ТОП 10:

Безмежно довгі місяці слідства завершувались. Наближалась розв’язка.



Трагічна судова вистава почалася у Вінниці 31 січня 1941 року.

“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, – писав Тарас Бульба-Боровець. – Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий “бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом “трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: “Ні”.

– Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

– Хіба це народ?..

Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.

– Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця.

Він гідно жив і боровся за волю України.

Гідно, незаплямованим лицарем і помер.

Вічна йому пам’ять і слава!” [3, с. 62]

 

Як би хотілося на цій високій ноті й закінчити книгу. На наше переконання, саме такий трагічний фінал був би найсправедливішим стосовно Ананія Волинця – лицаря Визвольних змагань українського народу за свою незалежність. Та доля виявилася неприхильною до нього – Ананію Волинцю не вдалося гідно закінчити своє життя: на суді він поводив себе далеко не так, як змалював Тарас Бульба-Боровець.

2 лютого кримінальна колегія Вінницького обласного суду “іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки” винесла вирок. Керуючись статтями 296, 297, 302 ч. 3 чинного тоді КПК УССР та враховуючи особу підсудного, Вінницький обласний суд визнав Ананія Гавриловича Волинця винним за статтями 54-2, 54-11 та 54-13 КК УССР та засудив його до вищої міри покарання – розстрілу [1, спр. 8217, арк. 435 – 437].

4 лютого Ананій Волинець, морально і фізично зламаний, пише до катів українського народу прохання про помилування, в якому “щиро каявся” за своє “злочинне минуле” і висловлював бажання “віддати своє життя для справи служіння трудівникам СРСР”… [1, спр. 8217, арк. 444 – 446].

Юридична процедура вимагала ще одного документа. Його і подав до судово-кримінальної колегії Верховного суду УССР “прокурор К. С. В.” Прокопенко, а затвердив в. о. прокурора УСРСР Л. Яченін. У висновку прокурор Прокопенко висловив побажання “касскаргу Волинця Ананія Гавриловича на вирок Вінницького Облсуду, як безпідставну, відхилити, а вирок Суду залишити в силі” [1, спр. 8217, б/н].

Прокурор Прокопенко мав рацію.

Ананій Волинець мусив померти, оскільки потрапив у полон до нещадного ворога, ворога історичного, який, перемігши, отримав законне право переможця на кривавий ужинок.

Якщо глибше поглянути на проблему переможених, то прокурор Прокопенко зробив добру справу: адже краще смерть, ніж служіння ворогові. Прокопенко, слуга імперії, позбавив Волинця жахливої перспективи служити Росії, поневолювачу, проти якого отаман гідно боровся у 1918 – 1920 роках.

14 травня 1941 р., напередодні звільнення України від російського іга, Ананій Гаврилович Волинець був розстріляний.

На наш кричущий жаль – не з високо піднятою головою.

Він, народний месник, заслуговував на інший – кращий кінець.

 

 

Засуджений обґрунтовано

й реабілітації не підлягає?

 

Минуло півстоліття. Впав Совєтський Союз. Українська Совєтська Соціалістична Республіка, іменем якої і був засуджений до розстрілу Ананій Волинець, зникла, перетворившись на державу Україна, за яку він боровся і жертвував своїм життям.

Впродовж наступних років Генеральна прокуратура (вже незалежної) України, керуючись Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 року, почала переглядати тисячі (а може, й десятки тисяч) справ із метою реабілітувати репресованих каральними органами Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У 1997 р. дійшла черга до гайсинського отамана, організатора Вільного козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії Української Народної Республіки Ананія Гавриловича Волинця.

27 серпня 1997 р. заступник Генерального прокурора України (Самостійної України!) Олександр Христенко завізував “Висновок у архівній кримінальній справі № 3962” на Волинця Ананія Гавриловича [1, спр. 8217, б/н].

Невже восторжествувала справедливість, і отаман Ананій Волинець, заступник комісара Центральної Ради у Гайсинському повіті Подільської губернії, начальник Гайсинської повітової міліції, який поклав за нашу Батьківщину життя, реабілітований органами правосуддя Самостійної України?!

Ні.

Підписавши “Висновок у архівній кримінальній справі № 3962”, заступник Генерального прокурора посіяв сумніви, що УРСР з її законами та антилюдською ідеологією розвіялася в мороці історії, бо він, висока посадова особа, офіційний репрезентант волі Української держави, виступив із позицій поневолювачів нашої Батьківщини. Олександр Христенко продемонстрував не лише колоніальну свідомість, а й юридичну некомпетентність, власне, невідповідність посаді, яку обіймав – заступника Генерального прокурора України.

Олександр Христенко навіть не доклав зусиль, аби написати незалежний “висновок” – а взяв за його основу “висновок” чекістів та інших охоронців сталінського режиму.

До того ж висока посадова особа України, якою був на той час Олександр Христенко, писала не мовою держави, яку представляла, а мовою тих, хто знищив Українську Народну Республіку, хто, врешті, ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця – тобто російською мовою.

Заступник Генерального прокурора інкримінував Ананію Волинцю, зрозуміло, з подання чекістів, членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.

Заступник Генерального прокурора Олександр Христенко у своєму “висновку” написав буквально таке: “Він (Волинець А. Г.) визнаний винним у тому, що в 1917 р. вступив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів) і брав активну участь у роботі згаданої організації, виконуючи обов’язок секретаря, а пізніше став працювати в Центральній Раді (в оригіналі “висновку”: “в Центральном Совете”. – Ред.).

Упродовж всього “Висновку в архівній кримінальній справі № 3962” Олександр Христенко демонстрував риторику сталінських часів. Заступник Генерального прокурора України інкримінував Ананію Волинцю (знову-таки, калькуючи чекістів) як злочин “участь у комітетах допомоги емігрантам”, членство в Українській народній партії, яку очолював військовий діяч Директорії Володимир Оскілко. На переконання заступника Генерального прокурора О. Христенка, протизаконною була й участь Ананія Волинця як журналіста в українських виданнях “Дзвін” та “Культурне життя”. Христенко затаврував їх “контрреволюційними” і зазначив – звісно, тоном прокурора, – що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі виступав проти Радянської влади”.

“У такий спосіб, – завершує свій “глибокодумний” “висновок” Олександр Христенко, – матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.

Отже, заступник Генерального прокурора визнає політичні мотиви боротьби отамана, тобто не заперечує очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу Української Народної Республіки. Та з усього тексту “висновку” випливає, що саме в цьому А. Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця.

 

Історичний Клуб “Холодний Яр” у червні 2001 р. без особливої надії звернувся до Генерального прокуратура України Михайла Потебенька з проханням переглянути рішення стосовно Ананія Гавриловича Волинця та інших військових діячів Центральної Ради, Української Держави і Директорії.

Та відповіді не отримав.

17 серпня 2001 р., напередодні святкувань 10-ї річниці незалежності України, в Київському міському будинку вчителя відбулася Друга конференція Історичного Клубу “Холодний Яр”, у якій, окрім істориків, громадських діячів та діячів мистецтв, взяли участь нащадки повстанських отаманів Наддніпрянської України доби Української Народної Республіки: діти та онуки братів Чучупаків, Панаса Келеберди, Марка Шляхового, Овсія Гончара-Бурлаки, Івана Гайового-Грисюка, Якова Кощового, Гаврила Чорного-Куреди та інших. Дочка отамана Волинця Таїсія, якій на той час вже виповнилося 80 років, не мала можливості з далекого сибірського міста Томська, де і по сьогодні відбуває, за її словами, “довічну сибірську каторгу”, прибути на урочистості. На конференції було прийняте звернення до найвищого керівництва Української держави та Уповноваженої Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової:

 

“Шановний пане Президенте!

Шановний пане Голово Верховної Ради!

Шановний пане Прем’єр-міністре!

Шановна пані Уповноважена!

Ми, нащадки козаків і старшин доби Української Народної Республіки, їхні діти, племінники, онуки та правнуки, а також учасники Визвольних змагань українського народу за свою незалежність інших епох, колишні політв’язні, громадські діячі та діячі культури, історики, краєзнавці, науковці, письменники, кінорежисери, журналісти та представники інших професій звертаємося до вас із проханням визнати учасників Визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини героями України.

Щодо учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, стали на захист своєї Батьківщини, чиниться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя: минає 10 років Незалежності, а Україна досі не вшанувала їх.

Залишається чинним закон УССР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 року. Зрозуміло, що на підставі закону часів СССР не можливо реабілітувати тих, хто зі зброєю в руках боровся проти совєтської влади, тобто влади, нав’язаної українському народові силою зброї, влади, яка трималася на багнетах більшовицької Росії.

Згідно з законом УССР від 17. 04. 1991 р. боротьба за Українську Народну Республіку трактується як “злочин”, що належить до категорії загальнокримінальних, а отже, козаки і старшини Армії УНР, які зі зброєю в руках захищали проголошену 4-м Універсалом Центральної Ради Українську державу, реабілітації не підлягають.

Цей закон стоїть також на перешкоді розвитку вітчизняної науки, зокрема історії, оскільки науковці не мають доступу до справ нереабілітованих козаків, старшин і навіть генералів Армії УНР. Те саме стосується і рідних – дітей, племінників, онуків і правнуків учасників збройної боротьби за незалежність Батьківщини, які позбавлені права ознайомитися з історією своєї родини.

Стоїть цей закон і на заваді патріотичного виховання, бо нинішнє покоління громадян України, бачачи несправедливість у ставленні до тих, хто проливав кров за Українську державу, навряд чи захоче повторювати їхній шлях, адже для них стає очевидним, що виконання конституційного обов’язку захищати Батьківщину веде в історичне забуття.

В офіційних відмовах про реабілітацію козакам і старшинам УНР чітко простежується визнання працівниками прокуратур політичного мотиву боротьби. Прокурори не заперечують очевидної істини, що козаки і старшини Армії УНР зі зброєю в руках боролися за владу Української Народної Республіки. І саме на цій підставі відмовляють їм у реабілітації. Чому? Тому, що Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” ухвалювався в час, коли совєтська влада існувала. Але тепер, коли Українська Совєтська Соціалістична Республіка не існує ні політично, ні юридично, покликатися на її закони, закони, які захищали її ідеологічну доктрину, особливо тепер, коли Українська держава задекларувала зовсім інші – демократичні – цінності, безглуздо.

Час вже чітко і ясно заявити, що УНР та Українська Держава, яка існувала у 1918 р., є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і Збройних Сил Української Держави Павла Скоропадського, є оборонцями рідного краю, а отже, мають бути не тільки реабілітовані, а й вшановані на державному рівні як національні герої”.

21 серпня звернення було занесене в канцелярії Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради, а через кілька днів вислано Ніні Карпачовій.

Прихильну відповідь та розуміння отримали тільки від Ніни Карпачової. Президент Леонід Кучма, як завжди, “делікатно” промовчав. Промовчав і Голова Верховної Ради України, “справжній українець” Іван Плющ. А Міністерство юстиції України дало вишукано-єзуїтську відповідь, що “не вбачається законних підстав для нагородження козаків та старшин армії УНР вищим ступенем відзнаки Герой України” – ніби ми робили подання на нагородження конкретними відзнаками сотень тисяч воїнів УНР.

Ігнорування Президентом та Головою Верховної Ради України порушених у зверненні Історичного Клубу “Холодний Яр” проблем демонструє, яку – і чию – державу ми маємо…

Коло замкнулося?

 

 

Чи спалахне іскра безсмертя?

 

Наприкінці нашої книги хочемо, щоб Ви, дорогий читачу, прислухалися до думки побратима гайсинського отамана Ананія Волинця – Якова Орла-Гальчевського. Наприкінці 1918 та на початку 1919 р. вони разом придушували більшовицьке повстання в районі Літина – Летичева – Меджибожа. Ось як Яків Орел-Гальчевський оцінював тих, визнання яких ми прагнемо на державному рівні:

“В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди душі наші рва­лись, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кож­ний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо…

На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя…

Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апо­столами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непо­мильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, не знані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя” [8, с. 200 – 201].

