна (масова, суспільна) двомовність. За ціннісною

орієнтацією двомовність може бути горизонтальною (коли мови оцінюються

однаково) та вертикальною (коли одній мові віддається перевага на шкалі

цінностей стосовно іншої). За рівнем розмежування мовних систем, що

перебувають у контакті, виділяється координативна (чиста) та

субординативна (змішана) двомовність. За характером комунікативного

включення спостерігається активна та пасивна двомовність (див.: [164,

67]).

Три види індивідуального білінгвізму (субординативний,

Координативний, змішаний)

В.І.Бєліков і Л.П.Крисін пропонують розрізняти три основні види

індивідуального білінгвізму.

При с у б о р д и н а т и в н о м у білінгвізмі мовці сприймають другу

мову через призму рідної: поняття співвідносяться з лексичними одиницями

рідної мови, а останні – з одиницями другої мови.

При к о о р д и н а т и в н о м у (чистому) білінгвізмі обидві мови є

цілком автономні, кожній відповідає свій набір понять, граматичні категорії

двох мов є також незалежними.

З м і ш а н и й білінгвізм в ідеалі передбачає єдиний механізм аналізу

й синтезу мовлення, а співіснуючі мови розрізняються лише на рівні

поверхових структур. Лев Володимирович Щерба називав таку

комунікативну систему однією мовою з двома термінами (див.: [14, 56–

57]).

Один дослідник під час польової роботи у селі Льоджуг (рос. Лёджуг)

Комі АРСР у 1968 році отримав запис оповідання рибалки його рідною

мовою комі про те, як у сітях заплуталась окільцьована качка-чирок. Останнє

речення виглядало так: Снимитим кольцосэ и узнайтим, что чирокыс

зимуйтэма Францияын (Мы сняли кольцо и узнали, что чирок зимовал

[ раніше, доминулий час] во Франции). Тут носій змішаної двомовності при

повному збереженні морфології мови комі зовсім вільно і несвідомо (цікаво,

що що текст був записаний!) використовує російську лексику. В інших

контекстах у значеннях (снять), (узнать), (зимовать) він міг би вжити

відповідні одиниці з етнічної мови: бŏсьтны, тŏдны, тŏвйыны.

Субординативний білінгвізм за своєю природою означає вторинне,

неповне володіння другою мовою і є характерним для білінгвів-початківців,

проте вже на ранніх стадіях оволодіння мовою йому відповідають елементи

координативної та змішаної двомовності. При ефективній, активній

двомовності реально співіснують координативна та змішана двомовність (а

часто й елементи субординативної) з переважанням однієї з них.

Слід зазначити, що на рівні внутрішнього мовлення відбувається і

перехід від однієї мовної системи до іншої у білінгва в тих випадках, коли

йдеться не про заміну функціонально першої мови, а про періодичні

перемикання мовних кодів залежно від комунікативних потреб та бажань

особистості. Відтворення слів другої мови може йти через переклад або

прямим шляхом. Переклад використовується тоді, коли на останньому етапі

внутрішнього мовлення у свідомості білінгва фіксується слово

функціонально першої мови, якому потім підшукується відповідник. На це

витрачається додатковий час, через що темпові характеристики того самого

мовця залежно від обраної мови можуть істотно відрізнятися. Якщо ж

нейрофізіологічні сліди слів другої мови є досить сильними в реакціях мозку,

білінгв може відразу знаходити потрібне слово, не вдаючись до перекладу

(див.: [174, 43]).

“Неперекладний тип білінгвізму,– вважає Н.П.Шумарова,– є найбільш

оптимальним для особистості, але він потребує великої працездатності і

стимулюється заглибленням у те мовне середовище, мова якого вивчається.

Він є виявом того, що людина починає думати тією мовою, до оволодіння

якою прагнула під час навчання” [174, 43]. Сказане стосується чистого, або

координативного, білінгвізму.

При білінгвізмі найвищою формою мовної компетенції вважається

така, коли кожній уживаній мові відповідає свій тип мислення в тій його

частині, що відображає суб’єктивний зміст або суб’єктивну картину

об’єктивного світу [16, 45–46], але у більшості випадків це залишається

ідеальним взірцем, бо, мабуть, в реальному мовному житті індивіда

трапляється дуже рідко. “У реального білінгва,– констатує Н.В.Шумарова,–

одному поняттю відповідають скоріше вже дві форми, якими він

користується залежно від обраного коду. Але оскільки міцність зв’язків в

обох випадках здебільшого є різною, то тип мовної компетенції у сфері

другої мови умовно можна назвати перекладним, коли пошук зв’язку між

позамовною реалією та її мовним еквівалентом йде через слово

функціонально першої (або найбільш активно уживаної) мови. При такій

подвійній реєстрації нейрофізіологічних слідів з відсутністю стабільних

зв’язків можуть активізуватися “помилкові” зв’язки, зумовлені іншим

динамічним стереотипом. Тоді відбувається операція, що “піднімає” на

поверховий рівень словоформу іншої мови, що й є одним із проявів

інтерференції” [174, 22–23].