Предмет м/е. М/е суб’єкти та їх взаємодія.

Предмет м/е. М/е суб’єкти та їх взаємодія.

Макроекономіка – економічна наука, що досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Предметом м/е є ефективність функціонування механізмів економічної системи. Економічна система – упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Розрізняють такі суб’єкти м/е: сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний сектор та сектор закордон.

1. Сектор домогосподарств включає всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашнє господарство – економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, забезпечує ними економіку й використовує отримані за це прибутки для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. В цілому домашні господарства здійснюють такі види економічної діяльності: 1) пропонують фактори виробництва; 2) споживають частину отриманого доходу; 3) заощаджують.

2. Підприємницький сектор – це сукупність усіх фірм, що зареєстровані та діють у межах країни з метою отримання прибутку. Фірма – це ділова одиниця, яка використовує куплені у домашніх господарств ресурси для виробництва товарів та послуг і володіє та керує одним чи багатьма підприємствами. Підприємницький сектор здійснює такі види економічної діяльності: 1) пред’являє попит на фактори виробництва; 2) пропонує результати своєї діяльності; 3) інвестує.

3. Державний сектор – це всі державні підприємства, інститути та установи. Основне завдання держави полягає у створенні суспільних благ, які надходять споживачам на безоплатній основі (безпека, досягнення фундаментальної науки та вирішення загальнодержавних програм, соціальної та виробничої інфраструктур). Держава також формує правове середовище для діяльності економіки, здійснює перерозподіл доходів.

4. Сектор закордон включає всі економічні суб’єкти, що знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Таким чином, суб’єкти м/е беруть участь у кругообігу матеріальних і грошових засобів, які утворюють економічний організм (взаємодія суб’єктів м/е):

1. Підприємницький сектор купує ресурси у домашніх господарств.

2. Домогосподарства купують у підприємств (фірм) товари та послуги.

3. Держава (уряд): а) купує товари у підприємств та ресурси у домашніх господарств; б) виплачує заробітну плату працівникам бюджетної сфери; в) орендує або купує земельні ділянки; г) надає суспільні блага та послуги домашнім господарствам і підприємствам (фірмам).

4. Домашні господарства й підприємницький сектор сплачують податки уряду.

5.Уряд надає трансфертні платежі домашнім господарствам та дотації фірмам.

Методи м/е. Об’єкти м/е. Типи економ. систем.

Макроекономіка застосовує різноманітні методи, а саме:

- абстракцію - навмисне спрощення досліджуваного об'єкта шляхом виключення з аналізу де яких його деталей;

- аналіз - уявний розклад цілого на частини, кожна з яких вивчається окремо;

- синтез — пізнання явищ як цілого в єдності всіх його елементів;

- індукцію - хід досліджень від окремих фактів до загальних висновків;

- дедукцію - хід досліджень йде від попередніх висновків до фактів;

- економіко-математичне моделювання (основний метод)— побудова м/е моделей для аналізу та прогнозування економічних систем на макрорівні.

Найбільш складним результатом використанням методів є м/е моделювання.

Макроекономічне моделювання — це формалізоване за допомогою теоретичних методів відображення сукупних процесів економічного життя, яке використовується для раціоналізації економіки. Воно являє собою математичні рівняння, за допомогою яких у абстрактному вигляді прагнуть відобразити реальні м/е процеси.

Об'єктом дослідження м/е є не просто національна економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто історично визначена економічна система національного господарства держави. Особливе місце при цьому займає держава, яка проводить свою економічну політику шляхом впливу на економічні відносини та корегування дії в залежності від типу економічної системи.

Існують різні типи економічних систем: ринкова, командно-адміністративна і змішана економіка.

Ринкова економіка характеризується приватною формою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки. У такій системі поведінка кожного учасника мотивується його особистими інтересами, кожний економічний суб'єкт прагне досягти максимального доходу на основі індивідуального прийняття рішень. Ринкова конкурентна економіка – це економіка з вільним ціноутворенням, в якій панує споживач.

Отже, ринкова економіка має такі властивості, що забезпечують її здатність до автоматичного саморегулювання. Цей тип економіки часто розглядають як найдосконалішу економічну систему, коли державне втручання в економічні

процеси повинне обмежуватися захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку.

