Загальна характеристика сучасного законодавства про сільськогосподарську кооперацію

Тривалий період (за часів Радянської влади) кооперативне законодавство формально було представлено переважно у формі колгоспного законодавства. Щоправда, існували певні нормативно–правові акти про споживчу кооперацію. Згодом виникло законодавство про житлову, будівельну кооперацію тощо. У цей період фактично не існувало спеціального законодавства про сільськогосподарську кооперацію, різноманітності її організаційно–правових форм.

Істотні зміни в еволюцію законодавчого процесу у зазначеній сфері вніс Закон СРСР від 26 травня 1988 року (з наступними істотними змінами та доповненнями, внесеними Законом від 6 червня 1990 р.) “Про кооперацію в СРСР”. На той (перебудовчий) період це був революційний нормативно–правовий акт, який вперше передбачив можливість існування, окрім колгоспів, інших типів та видів кооперативів у сільському господарстві.

З проголошенням України незалежною демократичною, соціальною, правовою державою вперше в її історії відкрились нові можливості існування кооперативних форм сільськогосподарської діяльності. Конкретні умови цьому було створено унаслідок проведення земельної та аграрної реформ, реорганізації колгоспів, виникнення нових форм власності та підприємницьких засад господарювання на селі.

Проте тривалий час конкретні законодавчі засади існування та функціонування справжніх кооперативів в аграрному секторі економіки не були створені. Їх правовий статус міг визначитись переважно лише загально-цивільними умовами існування юридичних осіб (ст. 23, 24 ЦК України). На практиці ж продовжували функціонувати колгоспи або ж КСП з їх застарілим правовим становищем. Між тим, тенденції на його зміну, реальна потреба в реструктуризації КСП та виникнення нових форм господарювання на селі вимагали відповідного законодавчого підкріплення. Головна увага спочатку була зосереджена на радикальних змінах відносин земельної власності, що слугувало необхідною базою для подальших перетворень.

На сьогодні можна говорити про три основні групи законодавства України, які є правовою базою сільськогосподарської кооперації:

1) загальне законодавство, дія якого поширюється на всіх суб’єктів господарювання;

2) галузеве законодавство (особливо земельне, аграрне, цивільне та ін.);

3) спеціальне законодавство (кооперативне, зокрема аграрно-кооперативне).

Серед актів загального законодавства провідне місце належить Конституції України, норми якої є нормами прямої дії і можуть виступати безпосередньою правовою підставою для виникнення, зміни чи припинення суспільних відносин. Тим не менше, Конституція України, на жаль, не містить конкретних норм, які б безпосередньо стосувалися відносин стосовно створення та діяльності СГК. Хоча Конституції багатьох країн світу прямо передбачають положення, згідно яких кооперація визнається пріоритетним напрямком розвитку суспільних економічних відносин. Так, у статті 45 Конституції Італії, що набрала сили у 1948 р., записано: “Республіка визнає соціальну функцію кооперації, що має характер взаємодопомоги і не переслідує цілей приватної спекуляції. Закон сприяє її зростанню найбільш прийнятними засобами і забезпечує відповідний контроль за її характером і цілями” [62, с.313-314].

Поряд з тим, у Конституції України закріплено ряд норм, які тією чи іншою мірою мають значення для розвитку сільськогосподарської кооперації. Це, зокрема, стаття 14 Конституції України, яка гарантує право власності на землю; стаття 41 Конституції України, яка передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Важливе значення для діяльності СГК має і стаття 42 Конституції України, яка закріплює право на підприємницьку діяльність.

