Розділ ІІ. З історії демократії

Виникнення демократії

 

Людям давно відкрилися помилки деспотичної влади, побудованої за принципом військово-бюрократичної ієрархії. Вчені шукали спосіб як організувати владу в державі, щоб вона залежала від народу і служила йому.

Уперше демократія затвердилася в древніх Афінах у V столітті до н.е. Афіни послужили прикладом для інших міст Древньої Греції.

Громадяни давньогрецьких міст-держав вважали основою основ волю людини, невідчужувані права, що належать їй від народження. Цю волю гарантувала приватна власність на майно, у тому числі на землю. Тому в Греції розвився вільний ринок, що забезпечував її жителям більш високий рівень життя, чим у сусідніх народів.

Почуваючи себе вільними, знаючи свої права і можливості, греки вірили у свої сили, знали, що зможуть поліпшити життя своєю працею.

Громадяни почувались вільними, тому що могли безпосередньо впливати на внутрішню і зовнішню політику свого міста-держави. Адже усі важливі питання життя міста і його взаємин із сусідами вирішували збори громадян. Воно приймало закони й обирало вищих посадових осіб.

Оскільки громадяни брали участь у роботі таких зборів особисто, а не через своїх представників, демократія була безпосередня. У наш час пряма демократія теж має місце, наприклад, у формі волевиявлення громадян на референдумі.

Для виконання рішень, прийнятих загальними зборами громадян, призначалися посадові особи, відповідальні за збір податків або командування військом. Вони не обиралися, а визначалися по жеребу. Афиняни думали, що будь-який громадянин здатний займати державну посаду.

Але при цьому тільки лише п'ята частина жителів мала громадянство. Цих прав не було в жінок, вільновідпущеників і імігрантів, хоча вони були особисто вільні і мали землю у власності.

Недоліком давньогрецьких демократій було те, що збори простою більшістю голосів могли вирішити практично будь-яке питання без усяких правових обмежень. Не було конституції, зводу законів, суди звершувались присяжними (у складі 501 громадянина), більшістю голосів вирішували винна людина чи ні. Не зв'язана рамками закону демократія в Афінах часом приводила до парадоксальних результатів - демократичні Афіни за критику на своїй адрес присудили до смерті філософа Сократа.

Інший класичний приклад демократії - республіка Древнього Риму. З вигнанням з міста пануючого Тарквінія Гордого в 510 році до н.е. у Римі була встановлена республіка. З тих пір Римом і його провінціями керували виборні і щорічно змінювані консули, претори, народні трибуни і квестори. Для прийняття законів скликались Народні Збори. Закони, що виносились на рішення попередньо обговорював Сенат, що складався з 300 сенаторів. На відміну від давньогрецьких міст-держав, у Древньому Римі була представницька демократія, при якій громадяни обирали в органи влади людей, що представляють їхні інтереси.

Найбільшим внеском римлян у розвиток демократії стало римське право. У 450-451 роках був прийнятий перший в історії Риму звід законів - Дванадцяти таблиць. Вони містили головні правила, за якими повинні були здійснюватись угоди, дозволятися суперечки, установлюватися покарання за карні злочини. Тексти цих законів відлили в бронзі і вивісили у виді таблиць на центральній площі Риму - Форумі.

У європейських країнах у міру відмирання феодальних відносин і становлення вільного ринку середньовічне феодальне право замінялося класичним римським правом. Сьогодні його норми тією чи іншою мірою включені в національні правові системи всіх розвинутих країн світу.

 

Демомократія в історіях країн світу

В історії демократії можна побачти злети і падіння. Історією зафіксовані моменти встановлення та краху демократичного режиму. Можна навести деякі моменти тріумфудемократії.

Англія – ХІІІ ст.

В англійській монархії, зрозуміло, влада зосереджувалася в руках короля, але рицарі були зацікавлені в тому, щоб вона була обмеженою. Коли король Джон Безземельний підвищив податки, мало не дійшло до відкритого бунту баронів, духовенства й міщан. Король, якому загрожувало скинення з трону, в 1215 році видав Велику Карту Свобод, яка стала фундаментом англійської демократії. Вона забороняла впровадження нових податків без згоди Великої ради, а, крім того, ув’язнення і кару конфіскацією майна вільних людей без судового вироку. Отож, в цих ситуаціях королівська влада повинна була уступати правопорядку. Велика Карта Свобод підтримувала право протесту підданих правителю, який правив несправедливо й нарушив признані привілеї. Майже через п’ятьдесят років виник новий конфлікт між королем та його підданими. Його наслідком було скликання перших зборів представників різних станів; збори мали розширити свої уповноваження й стати двопалатним парламентом, який складався б з Палати лордів і Палати громад.

Польща – ХVІ-ХVІІ ст.

Коли скінчилася ягелонська династія (1572), перед польською шляхтою постала проблема престолонаступництва. Вирішили обрати короля шляхом вільних виборів, у яких можуть взяти участь всі шляхтичі, незалежно від їх багатства й суспільного становища. Новообраний правитель, Генрик Валєзи, змушений був визнати зобов’язання щодо дотримання певних устроєвих засад. “Генриківські статті” суттєво обмежили королівську владу. Король повинен був раз на два роки скликати сейм, згодитися зі всіма дотихчасовими привілеями й законами Речіпосполитої під загрозою непослуху підданих. Його політика поточно котролювалася радою шістнадцяти сенаторів. Шляхта зажадала також визнання права віросповідання: боялися, що король, який походить із роздертої релігійними війнами Франції, може проігнорувати цю чинну для Польщі засаду. Шляхетська демократія істотно відрізнялася від інших відомих демократичних режимів – грунтувалася вона не на волі більшості, а на згоді всіх. На загальному сеймі рішення приймалося не більшістю голосів, а згодою всіх трьох станів, що брали участь у сеймі. Спочатку цей принцип не заважав роботі сейму, оскільки дотримувалися його не надто суворо. Однак з часом висловлення відвертого заперечення (liberum veto – “вільно, не дозволяю”) що раз частіше вело до зірвання сейму без прийняття будь-яких рішень.

Франція – XVIII ст.

У XVIII ст. філософів захоплювала ідея суспільного договору, згідно з якою суспільство треба було розуміти як добровільне об’єднання розумних індивидів, які домовляються в справі покликання політичної влади. Право на правління, таким чином, виникало виключно за згодою підлеглих. Цю ідею старалися втілити в життя під час французької революції, коли було схвалено Декларацію Прав Людини та Громадянина, яка гарантувала всім громадянам свободу й рівність перед правом. Потверджувала вона також, що метою правителів мусить бути збереження натуральних прав людини – свободи, власності, безпеки й протесту проти гноблення. Декларація формулювала також принцип суверенності народу: вся влада мала походити тільки й виключно з надання народом. Під час революції були прийняті дві конституції: перша давала громадянам виборчі права, але робила їх залежними від майнового цензу, друга поширювала їх на всіх чоловіків, незалежно, чи багатими були, чи бідними.

Сполучені Штати – XVIII ст.

Англійські колонії в Америці, об’єднані в боротьбі за незалежність з англійською монархією, утворили нову федеративну державу – Сполучені Штати. Побоюючись, що така велика держава не буде тривкою, Отці Засновники Сполучених Штатів залишили більшу частину влади в руках окремих штатів (колишніх колоній). Федеральна влада, тобто центральна, мала займатися лише необхідними справами. Їхні завдання й уповноваження були записані в конституції. Було впроваджено принцип поділу влади на три гілки, згідно з яким законодавча влада мала займатися насамперед ухваленням законів, виконавча влада – дійсним правлінням, а суд повинен був залишитися незалежним арбітром, який розв’язує всі спори. З часом Найвищий суд почав виконувати ще одну, дуже істотну функцію: провіряв, чи постанови законодавчої влади не суперечать конституції. Якщо виявляв, що справді суперечать, вони втрачали свою чинність. Таким чином, влада більшості стала обмеженою – вона не могла представляти довільних прав, а лише такі, які узгоджувалися з конституцією. До прийнятої в 1787 році конституції через рік було долучено десять поправок, у яких записані фундаментальні права, що належать американським громадянам.