Політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права.

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у суспільстві як "політичних істот" (Аристотель) від­бувається у різних формах, частина з яких приймає інституалізований характер, іншими словами, здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. У даному кон­тексті слово "інститут" (від лат. institutum — пристрій, установлення) означає елемент соціальної структури, істо­ричну форму організації та регулювання громадського життя.

Зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а також санкції, що їх супроводять, і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб'єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб'єктів є дозволеними, а які дії не заохочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціаль­них інститутів забезпечується інтеграція індивідів у со­ціальні групи, впорядковуються відносини між людьми, їх­ні діяльність і поведінка, забезпечується стійкість і стабільність громадського життя тощо. Основними соці­альними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути (поділ праці, власність, заробітна плата та ін.); інститути споріднення, шлюбу і родини; інститути культу­ри і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предмет дослідження філософії права становлять на­самперед політико-правові (державно-правові)' інститути, які посідають одне з центральних місць у соціальній сис­темі суспільства, їх діяльність пов'язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпечен­ням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів належать: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і со­ціального контролю, інститути правотворчості, прав люди­ни, правового виховання, розв'язання правових конфліктів та ін. Кожний з перелічених політико-правових інститутів здійснює певний вид соціальної діяльності з управління і регулювання суспільними відносинами.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучас­ного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів та інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її струк­тур у системі політичних і правових відносин. Це відносно самостійна підсистема публічної влади й управління сус­пільством, що включає в себе, у свою чергу, сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інститу­тів і структур. Серед них: інститути законодавчої, вико­навчої і судової влади; правова система; державна адмі­ністрація; органи виконавчої і представницької влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого самовря­дування. Для нас особливий інтерес становлять відносини політико-правових інститутів і насамперед держави з лю­диною.

Відносини держави і людини. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визна­чають становище людини, саме державі належить вирі­шальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава ви­ступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною мають політико-правовий характер. Кожна людина у межах території держави попа­дає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом обов'язкових розпоряджень, що виходять від держави.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражаєть­ся, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну належність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадяни­на, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою всереди­ні країни та за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю по­винні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з пози­ції філософії права? У першу чергу взаємна відповідаль­ність особистості і держави — це своєрідний спосіб обме­ження політичної влади держави. Він виявляється, зокрема: 1) у встановленні державою законодавчих обме­жень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнят­ті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається додержання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків пе­ред суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відпові­дальність громадянина перед державою. Вона немов би да­рує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відпові­дальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпе­чується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові­дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відпові­дальність посадових осіб за порушення прав і свобод гро­мадян; 3) процедура імпічменту (англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності й судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань дер­жавних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо.

Держава і право. Як уже зазначалося, поняття "дер­жава" і "право" тісно взаємозалежні. В основі взаємозв'яз­ку держави і права лежить інституційний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкрива­ють принципи первинності й верховенства права.

Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший ас­пект — історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, со­ціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку суспільства. Як справедливо зазначив ще Цицерон, право виникло рані­ше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право первинне, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект — функціональний. Вторинність держа­ви виявляється також і в тому, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загаль­нообов'язкової форми і забезпечити його функціонування.

Відношення первинності права стосовно держави в іс­торичному і функціональному плані водночас вказує і на верховенство права стосовно держави, а, отже, на залеж­ність держави від права. У дійсності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об'єктивному призна­ченню наділяють функцією творця права. У даному разі право і держава немов би міняються місцями: держава ви­ступає джерелом права, а право з'являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоч і заснована на реальній дійсності думка, що надані права і свободи громадянам, соціальним групам і націям є свого роду "да­рунком" держави народові. А раз так, то держава може здійснювати дозування права або взагалі позбавити даро­ваного, що на практиці не раз успішно здійснювалося.

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над держа­вою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалеж­ною від права; по-друге, держава повинна робити і не мо­же не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть за наявності необ­хідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеного на неї завдання з реалізації права, що непри­пустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, ко­ли вона не вживає заходів з відновлення порушених прав громадян.

Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відок­ремлення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє у рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу у своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і перебу­ває на його службі; 3) підпорядкована народові і відпові­дає перед ним.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідно­шення влади і права є однією з ключових у філософії пра­ва й однією із найскладніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скористаємося підходом одно­го з провідних російських філософів права С. Алексеева. На його думку, співвідношення права і влади досить пара­доксально. З одного боку, "право не може існувати без влади", тому що тільки державна влада за своєю приро­дою здатна забезпечити сувору і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохо­ронних установ та інститутів, з іншого — "влада є антипо­дом права".

