Правове регулювання водокористування та надрокористування в сільському господарстві

Водні об'єкти широко використовуються в сільському госпо­дарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.

Стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створе­ний штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. По­няття "води" охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об'єкт як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об'єкти рослинного й тварин­ного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії, використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законо­давства. Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.

Всі водні об'єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об'єкти загальнодержавно­го і місцевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного зна­чення належать: внутрішні морські води та територіальне море; під­земні води, які є джерелом централізованого водопостачання; по­верхневі води, що розташовані на території більш як однієї облас­ті, а також їх різні притоки; водні об'єкти в межах територій при­родно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об'єкти належать до водних об'єктів місцевого значення.

ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування за­гального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним наван­таженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються. Прикладами загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальс­тво, водопій сільськогосподарських тварин тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуван­ням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих ре­човин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та городів із водних об'єктів із зас­тосуванням спеціальних помп та насосів. При цьому селяни не зав­жди мають дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних об'єктах приватної власності чи наданих у користуван­ня. За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об'єкта не встановив видимих знаків, що забороняють чи обмежують загаль­не використання цього об'єкта, останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного об'єкту встано­вив зазначені знаки обмежень, загальне використання водних ре­сурсів на таких водних об'єктах обмежується волею власника.

Багато фермерських господарств або інші сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні об'єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (вод­ні об'єкти). Але відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на зе­мельну ділянку поширюється в її межах на водні об'єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право безоплатної приватизації зам­кнених природних водойм загальною площею до 3 га. Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних об'єктів, які можуть перебувати у при­ватній власності, не обмежується. Отже, оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому діють са­ме положення ЗК. Це означає, що водні об'єкти можуть перебува­ти у приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купу­вати й продавати, укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного об'єкта приватної влас­ності посвідчується державним актом про право приватної влас­ності на землю, власник водного об'єкта не зобов'язаний отриму­вати будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ре­сурсів, навіть якщо він здійснює забір води із використанням спе­ціальних технічних пристроїв чи скидає у свій водний об'єкт заб­руднюючі речовини.

Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторин­них. Первинними водокористувачами є особи, що мають власні во­дозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вто­ринні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних во­дозабірних споруд і отримують воду із водозабірних споруд первин­них водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, визначених між ними. Права та обов'язки водокористува­чів цілком поширюються і на суб'єктів аграрного права. Так, водо­користувачі мають право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від власника водного об'єкта або водоп­ровідної системи підтримання належної якості води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, робити їх реконс­трукцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Пра­ва останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обме­жені, а умови водокористування змінені власниками водних об'єк­тів, місцевими радами, державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством, випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального вико­ристання водних ресурсів власникам водних об'єктів і водокорис­тувачам мають бути відшкодовані заподіяні ним збитки, за винят­ком випадку, якщо таке припинення чи обмеження сталося внас­лідок порушення ними водного законодавства чи умов договору.

ВК покладає на водокористувачів такі обов'язки: бути ощадли­вими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і поліпшен­ня якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання, дотримуватися встановлених екологічних нормативів во­докористування, застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання своєї території в належному стані, а та­кож вживати заходів щодо запобігання забрудненню водних об'єк­тів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення прав ін­ших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам і довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності дозволу, безперешкодно допускати на водні об'єкти, що перебувають у їхній власності, державних еколо­гічних інспекторів, а також громадських інспекторів з охорони дов­кілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води.

Спеціальне використання водних ресурсів на праві водокорис­тування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостро­ковим (від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві водокористування, слід отримати доз­віл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК, місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об'єктів загальнодержавного значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприро­ди—в разі використання водних об'єктів місцевого значення. Ви­дача дозволу здійснюється за клопотанням водокористувача з обґ­рунтуванням потреби у воді, погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в разі використання поверхневих вод), з Державною геологічною службою (в разі вико­ристання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних об'єк­тів, що є лікувальними¹). Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт забору води, ліміт її використання та ліміт скидання забруднюючих речовин. У разі настання маловодая ці ліміти можуть бути зменшені держав­ними органами без коригування дозволу на спеціальне водокорис­тування.

