Абсолютні та порівняльні переваги у виробництві товарів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Абсолютні та порівняльні переваги у виробництві товарів



  Країна Абсолютні витрати часу Порівняльні витрати часу
Сукно (С) Вино (В) Сукно (С) Вино (В)
Англія 4/3 В 3/4 С
Португалія 2 В 1/2 С

Суть теорії порівняльних переваг видно за допо­могою такої моделі. Маємо дві країни (Англію і Португалію) та два види товарів (сукно і вино). Англія спеціалізується на виробництві сукна, а Португалія — на виробництві вина. Існує лише один фак­тор виробництва — праця, тому ціну одиниці товару можна визна­чати у кількості годин, затрачених на її виробництво. Припустімо також, що не існує обмежень на торгівлю з боку обох держав, а транспортні витрати дорівнюють нулю.

З таблиці видно, що для виробництва одиниці сукна в Англії треба затратити 40 год., а у Португалії — лише 20 год. Те саме сто­сується і вина: в Англії - 30 год., у Португалії — лише 10 год. Звідси робимо висновок, що Англія не має жодної абсолютної переваги у ви­робництві і сукна, і вина, Португалія їх може виготовити швидше, більше і, відповідно, дешевше. Якщо йти за теорією абсолютних пере­ваг А. Сміта, взаємна торгівля між Англією і Португалією неможлива.

Давід Рікардо визначає ціну одиниці товару у витратах праці, необхідних для виробництва іншого товару (трудова теорія вар­тості). Таким чином, вартість сукна, виробленого в Англії, складає 4/3 вина (40 год./30 год.), а вина - 3/4 сукна (30 год./40 год.). Відповідно, у Португалії сукно коштує 2 одиниці вина, а вино — 1/2 одиниці сукна. Виходячи з цього, португальському виробникові вигідно продати одиницю вина на англійському ринку, оскільки він отримає за нього 3/4 сукна (на ринку Португалії отримав би ли­ше 1/2). Так само і англійському виробникові доцільно продати одиницю сукна на португальському ринку за 2 одиниці вина (а не 4/3, як це пропонує англійський ринок). Так Д. Рікардо обґрунтовує вигідність взаємної торгівлі навіть у випадку відсутності абсолютних переваг Англії у виробництві і вина, і сукна. Висновки, зроблені А. Смітом і Д. Рікардо за результатами дослідження природи торгівлі між країнами, виявилися важливими і вмотивованими настільки, що й досі їх ніхто не береться спросту­вати. Всі подальші теорії міжнародної торгівлі лише враховують нові фактори виробництва (капітал та технології).

На основі досліджень представника французької класичної еко­номічної школи Жана-Батиста Сея (1767—1832), який до чинників виробництва включив не лише працю, але й капітал та землю, швед­ські економісти Елі Хекшер (1879-1952) та Бертіл Олін (1899-1979) у 20-30-х роках XX ст. розробили теорію факторів виробництва.

Пояснюючи причини міжнародного обміну товарами, вчені ви­ходили з того, що:

1) існує два основних фактори виробництва — матеріальні та людські ресурси (капітал і праця);

2) зазначені фактори розподілені між країнами нерівномірно;

3) фактори виробництва не є мобільними, тобто не можуть вільно переміщуватися від країни до країни;

4) для виробництва кожного товару необхідно затратити певну кількість праці і капіталу, залежно від технології виробництва і ви­ду товару;

5) країни володіють однаковими технологіями виробництва то­варів.

Враховуючи все це, країна експортуватиме ті товари, для вироб­ництва яких необхідно затратити більше фактора виробництва, яким вона володіє з надлишком. Якщо товар є працемістким, то його змо­жуть експортувати лише країни, більше забезпечені трудовими ре­сурсами, ніж капіталом. І навпаки, країни, які володіють значним капіталом, постачатимуть на світовий ринок капіталомісткі товари.

Теорія факторів виробництва була надзвичайно популярною до середини XX ст., вона стала об'єктом досліджень інших еконо­містів, які її редагували й доповнювали. У концентрованому вигляді теорія зводиться до чотирьох теорем:

- кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску това­ру, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлиш­кового фактора виробництва (теорема Хекшера-Оліна);

- вільна міжнародна торгівля, вирівнюючи абсолютні й відносні ціни на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгу­ють, замінює зовнішню мобільність факторів виробництва (теорема П. Самуельсона);

- зростання відносних цін товарів призводить до винагород того фактора, який ефективно використовується у виробництві то­вару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера-Самуельсона);

- зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних зумовлює зростання випуску товару, який виробляється шляхом інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теорема Рибчинського).

Першої поразки теорія Хекшера-Оліна зазнала 1954 року, коли американський економіст російського походження Василь Леонтьев (1906—1999) спробував застосувати її до аналізу зовнішньої торгівлі США 1947 р. Згідно з робочою гіпотезою, частка капіталомістких то­варів у експорті США мала зростати, а працемістких — зменшуватися. Насправді ж, частка працемістких товарів не зменшувалася. В науко­вому обігу цей факт провалу популярної на той час теорії дістав назву «парадокс Леонтьева». Близько двох десятиліть вчені-економісти зна­ходили всілякі обґрунтування такої невідповідності теорії та практики, сам же Леонтьев пояснює її тим, що праця у США є дуже кваліфіко­ваною, а тому її слід розглядати як фактор капітального характеру.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напряму. Їхніми характерними особливостями є, по-перше, врахування ще одного фактора виробництва — техно­логії, а по-друге — спроба пояснення реалій і перспектив міжнарод­ної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виника­ють або створюються, використовуються і з часом зникають.

До теорій і моделей неотехнологічного напряму, зокрема, належать:

1) модель наукомісткої спеціалізації, відповідно до якої розвинуті країни спеціалізуються на виробництві та експорті наукомістких і високотехнологічних товарів, а країни, що розвиваються, — на ви­робництві та експорті ресурсомістких товарів;

2) теорія технологічного розриву (М.Познер, 1961 р.). Згідно з цією теорією, саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за експортні ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив концепцію імітаційного лага — проміжку часу між момен­том появи певного продукту в країні А та моментом, коли вироб­ники країни Б, зімітувавши технологію, зможуть випустити його на свій національний ринок. Чим більший імітаційний лаг, тим довше експортер із країни А зможе постачати товар на ринок країни Б, не зустрічаючи опору конкурентів і маючи беззаперечні переваги. Тех­нологічний розрив можна подолати шляхом копіювання нововве­день, але «потік» нововведень здатен забезпечувати умови стабіль­ної технологічної переваги певної країни;

3) концепція життєвого циклу товару (Р. Вернон, 1966 р.). Во­на виходить з того, що кожен продукт проходить п'ять стадій від його появи до виходу з ринку: поява; розвиток; насичення; спад; вихід із ринку. На початкових етапах життєвого циклу того чи іншого товару підприємство-розробник експортує його на світовий ринок, маючи водночас порівняльні переваги;

4) теорія внутрішньогалузевої торгівлі (С. Ліндер, 1961 р.) ґрун­тується на тому, що торгівля технологічно складними виробами можлива лише між країнами, які мають схожі споживчі смаки та близькість рівнів доходу на душу населення. Ця теорія пояснює особливості структури взаємної торгівлі між розвиненими країнами.

Новітня теорія конкурентних переваг, розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером на почат­ку 90-х років минулого сторіччя, отримала широке визнання про­відних економістів-міжнародників нашого часу. Теорія пропонує принципово новий підхід до теоретичного осмислення міжнародної торгівлі. Міжнародна конкурентоспроможність нації пов'язується з діяльністю національних фірм (або сукупності національних фірм, які уособлюють певну галузь народного господарства) на світовому ринку. Тому, на думку М. Портера, визначати роль держави у фор­муванні конкурентних переваг слід через усвідомлення того, як і за рахунок чого національні фірми їх створюють та утримують.

М. Портер визначає чотири основні параметри країни, що фор­мують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на їхній успіх у міжнародній економічній діяльності:

- факторні умови (традиційні фактори виробництва, механізми та динаміка створення нових чинників удосконалення процесу ви­робництва);

- рівень і структура попиту на внутрішньому ринку країни у взаємозв'язку з потенційними можливостями зовнішніх ринків збуту;

- стан обслуговуючих та суміжних галузей у країні базування тобто інфраструктура в її широкому розумінні;

- близькість національних моделей ринкової стратегії та конкурентного середовища до вимог глобалізованих ринків.

Теорія конкурентних переваг, на відміну від попередніх теорії міжнародної торгівлі, реагує на створення в кінці XX ст. глобалізованих ринків товарів, тобто ринків у межах усього світового господарства, а також на виникнення транснаціональних компаній т корпорацій.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.253.192 (0.01 с.)