Тема іi. Проза першої половини ХХ століття.

Лекція 4: Із світової прози першої половини ХХ століття.

Мета вивчення: ознайомити студентів з особливостями розвитку прози першої половини ХХ століття.

Навчальний час: 8 год.

Обладнання: підручники, тексти творів, портрети письменників.

План лекції (навчальні питання):

1. Антивоєнна тема у творчості А.Барбюса та Е.М.Ремарка.

2. Втілення ідей гуманізму у творчості А. де Сент-Екзюпері.

3. Американська дійсність у творах Ф.Скотта Фіцджеральда і В.Фолкнера.

4. Своєрідність творчості Г.Гессе.

5. Творчість А.Камю.

Література:

1. Зарубежная литература ХХ века. Учеб. пособие для вузов / Л.Г.Андреев, А.В.Карельский, Н.С.Павлова и др.; Под ред. А.Г.Андреева. – М.: Высшая школа; Издательский центр „Академия”, 2000. – С.118-119, 133-139, 204-208, 344-347, 357-373.

2. Зарубіжна література: Підручник для 11 класу / За ред. О.С.Чиркова. – К.: Вежа, 1997. – С. 101-104, 145-158, 172-180, 221-225, 237-248.

3. Затонський Д. Сім постатей німецької літератури // Вікно в світ. – 1999. – №2(5). – С. 36 – 51, 73 – 89.

4. История зарубежной литературы ХХ века: Учебник / Под ред. Л.Г.Михайловой и Я.Н.Засурского. – М.: ТК Велби, 2003. – С.119-133, 153-156, 258-260, 311-322.

5. Зарубіжна література / За ред. О.М.Ніколенко, Н.В.Хоменко, Т.М.Конєвої. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – С.252-259.

Ключові поняття: література втраченого покоління, гуманізм, інтелектуальний роман, екзистенціазм, трактат.

Основний зміст

Питання 1. Антивоєнна тема у творчості А.Барбюса та Е.М.Ремарка.

Перша світова війна стала кардинальною темою мистецтва першої половини ХХ століття, визначила особисті долі та сформувала художні індивідуальності таких письменників, як Анрі Барбюс, Річард Олдінгтон, Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк. На війні отримав смертельне поранення поет, чия творчість відкрила це століття – Гійом Аполлінер. Різними були умови та наслідки цієї війни для кожної з країн-учасниць. Однак художнє втілення Першої світової війни в різних літературах має й загальні, типологічні, риси як у проблематиці, так і в поетиці.

Епічне художнє осмислення війни характерне для великомасштабних романів-хронік Роже Мартена дю Гара, Ромена Роллана та ін. Книги про війну інтерпретують її по-різному: від зображення її революціонізуючого впливу в романі Анрі Барбюса „Вогонь” до викликаного нею песимізму та відчаю у творах письменників „втраченого покоління”.

Першим до зображення подій Першої світової війни звернувся німецький письменник Анрі Барбюс (1873-1935). У 20-х – 30-х роках Барбюс знаходиться на лівому фланзі прогресивної літератури. У молоді роки він захоплювався декадентською літературою (збірка віршів „Плакальниці” (1895)), що була проникнута песимізмом, розчарованістю, потім написав романи „Благаючі” (1903) (психологічне дослідження духовного стану молодих людей) та „Пекло” (сприйняття світу очима героя – витонченого інтелігента), які несли ознаки натуралізму та символізму.

Перша світова війна докорінно змінила життя та творчість Барбюса: переконаний пацифіст він в 41 рік добровільно йде до армії і проводить на фронті біля двох років у якості солдата-піхотинця. Тому роман „Вогонь” він задумав та написав в окопах (1915-1916). Герой роману дуже близький автору: на шляху прощання з мінливими ілюзіями він проходить крізь вогонь, який очищує, до ясності, що в лексиконі письменника означає істину та правду.

Барбюс зрозумів сутність війни і показав людям всю глибину їх помилкових суджень. Війна – насильство та знущання над здоровим глуздом, вона противна людській природі. Це була перша правдива книга про війну, написана її учасником, рядовим солдатом, який зрозумів безглузду жорстокість кровопролиття. Багато учасників війни, які до того вважали, що ними керує патріотизм і бажання справедливості, тепер побачили в героях роману свою власну долю.

Головний задум роману – прозріння солдатської маси – реалізується переважно в публіцистичному ключі (підзаголовок роману – „щоденник взводу”). Про символ, що дав назву книзі Барбюс писав дружині: „Вогонь” означає і війну, і революцію, до якої веде війна”.