Спеціальні водокористувачі зобов'язані сплачувати державний збір за спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збо­ру за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1494, збір за спеціальне використання вод­них ресурсів зобов'язані сплачувати лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб'єктами підприємництва. Селяни, котрі не є суб'єк­тами підприємництва, звільнені від сплати цього збору. Це означає, що сільськогосподарським підприємствам для оптимізації оподатку­вання вигідніше оформляти дозвіл на спеціальне використання вод­них ресурсів на одного зі своїх членів, а не на саме господарство.

Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмін­ність між спеціальним використанням водних ресурсів на праві во­докористування і на праві оренди полягає в тому, що за водокорис­тування власник не повинен сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів. Права та обов'язки во­докористувачів визначені законодавством, а орендарів — у догово­рі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін. ВК забороняє суборенду водних об'єктів, але орендар може передати водний об'єкт іншому водокористувачеві на праві спеці­ального безоплатного водокористування. Це право визначене ст. 51 іп, 6 ст. 43 ВК.

Надра дедалі активніше використовують для ведення сільсько­господарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та інші ірослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води засто­совують для ведення сільськогосподарської діяльності.

Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., та іншими актами законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу, надра —• це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологіч­ного вивчення та освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування земель і надр як природних об'єктів і визначення режиму правового регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме — за спо­собом використання цих об'єктів. Якщо поверхня землі слугує просторово-операційним базисом для розміщення різних об'єктів або для вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копали­ни, вивчаємо геологію землі або здійснюємо підземну діяльність — маємо справу з надрами і повинні керуватися законодавством про надра.

Надра треба відмежовувати і від підземних вод. Згідно з ВК під­земні води належать до державного водного фонду України, а згід­но з Кодексом України про надра, вони є частиною надр. Вихо­дить, що це — природний ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні води для сільського господарства, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра. Труднощі виникають тоді, коли треба оформити дозвіл на спеціальне використання підземних вод: яким законодавством ке­руватися, щоб отримати дозвіл і для сплати збору за спеціальне ви­користання?

Ретельний аналіз законодавства України показує, що слід роз­різняти правовий режим прісних підземних вод і правовий режим мінеральних, термальних, промислових вод. Згідно з п. 1.5 Інструк­ції про порядок обчислення і справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин в редакції наказу Мінекоресурсів, Мінфіну, ДПА, Мінпраці від 13 червня 2000 р. № 51/128/307/128, збір за спеціальне використання надр не справ­ляється за видобуті прісні підземні води, позаяк при цьому справ­ляється збір за спеціальне використання водних ресурсів. Отже, під час видобування прісних підземних вод треба керуватися водним законодавством для отримання дозволу і сплати збору за спеціаль­не використання водних ресурсів, а під час видобування мінераль­них, термальних, промислових вод — законодавством про надра, щоб оформити відповідні правові документи і сплатити збір за спе­ціальне використання надр.

Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра — це при­родні мінеральні утворення органічного і неорганічного поход­ження в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні мінеральні утворення в місцях роз­міщення відходів виробництва та лишків продуктів переробки мі­неральної сировини, придатні для промислового використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за своїм господарським значенням поділяються на копалини загальнодержавного й місце­вого значення. Віднесення їх до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК у ст. ст. 90, 95 закріплює поділ корисних копалин на загально-поширені і незагальнопоширені. Аналіз правового режиму загаль-нопоширених корисних копалин і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а також за ст. 39 Закону Украї­ни від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природно­го середовища" показує, що правовий режим загальнопоширених корисних копалин тотожний правовому режиму корисних копалин місцевого значення.

Переліки корисних копалин загальнодержавного й місцевого зна­чення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня 1994 р. № 827. Визначення корисних копалин як загальнодержав­ного чи місцевого значення поширює на них віддовіддий режим пра­вового регулювання. Суб'єктів аграрного права більше цікавлять ко­рисні копалини місцевого значення, які вони можуть використовува­ти на праві загального використання надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів фунтів (вапняк, гіпс, сапропель, га-жа), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, лес, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо. Води, в тому числі прісні підзем­ні, належать до корисних копалин загальнодержавного значення.

Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального вико­ристання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отри­мання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів ви­добувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини міс­цевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати надра для гос­подарських і побутових потреб. Однак закон не роз'яснює, що ро­зуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу дум­ку, суб'єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім промислового видобування корисних ко­палин і будівництва підземних споруд.

