Які фактори сприяли становленню нового філософського світогляду в епоху Відродження?

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV столітті в північній та середній Італії, в XV столітті досяг розвитку, а в XVI столітті став за­гальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження ка­піталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, по­слаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

· Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сфе­рах суспільного життя. Це так звана «секуляризація».

· Повернення до античної культурної спадщини, яка була май­же повністю забута в середні віки. Звідси і назва — Відродження.

· У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги антич­ності було природно-космічне життя, в середні віки — Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає лю­дина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

· Поява гуманізму як ідейного руху.

· Зростання інтересу до природи. Розвиток натурфілософії.

III. Розв’язати тестові завдання:

1. Хронологічні рамки розвитку античної філософії:

1) VI ст. – XV ст.

2) VI ст. до н.е. - VI ст.

3) ХХVІІІ - XVIII ст. до н.е.

4) XVI ст. - XVIII ст.

5) XIХ ст. – ХХ ст.

2. "Я знаю, що нічого не знаю...". Автор афоризму?

1) Піфагор

2) Фалес

3) Сократ

4) Парменід

5) Аристотель

БІЛЕТ №7

І. Дайте визначення поняття:

1. Філософський дуалізм – світогляд, який вихідним вважає два рівноправні та протилежні начала.

2. Індукція — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

ІІ. Виконайте індивідуальні завдання:

Розкрийте процес становлення діалектики в давньогрецькій філософії.

Діалектика - один з мето­дів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей.

В історичному плані прийнято виділяти три форми діалектики: стихійна діалектика Стародавньої Греції, ідеалістична діалектика німецької класичної філософії і матеріалістична діалектика XIX століття.

Саме поняття діалектика зародилося в давньогрецькій філософії, де з розвитком античної демократії стало високо цінуватися вміння полемізувати, переконувати, обґрунтовувати свою точку зору. Під діалектикою розуміли мистецтво суперечки, вміння знаходити протиріччя в думках співрозмовника, плідно розвивати обговорювану тему, мистецтво класифікації понять, поділу речей на роди і види.

Видатним діалектиком є ​​ Геракліт. Діалектика у нього - це концепція безперервної зміни, яка мислиться ним в межах матеріального космосу і в основному є кругообігом речових стихій - вогню, повітря, води і землі. Все тече, все змінюється, в одну річку не можна увійти двічі, оскільки в кожен момент вона все нова і нова.

Діалектиці Геракліта притаманні ідеї становлення, єдність і боротьба протилежностей, збіги абсолютного і відносного. Звертаючи увагу на джерело зміни та розвитку, Геракліт, як і раніше залишав в тіні проблему поступовості розвитку. Його думка була зосереджена в основному на повторюваності і кругообігу.

Зенон протиставив мислення чуттєво-сприйманому, помітив нестійкість, плинність людських відчуттів і чуттєвого буття. Він відводив головну роль в пізнанні мисленню. Зенон вперше спробував виробити поняття єдиного буття і зробив його основою філософствування. Єдине буття розуміється в нього як безперервне, незмінне, нероздільне, однаково властиве в кожному найменшому елементі дійсності. Воно виключає будь-яку множинність речей в їх русі. Зенон розробив сорок апорій, спрямованих проти руху і проти множинності речей. Він вказав на суперечливість кінцевого і нескінченного, перервного і безперервного.

Платон представив діалектику як метод аналізу і синтезу понять. Поняття виникають не як підсумок узагальнення чуттєвих даних, а в результаті згадування душею ідей, які вона колись споглядала в надчуттєвому світі, ще не будучи пов'язаної з людським тілом. У Платона діалектика не тільки метод відшукання істини, а й вчення про світ істинного буття як сфери вічних і незмінних ідей.

На відміну від Платона Аристотель вважав, що діалектика має справу не з істинним, а з імовірнісним знанням. Він ввів термін «протилежність». Аристотель, прагнучи пізнати сутність речей через їх поняття, в центр уваги поставив відношення загального до часткового. Він першим створив систему логіки, головне завдання якої бачив у встановленні правил отримання достовірних висновків з певних засновків.

Якими є основні риси онтології Нового часу?

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі і шотландський — Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

III Розв’язати тестові завдання: