Поняття шлюбу подано у ст. 21 Сімейного кодексу як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Ознаками шлюбу є:

І.Союз чоловіка та жінки, що перебуває під захистом держави.

2. Вільний моногамний союз.

3. Рівноправний союз чоловіка та жінки.

4. Союз, що укладається за встановленою державою формою.

5. Довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей.

Отже, шлюб — це добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, який реєструється в державних органах реєстрації актів цивільного стану з метою створення сім'ї, виховання дітей, який породжує взаємні права та обов'язки подружжя.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу також не є підставою для виникнення у чоловіка та жінки прав та обов'язків подружжя, за винятком, коли релігійний обряд відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Законодавством України передбачено умови й порядок одруження. Умовами одруження є вільна згода осіб, які укладають шлюб, та досягнення певного шлюбного віку. Вільна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки та чоловіка на реєстрацію шлюбу. Щодо другої умови, то у ст. 22 Сімейного кодексу шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Звертаємо увагу, що особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Чинним законодавством не встановлено максимального віку для вступу до шлюбу. Також не має значення і велика різниця у віці осіб, що вступають до шлюбу.

Законодавство також закріплює обставини, за яких укладення шлюбу є неможливим. Так, у шлюбі не можуть перебувати:

— особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра;

— двоюрідні брат та сестра, тітка, дядько та племінник, племінниця;

— усиновлювач та усиновлена ним дитина (однак у разі скасування усиновлення цей шлюб може бути зареєстрований);

— між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між дітьми, які були усиновлені ним. Лише за рішенням суду може бути надане право на шлюб між вказаними особами.

Реєстрацію шлюбу здійснюють органи реєстрації актів цивільного стану. У своїй діяльності вони керуються чинним законодавством України, зокрема Сімейним кодексом України. Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні затверджені наказом Міністра юстиції України 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 03.09.2002 р. № 80/5, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 03.09.2002 р. за № 728/7016).

Заява про реєстрацію шлюбу подається особисто жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану, за їхнім вибором.

Особи, які вступають у шлюб, повинні повідомити одне одного про стан свого здоров'я. Приховування важкої хвороби чи хвороби, небезпечної для другого з подружжя та їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Відповідно до ч. 1. ст. 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, приховування обставин, що перешкоджають реєстрації шлюбу, або повідомлення завідомо неправдивих відомостей державним органам реєстрації цивільного стану, тягне за собою накладення штрафу від одного до двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Орган реєстрації актів цивільного стану, який прийняв заяву про реєстрацію одруження, зобов'язаний ознайомити осіб, які вступають у шлюб, з умовами та порядком реєстрації шлюбу, переконатися, що ці особи взаємно обізнані зі станом здоров'я та сімейним станом, а також роз'яснити їм права й обов'язки як майбутнього подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до вступу в шлюб.

Новелою законодавства потрібно вважати "узаконений інститут заручин".

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Однак заручени не створюють обов'язку вступу в шлюб.

Якщо особа відмовилася від шлюбу, то вона зобов'язана іншій стороні відшкодувати затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням обставин, що мають суттєве значення (наприклад, тяжка хвороба, наявність дитини, судимість та ін.) для того, хто відмовився від шлюбу.

Якщо особа, яка відмовляється від шлюбу, отримала від іншої подарунок у зв'язку з майбутнім одруженням, то вона зобов'язана повернути подаровану річ, а якщо така не збереглася — то відшкодувати її вартість. Якщо це не відбувається добровільно, то дарувальник має право розірвати договір дарування за рішенням суду.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть з вагомих причин особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, підпис на якій повинен бути нотаріально засвідчений, можуть подати їхні представники. Для цього представники повинні мати нотаріально посвідчену довіреність на подачу документів від заінтересованих осіб для реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації цивільного стану.

Шлюб укладається в органах цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають одружитися. У виняткових випадках цей термін може бути скорочений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану на підставі спільної заяви осіб, які бажають укласти шлюб, та документів, які підтверджують наявність вагомої причини для його скорочення.

Якщо до органу реєстрації актів цивільного стану надійде письмова інформація про наявність передбачених законодавством перешкод до укладення шлюбу, то реєстрація його відкладається на термін не більше трьох місяців. Рішення про таке відкладення реєстрації шлюбу може бути оскаржене в судовому порядку.

Реєстрація шлюбу за довіреністю або через представника не дозволяється. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Трудовий договір – це угода між працівником з одного боку і роботодавцем з іншого, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін

Трудовий договір необхідно відмежовувати від подібних цивільно-правових договорів, наприклад договорів підряду, виконання робіт, надання послуг тощо. Характерними ознаками трудового договору, що відрізняють його від цивільно-правових договорів, є:

· участь працівника у діяльності організації-роботодавця особистою працею;

· періодичне виконання роботи певного роду;

· підпорядкування працівника правилам внутрішнього трудового розпорядку організації-роботодавця;

· оплата праці у заздалегідь визначеному розмірі не нижче мінімального рівня, встановленого законодавством.

Сторонами трудового договору є працівник та роботодавець (часто у раніше прийнятих актах законодавства замість терміна “роботодавець” використовується термін “власник або уповноважений ним орган”).

Роботодавець як керівник трудового процесу наділяється правом використовувати працю працівника у межах трудової функції, обумовленої у трудовому договорі при прийнятті на роботу. Вказівки роботодавця у процесі трудової діяльності обов’язкові для працівника. Роботодавець володіє дисциплінарною владою, тобто правом притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання ним трудових обов’язків, і до матеріальної відповідальності за завдання роботодавцеві майнового збитку. Головний обов’язок роботодавця – надати роботу найнятому працівникові та створити йому необхідні умови праці. Роботодавець зобов’язаний забезпечити працівникові здорові та безпечні умови праці. Інший найважливіший обов’язок роботодавця – виплачувати працівникові встановлену заробітну плату.

Роботодавцем може бути як юридична, так і фізична особа. Коли роботодавцем є організація, то частина прав та обов’язків роботодавця реалізується організацією в цілому, друга частина – компетентними органами та посадовими особами цієї організації. Адміністрація представляє організацію в трудових відносинах і реалізовує трудові права та обов’язки роботодавця. Посадові особи, які входять до складу адміністрації, приймаються та звільняються з роботи керівником організації та є звичайними найманими працівниками. Та обставина, що стосовно рядового працівника вони виступають з боку роботодавця, не змінює сутності справи: ці особи беруться на роботу для здійснення управлінських функцій, але самі по собі вони залишаються звичайними найманими працівниками. Представником роботодавця для них залишається перший керівник, діючий від імені організації. Коли роботодавцем виступаєфізична особа, громадянин, то він безпосередньо є стороною трудових правовідносин і суб’єктом трудового права.

Працівником може бути лише фізична особа – як громадянин України, так і іноземець чи особа без громадянства. За загальним правилом, прийняття особи на роботу допускається після досягнення нею шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Залежно від строку дії розрізняються такі види трудових договорів (ст.23 КЗпП України):

1)безстроковий трудовий договір, що укладається на невизначений строк. Переважна частина трудових договорів укладаються саме на невизначений строк. При укладанні такого трудового договору працівник у заяві вказує дату виходу на роботу, але не вказує строк своєї діяльності на даному підприємстві;

2)строковий, тобто договір, укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін. При цьому у договорі обов’язково чітко має вказуватися строк його дії. Мінімального та максимального строку дії такого договору законодавство не встановлює, тому можливе укладення трудового договору і на один день, і на двадцять років. Найчастіше строк дії трудового договору визначається шляхом встановлення конкретного періоду часу (наприклад, 1 рік, 5 місяців, 25днів тощо) або визначення останнього дня роботи працівника. Відповідно до ч.2 ст.23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Так, строкові трудові договори укладаються з тимчасовими та сезонними працівниками, з працівниками, які укладають трудовий договір з громадянами, з громадянами, які бажають взяти участь у громадських оплачуваних роботах тощо;

3)трудовий договір, що укладається на час виконання певної роботи. По суті, це особливий різновид строкового трудового договору, проте законодавець визначає його як окремий вид трудового договору. Трудовий договір, що укладається на час виконання певної роботи, відрізняється від строкового лише за формальними ознаками, оскільки сторони домовляються не про строк і не про дату, а про те, що договір діятиме протягом усього строку виконання конкретної роботи і одразу припиниться після її закінчення.