Щодо спеціального використання надр на праві власності, то, згідно зі ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю. Але це положення суперечить ч. З ст. 79 З К від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділян­ку поширюється і на підземний простір, тобто на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед Кодексом про надра. Отже, всі суб'єкти права приватної власності на земельні ді­лянки є водночас суб'єктами права приватної власності на надра під цими земельними ділянками. Це означає, що всі суб'єкти пра­ва приватної власності на земельні ділянки мають право укладати різні угоди щодо надр, які перебувають у їхній власності, а також будувати підземні споруди для здійснення сільськогосподарської діяльності без отримання гірничих відводів.

Разом з тим аналіз гірничого законодавства показує, що право приватної власності на надра не дозволяє здійснювати промисловий видобуток корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різ­новид діяльності потребує дотримуватися вимог до гірничих підпри­ємств, викладених у Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення на приватній земельній ділянці покладів ко­рисних копалин, її власник може укласти угоду щодо використання належних йому на праві приватної власності надр з гірничим під­приємством, яке відповідає вимогам Гірничого закону.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування пе­редбачає, відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеці­ального дозволу (ліцензії) на використання надр і акту гірничого від­воду. Ліцензування надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим їді положення суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. 2 якого визначає, що види господарської діяльнос­ті, не передбачені ст. 9 цього Закону, ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині надрокористування ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних копалин, видобутку уранових руд, коштовних металів і каміння. Видобування інших корисних копалин ліцензування не потребує. За правилами розв'язання правових колі­зій, переважну юридичну силу в цьому разі матиме саме Закон " Про ліцензування певних видів господарської діяльності" — він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не випадково у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України "Про нафту і газ" вже йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про спеціальні дозволи.

Цей правовий припис викликав численні суперечки між надро-користувачами і державними органами. Але закон в даному разі — на боці скасування ліцензування видобутку корисних копалин. От­же, єдиним дозволом на спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за винятком уранових руд, коштовностей і наф­ти й газу, щодо яких діють особливі правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин. Користування над­рами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються, згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. На розробку корисних копалин загальнодер­жавного значення і ведення сільськогосподарської діяльності в надрах гірничі відводи надаються Держнаглядохоронпраці. На роз­робку корисних копалин місцевого значення гірничі відводи нада­ються радами обласного рівня і підлягають реєстрації в органах державного гірничого нагляду.

Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу здійснюються без гірничих відводів, але за умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на скасування існуючого порядку ліцензування надроко­ристування, можна говорити про те, що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального використання надр. При цьо­му суб'єкти аграрного права вже не зобов'язані обмежувати глибину свердловини, позаяк вони мають право для видобутку прісних під­земних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування мо­же бути постійним або тимчасовим. Постійне не має заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби стро­ки тимчасового надрокористування можуть бути подовжені.

Спеціальне використання надр передбачає необхідність сплати збору. Базові нормативи плати за користування надрами для видобу­вання корисних копалин і Порядок справляння плати за користуван­ня надрами для видобування корисних копалин, затверджені поста­новою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної сільськогосподарської діяльності, зокрема виро­щування сільськогосподарської продукції під землею, збір справля­ється згідно з Порядком справляння плати за користування надра­ми в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, зат­вердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопа­да 2000 р. № 1682.

Зауважимо, що згідно з гірничим законодавством, збір за видо­буток корисних копалин можна справляти тільки з суб'єктів під­приємницької діяльності. Тому селяни, які мають гірничий відвід на видобуток корисних копалин, але не зареєстровані як суб'єкти підприємництва, звільнені від сплати збору за спеціальне викорис­тання надр. Це правило не поширюється на ведення сільськогос­подарської діяльності під землею, зокрема на витримування вино-матеріалів, вирощування сільськогосподарської продукції, збері­гання продуктів харчування — при здійсненні таких видів діяльнос­ті всі суб'єкти спеціального використання надр зобов'язані сплачу­вати збір за спеціальне використання надр.

Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра, спеціальне використан­ня надр для сільськогосподарської діяльності здійснюється за відпо­відними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забез­печують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші природні об'єкти. Невиконан­ня цих обов'язків може спричинити позбавлення права надрокорис­тування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

 

41. Правове регулювання використання тваринного та рослинного світу в сільському господарстві

Дикі тварини стають об'єктами аграрного права через викорис­тання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх суб'єкта­ми аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами щодо цього є за­кони України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ", від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське господарство та полювання" та від 6 лютого 2000 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них".