Давайте, дорогі друзі, спільними зусиллями зробимо так, щоб ця іскра безсмертя, яке жевріє в душах небагатьох, спалахнула нарешті очищуючим вогнем Української перемоги. І відлік нашого поступу почнемо з хвилини мовчання в пам’ять великих наших попередників.

 

Примітки, джерела

1. І надалі у книзі вживатимемо “Красна армія”, щоб підкреслити чужинський окупаційний характер цього війська. З тієї ж мотивації вживатимемо “совєтська влада”, “совєтські полки”, “НКВД”, “МГБ” тощо. Публікуючи документи – чи в додадку, чи безпосередньо в тексті розповіді, – а також у “Неповному списку старшин і козаків отамана Волинця” подаємо ці і подібні назви без змін, згідно з нинішніми правилами правопису – Червона армія, радянська влада, СРСР, НКВС, МДБ тощо. Саме тому виникає певний різнобій у написанні цих визначень.

 

1. За новим стилем 13 жовтня. Як стверджує дочка Волинця Таїсія Ананіївна, справжньою датою народження її батька є 14 жовтня.

2. Встановлені лише імена двох сестер: Гафійка та Ганна (1897 р. нар.). Рік народження Ілька – 1887.

2 а. Тут і далі при наведенні документів орфографія не виправляється, правиться лише пунктуація.

3. Олександр Савостьянов. У часи СССР відомий вчений-краєзнавець, під час німецької окупації – бургомістр міста Вінниці. Росіянин за походженням. За всіх режимів негативно ставився до українського національного руху.

4. Помилка. Правильно Ананій.

5. Так у тексті, хоч перед тим було – Яблонський.

6. А. Волинець уточнював: “З д-ром (Іваном) Луценком, морським лейтенантом Михайлом Івановичем Білінським, Олександром Шаповалом, отаманом (Володимиром) Оскілком і поетом Володимиром Самійленком. З Луценком зустрівся в Києві за Гетьманського уряду в 1918 р., із Шаповалом – у 1919 р. за Директорії, тоді ж і з Оскілком, а з Самійленком і Білінським – вже в еміграції в 1921 р.”: Архів УСБУ у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 16 зв.

7. Тут і далі в розумінні самовільних.

8.Павло Скоропадський.Гетьман України з 29 квітня по 14 грудня 1918 р. Народився 15 травня 1873 р. у м. Вісбадені (Німеччина), дитячі роки провів у маєтку батька в м. Тростянці на Прилуччині. В роки Першої світової війни – генерал-лейтенант. У 1917 р. українізував 34-й корпус, перейменований пізніше на 1-й Український корпус (до 30 тисяч вояків). 14 грудня 1918 р. зрікся влади. В 1926 р. завдяки заходам Павла Скоропадського у Берліні створено Український науковий інститут. Під час бомбардування англо-американською авіацією був важко поранений і 26 квітня 1945 р. помер. Похований у м. Вісбадені.

9. Вживається і Єрошевич. Його на цій посаді замінив генерал-хорунжий Федір Колодій.

10. У ті часи вживалося і Летичів, і Лятичів.

11. Якийсь час назва цього населеного пункту була неусталена: вживалось і Меджибож, і Межибіж, і Межибож, і Межібіж.

12. Напевно, походить від Самуїла Сніцаренка, колишнього начальника Гайсинської міської міліції.

13. Правильно: Дермань.

14. Від назви с. Пашківці, де вибухнув бунт проти Директорії.

15. Відомо, що Мушлін назавжди залишив Україну.

16. Володимир Оскілко (1892 – 1926). Громадський і військовий діяч. Народний учитель, пізніше отаман Армії УНР. Організатор Північної групи військ УНР і командувач Північно-західного протибільшовицького фронту. 29 квітня 1919 р. у Рівному здійснив спробу державного перевороту, заарештувавши членів уряду УНР. Але спроба не вдалася. З 1921 р. видавав газету “Дзвін”: Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 5.

17. Згадується також як Симчук і Самчук.

18. Нині Дубровиця.