З метою припинення невиправдано великої концентра­ції влади і перетворення її на самодостатню силу суспіль­ство повинно створювати певні політико-правові інститути: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, де­мократичних виборів тощо. Однак шлях до гармонійного співвідношення влади і права не короткий і не простий.

Право на примус і його виправдання. Однією з най­важливіших внутрішніх функцій політичної влади є забез­печення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засоби переко­нання, так і примусу. Якщо засоби переконання належно­го ефекту не дають, то держава для наведення суспільного порядку застосовує засоби правового примусу.

Примус може набувати різних форм. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший несе у собі по­грозу застосування сили і виконання покарання і має, власне кажучи, запобіжний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуван­ні, волі вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і засоби влади, як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в'язниці та інші виправні установи тощо).

З цього погляду політична влада — це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади озна­чає, що примус і насильство (аж до фізичного) як спе­цифічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спе­ціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності становлять державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій гро­мадян, таким чином, вилучається у приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство дістають законність, чи, за висловом І. Канта, легальність.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і на­сильство є не єдиними засобами влади для досягнення сво­їх цілей. Як правило, еліта суспільства, що править, змуше­на вдаватися до фізичного примусу лише у виняткових випадках, коли вичерпано всі інші ресурси влади. До числа останніх, зокрема, належать звичка людей підкорятися, їхній страх, байдужість, традиції чи переконання у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це оз­начає, що політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти­ся. Російський філософ С. Франк підкреслював: "Волода­рювання, як усякий соціальний інститут, є відношення двостороннє: не один пануючий, а пануючий і підлеглий спільно входять у відношення володарювання й активно його будують"¹. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами політико-правових відносин.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. Таку легітимну (лат. legitimus — законний) владу населення сприймає як правомірну і справедливу. І навпаки, якщо правляча група не користується народною довірою і зму­шена постійно вдаватися до засобів примусу, то владу та­кої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття "легітимність" за змістом близьке поняття "легітимація". Легітимація — це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законнос­ті існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридичне оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалі­зацією, а легітимність — з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є-правовим процесом. Легітимація затверджує політику і владу, пояс­нює і виправдовує політичні рішення, створення політич­них структур, їх зміну і відновлення тощо. Водночас вона є необхідною умовою додержання законів.

Види легітимації. Як показує аналіз політико-право­вих відносин, що складаються у різних країнах і на різних історичних етапах, існують різні підстави легітимації. То­му їх прийнято класифікувати за різними типами. Класичну типологію легітимації, що не втратила значення до сьогодні, запропонував Макс Вебер. Усю розмаїтість легі­тимації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційної, харизматичної і раціонально-правової. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимація політико-правових відносин ґрунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. При традиційному типі легітимації на питан­ня про те, чому влада належить даній групі осіб, випливає відповідь, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов'язуючу силу як стосовно членів пануючої групи, так і стосовно всього населення. Порушення тради­ції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, якому надаються винят­кові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схилянням перед ним більшості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому разі між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв'язки, а слова і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає ке­руватися не існуючими звичаями чи чинними юридичними нормами, а власним натхненням. Однак невдачі харизма­тичного лідера можуть призвести до втрати його популяр­ності серед мас і, отже, до втрати ним легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро стоїть проблема її спадкування.

Раціонально-правова легітимація, або легальний тип установлення політико-правових відносин, ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування. Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є кон­ституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, фун­кціонування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими для змін, але теж за встановле­ними процедурами. Таким чином, у системах подібного типу влада легітимізується, виправдується чинним законо­давством.

Принципи легітимації. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається у праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою та участь у виробленні загальних рішень, що стосуються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забез­печує громадянську (публічну) автономію населення кра­їни від політичної влади і захист його інтересів від свавіл­ля влади. Що стосується принципу прав людини, то він виявляється у класичних правах людини, які забезпечують громадянам життя, свободу і їх особисту (моральну) авто­номію. Разом ці принципи забезпечують легітимне пану­вання законів і з погляду індивіда як громадянина (прин­цип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).