Командно-адміністративна (або планова) економіка прямо протилежна ринковій економіці. Вона основана на суспільній (державній) власності, а регулювання економічних процесів здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Таке планування носить обов'язковий, тобто директивний, характер стосовно всіх суб'єктів економічної діяльності. Воно регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження.

Змішана економіка – це така економ. система, яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, колективну, державну) і два механізми м/е регулювання: ринковий і державний. Проте в кожній країні зі змішаною економікою співвідношення між ринковим і державним регулюванням, або розподіл регулювальних функцій між ринком і державою, є неоднаковим.

Функції м/е. Нормативна та позитивна м/е.

М/е як наука виконує такі функції:

1. Теоретико-пізнавальну - при дослідження процесів та явищ економічного життя суспільства на макрорівні та побудові моделей цих процесів. Вона дає змогу зрозуміти, чому одні країни швидко розвиваються, а інші відстають; чому усі країни в певний проміжок часу відчувають спад або піднесення тощо. М/е, яка виконує дану функцію, називається позитивною макроекономікою.

2. Практичну - при розробці практичних ре комендацій на основі економічного аналізу для проведення економічної політики. Тобто, вона є теоретичною основою економічної політики, яка допомагає державним діячам вирішувати чимало складних питань, які постають

 

 

перед ними. Наприклад, чи варто підвищувати податки, аби справитись із дефіцитом; чи варто підтримувати курс гривні тощо. Макроекономіку, яка виконує дану функцію, називають нормативною макроекономікою;

3. Світоглядно-виховну - за умов, що м/е покликана виробляти новий тип економічного мислення, економічної психології і культури та формувати сучасний світогляд людини. Тобто, м/е допомагає формувати нову економічну культуру, яка відповідає реаліям ринкової економіки. До її основних рис можна віднести: прагнення до заощадження, економне господарювання тощо. Отже, вивчення макроекономіки дозволяє зрозуміти економічні вислови, такі як: валовий внутрішній продукт зріс на 20 %; індекс споживчих цін знизив ся на 5 % тощо;

4. Методологічну - при формулюванні наукових уявлень про механізм функціонування національної економіки. Дана функція стає базою знань в понятійно-категоріальному апараті, який в подальшому використовують інші галузеві та функціональні економічні науки.

Крива Лаффера.

Досліджуючи зв'язок між розміром ставки податків і надходженням податкових засобів у державний бюджет, американський економіст А. Лаффер показав, що не завжди підвищення ставки податку веде до росту податкових доходів держави. Якщо податкова ставка перевищує якусь об'єктивну межу, то податкові надходження почнуть зменшуватися. А. Лаффер довів, що той самий за розміром доходу в державний бюджет може бути забезпечений і при високій, і при низкій податковій ставці.

Зв'язок між податковими ставками та обсягом податкових надходжень і виявлення податкових ставок (від 0 до 100 %), при якій податкові

надходження досягають максимуму (Т(А)) відображує крива Лаффера

 

 

Крива Лаффера дає відповідь на питання, при якій ставці податкові надходження у бюджет максимальні. З рисунку видно, що починаючи з нульової ставки податку, збільшення податкової ставки (t) призводить до зростання податкових надходжень (Т). Але починаючи з точки А

 

наступне збільшення податкової ставки скорочує податкові надходження шляхом зменшення бази оподаткування. Отже, при подальшому підвищенні ставки мотивація підприємницької діяльності послаблюється, падають обсяги виробництва і зменшуються податкові відрахування. Дослідження А. Лаффера теоретично довели: чим багатші громадяни, тим багатша держава.

Попит на гроші: А) для операцій; Б) для активів.

Попит на гроші: А) для операцій. Він являє собою попит на гроші для обслуговування всіх видів угод в економіці та не залежить від відсоткової ставки. Зв'язок між сумою грошей і загальним обсягом операцій в економіці відображений у рівнянні кількісної теорії грошей, яке є макроекономічним рівнянням обміну: MV=PY,де М - кількість грошей в обігу;V— швидкість обігу грошей;Р - рівень цін; Y- обсяг випуску у реальному вираженні. Добуток РY є ціновою оцінкою випущеної продукції, що задає попит на гроші для операцій. Добуток МV є кількістю грошей, яка має бути сплачена при купівлі виробленої продукції. Із рівняння обміну випливає рівняння попиту на гроші: Md = (РY)/V

З рівняння видно, що трансакційний попит на гроші залежить від:• абсолютного рівня цін; • рівня реального доходу; • швидкості обігу грошей. Якщо ВВП зростає то це веде до збільшення попиту на гроші і відповідно зсуває лінію попиту праворуч, і навпаки.

Попит на гроші Б) для активів. Це кількість грошей, яку економічні агенти прагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансових активів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність. Недоліком цих грошей є те, що вони не дають доходу у вигляді процента (наприклад в порівнянні з облігаціями). Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у вигляді номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка — ставка процента, виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Вона являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартість зберігання грошей, яка визначає реальну процентну ставку. Реальна процентна ставка - це номінальна процентна ставка, що скоригована на рівень інфляції. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходу втрачає економічний агент, який накопичує

гроші. Підвищення процентної ставки зменшує попит на гроші.

Показники інфляції.

Основними показниками інфляції є:

- Рівень інфляції; - Темп інфляції; -Правило «числа 70».

Рівень інфляції (РІ) показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо).

РІ = Іц - 100 %

Індекс цін (І) — це відношення рівня цін в період t () до рівня цін базового періоду (), тобто:

Темп зростання цін визначається як відношення індексу цін поточного періоду до індексу цін попереднього періода у відсотках за вирахуванням бази індексу (1 або 100%).

Темп інфляції (ТІ) показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

ТІ = (Іц_t- Іц_t-1)/ Іц_t-1

ТІ = ((РІ_t, - РІ_t-1)/РІ_t-1) •100 %,

де І_t, І_t-1 - відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.

Правило «числа 70» показує через скільки років темп інфляції зросте вдвічі і обраховується діленням числа 70 на темп інфляції відповідного року, починаючи з якого можна обрахувати, коли подвоїться інфляція.

4 5. Крива Лаффера для інфляційного податку

Інфляція приводить до прихованої конфіскації грошових коштів у населення і підприємств через податки. Це має місце внаслідок того, що платники податків через зростання номінального доходу автоматично потрапляють до більш високої групи оподаткування. В результаті і у населення, і у підприємств вилучають частину доходів, які не є прибутками і які повинні були йти на поточні витрати.

В умовах інфляції економічні суб’єкти сплачують ще один податок, непередбачений податковою системою – це інфляційний податок. Інфляційний податок – це втрата капіталу власниками грошових коштів внаслідок інфляції. Інфляційний податок сплачується автоматично домогосподарствами, оскільки із зростанням цін вони втрачають більше своїх грошових коштів.

Інфляційний податок отримує емітент грошової маси, тобто держава. Крім того, держава отримує додатковий дохід, обумовлений прогресивною шкалою оподаткування, тому інфляція сприяє зростанню номінальних доходів і в результаті темп приросту номінальних податкових надходжень випереджає темп інфляції (тому, що податки сплачуються за більш високими ставками). Але цей дохід не є інфляційним податком.

Сеньйораж (SE) - дохід, який отримує уряд на основі монопольного права друкувати гроші.

Дія інфляційного податку описується кривою Лаффера. Вона показує величину надходжень від інфляційного податку при різних рівнях інфляції в умовах, коли економіка перебуває в стані рівноваги і темпи інфляції не змінюються з часом.

Із зростанням інфляції база оподаткування (у цьому випадку - це попит на реальні грошові залишки) зменшується.
Максимальний інфляційний податок IT_max досягається за графіком при рівні інфляції P^?_max.

Подальше зростання інфляції призводить до скорочення податкових надходжень, оскільки високий рівень інфляції не компенсує скорочення рівня реальних грошових залишків, які і обкладаються податком (відрізок ML на графіку).
Отже, при стійких темпах інфляції існує максимальний бюджетний дефіцит (IT_max), який фінансується за допомогою друкування грошей. Уряд може тимчасово фінансувати дефіцит, вищий за IT_max, але за рахунок прискорення інфляції, замість збереження її стабільного темпу. Якщо уряд намагається тривалий час фінансувати більший, ніж IT_max, дефіцит бюджету. Це призводить до гіперінфляції.

Грошова реформа в Україні.

