Діалектика суспільного та індивідуального в мові

Мовні контакти

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.

Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція. Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору». Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. Мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно- типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи, набута спорідненість. Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови

Мова і суспільство

Мова – це елемент духовної культури. Ця культура має національний характер, взаємовплив мови і суспільства. Суспільство на мову може впливати на будь-яких рівнях (гречка-перші до нас її принесли греки, огірок-з гр. неспілий, капуста-лат. Голова, горіх волоський-італійців називали волохами, а вони привозили горіхи).

Проблема «мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: 1) соціальна природа мови;2) соціальна зумовленість мовних явищ; 3) залежність стану мови від стану суспільства; 4) соц. Спільноти людей і соціальні типи мов; 5) можливість свідомого впливу с-ства на мову; 6) взаємовідношення мов в багатомовному суспільстві; 7) залежність с-ства від мови;8) мова і суспільно- технічний прогрес.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в сер ХІХ ст.. одним із перших був Я. Грімм, В. фон Гумбольт. Гумбольт вважав,що мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найбільший вплив суспільства на мову має формування мовної політики (визнання статусу мови, закони про мову З 1989р в Укр.. статус державної має укр.. м. а у Білорусії з 1995 і білорус. і рос.)

Соціолінгвістика – вивчає впливи і взаємовплив мови і суспільства.

Суспільні функції мови.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовніші: 1) комунікативна (засіб спілкування); 2) когнітивна (засіб мислення і пізнання) деколи до базових ще відносять емотивну(засіб вираження почуттів і емоцій) та метамову (засіб дослідження і опису мов). З основними функціями співвідносяться похідні з комунікативною – фактична(засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), кумулятивна (зберігання досвіду); з когнітивною – репрезентативна (номінативна), з емотивною – поетична(засіб вираження і виховання прекрасеного). Можна сказати, що й досі немає єдиної усталеної думки щодо функцій мови, кожен вчений визначає різну кількість функцій мови. Р. Якобсон виділяє 6 функцій, О Леонтьєв – 4; А. Супрун – 3; Попова виділяє тільки 1 функці. – засіб спілкування, а все інше вважає властивостями мови. Причиною таких розбіжності у дуамках є широке і вузьке розуміння терміна суспільні функції мови. В основному серед базових називають дві функції – комунікативну і когнітивну, але і тут немає єдності щодо їх важливості.

Мова, нація, держава

Мова – природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування

Нація – найвища природна форма об’єднання людей

Держава — це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади.

Мова об’єднує народ і відрізняє його від інших народів. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації. У питанні співвідношення мови і етносу у науці немає одностайної думки, деякі вчені не мислять народу без спільної мови інші навпаки. Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна чи релігійна належність, більше ніж етнічне походження. Мова забезпечує функціонування держави в усіх її виявах політичному, економічному, культурному.

Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. 3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Важливим чинником є і незалежність держави.

Мова і культура.

Культура – сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов’язані. Культура впливає на мову, а мова на культуру. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури зводяться до: 1. до відмінностей у лексиці і фразеології (слова, що позначають специфічні явища культури не мають однослівного перекладу(мак, гривня, рушник, вареники, кобзар, тризуб)). 2. до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації(хата - изба), а також різні асоціативні зв’язки (укр.. калина – краса, здоров’я любов, Україна; рос. Калина – розлука і невдале заміжжя). 3. до типологічних особливостей літературних мов. Л-рна мова пов’язана з народно розмовною. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів. 4. до своєрідності самого процесу спілкування у різних культурах, мовний етикет у різних культурах різний. Спілкування батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, господаря і гостя.

Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприк­лад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гіпотези.

Мова і релігія

З релігією до нас прийшов звук «ф». Коли турки взяли Константинополь 1457рік, то монахи знайшли притулок в УКРАЇНІ та Росії і переписали там усі книги за нормами класичної церковнослов’янської мови, а це все повернуло назад мову на 200-300 років. З християнством в систему мови прийшли імена (Ісус, Павло), прізвиська, а з того почали утворюватися назви населених пунктів (Львів, Миколаїв). Через християнство прийшла літературна мова, писемність, з’явився конфесійний стиль.

