Т. 3. Філософсько-правові вчення у західній європі кінця XVII- середини XIX століття

Мета: пояснити виключне значення філософії Канта для європейської філософії права. Виявити які за Кантом існують антропологічне, етичне і метафізичне підґрунтя права. Показати зв'язок філософії Канта із лібералізмом Дж. Локка та сучасними ліберальними, соціал-демократичними та комунікативними теоріями. Показати позитивне і негативне в філософії права Г. Гегеля. Виявити, в чому полягає юридичний об’єктивізм історичної школи та марксизму.

Основні поняття: держава, громадянське суспільство, діалектика, ірраціоналізм, категоричний імператив, права людини, право, правосвідомість, рівність правова, рівність соціальна, свобода.

План лекції:

1. Філософія права І. Канта, її зв'язок з антропологією та етикою, її значення для сучасних філософсько-правових дискусій.

2. Філософія права Г. Гегеля.

3. Історична школа та марксизм.

Філософія права І. Канта, її зв'язок з антропологією та етикою, її значення для сучасних філософсько-правових дискусій.

У філософсько-правових ученнях Західної Європи кінця XVIII – середини XIX ст. особливе місце займає філософія права німецької класичної філософії. Такі її представники як Іммануїл Кант, Георг Гегель та інші зробили великий вплив на філософську думку в цілому і на філософсько-правову зокрема. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант (1724—1804 рр.). Філософії права він присвятив праці: «Критика практичного розуму», «Метафізичні засади вчення про право», «Суперечку факультетів», «Метафізику звичаїв», «До вічного миру».

Вчення Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язано із зіставленням області теоретичного і практичного розуму. Теоретичний розум це область людського пізнання. Він достовірно може відповісти на питання «Що я можу знати?». На питання «Що я повинен робити?» і на «Що я можу сподіватися?» дає відповідь практичний розум. Практичний розум – це область етичних вимог.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері ж практичного закон свободи. Дослідженню і обґрунтуванню принципів моральності присвячена робота Канта «Критика практичного розуму». Основною трансцендентальною ідеєю і першим постулатом кантівської етики є свобода людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і слідувати їм без зовнішнього примушення і тиску. Людина, як частина природи, підпорядкована причинно-наслідковим зв'язкам, які існують в світі природи. Але їй властива свобода, її вчинки є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детермінацій. Цю думку Кант проводить в своєму вченні про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні це правило, що містить об'єктивне примушення до вчинку певного виду. Категоричний імператив – це, безумовне, етичне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, що має вільну волю. Виконання цього розпорядження є абсолютно необхідним, незалежно від того, чи отримує в результаті цього людина для себе, користь чи ні. Таким чином, відповідаючи на питання, «Що я повинен робити?» Кант закликає:

1) поступати так, щоб максима твоєї поведінки могла стати загальним правилом для всіх: «... дій тільки відповідно до такої максими, керую­чись якою ти у той самий час можеш бажати, щоб вона ста­ла загальним законом»; Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. Ч. 2.С. 260.

2) бути вільним в своїх діях, але зрівнювати свою свободу зі свободою інших. Інакше виникає свавілля, анархія, «... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого, так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу»Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. Ч. 2.С. 270..

За Кантом людину за жодних обставин не можна використовувати як засіб, а тільки як мету, бо немає вищої мети, ніж Людина; право людини повинне вважатися священним, яких би жертв це не коштувало пануючій владі. Відповідаючи на питання: «На що я можу сподіватися?», філософ підкреслює, що окрім як на самого себе, людина покладає надії на суспільство і його інститути і, перш за все, на юридичні закони. Проте юридичний закон не враховує мотиви вчинку і тому не забезпечує справедливість як різновид права. Він тільки регулює поведінку людей, їх дії, та до того ж не все, а лише обумовлені законом.

Звідси Кант робить геніальний висновок, що став правовим фундаментом гуманізму: держава, воля законодавця не має права опікати людину, наказувати їй, в що вірити, кого любити і тому подібне. Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей Канта є його розуміння права. Він дає йому наступне визначення: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону свободи»Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. С. 139, тобто Кант визначає право як сукупність умов, що обмежують свавілля однієї людини по відношенню до іншої за допомогою загального закону свободи.

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, по Канту, це «порядок свободи». Він є умовою надійності правовідносин. Це означає, що для того, щоб правовідносини, що стихійно складаються, підпорядкували собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин повинні бути особисто вільними людьми, і наділені правами людини і елементарними політичними правами. Згідно Канту, правопорядок ґрунтується на наступних апріорних принципах:

1) свободі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянинаКант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. С. 79..

