І.Визначення феномену псевдонауки.

І.Визначення феномену псевдонауки.

Найважливішою і найактуальнішою особливістю феномену псевдонауки є її практично-прагматична спрямованість, приналежність швидше до сфери практичної діяльності, ніж пізнавальної. У традиційних словникових визначеннях на цю обставину колись навіть не вказували. Підкреслювалось тільки те, що псевдонаука сполучає у собі демонстративну готовність наслідувати цілі науки з порушенням тих чи інших вимог науковості, внаслідок чого виникає “неправильне”, “хибне”, перекручене знання, яке лише ззовні наслідує істинне, справжнє наукове знання. Але таке визначення є недостатнім і дуже вразливим, оскільки вимоги науковості найчастіше суперечать одна одній, а спроби буквального слідування їм можуть просто блокувати науково- дослідну роботу. Через те прагматико-практична природа псевдонауки і не фіксувалася спеціально, а критика зводилася до етичної оцінки псевдовчених. Тому необхідне вироблення чітких, недвозначних і адекватних дійсності критеріїв визначення науковості, а зворотньо відносно них ― ненауковості певного знання.

Діяльність, яка претендує на статус наукової, може бути кваліфікована як псевдонаукова лише тоді, коли виявляються серйозні підстави думати, що справжні цілі такої діяльності не збігаються з цілями науки і вона взагалі лежить поза завданнями об’єктивного пізнання, а лише імітує їхнє розв’язання. Наукова критика псевдонауки і грунтується на визначенні цієї зумисної розбіжності. За порушеннями норм науковості критика намагається виявити прагматичну непізнавальну мету, найчастіше ― користолюбну, шарлатанську. Хоч у деяких випадках можливе і самоошукування, коли внаслідок ненавмисного помилкового використання методів дослідження, або неправильної інтерпретації результатів робляться висновки, котрі не відповідають дійсності, але самим дослідником сприймаються як істинні. Хоч суть справи від цього не змінюється. Або людина, яка претендує на звання вченого, приймає цілі і визначені правила “культурної гри” під назвою “наука”, або вибуває з неї. Ці правила передбачають урахування лише пізнавальних факторів і розмірковувань у мотивації науковця, практичне ж використання здобутих ним знань може стимулювати наукову роботу, але не повинне визначати її результатів[5, 70-72].

Суддею у даному питанні виступає спільнота вчених, хоча б із обмеженістю її епістемологічних, культурно-історичних і соціальних обріїв. Іншого судді для оцінки тверджень, що претендують на науковий статус, просто не існує, оскільки тонкі ньюанси вузькоспеціальних і часто дуже специфічних знань у певній сфері може розрізнити лише людина, яка грунтовно обізнана з особливостями цієї сфери діяльності, має великий обсяг знань і досвіду саме у ній.

У рамках наукової критики при робочому співставленні фрагментів псевдознання у контексті наукової пізнавальної діяльності виявляються ті чи інші порушення науковості.Як спільну причину імітації науки вказують головним чином, з одного боку ― пересічне невігластво, тобто ненавмисне спотворення науковості дослідження, а з іншого ― шарлатанство, тобто мотиви особистісно- психологічні, іноді соціопсихологічні [5,70].

V. Психіка як база наукового пізнання

Роздумуючи про науку та антинауку, важко обійтися без аналізу джерела пізнання, яке може бути як науковим, так і ненауковим. Під ненауковим знанням розуміється не завжди псевдонаука, а насамперед мистецтво, релігія, в деяких випадках і філософія. Таким джерелом є певне начало у людині, яке здатне до сприйняття навколишнього світу та рефлексії. Цим джерелом є ніщо інше як психіка.

Дефініція цього поняття у вітчизняній психології орієнтується на сприйняття зовнішнього об'єктивного світу, як це було прийнято у діалектичному матеріалізмі. А сприйняття внутрішнього світу(рефлексія) та інші аспекти відступають на другий план. А. Г. Роках, член РАН, розробляючи проблеми наукового світогляду, запропонував власну дефініцію поняття "психіка": Це здатність до сприйняття, моделювання та регулюванняяк внутрішніх станів, так і зовнішніх феноменів. За такого підходу процес будь-якого пізнання розглядається як моделювання.

Так звана псевдонаука— це теж моделювання. Наука і псевдонаука — діти однієї матері — людської психіки. Те, що сьогодні називається антинаукою(астрологія, магія), має глибокі корені у людській психіці, спираючись на колективне несвідоме. Наука значно молодша, але неодноразово продемонструвала свою силу і повернула хід історії у сторону техногенної цивілізації. Це мало не тільки позитивні, а й негативні наслідки, оскільки техногенна цивілізація здатна знищити саму себе. Звідси виникає інтерес до нових альтернативних підходів, які пов'язані із управлінням не тільки зовнішнім, скільки внутрішнім світом, а також зростання "незадоволення наукою". Тому нам нікуди не подітися від розгляду містицизму різних напрямків, особливо містичних практик управління власним внутрішнім світом.

Певно, це і є псевдонаука, оскільки, згідно Лефевра, на відміну від традиційного природознавства, вона має справу з об'єктом, який за своєю складністю не пос тупається пізнаючому суб'єктові і до того ж, він нерідко чинить спротив своєму пізнанню.

Для того, щоб боротися з псевдонаукою, треба добре знати, що ми маємо для такої боротьби. Необхідні психологічні знання, і, насамперед, знання з глибинної психології, які дозволяють вслухатися у докази опонентів-"псевдовчених"[6,53-54].

Особливу складність має питання лженауки у самій психології. На сьогоднішній день ця наука переживає ряд труднощів, пов’язаних із визначенням методологічної основи[4]. Існує ряд проблем зі співвідношення наукової психологічної теорії з психотерапевтичною практикою. Велика різноманітність різних теоретичних концепцій породжує справжній хаос практичних напрямів, розібратись у яких, а тим більше дати оцінку може далеко не кожен спеціаліст. А тим часом недобросовісне використання психологічних знань може завдати значної шкоди людям.

ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Структура наукової теорії

Функції наукової теорії

Класифікація наукових теорій.

 

Основні поняття:

теорія, принцип, поняття, сутність, фундаментальний закон, судження, істинні судження, помилкові судження, мінімізація, пояснювальна функція теорії, передбачу вальна функція теорії, синтезуюча функція теорії, методологічна функція теорії, практична функція теорії, пояснення, метод дедукції, метод аналогії, опис, порівняльні теорії, аналітичні теорії, синтетичні теорії.

 

 

Структура наукової теорії.

Теорія є найадекватнішою формою наукового пізнання. Вона охоплює сукупність абстрактних пізнавальних уявлень, ідей, понять, концепцій, які обслуговують практичну діяльність людей. Традиційно її протиставляють практиці.

Теорія (грец. theoria — розгляд, міркування, вчення) — система достовірних знань про дійсність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі.

Вона дає знання, істинність якого перевірена практикою, забезпечує вивчення об'єкта пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність існуючих фактів і може передбачити існування нових, ще невідомих.

За переконанням німецько-американського теоретика, фізика Альберта Ейнштейна (1879—1955), наукова теорія повинна відповідати таким критеріям:

Ø Не суперечити даним досвіду, фактам.

Ø Бути перевіреною на наявному дослідному матеріалі.

Ø Вибудовуватися на логічно простих засадах (основних поняттях і співвідношеннях між ними).

Ø Містити найбільш витлумачені терміни. Це означає, що з двох теорій, які послуговуватимуться однаково «простими» основними положеннями, перевагу буде надано тій, яка відчутніше (більш визначено) обмежує можливі апріорні (незалежні від досвіду) якості систем.

Ø Не бути логічно довільно обраною серед приблизно рівноцінних і аналогічно побудованих теорій (у такому разі вона видається найціннішою).

Ø Відзначатися красою і гармонійністю.

Ø Поєднувати в цілісну систему абстракцій різноманітні об'єкти.

Ø Мати широку сферу застосування з урахуванням того, що в межах вживання її основних понять вона ніколи не буде спростована.

Ø Вказувати шлях для створення нової, загальнішої теорії, в координатах якої вона залишиться граничним випадком.

У сучасній філософії і методології науки виокремлюють п'ять основних елементів теорії.

1.Вихідні засади (фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми тощо).

2. Ідеалізований об'єкт (абстрактна модель суттєвих властивостей і зв'язків досліджуваних предметів, наприклад, «абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ», «Робінзон», «вартість» тощо).

3. Логіка теорії (сукупність певних правил і способів доведення, спрямованих на пояснення структури і зміну знання).

4. Філософські установки і ціннісні фактори.

5. Сукупність законів і тверджень, що випливають як наслідки із засад конкретної теорії відповідно до її принципів.

 

Функції наукової теорії

Теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві багато важливих функцій, основними з яких є пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція. Наукове пояснення полягає в розкритті зв'язків між ще не з'ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об'єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об'єктів пояснення у системі природних, суспільних взаємозв'язків і законів.

Поясненням називають складний, тривалий дослідницький процес, що знаменує найважливіше завдання наукового пізнання й відбувається задля всебічного характеризування певної сукупності явищ. Це з'ясування особливостей ситуації, розкриття мотивів, причин певних процесів, явищ, подій.

Передбачувальна функція. Сутність передбачувальної функції теорії полягає в тому, що наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснюваних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання.

Передбачувальна функція теорії не тільки характеризує наукову зрілість, глибину теорії, яка виявляє властивості, зв'язки і відношення предметів, явищ досліджуваної нею сфери дійсності, а й передбачає планування майбутньої діяльності.

Найбільші передбачувальні можливості властиві теоріям, які широко охоплюють певну сферу дійсності. Вони не потребують для своїх прогнозів значної кількості інформації.

Синтезуюча функція. Кожна теорія впорядковує нагромаджений наукою у конкретній сфері знань обсяговий емпіричний матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиним принципом. Функція синтезуючої теорії полягає й у розкритті нею закономірних зв'язків між частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові відношення й інтеграційні якості, які властиві теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам й елементам теорії або простій їх сукупності. Крім того, систематизація знань у теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість.

Методологічна функція. Наукова теорія спроможна не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, удосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності. Ці особливості наукової теорії реалізуються в методологічній функції.

 

 

Наукова парадигма.

Основні поняття теми:

 

методологія, методологія науки, методика, філософська методологія, загальнонаукова методологія, частково-наукова методологія, трансдисциплінарна наука, наукова теологія, постмодернізм, наукова психологія, теоретична психологія, прикладна психологія, практична психологія, парадигма.

Наукова парадигма

Наукові співтовариства як особливі структури в науці формують дослідники з певною науковою спеціальністю. Існують ці співтовариства на багатьох рівнях. Найглобальнішим є співтовариство представників природничих наук. Нижче на рівні в цій системі основних наукових професійних груп перебувають співтовариства фізиків, хіміків, астрономів, зоологів тощо. Ці групи належать не до жорстких, а до діахронічних (таких, що змінюються) утворень. Належні до них учені, як правило, поділяють методологічні та аксіологічні (ціннісні) принципи, які утворюють парадигму конкретної науки.

Парадигма (від грец. – приклад, взірець), тобто сукупність теоретичних і методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження на даному етапі наукової діяльності. Так, у психології на почату ХХ ст. відбулася зміна інтроспективної парадигми (психологія свідомості) на біхевіористичну (психологія поведінки), а наприкінці століття утверджується гуманістична парадигма (психологія особистості).

Найбільший внесок у сучасне вчення про парадигму зробив американський філософ, історик Томас Кун (1922—1996). Парадигму він розглядав як основну одиницю виміру процесу розвитку науки. Найзагальніше її можна тлумачити як концептуальну схему, яку протягом певного часу наукове співтовариство визнає як основу своєї практичної діяльності.

Парадигма є тим, що об'єднує членів наукового співтовариства, а наукове співтовариство формується з учених, які визнають певну парадигму. Як правило, вона втілюється у підручниках, класичних працях вчених, на багато років визначає коло проблем у конкретній галузі науки і методи їх розв'язання. До парадигм Кун відносив, наприклад, арістотелівську динаміку, ньютонівську механіку.

 

І.Визначення феномену псевдонауки.

Найважливішою і найактуальнішою особливістю феномену псевдонауки є її практично-прагматична спрямованість, приналежність швидше до сфери практичної діяльності, ніж пізнавальної. У традиційних словникових визначеннях на цю обставину колись навіть не вказували. Підкреслювалось тільки те, що псевдонаука сполучає у собі демонстративну готовність наслідувати цілі науки з порушенням тих чи інших вимог науковості, внаслідок чого виникає “неправильне”, “хибне”, перекручене знання, яке лише ззовні наслідує істинне, справжнє наукове знання. Але таке визначення є недостатнім і дуже вразливим, оскільки вимоги науковості найчастіше суперечать одна одній, а спроби буквального слідування їм можуть просто блокувати науково- дослідну роботу. Через те прагматико-практична природа псевдонауки і не фіксувалася спеціально, а критика зводилася до етичної оцінки псевдовчених. Тому необхідне вироблення чітких, недвозначних і адекватних дійсності критеріїв визначення науковості, а зворотньо відносно них ― ненауковості певного знання.

Діяльність, яка претендує на статус наукової, може бути кваліфікована як псевдонаукова лише тоді, коли виявляються серйозні підстави думати, що справжні цілі такої діяльності не збігаються з цілями науки і вона взагалі лежить поза завданнями об’єктивного пізнання, а лише імітує їхнє розв’язання. Наукова критика псевдонауки і грунтується на визначенні цієї зумисної розбіжності. За порушеннями норм науковості критика намагається виявити прагматичну непізнавальну мету, найчастіше ― користолюбну, шарлатанську. Хоч у деяких випадках можливе і самоошукування, коли внаслідок ненавмисного помилкового використання методів дослідження, або неправильної інтерпретації результатів робляться висновки, котрі не відповідають дійсності, але самим дослідником сприймаються як істинні. Хоч суть справи від цього не змінюється. Або людина, яка претендує на звання вченого, приймає цілі і визначені правила “культурної гри” під назвою “наука”, або вибуває з неї. Ці правила передбачають урахування лише пізнавальних факторів і розмірковувань у мотивації науковця, практичне ж використання здобутих ним знань може стимулювати наукову роботу, але не повинне визначати її результатів[5, 70-72].

Суддею у даному питанні виступає спільнота вчених, хоча б із обмеженістю її епістемологічних, культурно-історичних і соціальних обріїв. Іншого судді для оцінки тверджень, що претендують на науковий статус, просто не існує, оскільки тонкі ньюанси вузькоспеціальних і часто дуже специфічних знань у певній сфері може розрізнити лише людина, яка грунтовно обізнана з особливостями цієї сфери діяльності, має великий обсяг знань і досвіду саме у ній.

У рамках наукової критики при робочому співставленні фрагментів псевдознання у контексті наукової пізнавальної діяльності виявляються ті чи інші порушення науковості.Як спільну причину імітації науки вказують головним чином, з одного боку ― пересічне невігластво, тобто ненавмисне спотворення науковості дослідження, а з іншого ― шарлатанство, тобто мотиви особистісно- психологічні, іноді соціопсихологічні [5,70].