Поряд із звичайними трудовими договорами чинне законодавство передбачає можливість укладення і його особливої форми – контракту.

Трудовий контракт – це особлива форма трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін

Зміст трудового договорустановить умови, якими визначаються права та обов’язки сторін. Умови трудового договору поділяються на обов’язкові (основні) та факультативні (додаткові).

Обов’язкові (основні) умови повинні міститися в кожному трудовому договорі. До таких умов відносять:

· місце роботи, тобто структурний підрозділ організації-роботодавця, в якому має працювати працівник;

· трудові функції, посада, напрям діяльності працівника;

· час початку роботи, а в строковому трудовому договорі – і час її закінчення;

· заробітна плата.

Факультативні умови включаються до нього лише за бажанням сторін. Найчастіше такими умовами є:

· випробування при прийнятті на роботу;

· надання працівникові службового житла чи транспорту;

· встановлення для працівника неповного чи скороченого робочого дня;

· вирішення питання про відрядження працівника.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі, хоча інколи на практиці має місце укладення трудового договору і в усній формі, а також у формі резолюції керівника організації на заяві про прийняття на роботу. Відповідно до ст.24 КЗпП України додержання письмової форми є обов’язковим:

· при організованому наборі працівників;

· при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;

· при укладенні контракту;

· у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;

· при укладенні трудового договору з неповнолітнім;

· при укладенні трудового договору з фізичною особою;

· в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати такі документи:

· паспорт або інший документ, що посвідчує особу;

· трудову книжку. Якщо громадянин поступає на роботу вперше, то замість трудової книжки він має подати довідку про останнє заняття, яка видається житлово-експлуатаційною організацією (у міста) чи сільською або селищною радою;

· документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), якщо робота (посада), на яку призначається працівник, вимагає наявності певної освіти (спеціальності, кваліфікації);

· довідку про стан здоров’я. Така довідка має подаватися при прийомі на роботу (посаду), для якої законодавством встановлені особливі вимоги щодо стану здоров’я, а також при прийомі на будь-яку роботу (посаду) осіб у віці до 21року;

· інші документи, подання яких прямо передбачено законодавством. Наприклад, безробітні, які працевлаштовуються Державною службою зайнятості, повинні надати відповідне направлення.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Якщо громадянин і власник дійшли згоди про умови праці, то вважається, що трудовий договір укладений. На підставі договору керівник організації-роботодавця видає наказ про зарахування громадянина на роботу (посаду), в якому зазначаються основні умови праці, в тому числі заробітна плата та дата початку роботи. З наказом працівник має бути ознайомлений під розписку.

У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.

Роботодавець вправі запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя), якщо у зв’язку з виконанням трудових обов’язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному. На підприємствах, в установах, організаціях державної форми власності порядок запровадження таких обмежень встановлюється законодавством. Зокрема, таке обмеження передбачене Законом України “Про державну службу” для державних службовців усіх категорій та рангів.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. У період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

· осіб, які не досягли вісімнадцяти років;

· молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

· молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;

· осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;

· інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи;

· при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію.

Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації, – шести місяців. Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця. Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах. Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

Адміністративні правопорушення: поняття та ознаки
Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.
В законодавстві поняття "адміністративне правопорушення" сформульоване в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за своїм характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.
Отож, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: суспільну небезпеку, протиправність, винність і покарання.
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія - це активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія - пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян і осіб без громадянства та оформлення для них документів).
Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у свої нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас, адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме:
цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці - трудове право; агрохімічних норм - земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.
Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Вина виступає у двох формах; у вигляді умисної та необережної. Ступінь вини береться до уваги за накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння як адміністративного порушення.
Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.