Поняття мовної ситуації

В.І.Бєліков і Л.П.Крисін дають таке пояснення поняттю “мовна

ситуація”: “Компоненти соціально-комунікативної системи, яка обслуговує

ту або ту мовну спільність, знаходяться один з одним у певних відношеннях.

На кожному етапі існування мовної спільності ці відношення є більш або

менш стабільні. Разом з тим зміна політичної ситуації в країні, зміна

державного ладу, економічні перетворення, нові орієнтири в соціальній і

національній політиці та інші чинники можуть так чи інакше впливати на

стан соціально-комунікативної системи, на її склад і на функції її

компонентів – кодів та субкодів.

Функціональні відношення між компонентами соціально-

комунікативної системи на тому або іншому етапі існування даної мовної

спільності формують мовну ситуацію, характерну для цієї спільності.

Поняття мовна ситуація застосовується зазвичай до великих мовних

спільностей – країн, регіонів, республік. Для цього поняття важливим є

чинник часу: по суті, мовна ситуація – це характеристика соціально-

комунікативної системи у певний період її функціонування” [14, 26].

В.О. Виноградов так визначає це поняття: “Мовна ситуація –

сукупність форм існування (а також стилів) однієї мови або сукупність мов у

їх територіально-соціальному взаємовідношенні й функціональному

взаємовпливі у межах певних географічних регіонів або адміністартивно-

політичних утворень. Мовна ситуація – одне з основних понять і предмет

вивчення в соціолінгвістиці ”

Координативний, змішаний)

В.І.Бєліков і Л.П.Крисін пропонують розрізняти три основні види

індивідуального білінгвізму.

При с у б о р д и н а т и в н о м у білінгвізмі мовці сприймають другу

мову через призму рідної: поняття співвідносяться з лексичними одиницями

рідної мови, а останні – з одиницями другої мови.

При к о о р д и н а т и в н о м у (чистому) білінгвізмі обидві мови є

цілком автономні, кожній відповідає свій набір понять, граматичні категорії

двох мов є також незалежними.

З м і ш а н и й білінгвізм в ідеалі передбачає єдиний механізм аналізу

й синтезу мовлення, а співіснуючі мови розрізняються лише на рівні

поверхових структур. Лев Володимирович Щерба називав таку

комунікативну систему однією мовою з двома термінами (див.: [14, 56–

57]).

Один дослідник під час польової роботи у селі Льоджуг (рос. Лёджуг)

Комі АРСР у 1968 році отримав запис оповідання рибалки його рідною

мовою комі про те, як у сітях заплуталась окільцьована качка-чирок. Останнє

речення виглядало так: Снимитим кольцосэ и узнайтим, что чирокыс

зимуйтэма Францияын (Мы сняли кольцо и узнали, что чирок зимовал

[ раніше, доминулий час] во Франции). Тут носій змішаної двомовності при

повному збереженні морфології мови комі зовсім вільно і несвідомо (цікаво,

що що текст був записаний!) використовує російську лексику. В інших

контекстах у значеннях (снять), (узнать), (зимовать) він міг би вжити

відповідні одиниці з етнічної мови: бŏсьтны, тŏдны, тŏвйыны.

Субординативний білінгвізм за своєю природою означає вторинне,

неповне володіння другою мовою і є характерним для білінгвів-початківців,

проте вже на ранніх стадіях оволодіння мовою йому відповідають елементи

координативної та змішаної двомовності. При ефективній, активній

двомовності реально співіснують координативна та змішана двомовність (а

часто й елементи субординативної) з переважанням однієї з них.

Слід зазначити, що на рівні внутрішнього мовлення відбувається і

перехід від однієї мовної системи до іншої у білінгва в тих випадках, коли

йдеться не про заміну функціонально першої мови, а про періодичні

перемикання мовних кодів залежно від комунікативних потреб та бажань

особистості. Відтворення слів другої мови може йти через переклад або

прямим шляхом. Переклад використовується тоді, коли на останньому етапі

внутрішнього мовлення у свідомості білінгва фіксується слово

функціонально першої мови, якому потім підшукується відповідник. На це

витрачається додатковий час, через що темпові характеристики того самого

мовця залежно від обраної мови можуть істотно відрізнятися. Якщо ж

нейрофізіологічні сліди слів другої мови є досить сильними в реакціях мозку,

білінгв може відразу знаходити потрібне слово, не вдаючись до перекладу

(див.: [174, 43]).

“Неперекладний тип білінгвізму,– вважає Н.П.Шумарова,– є найбільш

оптимальним для особистості, але він потребує великої працездатності і

стимулюється заглибленням у те мовне середовище, мова якого вивчається.

Він є виявом того, що людина починає думати тією мовою, до оволодіння

якою прагнула під час навчання” [174, 43]. Сказане стосується чистого, або

координативного, білінгвізму.

При білінгвізмі найвищою формою мовної компетенції вважається

така, коли кожній уживаній мові відповідає свій тип мислення в тій його

частині, що відображає суб’єктивний зміст або суб’єктивну картину

об’єктивного світу [16, 45–46], але у більшості випадків це залишається

ідеальним взірцем, бо, мабуть, в реальному мовному житті індивіда

трапляється дуже рідко. “У реального білінгва,– констатує Н.В.Шумарова,–

одному поняттю відповідають скоріше вже дві форми, якими він

користується залежно від обраного коду. Але оскільки міцність зв’язків в

обох випадках здебільшого є різною, то тип мовної компетенції у сфері

другої мови умовно можна назвати перекладним, коли пошук зв’язку між

позамовною реалією та її мовним еквівалентом йде через слово

функціонально першої (або найбільш активно уживаної) мови. При такій

подвійній реєстрації нейрофізіологічних слідів з відсутністю стабільних

зв’язків можуть активізуватися “помилкові” зв’язки, зумовлені іншим

динамічним стереотипом. Тоді відбувається операція, що “піднімає” на

поверховий рівень словоформу іншої мови, що й є одним із проявів

інтерференції” [174, 22–23].

Переваги й вади білінгвізму

Які ж переваги й вади має білінгвізм?

Щодо індивідуальних вимірів двомовності, то тут її позитиви

порівняно з вадами очевидні. Мовна свобода – величезне благо, один із

вершинних здобутків цивілізації. Помиляються ті, хто вважає, що вільне

володіння і часте користування другою мовою у ч о мусь ущемлює людину,

знижує рівень її патріотизму. Навпаки – плекати одномовність те ж саме, що

зводити тюремні мури. Двомовність – чинник інтелектуального збагачення й

духовного розкріпачення. Одномовне середовище звужує кругозір,

перешкоджає об’ємному сприйняттю фарб сучасного світу. Вершинні

здобутки української культури – твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки

– були б немислимі без оволодіння геніями українського слова багатствами

світової культури, і російська, німецька, польська, французька та інші мови

відкривали їм вікно у світ.

Двокультурність і двомовність виконує ще одну важливу функцію –

вона допомагає позбутися міфічних комплексів національної мегаломанії,

психологічного нарцисизму. Знайомство з цінностями іншої культури робить

людину більш терпимою й більш сприйнятливою до загальнолюдських

цінностей. Очевидно, що в інтелектуальному змаганні людина, яка знає

кілька мов і завдяки цьому вільно орієнтується в інтернеті, в масиві

іншомовної літератури, завжди вигра є порівняно з орієнтованою на

одномовність (див. докладніше про це в [96, 277–278]).

Л.П.Нагорна не без вагомих підстав вважає, що для України з її

специфічною мовною ситуацією оптимальним є так званний з б е р і г а ю ч

и й б і л і н г в і з м, який передбачає оволодіння одночасно двома мовами.

На відміну від так званого в и т і с н я ю ч о г о б і л і н г в і з м у,

оволодіння російською мовою на стадії навчання не несе загрози для рідної

материнської мови [96, 279].

У мозку кожного білінгва співіснують дві мовні системи – як

своєрідний психофізіологічний механізм, який вмикається залежно від

потреби.

Те, що лінгвісти та соціолінгвісти називають кодовими перемиканнями

– явище повсюдне, повсякденне і загалом природне. Неприродним є

поширений в містах України (крім західноукраїнських) тип білінгвізму, який

фахівці визначають як а с и м е т р и ч н и й – з асиметрією на користь

російської мови. Мова телебачення – яскравий показник того, що справжня

двомовність з вільним володінням обома мовами для України поки що

віддалений ідеал [96, 280].