19. Всеволод Миколайович Агапіїв. Народився 20 квітня 1877 р. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1902). Учасник російсько-японської війни. З 1911 р. полковник, начальник відділу Головного управління Генерального штабу царської армії. В роки Першої світової війни – начальник штабу 38-ї піхотної дивізії, командир піхотного Могилівського полку, піхотної бригади. Генерал-майор. В Армії УНР із кінця 1917 р. Начальник штабу Північної групи військ Армії УНР, якою командував В. Оскілко: О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко, Генералітет українських визвольних змагань. С. 103. – Львів, 1995.

20. Укомплектування.

21. Дмитро Соколовський. Отаман. Родом із с. Горбулева (нині Черняхівський район Житомирської обл.). Загинув 8 серпня 1919 р.

22. Твердження про наявність 70 кулеметів у отамана Волинця належить підполковнику Армії УНР Михайлові Середі. Наскільки нам відомо, такої кількості кулеметів 61-й полк, яким командував А. Волинець, не мав. Очевидно, напередодні прориву фронту загін отамана був доозброєний – із запасів Армії УНР, яка відступала на м. Сарни. Або це перебільшення.

23. М. Середа стверджує, що залізницю перейшли коло ст. Броварів.

24. Більшовики твердили, що Волинець “за одну ніч розстріляв 360 чоловік”: Архів УСБУ у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 2.

24 а. Див. “Неповний список старшин та козаків отамана Ананія Волинця”.

25. М. Середа стверджує, що на мобілізацію з’явилося 10000 селян.

26. Гребенко. Ім’я невідоме. Син селянина-середняка із с. Лісович, що під м. Таращею. В часі Першої світової війни – прапорщик царської армії. В травні 1918 р. очолив на Таращанщині повстанський рух проти Гетьмана Павла Скоропадського та німців. Після поразки повстання перейшов на лівий берег Дніпра, де приєднався до більшовиків. С. Паладійчук у своїх “Спогадах про Гребінківщину” стверджує, що таращанці “не боролись за комунізм, лише за свободу, боролись проти поневолювачів і гнобителів селянства”. Паладійчук стверджує, що Гребенко не був комуністом, тому, власне, комуністи, врешті, знищили його. Паладійчук виступає категорично проти того, щоб називати таращанців більшовицькою частиною. Згодом, стверджує С. Паладійчук, більшість таращанців утекла з Красної армії, “а на їх місце прийшли несвідомі чернігівці та багато москалів”: Паладійчук С. Спогади про Гребенківщину // Вісті комбатанта. Торонто – Нью-Йорк, 1967. – Ч. 1 (27). Михайло Середа у своїй розповіді “Отаман Волинець”, навпаки, навіть прізвище Гребенка подає на російський кшталт: “Гребьонка”, тим самим підкреслюючи його яничарське єство.

27. С. Свинарський, врешті, втік із СССР. Жив у м. Рівному на вулиці Галлера, буд. № 65 (69 ?). Волинець зустрічався з ним на еміграції.

28. Цю дату називає Михайло Середа. Ананій Волинець у “Власноручних свідченнях…” стверджує, що з’їзд відбувся у липні.

29. Тоді ж від тифу померли отаманова сестра та її чоловік.

30. Вживають і Чартория.

31. Уривок із вірша Олександра Олеся.

32. Вислів Голови Ради Міністрів І. Мазепи: Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – С. 53 додатку.

33. У зв’язку з взяттям Гайсина і Тального командарм Михайло Омелянович-Павленко 27 березня 1920 р. наказом по військам Армії УНР “від імені Українського народу” висловив козакам і старшинам Київської дивізії “сердечну подяку за хоробрі успішні бої і лицарське поводження”: Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – С. 156 додатку.

34. Петро Кузьмович Дерещук. Уманський отаман. Народився 29 червня 1886 р. у багатодітній селянській родині на Уманщині. Сільський вчитель. У 1915 р. у званні прапорщика був направлений на Південний фронт. З 1917 р. член Української партії соціалістів-революціонерів. Делегат 1-го Всеукраїнського військового з’їзду у Києві. У листопаді 1918 р. – один з організаторів повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського в Уманському повіті. Військовий комісар Національного Союзу в Уманській окрузі. Командир 38-го Українського полку. Інспектор 3-ї Запорізької дивізії, потім державний інспектор Запорізького корпусу. У 1920 р. організував масове повстання проти совєтської влади на Уманщині. Організатор Уманського повстанського комітету. 21 березня 1924 р. заарештований Уманським окружним ҐПУ. Засуджений на 10 р. У 1927 р. амністований. 30 квітня 1929 р. Петро Дерещук знову засуджений до 10 р. таборів. А. Демартино.

35. Напевно, на заможну частину єврейського населення.

36. Це міг бути і не Ананій Волинець, а інший повстанський ватажок, який назвався цим гучним іменем.

37. Трутенко. Ім’я не відоме. Під час 1-го Зимового походу Армії УНР – командир 3-ї Запорозької дивізії. На переконання поручника Армії УНР Івана Толочного, полковник Трутенко – головний винуватець загибелі решток 3-ї дивізії у бою під м. Животовим 25 грудня 1919 року: Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк, 1982. – С. 34.

38. “Лопатки” – народна назва грошових знаків у 25 і 50 карбованців, випущених урядом Української Держави. Назву отримали, очевидно, від овального малюнка на зворотному боці знаку, який чимось нагадував лопату.

39. Дідик. Ім’я невідоме. Повстанський отаман. Родом із м. Ольгополя (тепер Чечельницький район Вінницької області).

40. В документах того часу зустрічаються і такі (неправильні) варіанти: Пісчане, Песчана, Песчани, Пещана.

41. Андрій Долуд. Полковник Армії УНР. Народився 1893 року. Член Української соціал-демократичної партії. Член Центральної Ради. У 1918 – 1919 рр. брав участь у боях за Львів, як командир козацького загону ім. Івана Ґонти. Начальник штабу Армії УНР під час 1-го Зимового походу. Командир 5-ї Херсонської стрілецької дивізії. Помер у Бразилії: Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2.

42. Помилкова назва. Правильно: с. Демівка. В той час входило до Ольгопільського повіту, нині – до Чечельницького району Вінницької області. Не плутати з с. Демківкою Тростянецького району.

43. Петро Якович Марчук. Сотник отамана Семена Заболотного.

44. Василь Якович Складаний (Складаний-Сікорський). Повстанський отаман, полковник Армії УНР. Член Української партії соціалістів-революціонерів. Народився близько 1896 року в с. Торканівці теперішнього Тростянецького району Вінницької області. У 1919 р. очолюваний ним повстанський загін зріс до 4000 селян. Діяв у Ольгопільському, Брацлавському і Гайсинському повітах. Свою діяльність координував з військовим керівництвом Армії УНР: Завальнюк К. Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.). – Вінниця, 2000. – С. 119 – 120.

45. Правильно: Чечельницький. Тепер Чечельницького району Вінницької області.

46. Чорний прапор із надписами “І повіє огонь новий з Холодного Яру” (з одного боку) та “Воля України або смерть” (з другого) був прапором полку гайдамаків Холодного Яру. Оскільки Армія УНР під час Зимового походу двічі була в Холодному Яру і мала у своїх лавах холодноярців, то не важко передбачити походження цього прапора.

47. Олександр Іванович Удовиченко. Народився 20 лютого 1887 р. у м. Харкові. В часи Першої світової війни – штабс-капітан. У вересні 1917 р. – ад’ютант Кавказького корпусу Західного фронту, незабаром – начальник штабу 21-ї дивізії. Службу в Українській армії розпочав із посади помічника начальник оперативного відділу Генерального штабу. На початку 1918 р. – начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України. Влітку 1918 р. – командир 16-го загону УГА. З червня 1920 р. – генерал-хорунжий Армії УНР. На еміграції – віце-президент УНР. Помер 19 квітня 1975 р. у Франції.

48. Помилково вживаються й такі варіанти його прізвища: Шапорович, Шеперович, Шапірович. Сам він писав “Шепарович”.