Барбюс створив своєрідний філософський документ, у якому здійснена спроба переглянути усталену в історії практику героїзації війни, бо вбивство – це завжди підлість. Персонажі роману називають себе катами і не хочуть, щоб про них говорили, як про героїв: „Злочинно показувати привабливі сторони війни, навіть якщо вони існують!”

Простір роману Барбюса – війна, яка вирвала людей із звичних орбіт їх існування і втягнула у свої: затоплені окопи і спустошені степи, над якими гуляє крижаний вітер. Запам’ятовуються рівнини, всіяні трупами, якими, наче міськими площами снують люди: йдуть загони, санітари виконують часто непосильну працю, намагаючись знайти серед зотлілих залишків своїх.

Роман „Вогонь” викликав величезний резонанс, відгуки офіційної критики, Барбюса називали зрадником, закликали притягнути його до відповідальності. Метр сюрреалізму Андре Бретон назвав „Вогонь” великою газетною статтею, а самого Барбюса – ретроградом.

Найповніше тема війни знайшла своє висвітлення у творах Еріха Марії Ремарка (1898 – 1970). Відомого німецького письменника, автора романів „На Західному фронті без змін” (1929), „Повернення” (1931), „Три товариші” (1937), „Возлюби ближнього свого” (1940), „Тріумфальна арка” (1946), „Іскра життя” (1952), „Час жити і час помирати” (1954), „Чорний обеліск” (1956), „Ніч в Лісабоні” (1962) та ін.

Еріх Марія Ремарк народився в родині палітурника в Оснабрюці. Ремарк належить до покоління письменників, чиї погляди сформувалися під впливом Першої світової війни, що на довгі роки визначила коло тем, характери його героїв, їхній світогляд і життєвий шлях. Прямо зі шкільної лави Ремарк ступнув в окопи. Повернувшись із фронту, довго не міг знайти себе: був журналістом, дрібним торговцем, шкільним учителем, працював в авторемонтній майстерні.

З глибокої внутрішньої потреби розповісти про те, що його вразило і нажахало, що перевернуло його уявлення про добро і зло, народився його перший роман «На західному фронті без змін», що приніс йому успіх.

В епіграфі до роману він пише: «Ця книга не є ні обвинуваченням, ні сповіддю, це тільки спроба розповісти про покоління, яке погубила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів». Але роман вийшов за ці рамки, ставши і сповіддю, і обвинуваченням.

Це – історія убивства на війні семи однокласників, що отруєні шовіністичною пропагандою в школах кайзерівської Німеччини пройшли справжню школу на пагорбах Шампані, біля фортів Вердена, у сирих окопах на Соммі. Тут виявилися знищеними поняття про добро і зло, знеціненими моральні принципи. За один день хлопчики перетворилися в солдатів, щоб незабаром бути безглуздо убитими. Вони поступово усвідомили свою жахаючу самотність, свою старість і приреченість: „із клітки війни вихід один – бути убитим”.

Молодим героям роману, учорашнім школярам, що потрапили в пекло війни, усього по дев'ятнадцять років. Усе, що здавалося святим і непорушним, перед лицем ураганного вогню і братських могил – мізерне і нікчемне. У них немає ніякого життєвого досвіду, те, що вони вивчали в школі, не може допомогти полегшити останні муки вмираючого, навчити повзти під вогнем, тягти пораненого, сидіти в окопі.

Для цієї молоді війна жахлива подвійно, тому що вони не розуміють, в ім'я чого послані на фронт, в ім'я чого повинні убивати французів і росіян. Тільки одне зігріває їх – мрія поїхати у відпустку.

Пауль Боймер їде у відпустку, бажаючи доторкнутися до рідного будинку як до животворного джерела. Але повернення не приносить йому заспокоєння: йому тепер не потрібні вірші, що він писав ночами, йому смішні і противні розмови обивателів про війну. Він почуває, що в нього тепер немає не тільки майбутнього, але і минулого. Є тільки фронт, загибель товаришів і страх чекання смерті. Вдивляючись у документи убитого ним француза, Боймер говорить: «Прости мене, товариш! Ми завжди занадто пізно прозріваємо. Ах, якби нам частіше говорили, що ви такі ж нещасливі маленькі люди, як і ми, що вашим матерям так само страшно за своїх синів, як і нашим, і що ми однаково боїмося смерті, однаково вмираємо й однаково страждаємо від болю!» Пауль буде убитий останнім з однокласників, у жовтні 1918-го, «в один з тих днів, коли на фронті було так тихо і спокійно, що військові зведення складалися з однієї тільки фрази: «На західному фронті без змін».

У романі Ремарка – жорстока правда і тихий пафос неприйняття війни, що визначили жанрові особливості книги як психологічної повісті-плачу, хоча на відміну від Олдінгтона, який підкреслює, що він писав реквієм, Ремарк нейтральний.

Автор не ставить за мету докопуватися до справжніх винуватців війни. Ремарк переконаний, що політика – це завжди погано, це завжди втрати і зло для людини. Єдине, що він може протиставити війні, – це світ природи, життя в його недоторканих первинних формах: чисте небо над головою, шелест листя. Сили героєві йти вперед, стиснувши зуби, дає дотик до землі. У той час як світ людини з її мріями, сумнівами, тривогами і радостями руйнується, природа живе.

Роман став звинувачувальним документом саме тому що Ремарк так яскраво розкрив трагедію цілого покоління. Ремарк таврує війну, показуючи її жорстокий звіриний лик. Його герой гине не в атаці, не в бою, він убитий в один із днів затишшя. Знищене людське життя, єдине і неповторне. Пауль Боймер завжди говорить „ми”, він має на це право: таких, як він, було багато. Він говорить від імені цілого покоління – живих, але духовно убитих війною, і мертвих, що залишилися на полях Росії і Франції. Їх пізніше назвуть „втрачене покоління”. „Війна зробила нас нікчемними людьми... Ми відрізані від розумної діяльності, від людських прагнень, від прогресу. Ми більше не віримо в них”, - говорить Боймер.

Продовженням фронтової тематики в Ремарка стануть романи „Повернення” і „Три товариші” – правдиві історії про жертви війни, яких обійшли снаряди. Стомлені, спустошені, розгубивши надії, вони так і не зможуть прижитися в повоєнній буденщині, хоча і сповідають мораль виживання – дружбу і братерство.

Місце дії роману „Три товариші” – Німеччина 20-30-х рр.: безробіття, інфляція, самогубства, голодні, бліді тіні перед яскравими вітринами продовольчих магазинів. На цьому сірому безрадісному тлі розгортається історія трьох товаришів – представників „втраченого покоління”, чиї надії убиті війною і яке нездатне до опору та боротьби.

Отто Кестер, Готфрід Ленц і Роберт Локамп були на фронті, тепер усі працюють в авторемонтній майстерні Кестера. Їхнє життя порожнє і безглузде, вони повні ненависті і презирства до світу, що їх оточує, але не менш сильне їхнє переконання, що цей світ змінити не можна.

Деякий інтерес до політики відчуває лише Ленц, за що друзі називають його „останнім романтиком”. Страшну ціну заплатить Ленц за цей інтерес: його убивають хлопці „у чоботах військового зразка, у нових шкіряних крагах ясно-жовтого відтінку”. Ремарк ніде не говорить, що його герой убитий фашистами. І розплата друзів за вбивство Ленца – це лише акт особистої помсти, не більш, у ньому немає і сліду соціальної ненависті, свідомості суспільної небезпеки фашизму.

Світлою нотою в розповіді про безрадісне існування друзів звучить оповідь про любов Локампа і Пат, але і ця любов приречена на загибель: Пат невиліковно хвора. Заради її порятунку Кестер продає останнє, що в нього залишилося, – автомобіль, але все даремно.

Друзі, готові піти один за одного у вогонь і воду, але вони неспроможні що-небудь змінити тому, що переконані, що змінити нічого не можна. „А що, власне, заважає нам жити, Отто?” – ставить запитання Локамп, але на нього не одержує відповіді. Не відповідає на це питання і Ремарк.

Ремарк не сприймав війну, був антифашистом, однак його антифашизм, на відміну, скажімо, від позиції Барбюса, не включав колективний опір. Антимілітаристська позиція Ремарка виявилася причиною того, що в 1933 році фашисти спалили його книги. Ремарк емігрував з Німеччини.

Питання 2. Втілення ідей гуманізму у творчості А. де Сент-Екзюпері.

Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944) – видатний французький письменник-гуманіст. Автор творів „Південна пошта” (1928), „Нічний політ” (1931), „Планета людей” (1939), „Військовий льотчик” (1942), „Маленький принц” (1942).

Вибір професії визначив не тільки життєвий шлях, а й творчу манеру Екзюпері. Головним героєм його творів став пілот – мужня, смілива людина, ладна терпіти труднощі, людина важкої і відповідальної праці. Світогляд письменника теж багато чим зобов’язаний професії пілота. Небо давало йому відчуття внутрішнього очищення, єднання людини і світу, наближало до таємниць життя, і до духовної єдності з Богом. Думки, народжені під час польотів, ставали рядками творів. Література допомагала Екзюпері шукати шляхи порятунку людства від світу бездуховності.