Однак, в юридичній літературі, зокрема М.А. Мацьком, В.І.Семчиком, висловлюється інша позиція. Зокрема, зазначені автори вважають, що основною конституційною нормою, яка забезпечує кооперативну діяльність є стаття 36 Конституції України, за якою громадяни України мають право на свободу об’єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів [78, с.7; 154, с.144-145]. Цим, по суті, стверджується той факт, що СГК є громадськими організаціями. З цим важко погодитись. Тим більше, що Закон України "Про об¢єднання громадян" від 16 червня 1992 р.[128] вказує на те, що дія його на кооперативні організації не поширюється. І така позиція законодавця, видається, є правильною. Не можна ототожнювати кооперативи з громадськими організаціями тільки тому, що вони мають ряд спільних ознак, зокрема таких, як: добровільність членства, захист інтересів певного кола осіб, не ставлять мети отримання прибутку тощо. Детальніше про розмежування кооперативів і громадських організацій буде зазначено у підрозділі 2.1 дисертації.

Серед актів загального законодавства, які мають важливе значення для регулювання відносин у СГК, необхідно назвати Закон України “Про підприємництво”. Цей Закон містить загальну універсальну норму, яка дозволяє здійснювати підприємницьку діяльність у будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Крім того, в Законі вказується, що створення, діяльність, реорганізація окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. Закон відсилає до відповідного спеціального законодавчого акта України. Отже, в даному випадку застосовується правило тлумачення законів, згідно якого спеціальний закон має переваги перед законом загального характеру, як регулятора матеріально-правових підприємницьких відносин по горизонталі.

Важливе значення для регулювання кооперативних відносин має законодавство про працю, про банкрутство, кредитне, податкове законодавство та ін. Однак, нормативні акти, які регулюють відносини, особливо в галузі оподаткування, кредитування майже зовсім не враховують аграрної, а тим більше кооперативної, специфіки таких форм підприємництва, як СГК. Хоча загальновідомо, що праця в сільському господарстві є такою, що значною мірою її результати не залежать від трудового внеску та підприємливості зайнятих у цій сфері. А кооперативна природа СГК є такою, що отримання прибутку тут не є самоціллю, а лише засобом задоволення матеріальних та інших потреб своїх членів. А тому, як видається, з метою успішного функціонування кооперативної форми господарювання в сільському господарстві необхідно переглянути політику держави, створюючи для розвитку сільськогосподарської кооперації сприятливі умови. Серед цієї групи законодавства варто згадати Закон України “Про списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) платників податків у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств” від 16 березня 2000 р. [134]. Прийняття цього нормативного акту є важливим внеском держави у розбудову ринкових відносин на селі та створення сприятливих початкових умов для функціонування нових організаційно–правових форм агропідприємництва, в тому числі і для СГК.

Цивільне законодавство має значення для сільськогосподарської кооперації постільки, поскільки визначає правосуб’єктність СГК як юридичної особи. Окрім того, договірні відносини СГК з іншими суб’єктами господарювання регулюються Цивільним кодексом України. Роль цивільно-правових норм у регулюванні кооперативних відносин зростає й надалі. Цивільний кодекс України, прийнятий у третьому читанні, окремим параграфом регулює правове становище виробничих кооперативів.

Таким чином, загальне законодавство, яке в тій чи іншій мірі має значення для сільськогосподарської кооперації, є досить об’ємним, однак непослідовним, і часто суперечливим, окремі норми його є застарілими і не зовсім придатними для регулювання сучасних суспільних відносин в галузі аграрно-кооперативного підприємництва. У зв’язку з цим є нагальна потреба оновлення нормативно-правового матеріалу з метою пристосування його до сучасного етапу радикальних економічних перетворень.

Особливе значення для сільськогосподарської кооперації має галузеве законодавство, у першу чергу земельне та аграрне. СГК, особливо виробничі, не можуть розпочати свою діяльність без одержання земель у встановленому законом порядку. Важливе значення у цьому плані має Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. Проте, на відміну від попереднього Земельного кодексу України, він взагалі не згадує про СГК як одного із основних суб’єктів використання земель сільськогосподарського призначення і як суб’єктів права власності на землі. Натомість, вживаються загальні поняття “підприємства, установи, організації”, що не зовсім відповідає сучасній цивільно–правовій доктрині. Загалом, серед організаційно–правових форм здійснення підприємницької діяльності на селі, у Земельному кодексі України згадуються лише фермерські господарства. Це вже загальна тенденція орієнтування сільського господарства на фермерські відносини, по-суті на “фермеризацію” села, яка простежується у законодавстві України протягом усього процесу здійснення земельної та аграрної реформ в країні. І хоч в цілому така орієнтація є позитивною, ігнорування інших організаційно–правових форм агропідприємницької діяльності суперечить Конституції України, іншим законодавчим актам України, які гарантують вільний вибір форм господарської, у тому числі підприємницької, діяльності.

Згідно статті 28 Земельного кодексу України сільськогосподарським підприємствам, установам, організаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності. Крім переліку суб’єктів права власності на землі сільськогосподарського призначення у даній статті зазначаються способи набуття права власності. Зокрема, це право може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновниками (позиція Земельного кодексу, видається, правильнішою, ніж позиція Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”, де передбачається внесення як пайового внеску права користування земельною ділянкою) або придбання земельних ділянок за договорами купівлі–продажу, дарування, міни, іншими цивільно–правовими угодами. Стаття 82 Земельного кодексу України по-суті дублює положення статті 28, однак з деякими термінологічними відмінностями та незначними доповненнями. Зокрема, замість понять “підприємства, установи, організації” вживається узагальнюючий термін “юридичні особи”. При цьому, у пункті 1 цієї статті робиться наголос на тому, що право власності на земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності можуть набувати юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України. Крім підстав набуття права власності на земельні ділянки, передбачених статтею 28, стаття 82 Земельного кодексу доповнена ще підставою прийняття спадщини та зазначає, що право власності може набуватися юридичними особами й у разі виникнення інших підстав, які передбачені законом.

Істотною новелою, яку закріпив новий Земельний кодекс України, є норма про те, що покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути, зокрема, юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва (п. 1 ст. 130 ЗК). Ця норма статті 130 Земельного кодексу України логічно продовжує положення статті 23 цього кодексу про те, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання.

Таким чином, СГК окремо не згадуються новим Земельним кодексом України. На них поширюються всі положення кодексу, що стосуються прав на землі юридичних осіб. Разом з тим, необхідно відзначити, що існують певні особливості кооперативного землевикористання, які не враховані новим кодексом, хоча п. 4 статті 22 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” прямо зазначає, що земельні відносини в кооперативі регулюються Земельним кодексом України та законами України. Зокрема, в Земельному кодексі необхідно вказати на особливості формування земель СГК шляхом внесення його членами земельних пайових внесків. При цьому земельні ділянки передані як пайовий внесок стають власністю відповідного СГК. Існує особливість і у використанні земель кооперативу в процесі його виробничо–господарської діяльності. Враховуючи такий принцип діяльності СГК, як обов’язковість трудової участі членів у діяльності виробничого кооперативу, закріплений у статті 3 Закону України” Про сільськогосподарську кооперацію”, в Земельному кодексі України необхідно вказати на спільний (колективний) характер кооперативного землевикористання. Важливо передбачити в Земельному кодексі України і процедуру отримання земельної ділянки у розмірі земельного паю у разі припинення членства у СГК, оскільки Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” це питання не врегульовано, однак, існує істотна специфіка і складність цих відносин.

Значний вплив на розвиток сільськогосподарської кооперації справили Укази Президента України з питань реформування аграрного сектора економіки [121,126,127,132]. Вони створили стартові умови подальшої зміни земельних відносин на селі і, на підставі цього, почала формуватись нова структура сільського господарства на базі нових організаційно–правових форм агропідприємництва. При цьому, процес реформування відбувався у декілька етапів, ґрунтовний науковий аналіз яких проведено такими вченими, як В.Андрейцев [11], П.Ф.Кулинич [67] та інші.

Щодо аграрного законодавства та його впливу на розвиток сільськогосподарської кооперації, то необхідно зазначити, що, регламентуючи правове становище всіх організаційно–правових форм агропідприємництва – юридичних осіб, багато його положень стосується і СГК.

Важливе місце серед актів аграрного законодавства, які мають значення і вплив на розвиток кооперативного руху в Україні займає Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років" [136]. Серед позитивних новел Закону необхідно виділити визначення у ньому понять "сільське господарство", "сільськогосподарський товаровиробник", "сільськогосподарське підприємство". Зокрема, під сільським господарством (сільськогосподарським виробництвом) розуміється вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов’язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання у сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі. В даному контексті сільськогосподарська діяльність трактується дещо ширше і включає в себе, крім традиційно сільськогосподарської діяльності (виробництво продукції, яке пов’язане із біологічними процесами її вирощування) і сферу переробки (оскільки йдеться про споживання продукції у переробленому вигляді), що є абсолютно виправданим в умовах переходу на ринкові засади господарювання. І тим самим здійснюється підтримка вітчизняного товаровиробника.

Визначення понять "сільськогосподарський товаровиробник" та "сільськогосподарське підприємство" теж є важливим елементом у захисті інтересів останніх. Відповідно під поняттям „сільськогосподарський” товаровиробник” розглядають фізичну чи юридичну особи, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та її реалізацією. При цьому не зазначаються обсяги виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції сільськогосподарськими товаровиробниками, що значною мірою нівелює саме поняття "сільськогосподарський товаровиробник", адже сюди можна зарахувати і особисті селянські господарства громадян. Лише для сільськогосподарського підприємства, яке в Законі необґрунтовано вживається як збірне поняття усіх форм господарювання - юридичних осіб, включаючи і фермерські господарства, рибальські та рибницькі господарства, вказується, що виручка від реалізації сільськогосподарської продукції повинна становити не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Одразу необхідно зауважити, що ці поняття не зовсім співпадають з поняттям "сільськогосподарський товаровиробник", яке дається у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію". Зокрема, щодо обсягів виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції (у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" валовий доход (а він визначається виручкою від реалізації продукції), отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва повинен перевищувати 50 відсотків, тоді як у Законі "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" зазначається, що для сільськогосподарських підприємств ця сума повинна становити не менше 50 відсотків) та періодом, протягом якого фізична чи юридична особи отримували валовий доход від реалізації сільськогосподарської продукції (у Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" вказується, що за попередній звітний податковий рік, тобто статус сільськогосподарського товаровиробника набувається "заднім числом", а в аналізованому нами Законі з цього приводу немає взагалі жодних вказівок). У зв’язку з цим необхідно привести у відповідність норми цих Законів, взявши за основу поняття "сільськогосподарський товаровиробник", яке дається у Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" (з врахуванням певних зауважень), оскільки цей Закон розрахований на тривалу дію, тоді як Закон "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" лише на чотири роки.

Систему спеціального (кооперативного), зокрема аграрно-кооперативного, законодавства України на сьогодні складають три основні нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що в певній мірі є відображенням одного з принципів правової держави - принципу верховенства закону, а також свідчить про важливість кооперації в процесі реформування соціально-економічних відносин, і у зв’язку з цим, особливу зацікавленість держави у розвитку кооперативних відносин, що відображено в преамбулі цих законів. Першим, як за строком прийняття, так і за характером регулювання кооперативних відносин, стоїть Закон СРСР “Про кооперацію в СРСР“ від 25 травня 1988 року. На сьогоднішній день цей Закон є чинним на території України в частині, яка не суперечить законодавству України. Враховуючи те, що в Україні прийнято спеціальні закони, які регулюють діяльність споживчої і сільськогосподарської кооперації, союзний нормативно-правовий акт здійснює регулювання загальних кооперативних відносин, а також відносин, пов’язаних з діяльністю житлово-будівельних кооперативів та садівничих і садово-городніх товариств, оскільки в Україні таке законодавство відсутнє. Однак, застосування союзного Закону про кооперацію необхідно здійснювати з поправкою на сучасний стан соціально-економічного розвитку нашої держави, оскільки з багатьох позицій його норми застаріли.

Надзвичайно важливі, в плані запозичення українським кооперативним законодавством, є положення союзного Закону з питань оподаткування і кредитування кооперативів. Пункт 1 ст. 21 Закону прямо вказує на те, що система оподаткування передбачає диференційований підхід до встановлення податків залежно від видів кооперативів і цілей їх діяльності. В Законі закріплено також норму, яка передбачає оподаткування доходу (прибутку) кооперативу за твердими ставками, які встановлюються не менше як на п’ять років. А це безумовно дає гарантію стабільності і впевненості, що і сприяє заінтересованості кооперативів у їх розширенні і розвитку. Тому такі норми обов’язково необхідно закласти в національному кооперативному і податковому законодавстві, і це буде однією із форм державної підтримки кооперативного руху в Україні. Певні кроки в цьому напрямку уже зроблено, зокрема в Указі Президента України “Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах” від 19 грудня 2000 р. [123], у якому закладено гарантію недопущення подвійного оподаткування доходів від кооперативної діяльності тощо.

В Україні прийнято два диференційовані (спеціальні) правові акти, які регулюють діяльність найпоширеніших і найважливіших видів кооперації - Закони України “Про споживчу кооперацію“ і “Про сільськогосподарську кооперацію“. Потреба прийняття Закону про споживчу кооперацію була викликана необхідністю відновити кооперативну природу споживчих товариств і їх спілок і вжити заходів щодо законодавчого забезпечення їх існування і розвитку. Закон України “Про споживчу кооперацію“ визначає правові, економічні, соціальні та інші основи діяльності споживчих товариств в Україні. Однак, з точки зору техніко-юридичної досконалості у ньому є певні недоліки. І в першу чергу це стосується недосконалості понятійного апарату. В Законі по-суті ототожнюються поняття “споживча кооперація“ і “споживче товариство“, у той час, як останнє є організаційно–правовою формою споживчої кооперації, її первинною ланкою.

Даючи визначення споживчого товариства (первинної ланки споживчої кооперації) як самостійної демократичної організації громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об’єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану, неправомірно вказується на можливість колективного членства, а точніше членства юридичних осіб. І серед колективних членів Закон називає фермерські господарства, КСП, господарські товариства, кооперативні, державні та інші підприємства, причому переважно сільськогосподарського профілю.

У зв’язку з цим постає необхідність розмежування функцій споживчої і сільськогосподарської кооперації. Адже між ними існує принципова різниця. За економічною сутністю вони є протилежними напрямками кооперування суб’єктів ринку в маркетинговому каналі [49, с.226]. Це означає, що у споживчій кооперації суб’єктами кооперативних відносин виступають споживачі і кооперативна ініціатива походить саме від них. Тоді як для сільськогосподарської кооперації визначальним є приналежність суб’єкта кооперування до сільськогосподарських товаровиробників (винятком є лише громадяни України, які можуть бути членами сільськогосподарського виробничого кооперативу). В цьому контексті постає проблема визначення поняття “споживач”. Видається, що споживачем можна вважати фізичну особу (з огляду на вказівку Закону про організацію споживчих товариств за місцем роботи або проживання), яка прагне задовольнити свої, у першу чергу, споживчі та побутові потреби (у якісних і дешевих продуктах харчування, предметах повсякденного побуту тощо) з економічною вигодою для себе. А тому не зовсім обґрунтованою є норма Закону “Про споживчу кооперацію” про можливість участі в первинних споживчих товариствах колективних членів (юридичних осіб) (на неправомірність членства у споживчих товариствах юридичних осіб вказує і В.І. Семчик [154, с.146], однак ми не зовсім погоджуємося із аргументацією автора). У той час, як необхідність обслуговування сільськогосподарськими кооперативами господарських потреб первинних товаровиробників, які представлені як фізичними, так і юридичними особами, зумовлює можливість кооперування і перших, і других.

Розмежування сфери діяльності споживчої і сільськогосподарської кооперації необхідно для вироблення цілеспрямованої стратегії розвитку кооперативних процесів, їх координації та взаємодії з метою протистояння експансії посередницького бізнесу, що в даний час досягає надмірних розмірів [49, с.226]. Це важливо як для споживачів, які вимушені платити надмірно високі ціни за продукти харчування, так і для сільськогосподарських товаровиробників, які не отримують справедливої ціни за вироблену ними продукцію. Не принижуючи значення споживчої кооперації, необхідно відзначити важливість розвитку сільськогосподарської кооперації, в центрі якої знаходяться сільськогосподарський товаровиробник, а, по великому рахунку – селянин. Ось чому прийняття Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію“ стало важливим етапом утвердження і розвитку кооперативного руху в Україні. Прийняття такого високого рівня законодавчого акту свідчить також про його виняткове значення для успішного проведення аграрної реформи. Вже сьогодні кооперація стає важливим елементом аграрної політики держави, з нею пов’язують розбудову принципово нових економічних відносин на селі. Власне кажучи, усвідомлення державою і суспільством виключної важливості сільськогосподарської кооперації як форми економічного і соціального захисту сільськогосподарського товаровиробника, селян сприятиме тому, що ринкові економічні перетворення в аграрній сфері будуть не такими болючими, якими вони є сьогодні, особливо для найнезахищеніших верств суспільства. А юридичним інструментом впровадження кооперативних ідей в життя слугуватиме Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію”.

Порівняно з іншим кооперативним законодавством, цей Закон має значно більше позитивних рис: закріплює понятійний апарат, дає нову (порівняно з Законом СРСР “Про кооперацію в СРСР“) класифікацію сільськогосподарських кооперативів; посилює роль обслуговуючих кооперативів, регламентує пайові засади кооперативної діяльності; вводить інститут кооперативних об’єднань; визначає принципи діяльності СГК тощо. Даний Закон є законом кодифікаційного рівня (має загальну частину), актом вищої юридичної сили. Він є диференційованим (за суб’єктом правової регламентації) та комплексним і спеціалізованим нормативно-правовим актом аграрно-кооперативного законодавства України. Як акт аграрного законодавства, Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію“ в першу чергу прагне відобразити сільськогосподарську (аграрну) специфіку кооперативів, підпорядкувати їх діяльність сільськогосподарським цілям - виробництву сільськогосподарської продукції або обслуговуванню цього виробництва. Однак, в цьому плані, на жаль, Закон не приділяє достатньо уваги земельним відносинам в сільськогосподарських кооперативах, хоча ці відносини є базовими. Як акт кооперативного законодавства, Закон закріплює основні ознаки кооперативів, принципи їх діяльності, особливості їх правового статусу.

Таким чином, кооперативне законодавство України у завершеному вигляді повинно складається з:

1) основного кооперативного закону – Закону України “Про кооперацію” який би містив загальні принципи організації і діяльності кооперативів в Україні (хоча окремими вченими, зокрема В.І.Семчиком [110, с.34] пропонується прийняття Кооперативного кодексу, і ця пропозиція вже знайшла підтримку в літературі [49, с.229]).

2) прийнятих на його підставі законів, які б регулювали правові засади споживчої та інших видів кооперації тощо, а також спеціальних Законів „Про сільськогосподарські виробничі кооперативи”, „Про сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи”, Закону України „Про сільськогосподарські кредитні кооперативи”.

3) серії нормативних актів з окремих питань діяльності кооперативів (про порядок реєстрації, про надання державної допомоги, пільг і кредитів, про оподаткування), а також акти, які носять рекомендаційний характер: Примірні статути, взірці інших внутрішніх документів, типові договори, рекомендації кооперативних об’єднань щодо організації управління і порядку розподілу доходів в кооперативі; завершальним складником нормативно-правової системи повинні бути Статути конкретних сільськогосподарських кооперативів та кооперативних об’єднань як істотні локальні правові акти які, хоч і не є нормативно-правовими актами, однак, відіграють важливу роль у з’ясуванні економічної і соціальної суті кооперативів, в тому числі сільськогосподарських, упорядкуванні кооперативних відносин.