Згідно зі ст. З Закону України "Про тваринний світ", об'єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкі­ра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких ви­ведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськи­ми, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визна­чається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону "Про тваринний світ".

Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Наприклад, собаки і коти, які є наразі свій­ськими тваринами, в давнину були дикими тваринами, але одо­машнені людиною, втратили здатність самостійно жити в умовах довкілля. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі — в цьому разі вона стає свійською чи сіль­ськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного пра­ва. Цей юридичний факт може бути підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового режиму тварини.

Можливий і зворотний процес: свійські тварини, які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатнос­ті самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими — на них поширюватиметься природноресурсове право, але не аграрне. Щоправда, це право поширюється тільки на тварин, яких за зов­нішніми ознаками неможливо відрізнити від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об'єктом аграрного права і стає об'єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК, згідно з якою особа, що затримала бездоглядну до­машню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини поширюється і надалі дія аг­рарного чи цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 4 Закону "Про тваринний світ" встановлю­ються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержав­ного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приват­ній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загально­державного значення¹. До об'єктів тваринного світу місцевого зна­чення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного зна­чення.

Статті 16 та 17 Закону "Про тваринний світ" визначають фак­тичні ознаки розмежування загального та спеціального викорис­тання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природ­ного середовища (за винятком любительського і спортивного ри­бальства у водних об'єктах загального користування в межах, уста­новлених законодавством обсягів безоплатного вилову — цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), пору­шення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмно­ження.

До спеціального використання об'єктів тваринного світу нале­жать усі види використання (за винятком любительського і спор­тивного рибальства у водоймах загального користування), що здій­снюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природно­го середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загаль­ного використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів сере­довища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах за­гального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального вико­ристання іншим особам, здійснювати інші види використання об'єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівно­ваги право спеціального використання об'єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в пев­ні строки органами Мінприроди.

¹ Наприклад, згідно зі ст. 5 Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону кни­гу України", всі об'єкти тваринного світу, занесені до Червоної книги України, є об'єк­тами загальнодержавного значення.

З точки зору аграрного права, цікавим є співвідношення припи­сів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у то­му, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", суб'єкти аграрного права зобов'язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів що­до боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом "Про тваринний світ", знищен­ня диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потре­бує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та ко­марі є об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне ви­користання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним пра­вилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можли­вість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноре-сурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об'єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону "Про тваринний світ", але має переважну юридичну силу перед ним, по-заяк він реально виконується на практиці і забезпечується юридич­ним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, поза-як суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю.

Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об'єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону Ук­раїни "Про тваринний світ" можливе перебування об'єктів тварин­ного світу в приватній власності суб'єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої за правом загального ви­користання об'єктів тваринного світу. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охо­рони цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого повод­ження з тваринами право приватної власності на них може бути припинене.

Законодавство знає кілька правових режимів видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи видають­ся на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне ви­користання об'єктів тваринного світу. Положення про порядок ви­дачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів використання ресурсів за­гальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Мі­ністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне використання рибних ресурсів здійснюється органами

Державного департаменту рибного господарства Мінагрополітики України згідно з правилами рибальства¹. Дозволи на добування ведмедя, кабана, лані, оленя, лося та деяких інших тварин видають органи Держкомлісгоспу, а на вовка, лисиці, бродячих собак і ко­тів, граків, сорок та деяких інших тварин — органи Мінприроди. Полювати на пернату дичину, кроля, зайця, вовка та лисиці, бро­дячих собак і котів, сорок, граків можна також за дозволами, які видають користувачі мисливських угідь. Процедура видачі дозволів на спеціальне використання об'єктів тваринного світу регулюється також Правилами видачі дозволів на спеціальне використання ди­ких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до при­родних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими на­казом Мінекобезпеки від 26 травня 1999 р. № 115. Інколи проце­дура вимагає погодження видачі дозволу з органами ветеринарної медицини, МОЗ, Держкомлісгоспу. Дозволи на спеціальне вико­ристання тварин, занесених до Червоної книги, видаються Мін­природи згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добу­вання (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

Справляння збору за спеціальне використання об'єктів тварин­ного світу диференціюється за видами тварин. Щодо спеціального використання рибних ресурсів збір справляється згідно з Порядком справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 6 квітня 1998 р. № 449. Збір за спеціальне вико­ристання інших тварин справляється згідно з Тимчасовим поряд­ком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123.