Особливістю творчої манери письменника є вміле поєднання світобачення пілота з самобутнім ліризмом, і цей синтез допомагає художньо-філософському проникненню в таємниці життя, у внутрішній світ людини. Творам Екзюпері властиві образність розповіді, творчість слова, динаміка стилю. Вони насичені пафосом гуманізму та патріотизму й несуть емоційний заряд любові, доброти, співчуття до чужого горя.

Ця манера знайшла втілення уже в перших творах письменника. У романі „Нічний політ” розповідається про історію загибелі пілота Фаб’єна під час перельоту через Кордильєри. Його шеф Рів’єр, хоч і приголомшений горем, вірить, що ця поразка наблизить справжню перемогу. Фаб’єн гине, але інші пілоти вирушають в нічний політ. Отже, політ триває. „Нічний політ” – це насамперед роздуми про сенс людського життя, про те, що є ціннішим за нього. Відповідь: справа людини – цінніша за її життя, бо вона живе довше, ніж люди. Книги Екзюпері відновлюють зруйновану віру людини в моральні й благородні цілі. Зоряна дорога людства – то дорога віри і надії, дорога шляхетних поривань і душевної краси. Безкінечність цього шляху і відстоюється у творі.

Книга „Планета людей” належить до найкращих творів письменника. У ній немає ні вигаданих героїв, ні цілісного сюжету – це образки з життя письменника, його розповідь про людей, з якими зустрічався і працював, роздуми про сенс людського життя і майбутнє людства. Цей твір важко віднести до якогось традиційного літературного жанру. Єдність твору досягається лише завдяки руху філософської думки автора. „Планета людей” – зразок інтелектуально-ліричної прози. за жанровими ознаками – це синтез репортажу з філософським есе. Фрагменти, сюжетно завершені, своєрідні вставні новели (про друзів-льотчиків Мермоза та Гійоме, про негра Барка) входять у книжку на рівних правах з розділами пейзажними, публіцистичними, філософськими. Їх вісім, об’єднані вони лише могутньою особистістю автора – ліричного героя, учасника або свідка подій.

Один з яскравих епізодів твору розповідає про аварію літака у безлюдній місцевості. Поранений, обморожений пілот Гійом героїчно зносить нестерпний біль, спрагу і вірить у те, що друзі його врятують. Так і сталося. Бо ж інакше і не може бути серед людей, де кожен готовий допомогти іншому.

Майже всі поетичні відкриття, що знайшли втілення в книзі, здійснено в дорозі: на літаку, в поїзді, в різних країнах. „Планета людей” – подорож автора в пошуках істини. Екзюпері, більшу частину життя провівши в польотах, в мандрах, цінує коріння і земні зв’язки, що утворюють сталість світу, без якої людина відчуває себе чужою. У творі автор розмірковує про крихкість нашої цивілізації, про постійні загрози війн, природних катаклізмів. Говорить він і про небезпеку руйнування гармонії людських відносин, взаємин з навколишнім світом. Найяскравіша риса стилю Екзюпері – афористичність, притаманна лірико-філософській прозі. Думки автора виражаються в закінчених сентенціях, судженнях, афоризмах. Екзюпері говорить як мислитель, використовуючи точні слова і вагомі, неспростовні докази. Але водночас він говорить і як поет.

„Маленький принц” – філософська казка-притча. Її навряд чи можна тлумачити однозначно; кожний читач може взяти з оповіді філософа-поета особисто для нього значуще.

Сюжет цієї книги традиційний для творчої манери письменника. Пілот через неполадки в моторі змушений зробити посадку серед пустелі. Тут відбувається його казкова зустріч з маленьким хлопчиком з далекої планети. Покинувши свою батьківщину, на якій залишилася його улюблена квітка, Маленький принц мандрує по різних планетах і потрапляє на Землю. З фантастикою зливається реальність, забарвлена ліризмом і сповнена глибоких розчарувань.

Дитина здивована потворністю життя дорослих. Мешканці планеток, що їх відвідує герой казки, демонструють йому людські вади, показані в гротесковій формі. Чванькуватий король, якого зустрічає Маленький принц на першій планеті, уособлює безглузду владу, прагматичне світобачення. Самолюбство, егоїзм зробили шанолюбна на його планеті самотнім. На іншій планеті хлопчик зустрічає пияка, який не може вирватися з обіймів своєї пристрасті. „Діловий чоловік” за своїми цифрами і підрахунками навіть не помітив, як прийшов Маленький принц. Його життя не має сенсу і не приносить людям ніякої користі. Він міркує майже так, як і пияк. Із усіх дорослих вирізняється лише ліхтарник, бо думає не лише про себе.

Зрозуміти життя на Землі хлопчику допомагають символічні образи Змії та Лиса. Таємниця людського щастя полягає у любові до ближнього, у відповідальності за долю тих, хто є поруч. Принц повертається на свою планету, бо відчуває відповідальність за неї і за свою троянду. Автор вірить, що Маленький принц повернеться на Землю, до людей, і життя їх від цього стане кращим.

Питання 3. Американська дійсність у творах Ф.Скотта Фіцджеральда і В.Фолкнера.

Американці та Америка така як вона є стали головною темою творчості Ф.С.Фіцджеральда та У.Фолкнера. Френсіс Скотт Фіцджеральд (1896-1940) – один із найвизначніших американських романістів ХХ століття. Автор відомих романів „По той бік Раю” (1920), „Прекрасні і прокляті” (1922), „Великий Гетсбі” (1925), „Ніч лагідна” (1934) та збірок новел „Емансиповані і легковажні” (1920), „Історії століття джазу” (1922).

„Великий Гетсбі” – розповідь про звичайного американського хлопця, що пройшов Першу світову війну і фактично здійснив свою мрію, до якої прагнув на початку життя. Гетсбі зумів розбагатіти на бутлегерстві – незаконному продажі віскі під час „сухого закону”. Він енергійний, сильний, вольовий, казково багатий, має привабливу зовнішність романтичного героя. Зображуючи внутрішній світ героя, автор ще більше підкреслює його романтичність. Багатство не приносить йому щастя, він самотній і живе єдиною надією: поєднати своє життя з коханою жінкою. Задля цього він і жив, і збагачувався.

Але він зайвий у тому світі, який так пасує його обраниці – Дезі. Він недостатньо жорстокий, безчесний для цього світу, де не залишається місця для людських почуттів, благородних вчинків, чистих намірів. Тут можна мати коханку, але не можна навіть мріяти про одруження з коханою жінкою, якщо цього не вимагають інтереси справи. Тільки ділові стосунки, тільки гендлярство. Людина, що забажала побудувати своє життя за іншими законами, людина, морально не зіпсована, попри всю силу свого характеру, неабияку вольову натуру, має загинути – безглуздо, нерозумно, але неминуче. І навіть у смерті своїй вона самотня. Дезі залишається з Томом – її цілком влаштовує таке подружнє життя, та вона й не уявляє собі іншого, адже закони багатих – то її закони. І навіть в останню путь Гетсбі вирушає самотнім.

Багатство – фетиш, кумир і предмет роману. Том Б’юкенен – з клану багатих. Багатство оточує його від народження, сформувало його особистісні риси: впевненість у собі, тупе вдоволення, почуття самоповаги і вседозволеності. Навіть у розмовах з приємними йому людьми в його голосі чулися нотки презирства, відкритої зверхності.

У романі немає докладного портрета Дезі. Кожний, хто читав твір, і кожний, хто ппро нього пише, поза сумнівом, запам’ятав її голос. У ньому не просто чується дзвін грошей. Він – втілення тієї краси, поетичності, втаємниченості, які оточують (на думку автора) багатство. Дезі органічно всотала і привласнила владу грошей, стала символом краси, щастя, що уособлюється багатством. У цій соціальній ролі вона й виступає в романі. І ось цього багатства все життя прагне Гетсбі. Недарма в його спогадах Дезі існує лише в оточенні речей. В її домі „Гетсбі осягав таємницю юності в полоні і під охороною багатства, вдихаючи свіжі пахощі одежі, якої було так багато, – а під нею була Дезі, світла, як срібло, благополучна і горда, безкінечно далека від виснажливої боротьби бідняків”. Таку її і хоче привласнити як нагороду за правильно (!) прожиті роки, присвячені досягненню багатства, Джей Гетсбі.

Гетсбі – людина, яка створила себе за рецептами американської моралі: багатство – мета і сенс життя. нехай і облагородженого мрією, красою, любов’ю. Він має землю, віллу, машину (світлий лімузин – машина смерті, усталений символ, суто американського багатства). Його повага не затьмарюється тим, що здобуто багатство нечесним шляхом. Він навіть вважає, що досяг всього власною працею. І ті правила, що ними керується підліток Джіммі Гетц, що згодом назвав себе Гетсбі, дуже нагадують франклінівські заповіти, заповіти батьків-пілігримів, засновників американської буржуазної держави. І загибель Гетсбі відбувається не від зіткнення з реальністю (з нею він у повній гармонії!), а від руйнування, краху, спустошення мрії. Здійснивши американську мрію, Гетсбі не зумів нівіть наблизитися до мрії народної – мрії про щастя. Роман стає розвінчанням самої мрії, її неспроможності. Фіцджеральд показує несумісність американської мрії з людським уявленням про щастя.

„Ніч лагідна” і досі багатьма критиками вважається творчою невдачею Фіцджеральда. Американська преса писала про роман досить холодно, оцінюючи твір як вузькотемний і незрілий.

Та все ж варто придивитися до цього твору уважно, особливо до доопрацьованого другого варіанту. „Світська хроніка” – розповідь про бездумне щасливе існування компанії Дайверів на Рів’єрі – дістає психологічне навантаження: подається як картина тимчасового, вимушеного перепочинку після перших життєвих епізодів, далеких від ідилії.

У цьому творі вагомою для автора є персона головного героя, Діка Дайвера. Дік – талановитий лікар, приваблива. Щедра людмна, наділена великим душевним багатством, і ним він обдаровує інших.

Цілісність натури і спричинює те, що герой пов’язує свою долю із життям хворої Ніколь, твердо знаючи, що це вимагатиме від нього напруження всіх внутрішніх сил, постійної віддачі. Він не має сумніву, що зможе, повернувши моральне здоров’я Ніколь, зберегти його в собі.

Кодекс джентльмена, якого дотримується Дік, прагнення допомагати іншим, перебравши на себе їхні турботи, свідчать про його благородство і гуманність. Це й робить героя зворушливим ідеалістом на тлі егоїстів і хижаків.

Якоюсь мірою Діку вдалося здійснити „американську мрію”, використовуючи американські методи, настанови Франкліна, якими керувалося, мабуть, багато поколінь Дайверів. І в цьому розумінні збагнути образ допомагає сам Фіцджеральд, який у своїх нотатках про роман визначає шлях головного героя як шлях людини, що поступово втрачає ідеали.

Почавши життя як цілісна талановита особистість, Дік поступово, через ряд ситуацій, прийшов до повного краху – як лікар і як людська індивідуальність. Алкоголізм – це лише формальна причина, наслідок тих внутрішніх і зовнішніх процесів, які знкровили, позбавили життєвих соків лікаря Дайвера. Причини в процесах соціальних, суто американських, які розкладають людину морально.

Лірична повість з виразним підзаголовком „романтичний роман” фактично стає твором викривальним. Спочатку через сприйняття наївної і милої Розмарі подається середовище європейських американців, нероб і нездар, серед яких як оазис процвітає товариство Дайверів. Поступово, частково в сфері бачення Розмарі, а частково за межами цієї сфери, і з цього товариства облітає ореол, як яскраві фарби з крилець метелика, а натомість виступають п’яні дебоші „пропащої сили”, талановитого музиканта Ейба Норта; нестримна жага знищувати і ламати, яка рухає „джентльменом” Томмі Барбаном; повна деградація Мері після смерті Ейба... І, нарешті, виродження Діка і переродження Ніколь із „північної мадонн” на гідну спадкоємицю уорренівських мільйонів.

Уорренівські мільйони – головний об’єкт критики автора. Саме вони спричинили душевну хворобу Ніколь. Вони підірвали віру людини в себе, знецінили працелюбність Діка, бо ніяка праця не дасть того комфорту, який гарантується успадкованим багатством.

Третій, важливий для роману образ – Розмарі Хойт. Розмарі – юна, прекрасна на початку роману і ще більше приваблива наприкінці твору. хоча вона й відчуває свою спорідненість із моральними принципами Діка, все ж стан відчуження для неї неможливий. Вона – ординарна людина, втілення інфантильності Америки. Її ставлення до Діка – це і захоплення дитини ідеалом багатства і надійності, і водночас – байдужість процвітаючої кінозірки до людини, яка гине.

Рух у романі „зустрічний”: він відбувається між двома трагедіями: від Ніколь до Діка, від людського тепла, повноцінності до холоду і спустошення.

Інакше виглядає Америка у творах відомого американського письменника, лауреата Нобелівської премії (1949) Вільяма Фолкнера (1897-1962), автора романів «Солдатська нагорода» (1926), «Москіти» (1927), «Галас і шаленство» (1929), «Коли я помирала» (1930), «Світло в серпні» (1932), «Авесаломе! Авесаломе!» (1936), «Дикі пальми» (1939), «Селище» (1940), «Місто» (1957), «Особняк» (1959) та ін.

Фолкнер написав дві книжки поезій, біля двох десятків романів, декілька збірок оповідань. Дія майже всіх його творів відбувається на Півдні США. Але марно шукати ці місця на картах Америки. «Я створив свій власний світ», – сказав Фолкнер. Таким світом стала для письменника округа, яку він, її творець і господар, назвав індіанським словом «Йокнапатофа» («тихо тече вода по рівнині»). Він розташував цей вигаданий ним край на рідному Півдні, в штаті Міссісіпі, столицею його обрав містечко Джефферсон. Власноручно зробив карту Йокнапатофи. За його «підрахунками» в окрузі – 2400 квадратних миль і 15611 мешканців. Серед них 6298 білих і 9313 негрів. Шляхом авторського переміщення в часі і просторі різних поколінь Компсонів, де Спейнів, Сарторисів, Маккаслінів, Сноупсів, нащадків індійських ватажків і предків негра Лукаса Бічема, аристократів і бідняків, незалежних фермерів, білих і чорних, численних мулатів, Вільям Фолкнер відтворює історію Півдня з 1699 по 1945 рік.

Серед створених письменником негритянських образів дещо осібно стоїть Джо Крістмас, герой роману «Світло в серпні». Він, власне, не негр, він мулат, про своє походження він майже нічого не знає. Серед білих вважає себе за негра, а серед негрів своїм не почувається. Він не має сім’ї, близьких. Він всюди чужий. Врешті-решт, доведений до відчаю, він вбиває свою білу коханку, його ловлять, лінчують. Образ цей асоціюється з образом Христа. Не випадково прізвище героя Крістмас, вік – 33 роки, його виховував тесля, знайшовши в яслах, людська жорстокість згубила його. Це символ самотності, безмежної самотності людини у світі, а герой-мулат – улюблений персонаж Фолкнера – найкращий спосіб створити такий абстрагований образ. Його трагічна доля уособлює «ходіння по муках» будь-якої людини в сучасному суспільстві. Відчуження американськими дослідниками взагалі трактується як звичайний стан для людини ХХ століття, надто для американця, кого і виховано на ідеалах індивідуалізму, ідеалах самотності. Ясна річ, якщо погодитися з таким трактуванням образу Джо Крістмаса, то пригасне антирасистський запал роману, явно в ньому відчутний; сцени лінчування Крістмаса, картини натовпу, озвірілого, страшного, – то кращі сцени роману за своєю виразністю, реалістичністю, насиченістю, трагізмом. Відчуження в такому разі постане як неодмінна якість будь-якої людської спільності. Кожна людина стає жертвою, безпорадною і безсилою, приреченою і нікому не потрібною – як Джо Крістмас. Так, Джо Крістмас не герой, він – жертва, жертва самотності, відчуження. Але водночас він і герой, бо не поступається своїм навіть перед лицем смерті, бо несе свій хрест самотності мужньо і невпокорено, бо протистоїть суспільству до останнього. Сучасне життя – це сила абстрактна і бездушна. Вона поглинає навіть ті жалюгідні крихти людяності, які було збережено за колишнього патріархального ладу.

Перемога Півночі в Громадянській війні принесла не тільки звільнення негрів від рабства, вона означала також перемогу бездушних капіталістичних знеособлених відносин над залишками безпосередньої людської близькості, що якось дивно вживалася поряд із рабством. Північ була повна утопічних надій на демократизм, що відкривав небувалі доти можливості для кожного, в кому жила енергія, діловитість, кмітливість. Південь нудьгував за своїм минулим з усталеним укладом, із культурними традиціями плантаторських родин. Письменники з Півдня не приймали Півночі з її бездушною заклопотаністю, її аморальністю, її повною байдужістю до людини.

Символом Півночі стало для Фолкнера явище сноупсизму, носієм якого був образ Флема Сноупса. Вперше з’явившись в оповіданні «Палії», вперті, жорстокі Сноупси міцно оселяються в трилогії «Селище», «Місто», Особняк». Флем Сноупс, незворушний і флегматичний, позбавлений пристрастей і бажань, прямує до єдиної мети – розбагатіти. Він, вдаючись до всіляких нечесних прийомів, проходить шлях від сина бідного орендаря до президента банку, фактично хазяїна округу.

Снуопси – це ті, хто займається сумнівними справами. І суть не втому, що вони все-таки скидають клас («Особняк»), такий близький і дорогий самому письменникові. Суть у тому, що вони топчуть усі традиційні норми людської поведінки, нехтують мораллю, вони не мають жодних переконань, для них немає нічого святого, крім їхнього бездушного ідола – грошей.

Сноупси знищують, буквально перетворюють на порох не тільки колишніх плантаторів, а й білих бідняків і безправних негрів, не щадять одне одного. Флем Сноупс, який перетягує усіх своїх родичів спочатку до Французового Закрута, а потім до містечка Джефферсон, хоче лише одного – мати під руками вірних і надійних людей, і як тільки хтось із них не підходить під цю категорію, він намагається назавжди позбавитися непокірного родича.

Діяльність Флема Сноупса не приносить жодних реальних наслідків: він не будує заводів, не обробляє землю, а тільки проводить нескінченні маніпуляції з грішми, з папірцями. Одруження із Юлою Корнер, прекрасною, як сама земля, і такою ж природною, потрібне йому тільки для того, щоб через Юлу прибрати до рук гроші її батька Білла Корнера, її коханця Манфреда де Спейна.

