Світовий досвід націотворення

Історично першими спільнотами людей, які вже відзначалися певною єдністю і мали відмінності соціальної взаємодії, були природні кровноспоріднені родинні об’єднання – рід, клан. У процесі взаємодії родів, кланів, змішування звичаїв, вірувань, звичок, норм, цінностей, діалектів формувалися племена. Стихійне та спорадичне змішування племен спричиняло появу нової спільноти – народності. Під час консолідації народностей на базі розвитку й раціоналізації економічних, політичних та інших зв’язків між ними складаються нації. Але не всі народності обов’язково трансформуються в нації. Із понад 4 тис. етносів, які існують у світі, лише близько 800 «досягли», за даними ЮНЕСКО, стадії нації. Решта перебуває на до національному рівні розвитку – у формі народностей і племен.

Об’єднуючи велику кількість різних соціальних та етнонаціональних утворень, вони є новим, більш досконалим етапом у розвитку та структуризації суспільства. Нації формують вищу, ніж фольклорна, власну культуру з більш чітким, раціонально вибудуваними цінностями, системами норм, моделями поведінки. Як соціальне утворення (історичний етап розвитку соціальних відносин, що приходить на зміну родоплемінним відносинам і становим спільнотам) вони можуть характеризуватися спільністю території, економічних зв’язків, функціонуванням державної мови, субетнічної культури та суверенітету народів, які належать до нації на певній території.

Таким чином, як складне історичне утворення нація формується внаслідок кровного змішування рас і племен, багатьох перерозподілів земель, із якими та чи інша нація пов’язує свою долю, у результаті духовно-культурного поступу, що формує її неповторний образ.

На процес націотворення впливають культура, мова, національні стереотипи, звичаї та традиції. Історичне самовідтворення нації забезпечують також освіта, за допомогою якої держава прищеплює вірність самобутній, автентичній для певної нації культурі, та релігія. Однак основну націотворчу роль в історії виконує національна свідомість і державотворчі процеси.

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв’язків між окремими народностями, об’єднання місцевих ринків усередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші чинники привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей – нації.

Історичний досвід доводить, що чинниками консолідації, системними організаторами населення в націю можуть виступати різні засади: релігійна, експансіоністська, етнічна, культурна, територіальна, расова тощо або їх поєднання в різних варіантах: етнорелігійна, етноекспансіоністська, расово-етнічна, етнокультурна та ін..

Розглянемо кілька типових прикладів.

Вирішальним чинником консолідації арабського світу, особливо в перші століття його існування, був релігійний: до сьогодні не може дивувати та обставина, що лише за чверть століття від початку пророцтв і діянь пророка Мухаммеда його халіфи й послідовники створили нову соціополітичну реальність на теренах від Гібралтару до Тибету. І в основі консолідації людей різного роду-племені був саме релігійний чинник: «вірний-невірний». Так само на основі християнських цінностей гуртувався разом у хрестових походах різноплемінний європейський рицарський люд. У наші дні показовим прикладом визначальної ролі релігійного чинника консолідації етносу є англо - ірландський конфлікт у Північній Ірландії: попри всі цивілізаційні запевнення обох сторін, у протистоянні чітко простежується опозиція -«католик-протестант».

Територіальний критерій згуртування наявний, наприклад, у відносно ізольованих суспільствах – острівних або гірських, - де консолідація, об’єднання зусиль усіх жителів територій може бути чи не єдиним засобом виживання спільноти. Етнічний чинник консолідації в різних проявах існує ще з первісних часів, коли опозиція «свій-чужий» фактично була основою родоплемінної організації суспільства. Із новою силою цей чинник нагадав про себе у XX ст.., коли хвилі національно-визвольних змагань утвердили на політичній карті світу десятки етнічних держав.

Не менш поширеними є також комбіновані інтегративні чинники. Класичним прикладом може бути арабський світ, у якому поняття «араб» та «мусульманин» є тотожними.

Сучасні держави в абсолютній більшості не моноетнічні, але саме воля та згуртованість якогось одного етносу, зазвичай титульного, викликала відповідні політичні трансформації.

Не слід забувати, що спрацювала політична ідея нації тільки в певних соціальних реаліях.

По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної й тільки тоді, коли переважна більшість громадян сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично необхідну долю. Тобто коли нова держава є кращою й сильнішою, ніж попередня, до якої вони належали. У такій ситуації перебувала Франція доби Наполеона.

По-друге, ідея політичної нації спрацьовувала в умовах, коли нова держава надавала своїм громадянам політичного статусу, прав і повноважень більш повних, широких і привабливих, ніж у попередній державі. Так було в США.

По-третє, політична ідея єднання спрацьовує в умовах, коли держава приваблює заможністю.

У сучасних умовах вимальовується два шляхи «побудови нації»:

· Через будівництво держави, поєднане з національною інтеграцією та мобілізацією, що перебуває формування національної культурно-політичної ідентичності, яка помітно відрізняла б націю від її сусідів.

· Пошук шляхів формування над етнічної «політичної культури» для нової політичної спільноти. У цьому випадку немає титульного етносу: нова держава охоплює або кілька однаково нечисленних етнічних спільнот, жодна з яких неспроможна домінувати в державі, або кілька етнічних груп, що змагаються між собою.

Варіант 2

Перевірка випереджального домашнього завдання

Заслуховування й обговорення доповіді «Світовий досвід націотворення».

Бесіда

1) Якими є загальні риси процесу націотворення?

2) У чому полягають відмінності цього процесу в різних народів і з чим вони пов’язані?

 

Нація і націоналізм.

Процес націотворення пов'язаний із таким ідеологічним явищем, як націоналізм. Існує кілька визначень цього поняття.

Націоналізм – це рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

Націоналізм – це ідеологія й політика в національному питанні, яка проголошує зверхність національних інтересі над загальнолюдськими.

Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитися на націю.

Запитання

1) Чим відрізняються поняття «нація» та «націоналізм»?

2) У чому полягає зв'язок цих двох понять?

Як суспільний рух націоналізм зародився одночасно в розвинених країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) у результаті протестів не титульних етононаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Націоналізм як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперії і відділення колоній від метрополій. Таким чином, націоналізм як «чинник впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу.

Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання та розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативно сприйняття інших культур, не матиме схильності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Для XX ст.., особливо його другої половини, це дуже поширене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р. націоналізм як один зі способів розвитку світової співдружності народів вступив у свій черговий етап.

Націоналізм також виступив відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загально світовий процес інтернаціоналізації, що посилюється.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, - це не тільки корінний етнос, ай усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, його намаганнями довести виключність і зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль, і від нього має залишитися лише патріотизм.

Таким чином, націоналізм – це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися.

В екстремальних варіантах прояву націоналізму в національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічної основи, що починає розглядатися як гранична підстава буття певної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними.

Ідеологія націоналізму постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого й бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» та «народної» самобутності перед установками «не укоріненої» інтелігенції.

Націоналізм – невід’ємний у певному сенсі позитивна риса людського суспільства, тому що навіть потенційна загроза його експансії обов’язково стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в розв’язанні глобальних проблем та оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин. Таким чином, націоналізм є ціннісним орієнтиром у процесі формування нації.

Бесіда

1) Як ідея націоналізму сприяє націотворенню?

2) Чи згодні ви з наведеною думкою?

«Все, що поза рамками наці, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». (І. Франко «Поза межами можливого»)