49. Пілсудський Юзеф (1867 – 1935). Начальник польської держави в 1918 – 1922 рр., перший її маршал, від травня 1926 р. – фактичний диктатор Польщі: Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6.

50. Андрій Миколайович Вовк. Народився 1882 р. у м. Києві. Військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР, учасник 1-го Зимового походу, лицар ордену Залізного Хреста. Влітку 1920 р. командир 4-ї Київської дивізії. В 1921 – 1922 рр. – в. о. військового міністра екзильного уряду УНР. Помер 11 лютого 1969 р. у м. Новому Ульмі (Німеччина).

51. Нині м. Івано-Франківськ.

52. Євген Васильович Мишківський (вживається інколи Мешковський, Мешківський, Мішківський, Мєшківський тощо). Видатний український старшина. Народився 12 лютого 1882 р. у м. Києві. У 1916 р. підвищений до звання полковника. Лютневу 1917 року революцію зустрів на посаді начальника штабу 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. З 10 грудня 1918 р. – начальник штабу УГА. З 27 липня 1919 р. – начальник штабу Волинської групи Армії УНР. З листопада 1919 р. – начальник штабу Армії УНР. Помер від ран 9 липня. Посмертно присвоєно звання генерал-хорунжого. Похований у м. Тернополі 11 липня 1920 р. За Я. Тинченком.

53. “Мене, – згадував Ананій Волинець, –включили (до 3-ї Залізної дивізії генерала О. Удовиченка) перед переходом Дністра в м. Бучачі в Галичині”: Архів УСБУ у Вінницькій області, спр. 8217, арк. 25 зв.

54. Гамза. Ім’я невідоме. Командир 8-ї кінної сотні 3-ї Залізної дивізії. Надзвичайно хоробрий і відважний командир, “суворий і твердий”.

55. Олександр Бурківський. Народився на Київщині. Закінчив Костянтинівське військове училище у Києві. В часи Першої світової війни – командир 74-го Ставропольського полку 19-ї дивізії. На початку 1918 р. – комендант м. Умані. Під час гетьманату – штабний старшина 6-го кадрового корпусу. В добу Директорії – помічник командира 11-ї кадрової дивізії, помічник командира 8-ї Запорізької дивізії, командир 8-ї бригади 3-ї Залізної дивізії, командир Кулеметної дивізії. Восени 1920 р. його підвищено до рангу генерал-хорунжого: За Я. Тинченком.

56. Фролов. Донський козак. Колишній старшина армії денікінського генерала Миколи Бредова. В квітні 1920 р. всупереч волі білогвардійського командування і своїх земляків, що в районі м. Нової Ушиці перейшли під захист польської армії, приєднався до 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Спочатку полк на дві треті складався з кубанців і донців. Згодом донці і кубанці становили лише 1-шу сотню полку. “Полковник Фролов, вроджений кіннотник, з кришталево чистою душею, безмірної відваги людина, зумів і в новий український склад полку втілити дух відваги і сміливості та зробити з нього одну з кращих бойових частин Армії УНР”. Не дивно, що він став улюбленцем “залізних”. “На еміграції полковник Фролов працював над формуванням ідеології щодо спільності визвольних змагань Дону і України”. У м. Празі заснував журнал “Вільне Козацтво”. Помер на 29-му році життя від туберкульозу. “Останній поклін віддали і гарячу участь в його похороні та поставленні пам’ятника на його могилі взяли українські вояки, що перебували у Чехії на чолі з полковником Проходою, старшиною 3-ї Залізної дивізії”: Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк, 1982. – Т. 2. – С. 138.

57. Насправді Чорнобаба був козаком-кулеметником.

58. Прелімітарний, тобто попередній.

59. Хоч, врешті, і це не допомогло Головному отаманові сформулювати правильну позицію. Безперечно, це можна і треба ставити у провину Симонові Петлюрі.

60. Йосип Біденко. В листопаді 1918 р. – вартовий отаман при штабі Директорії у м. Білій Церкві. У 1919 р. діяв на Поліссі і Волині як повстанський отаман, зокрема, проти червоних військ біля міст Старокостянтинова і Звягеля (Новоград-Волинська). Воював і проти денікінців. Полковник Армії УНР Михайло Середа в нарисі “Отаман Біденко” змалював його як свідомого українця, “незламного патріота” та водночас анархічного ватажка, який, не бажаючи підпорядковуватися вищому військовому керівництву, вносив дезорганізацію в лави Української армії. Арештовувався українською та совєтською владами. Про отамана Біденка писала й польська письменниця Зофія Коссак-Щуцька (1890 – 1968) у повісті “Пожога”.

61. Див. “Неповний список старшин та козаків…”

62. Немає.

63. Політика польської влади, спрямованої на колонізацію етнічних українських земель, коли з корінної Польщі на Волинь, Галичину і Полісся завозилися поляки, з колишніх панських маєтків надавалася їм земля, надавалися безпроцентні позики та інші пільги. Політика осадництва стала однією з важливих причин загострення українсько-польських відносин.

63 а. Віктор Хвостов. Український громадський діяч. Учитель. Перебував під наглядом польської поліції. Працював у консисторії у Варшаві. Учасник знаменитого українського чоловічого хору під орудою Дмитра Котка. У Долобичеві, коло м. Грубешова (тепер Польща), служив дияконом. У 1946 р. родина депортована в СССР.

64. Намагання польської влади в українських школах увести двомовність. У польських школах, звісно, двомовність не вводилася: всі предмети викладалися виключно польською мовою.

65. Скаутські організації.

66. Прихильники політичної лінії Юзефа Пілсудського на нібито співпрацю з українцями.

67. Польська партія “Народова демократія”. Ідеолог – Роман Дмовський.

68. Петро Певний. Громадсько-політичний діяч і журналіст. Родом із Полтави. Співредактор щоденника “Відродження” (1918) у Києві і редактор щоденника “Україна” (1919) у м. Кам’янці-Подільському. З 1929 р. на Волині. Редактор тижневика “Українська нива” (1926 – 35 – у Варшаві й Луцьку), Голова ВУО (до 1935) та клубу “Рідна Хата” у Луцьку, посол до польського сейму (1930 – 35), прихильник угодовської політики з поляками. Помер у США. У П. Певного був брат – Микола Певний, артист, директор пересувного Волинського українського театру: Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 5.

69. Очевидно, йдеться про Українську господарчу академію в м. Подебрадах (Чехія).

70. Нема.

71. Олександр Ковалевський. Громадсько-політичний діяч, кооператор, публіцист. У 1919 – 21 рр. – засновник і голова Української народно-республіканської партії, у 1920 р. – міністр рільництва УНР. Пізніше – кооператор на Волині, директор Українбанку в м. Луцьку. У 1930-х рр. – редактор проурядової газети “Волинське слово”. У 1939 р. заарештований більшовиками. Подальша доля невідома: Енциклопедія українознавства. – К., 1996. – Т. 3.

72. Насправді Вінницької області.

73. Створена у 1904 р. адвокатом Миколою Міхновським.

74. Правильно – Мацюк.

 

 

ДОКУМЕНТИ

№ 2

 

1917 р., жовтня 23. Гайсин.

– Телеграма в. о. Гайсинського повітового комісара А. Волинця

Подільському губернському комісару про погроми у місті

Погром начался двадцать второго октября (в) 16 час. 30 мин. Последовательно разгромлены магазины табачной фабрики Зальцмана, оружейный магазин Оксмана, взято три револьвера (с) патронами, магазин золотых изделий Рейфа, галантерейный Полонского, ювелирный Сапожника, три кожевенных лавки. 22 часа 30 мин. погром ликвидирован, винный склад и завод охраняется, толпа туда не проникла. Меры охраны их приняты, все остальное не тронуто. 170. За укома Волынец.

 

ДАВО, ф. Д – 192, оп. 9, спр. 11, арк. 1 зв. Копія.

№ 3

 

1918 р. січня 27. Вінниця. – Наказ № 29 отамана Подільського корпусу Колодія про передання військово-польвому суду колишнього командира 10-го пішого Липовецького полку М. Хлистова.

По Подільському корпусу

Ч. 29







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.249.234 (0.037 с.)