Проте Сноупси – це не тільки Флем, це цілий клан. Серед них і ті, хто обробляє землю, вирощує врожаї, але не має в житті нічого. Особливо яскраво виписаний у творі образ Мінка Сноупса, одного з головних героїв трилогії. Мінк – типовий орендар. У нього навіть ім’я дивне, як говорять репортери, які відшукали його, щоб дати в газетах сенсаційне повідомлення про спробу втечі з тюрми. Мінк – це скоріше собача кличка. У першій частині трилогії він постає як вбивця чесної і гідної людини Джека Х’юстона – маленький, жалюгідний чоловічок, злостивий як змія. Х’юстона ж подано як незалежну сильну людину, від чого вбивця стає ще нікчемнішим. Та й саме вбивство показано як безглузде, невиправдане – вбивство за долар. Жорстокість і бездушність всіляко підкреслюється і змалюванням самого акту вбивства, страдницькою смертю Х’юстона від єдиного патрона, випущеного Мінком із старої рушниці, і наступною поведінкою Мінка, який хоче замести сліди свого злочину. Він ховає труп Х’юстона в старе дупло, а згодом нестерпний сморід, що рознісся навкруги, навів на це місце поліцейських. Все це робить хирлявого, похмурого, злостивого Мінка Сноупса майже потворою.

Між написанням «Селища» і «Міста» пройшло 17 років. У другій частині трилогії письменник дещо переінакшує образ Мінка. Він вже намагається показати, що це життя і страждання розлютили Мінка, довели його до відчаю.

А в «Особняку» Мінк виходить на перший план, він відіграє вирішальну роль у розв’язанні основної – сноупсівської – лінії роману. Адже саме Мінк Сноупс, що тридцять вісім років провів у каторжній тюрмі, старий, маленький і немічний, дочекавшись слушного часу, вбиває недоступного Флема Сноупса. Йому незримо допомагає Лінда, яка виплекала мрію свого далекого родича про помсту. Активна людина, діючий герой, тільки йому під силу розправитись із символом антигуманізму, нікому не відомий, темний безземельний хазяїн землі Мінк Сноупс – саме під таким кутом зору переглядається образ Мінка в романі «Особняк». Він стає одним з трьох головних персонажів книги. Із змалювання Мінка і перегляду його минулого роман починається. Смертю Мінка, який виконав свій обов’язок, свою історичну роль, він закінчується.

Переосмислюється і образ Х’юстона. Ми дивимося на нього очима голодного Мінка, і він вже не здається гордою і незалежною людиною, а багатієм, який не знає, куди подіти гроші, і все ж намагається виправити нещасний заповітний, може, взагалі єдиний долар у бідної, але самостійної людини, яка й поважати себе може лише за те, що завжди і за все розплачується сама. Так вимальовується передісторія ворожнечі між Мінком і Х’юстоном. Ненависть Мінка дедалі наростає.

Щодня він ішов дивитися, як табун Х’юстона заходить у стайню, захищену від негоди краще, ніж його хижа. Ціле літо важкою працею він одробляє корм корові. А Х’юстону все мало й мало його праці, поту і принижень. І врешті спокійній покорі Мінка приходить край, в якусь мить краплина переповнює чашу, і чоловік впадає в стан жорстокої сліпої люті. У такому стані Мінк і стріляє в Х’юстона. Вбивство переосмислюється автором.

Мінк перебуває у постійному двобої, як йому уявляється, з вищою силою, яка розпоряджається життям людей. Мінк не вірить у Бога. Врешті довівши цій «вищій силі» цінність своєї людської особистості, Мінк стає знаряддям справедливості, із злісного вбивці перетворюється на месника, на людину, яка бореться з безправ’ям і приниженістю бідних. Навіть у зовнішності Мінка, незважаючи на ту єдину мету, що живить і підтримує в ньому життя, – вийти на волю лише для того, щоб обов’язково, неодмінно стати вбивцею Флема Сноупса, – зникає злостивість. Мінк Сноупс – героїчна особа, бо він є сконцентрованим до символу образом романтичної людини завдяки своїй відданості боротьбі за справедливість.

При уважному читанні Йокнапатофського циклу Фолкнера можна довідатися про реальну історію американського Півдня від часів його заселення і до середини нинішнього століття: про звичаї благородних леді і джентльменів, про життя фермерів, про животіння білої голоти, про побут чорних рабів. Про те, як тут усе змішалося в єдиний потік – любов і ненависть, відданість і зрада, багатство і ницість, благородство і шахрайство, біле і чорне.