З перших днів набуття Україною незалежності одним з найгостріших питань є створення власної грошової системи. Проблема полягає не тільки в тому, що без власної грошової одиниці держава не може вважатись державною, а й у тому, що без власної грошової системи не можна побудувати економіку держави, мати стабільне фінансове становище

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов чи одне і друге водночас.

Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Якщо взяти до уваги вжиті за цей період заходи і досягнуті результати, то можна виділити три етапи реформи.

Перший етап (січень-листопад 1992 р.)

В грошовий обіг з 10 січня 1992 р. було запроваджено купоно-карбованець і забезпечено його функціонування. В той час це було єдино можливим кроком забезпечення хоча б відносного збалансування грошового обігу та відповідного обслуговування товарного ринку На цьому етапі Уряд України розпочав формувати власний емісійний механізм і отримав можливість самостійно забезпечувати потреби обороту в грошовій масі

 

Другий етап (листопад 1992 р. - серпень 1996 р.)

7 листопада 1992 р. Президент України підписав Указ "Про реформу грошової системи України", за яким з 12.11.1992 р. купоно-карбованець було впроваджено і у сферу безготівкового обігу. Функції рубля в грошовому обігу на території України припинилися. Український карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина національна, хоч і тимчасова, валюта, а також були створені економічні і фінансові передумови для її стабільного функціонування, насамперед як засобу обігу та засобу платежу.

Третій етап (2-16 вересня 1996 р.)

Успішно була проведена грошова реформа, в результаті якої була введена в оборот постійна грошова одиниця - гривня. Головним досягненням було дотримання стабільності грошового, споживчого й валютного ринків.

17 вересня 1996 р. закінчилася грошова реформа і функціонування у готівковому обігу карбованців було припинено, і єдиним засобом платежу на території України стала гривня та її розмінна монета - копійка.

Отже, в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до структурних реформ.

Головним досягненням було утримання стабільності грошового, споживчого й валового ринків, що сприяло цілеспрямованому розвитку економіки України.

 

Предмет м/е. М/е суб’єкти та їх взаємодія.

Макроекономіка – економічна наука, що досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Предметом м/е є ефективність функціонування механізмів економічної системи. Економічна система – упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Розрізняють такі суб’єкти м/е: сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний сектор та сектор закордон.

1. Сектор домогосподарств включає всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашнє господарство – економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, забезпечує ними економіку й використовує отримані за це прибутки для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. В цілому домашні господарства здійснюють такі види економічної діяльності: 1) пропонують фактори виробництва; 2) споживають частину отриманого доходу; 3) заощаджують.

2. Підприємницький сектор – це сукупність усіх фірм, що зареєстровані та діють у межах країни з метою отримання прибутку. Фірма – це ділова одиниця, яка використовує куплені у домашніх господарств ресурси для виробництва товарів та послуг і володіє та керує одним чи багатьма підприємствами. Підприємницький сектор здійснює такі види економічної діяльності: 1) пред’являє попит на фактори виробництва; 2) пропонує результати своєї діяльності; 3) інвестує.

3. Державний сектор – це всі державні підприємства, інститути та установи. Основне завдання держави полягає у створенні суспільних благ, які надходять споживачам на безоплатній основі (безпека, досягнення фундаментальної науки та вирішення загальнодержавних програм, соціальної та виробничої інфраструктур). Держава також формує правове середовище для діяльності економіки, здійснює перерозподіл доходів.

4. Сектор закордон включає всі економічні суб’єкти, що знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Таким чином, суб’єкти м/е беруть участь у кругообігу матеріальних і грошових засобів, які утворюють економічний організм (взаємодія суб’єктів м/е):

1. Підприємницький сектор купує ресурси у домашніх господарств.

2. Домогосподарства купують у підприємств (фірм) товари та послуги.

3. Держава (уряд): а) купує товари у підприємств та ресурси у домашніх господарств; б) виплачує заробітну плату працівникам бюджетної сфери; в) орендує або купує земельні ділянки; г) надає суспільні блага та послуги домашнім господарствам і підприємствам (фірмам).

4. Домашні господарства й підприємницький сектор сплачують податки уряду.

5.Уряд надає трансфертні платежі домашнім господарствам та дотації фірмам.