Явища науковцями

Явище білінгвізму в Україні має яскраво виражений політичний

(лінгво-політичний) аспект. Як справедливо зазначає Л.П.Нагорна, “феномен

двомовності, який є каменем спотикання у мовознавстві, без заглиблення у

пласти самоідентифікації пояснити неможливо” [96, 10].

Стосовно цього явища і відповідного поняття дослідниця слушно

зауважує: «мовна проблематика виступає у ролі своєрідного вододілу в

політиці – між прибічниками орієнтацій на традиційні цінності і

прихильниками універсалістських загальноцивілізаційних підходів. Якщо

додати до цього крайній ступінь політизації мовної проблеми, неважко

зрозуміти, чому позитивно навнтажене поняття двомовності стало в Україні

своєрідною метафорою. Що перетворилася у символ-код політичної

ідентифікації і розмежування за принципом “наші–не наші”» [96, 30].

Дослідниця наголошує: “Двомовність в Україні є віддзеркаленням

більш глибоких процесів бікультуральності значної частини українського

політичного простору” [96, 300].

Білінгви, як правило, володіють хоча б однією мовою у повному обсязі.

Однак, можливими є випадки, коли спілкування індивіда з носіями його

рідної мови є обмеженим, а рівень комунікативної взаємодії з носіями мов,

домінуючих в мовній спільності, не є високим. У подібній ситуації адекватне

знання рідної мови втрачається, а друга мова засвоюється в дуже вузьких

межах. Це явище отримало назву н а п і в м о в н о с т і (рос. полуязычия)

(англ. semilingualism). Лексичний склад обох мов виявляється обмеженим, а

граматична структура спрощеною [110]. Особливі форми напівмовності

утворюються в умовах, коли контактуючі мови є близькоспорідненими. Так,

унаслідок змішування української і російської мов виникає так званий

суржик (див. про нього [154]), а суміш білоруської і російської мов отримала

назву – трасянка.

Напівмовності, як і субординативному білінгвізмові, перемикання

кодів не властиве.

Українські мовознавці і лінгвополітики (навіть ті з них, які себе не

вважають ані філологами, ані лінгвістами зокрема) оцінюють це явище як

украй негативне. Так. Л.П.Нагорна зазначає: «Існує і не менш гостра

проблема вульгаризації як української, так і російської мов: засилля

спотвореної “українізованої російської” і “суржику” філологи сприймають

як “лінгвістичний терор”22» [96, 237].

“Звуження комунікативної сфери української мови,– пише

Л.П.Нагорна,– на фоні фальшивих запевнень у тому, що партія вважає

необхідним плекати й розвивати українську мову, створили ефект, який

мовознавці називають піджинізацією” (від pidgin English – спрощеного

гібридного варіанта англійської мови). Йдеться про стан своєрідної

“безмовності” – такого ступеня спрощення, коли людина послуговується

дуже обмеженим набором слів, поєднання яких важко вкласти в систему чи

то української, чи то російської мови. Л.Ставицька характеризує суржик як

своєрідну напівмову, яка для освічених україномовних людей перетворилася

у засіб мовної гри, а для мільйонів менш освічених є єдиною мовою23.

Проблема суржику у мовному просторі України – одна з найгостріших.

Близькість обох мов породжувала ввіддавна мовні сурогати, і до сьогодні

створює вкрай болючу проблему “засмічення” української мови русизмами й

вульгаризмами” В.Котигоренко бачить загрозу мовному суверенітетові, поміж іншим, у

суржикізації мовного простору: “двомовність свідчить не лише про

належність частини українського соціуму до двох культур, а й про

включеність чималої людності у поле маргінального безкультур’я” [66, 166].

Л.П.Нагона засвідчує, що “проблема суржику виявилася надто болючою і

нині є індикатором деінтелектуалізації. Цей, за визначенням О.Пахальської,

Діалект

Мовні контакти

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.

Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція. Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору». Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. Мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно- типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи, набута спорідненість. Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови

Мова і суспільство

Мова – це елемент духовної культури. Ця культура має національний характер, взаємовплив мови і суспільства. Суспільство на мову може впливати на будь-яких рівнях (гречка-перші до нас її принесли греки, огірок-з гр. неспілий, капуста-лат. Голова, горіх волоський-італійців називали волохами, а вони привозили горіхи).

Проблема «мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: 1) соціальна природа мови;2) соціальна зумовленість мовних явищ; 3) залежність стану мови від стану суспільства; 4) соц. Спільноти людей і соціальні типи мов; 5) можливість свідомого впливу с-ства на мову; 6) взаємовідношення мов в багатомовному суспільстві; 7) залежність с-ства від мови;8) мова і суспільно- технічний прогрес.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в сер ХІХ ст.. одним із перших був Я. Грімм, В. фон Гумбольт. Гумбольт вважав,що мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найбільший вплив суспільства на мову має формування мовної політики (визнання статусу мови, закони про мову З 1989р в Укр.. статус державної має укр.. м. а у Білорусії з 1995 і білорус. і рос.)

Соціолінгвістика – вивчає впливи і взаємовплив мови і суспільства.

Діалектика суспільного та індивідуального в мові

Мова як суспільний продукт - це національний організм, який є не лише вмістищем і виразником предметів і явищ об"єктивного світу, але і його творцем. Хоч мова як загальнолюдський феномен - організм функціонально-універсальний, форми його вияву різні, і кожний народ у власній мовотворчості йде своїм шляхом, часто неторованим і тернистим. При цьому кожна мова по-своєму неповторно відбиває суть людської мови взагалі². Відбиття єдиного об'єктивного змісту різними національними формами - явище значно складніше, ніж звичайне співвідношення змісту і форми. Різні позначення світу речей у різних мовах - це й різне його бачення різними народами. Тому інтелектуальну самобутність народів можна вважати наслідком їхніх мов³.

Інтелектуальна діяльність етносу допускає в його мову тільки ті форми, які відповідають, з одного боку, його духовним запитам, а з другого, - не порушують усталеного ладу мови. На думку Гумбольдта: "Мова є немовби зовнішній вияв духу народів: мова народу є його дух, а дух народу є його мова"⁵. Оскільки ж дух національної мови виявляється у єдності (синтезі) суб"єктивного з об"єктивним, у самовираженні суб"єктивного через значення, спроектоване на об"єктивне, народ, творець мови, виступає щодо неї сутнісною об"єктивністю, а індивід, реалізатор та інтерпретатор мовної системи, - суб"єктивністю. У результаті тісної взаємодії мовотворчості народу з мовотворчістю індивідів у мові об"єктивуються ті чи інші нові мовні факти суб"єктивні за своєю природою.

Таким чином, у мові як загальнолюдському суспільному явищі вбачаємо трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем.

та чи інша національна мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, є разом з тим набутком окремого індивіда, прагматично зорієнтованого на цей колективний продукт, тобто засобом самовираження кожної конкретної людини⁷. Як наслідок цього, індивідуальний акт мовлення становить процес самовираження мовця, який немовби бере всю мову для особистого користування, тобто привласнює її. Проте, привласнюючи мову, мовотворець вільний у виборі засобів мовного вираження і невільний. Суб"єктивність процесу спілкування вступає при цьому у взаємодію з об"єктивною його стороною, передусім функціональною спрямованістю мовлення. Адже вживання слова - це підпорядкування його певним конкретним потребам спілкування, отже індивідуальне слововживання є індивідуальним осмисленням буття через усталені в мовленнєвій дійсності мовні форми.

Мовленнєва особистість розвивається на певному історико-філологічному тлі, що формує її відповідно до стану розвитку суспільства, з одного боку, і стану розвитку мови, - з другого. Ідіолект виростає з тієї чи іншої національної мови і є одним з виразників духовності нації. Рідна мова стає для майстра слова немовби одкровенням, яке допомагає йому пізнати самого себе як творця й осмислити навколишній світ. Саме мова допомагає творцеві самоусвідомити себе, а справжньому талантові активно сприяти національному самоусвідомленню власного народу. Адже через мову та її носіїв відбувається становлення національної самосвідомості як складової частини самосвідомості людства. З одного боку, розширюється поле використання літературної мови, її застосування в різних сферах суспільно-мовленнєвої практики, а з другого, - свідоме і зацікавлене ставлення мовця до літературної мови дає йому змогу найповніше розкрити себе в усіх сферах соціальної взаємодії¹³.

якщо соціальне є постійним імпульсом для виникнення індивідуального, то індивідуальне, в свою чергу, виступає гарантом розвитку і збагачення соціального.

Суспільні функції мови.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовніші: 1) комунікативна (засіб спілкування); 2) когнітивна (засіб мислення і пізнання) деколи до базових ще відносять емотивну(засіб вираження почуттів і емоцій) та метамову (засіб дослідження і опису мов). З основними функціями співвідносяться похідні з комунікативною – фактична(засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), кумулятивна (зберігання досвіду); з когнітивною – репрезентативна (номінативна), з емотивною – поетична(засіб вираження і виховання прекрасеного). Можна сказати, що й досі немає єдиної усталеної думки щодо функцій мови, кожен вчений визначає різну кількість функцій мови. Р. Якобсон виділяє 6 функцій, О Леонтьєв – 4; А. Супрун – 3; Попова виділяє тільки 1 функці. – засіб спілкування, а все інше вважає властивостями мови. Причиною таких розбіжності у дуамках є широке і вузьке розуміння терміна суспільні функції мови. В основному серед базових називають дві функції – комунікативну і когнітивну, але і тут немає єдності щодо їх важливості.

Мова, нація, держава

Мова – природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування

Нація – найвища природна форма об’єднання людей

Держава — це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади.

Мова об’єднує народ і відрізняє його від інших народів. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації. У питанні співвідношення мови і етносу у науці немає одностайної думки, деякі вчені не мислять народу без спільної мови інші навпаки. Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна чи релігійна належність, більше ніж етнічне походження. Мова забезпечує функціонування держави в усіх її виявах політичному, економічному, культурному.

Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. 3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Важливим чинником є і незалежність держави.

Мова і культура.

Культура – сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов’язані. Культура впливає на мову, а мова на культуру. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури зводяться до: 1. до відмінностей у лексиці і фразеології (слова, що позначають специфічні явища культури не мають однослівного перекладу(мак, гривня, рушник, вареники, кобзар, тризуб)). 2. до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації(хата - изба), а також різні асоціативні зв’язки (укр.. калина – краса, здоров’я любов, Україна; рос. Калина – розлука і невдале заміжжя). 3. до типологічних особливостей літературних мов. Л-рна мова пов’язана з народно розмовною. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів. 4. до своєрідності самого процесу спілкування у різних культурах, мовний етикет у різних культурах різний. Спілкування батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, господаря і гостя.

Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприк­лад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гіпотези.

Мова і релігія

З релігією до нас прийшов звук «ф». Коли турки взяли Константинополь 1457рік, то монахи знайшли притулок в УКРАЇНІ та Росії і переписали там усі книги за нормами класичної церковнослов’янської мови, а це все повернуло назад мову на 200-300 років. З християнством в систему мови прийшли імена (Ісус, Павло), прізвиська, а з того почали утворюватися назви населених пунктів (Львів, Миколаїв). Через християнство прийшла літературна мова, писемність, з’явився конфесійний стиль.

Поняття мовної ситуації

В.І.Бєліков і Л.П.Крисін дають таке пояснення поняттю “мовна

ситуація”: “Компоненти соціально-комунікативної системи, яка обслуговує

ту або ту мовну спільність, знаходяться один з одним у певних відношеннях.

На кожному етапі існування мовної спільності ці відношення є більш або

менш стабільні. Разом з тим зміна політичної ситуації в країні, зміна

державного ладу, економічні перетворення, нові орієнтири в соціальній і

національній політиці та інші чинники можуть так чи інакше впливати на

стан соціально-комунікативної системи, на її склад і на функції її

компонентів – кодів та субкодів.

Функціональні відношення між компонентами соціально-

комунікативної системи на тому або іншому етапі існування даної мовної

спільності формують мовну ситуацію, характерну для цієї спільності.

Поняття мовна ситуація застосовується зазвичай до великих мовних

спільностей – країн, регіонів, республік. Для цього поняття важливим є

чинник часу: по суті, мовна ситуація – це характеристика соціально-

комунікативної системи у певний період її функціонування” [14, 26].

В.О. Виноградов так визначає це поняття: “Мовна ситуація –

сукупність форм існування (а також стилів) однієї мови або сукупність мов у

їх територіально-соціальному взаємовідношенні й ф<