Філософія права Г. Гегеля.

Вершина класичної німецької філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831 рр.). По суті він є родоначальником філософії права як систематизованого науково-філософського знання. «Філософія права» – одна з основних робіт, в якій автор реалізував стосовно права свою головну філософську концепцію ідеалістичну діалектику.

Основне в ученні Гегеля це буття Абсолютної ідеї, яка є одночасно і Розумом, і Духом. Ця Абсолютна ідея знаходиться в процесі безперервного розвитку, який проходить через стадії тріади – тези, антитезису і синтезу.

Гегель підрозділяє дух на три частини:

1) суб'єктивний дух (антропологія, філософія духу і психологія);

2) об'єктивний дух (право, мораль, моральність);

3) абсолютний дух (мистецтво, релігія одкровення і філософія).

Ідея свободи пронизує всю цю тріаду. Тому Гегель і розглядав філософію права як науку про свободу, як філософське осмислення всього, що пов'язане з правом, належністю, нормативністю.

Само право згідно тріаді, існує в трьох іпостасях:

1) ідея права, яка виявляється як свобода волі;

2) особливе право як конкретні права соціальних суб'єктів: особи, сім'ї, держави;

3) позитивне право як закон.

Предметом філософського розгляду права Гегель вважав тільки першу його іпостась, тобто ідею права. В процесі свого діалектичного розвитку ідея права проходить три ступені:

1) абстрактне право (теза);

2) мораль (антитезис);

3) соціальну етику, моральність (синтез).

Абстрактне право – це право вільної, правоспроможної особи. «Право як таке є формальне, абстрактне право» Гегель Г. Энциклопедия философских наук // Соч.: в 3-х т. М., 1977. Т. 3. С. 328 абстрактної особи. На цій стадії ще немає позитивних законів, тут діє принцип «будь особою і поважай інших як осіб». Особа реалізує свою свободу у власності, відносинах, з приводу яких ведуть до подальшого розвитку ідеї права договору. Проте безліч відносин, випадковість договірних зв'язків можуть породити видимість права, право проти порушеного права або простіше – не-права. Часто люди не-право вважають правом, помилково приймаючи за право те, що хочуть отримати. До основних форм не-права Гегель відносить ненавмисне порушення права, обман, злочин.

Мораль є антитезисом абстрактного права. Мораль, за Гегелем, це раціональний чинник, а не суб'єктивне відчуття. Вона є результатом втрати, нанесеної індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Основними формами моралі Гегель називає намір, благо, добро і зло. У найзагальнішому вигляді сфера моралі це сфера належного, така, що приписує робити добро і не робити зла.

Соціальна етика (моральність) у Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу, вона розгортається в тріаді:

1) сім'я;

2) громадянське суспільство;

3) держава.

Вони є інститутами, в яких свобода індивіда виявляє себе у згоді із загальною свободою.

У сім'ї, вважав Гегель, все пронизано моральністю: брак – це етичне відношення і етичний союз, а сімейна власність ґрунтується на етичному інтересі.

Під громадянським суспільством Гегель розумів соціальний лад, що покоїться на особистому економічному інтересі, де кожен для себе є метою, всі інші – суть ніщо. Субстанцією особи в громадянському суспільстві є приватна власність. Своєрідність потреб і можливостей їх задоволення, оригінальність цілей, інтересів, духовного розвитку осіб виступає підставою утворення різних станів і формального права. Таких станів три: сільськогосподарський клас, промисловий клас, правлячий клас.

Громадянське суспільство, за Гегелем, складається тоді, коли більшість населення відносяться до «середнього стану» з високим рівнем правосвідомості. У такому суспільстві особа покладається на силу закону значущого для всіх і відомого всім.

Держава є синтезом сім'ї і громадянського суспільства. Вона розгортається в тріаді:

1) відносин держави до своїх громадян (внутрішня політика або конституція);

2) відносин держави з іншими державами;

3) переходу держави в світову історію.

Останнє виступає як право абсолютне, як народний дух, як справжня моральність.Гегель Г. Энциклопедия философских наук // Соч.: в 3-х т. М., 1977. Т. 3. С. 370—373.

Всю сферу права Гегель розглядає крізь призму свободи: право – це свобода, свавілля – це «змішування свободи і несвободи», а закон – це розум і свобода. Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки.