Адміністративно-політичний лад, політична автономія Слобожанщини

В прогресивній російській та українській історіографії кінця XIX — початку XX ст. дуже популярними були теми, зв'язані з вивченням державно-правових відносин, взаємин місцевих і центральних органів влади, системи самоврядування та представництва. Актуальність цих проблем в значній мірі пояснювалась пекучою потребою політичних реформ в країні, яка ставала на шлях капіталістичного розвитку. Д. І Багалій ще в молоді роки засвідчив свій інтерес до названої проблематики, присвятивши кілька спеціальних досліджень виборам на Україні депутатів в так звану «Комиссию для составления проекта нового Уложения» (1767 р.), історії цехів в містах України, проблемам міського самоврядування в Харкові, університет­ській автономії і таке інше. До осмислення цих питань учений звернувся і в буремні роки революцій, але уже на більш високому рівні — в плані політичного статусу Слобід­ської України в складі Росії. Заслугою Д. І. Багалія було те, що він чи не першим серед дослідників визначив головну особливість політико-адміністративного ладу краю і більшу, ніж це було на Лівобережній Україні, залежність Слобожанщини від царського уряду.

117....Івашко Сірко зрадив...— І. Сірко брав участь у повстанні разом з гетьманом І. Брюхо-вецьким проти царської адміністрації на Україні.

118....зла доля рибинського полковника...— цей натяк І. Сірка не мав під собою підстав.

119. Данилевич В. Є. (1872—1936) — російський і український історик, археолог. Див.: Дани­левич В. Е. Время образования Слободских черкасских полков //Сб. статей, посвященный В. б. Ключевскому. М., 1909.

120. Новіша розвідка Є Альбовського — монографія «Харьковские казаки». X., 1914

121. Див.: Головинський П. Слободские казачьи полки. Спб., 1864.

122. Клейноди — відзнаки, регалії та атрибути влади українського козацького війська. До них належали хоругва, бунчук, булава, печатка, пернач, литаври, значки.

123. Лазаревський О. М. (1834—1902) — видатний український ліберальний історик.

124. Див. Твердохлебов А. Наследственное полковничество (переписка по поводу борьбы двух полковничьих родов за полковничий ранг) //Киев, старина. 1887. Май

125. Є. О. Щербінін — губернатор Слободсько-Української губернії в 1705—1775 рр.

126. Рейтарські полки — важка кіннота, озброєна вогнепальною і холодною зброєю (XVI— XVII ст.)

127. Копейні полки — складалися з піших та кінних воїнів, озброєних списами. Входили до складу створеного Іваном IV стрілецького війська. Існували до зформування Петром І регуляр­ної армії.

128. Див.: Данилевич В. Из истории управления Слободской Украиной в XVII столетии (К биографии острогожского черкасского полковника И. С Саса). X., 1906.

129 Приказ Великої Росії, Великоросійський приказ (1687/1688—1700) — відав управлінням великоросійських територій. Йому була підпорядкована і Слобідська Україна, хоча справами українських земель відав Малоросійський приказ Залежність від Великоросійського приказу відбивала більшу залежність Слобожанщини від центрального уряду.

130. Пушкарський приказ — орган державного управління в Росії в XVI—XVIII ст., який відав артилерією армії.

131. Соборне Уложеніє — Соборне Уложення 1649 р., уложення царя Олексія Михайловича, перший друкований кодекс законів Російської держави, який залишався основним зводом законів до першої половини XIX ст. включно.

132. Посольський приказ (1549—1720) — відав зносинами з іншими державами.

133. Конфірмовані — затверджені.

134....збори на консистентів.......порції та рації — збиралися з населення у грошовій

формі, вигляді провіанту на користь регулярних військ, які перебували на постої.

135. Абшит— відставка.

Проблеми соціально-класової структури

Інтерес Д. І. Багалія до соціально-класової проблематики був значним і сталим. Недарма він вважав себе «істориком-соціологом». До висвітлення зв'язаних з цією тематикою питань учений підходив з позицій сучасної йому вітчизняної соціології, беручи за основу формально-юридичні ознаки і місце в суспільстві того чи іншого класу-стану, а не його місце в процесі виробництва та відношення до продуктивних сил. Тому він з легкістю може перелічувати в одно­му ряду з козаками, селянами, ремісниками «великоросів» та «чужоземців».

Для того щоб краще зрозуміти погляди Д. І. Багалія в даному питанні, слід згадати, що прогресивна суспільно-політична і історична думка другої половини XIX — початку XX ст. прагнула довести рівність всіх громадян перед законом і виступала рішуче проти будь-яких станових привілеїв у напівфеодальній Росії. На практиці це надавало їй виразного антидворян-ського спрямування. Ще більш виразно звучав цей мотив в українській історіографії того часу, відбиваючи реально існуючу неповноту соціальної структури української народності (відсут­ність національної аристократії, крупної буржуазії), що поволі, з великим запізненням транс­формувалася в націю. В ліберальній українській історіографії названого періоду була поширена думка про радикальні наслідки Визвольної війни 1648—1654 рр., в ході якої феодально-шляхетські порядки були нібито скасовані «козацькою шаблею», привілеї станів знищені, а суспільство набуло однорідності (так вважав, напр., О. М. Лазаревський). Ці погляди поді­ляв і Д. І. Багалій. На думку радянських істориків, феодально-кріпосницькі порядки в ході її були значно послаблені, але не знищені повністю.

Треба зрозуміти виразний антидворянський акцент відповідного розділу книги. Подібно до О. М. Лазаревського, О. Я. Єфіменко Д. І. Багалій прагнув підкреслити, що твердження новоспеченого українського дворянства про «благородне» походження їх предків не мають ніяких підстав. Конкретними фактами він переконував читача,' що дворянство українських козацьких старшин в більшості випадків було вигаданим, потрібним для того, щоб довести своє «право» на володіння кріпаками. Ставлення вченого до тих старшинських родів, які всілякими правдами, а частіше кривдами, вибились, як то кажуть, в людн, яскраво просте­жується на прикладі родів Перекрестових, Кондратьєвих та інших, що здобули сумну славу численними здирствами, безмежним свавіллям, хабарництвом та інтригами. Одночасно Д. І. Багалій визнавав, що серед переселенців на Слобожанщину могли бути і представники українського шляхетства, але лише як поодиноке явище.

Історія землеволодіння

Аграрне питання в другій половині XIX — на початку XX ст. у величезній мірі визначало характер і напрямки історичного розвитку країни. Навколо цієї проблеми розгорталася ідейно-політична боротьба, що знаходила своєрідне відбиття і в, на перший погляд, суто наукових дискусіях. Погляди Д. І. Багалія на історію землеволодіння на Україні формувалися під впливом досить поширеної в історіографії історії України ліберально-народницької концеп­ції, згідно з якою віковічне право селян на землю грунтувалося на так званому трудовому началі, інакше кажучи, земля повинна була належати тим, хто її обробляє. Як і інші прогресивні історики України (О. М. Лазаревський, О. Я Єфименко, В. О. Барвінський та ін.), Д. І. Багалій вважав, що в основі селянського землеволодіння на Україні лежала займанщина, тобто та земля, яку зайняли маси українського населення в ході зігнання крупних магнатів-землевлас-ників під час Визвольної війни 1648—1654 рр. і переселення на нові, ніким не зайняті землі Лівобережжя і Слобожанщини. При цьому досить часто на підтвердження цієї думки наводився документ, який ввів у науковий обіг О. М. Лазаревський — розповідь козаків села Покошиці про походження їх земельної власності.

Радянська історична наука, виходячи з того, що крупне феодальне землеволодіння на Україні фактично не було ліквідоване в ході Визвольної війни, як це вважав О. М. Лазаревський та його однодумці, розглядає займанщину не як власність, а як феодальне володіння, що базувалося на давньому звичаєвому праві і здійснювалося під загальним контролем козацько-старшинської адміністрації і царського уряду. Що ж до оповідань селян с. Покошиці, то вони, як вважають сучасні дослідники, відбивають не справжню картину утворення землеволодіння, а народні уявлення про неї (див.: Борисенко В. Я. Соціально-економічний розвиток Лівобереж­ної України в другій половині XVII ст. К, 1986; Гиржий А. И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К, 1986; Путро А. И. Левобережная

16 0147

Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века: Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. К., 1988).

Слід, однак, зауважити, що в кінці XIX — на початку XX ст. думка про те, що заїмочне землеволодіння було власністю, а не володінням, знаходила підтвердження на практиці. Зокрема, під час так званих старозаїмочних процесів в Харкові, в ході яких розглядалися земельні претензії слобідських селян до державного скарбу, суд прийняв п'ять позитивних рішень, визнавши справедливість цих претензій на тій підставі, що українські селяни і козаки займали пусті землі на правах повної власності (див. докл.: О старозаимочном крестьянском землевладении в местности бывших слободских полков. Спб., 1904).

Вивчаючи проблему форм землеволодіння на Слобожанщині, Д. І. Багалій з прогресивних позицій одстоював право селян на індивідуальну земельну власність і, на відміну від І. В. Лу-чицького та М. М. Ковалевського, заперечував існування на Лівобережжі та Слобожанщині в XVII —XVIII ст. селянської общини, тотожньої великоросійському «миру». На його думку, земля займалася з самого початку не в общинне, а в індивідуальне землеволодіння.

136. Цехи — корпоративні організації ремісників за професією в містах середньовічної Європи.

137. Кушніри — ремісники, що вичиняли хутро і шили хутряні вироби.

138. Звичаєве право — сукупність неписаних норм, звичаїв, санкціонованих верховною владою.

139. Магдебурзьке право—система правових норм, що регулювали рівень міського само­управління в містах середньовічної Європи. На Україні було більш обмеженим, ніж в Західній Європі. З поширенням в останній чверті XVIII ст. на території України загальноросійських законів фактично припинило свою дію. Остаточно було скасоване по всій Україні 1831 р.

140... у віно...— придане.

141. Ланд-міліція— поселенське військо, створене Петром І для захисту південних кордонів Російської держави від татар.

142. Компути — списки козаків. Визначали належність до козацького стану з відомостями про майнове становище, проходження служби тощо.

143. Слов'яно-Сербія — адміністративно-територіальна одиниця (1753—1764 рр.), що включа­ла територію сучасних Луганської, Донецької, Полтавської обл.

144. Вінтер-квартири — зимові квартири, на яких розміщували регулярні війська.

145. Гоф-квартира — тут: штаб-квартира.

146. Ціморики — прав, цирульники, перукарі, що виконували також обов'язки лікаря.

147.... кріпацтво... було не дуже тяжке... — це можна сказати лише стосовно періоду до остаточного закріпачення селян.

148. Ця відмінність соціального устрою Слобожанщини і Російської держави була лише формальною.

149 Див. прим. 121.

150. Див. прим. 72.

151. Некруцький — рекрутський.

152. Див.: Топографическое описание Харьковского наместничества. 1788. 3-е изд. X., 1888. Про цю історичну пам'ятку див.: Литвиненко М. А. «Топографическое описание Харьковского наместничества» 1788 р. як джерело для вивчення історії Слобідської України другої половини XVIII ст. //Укр. іст. жури. 1966. № 1.

153....«економічеських крестьян»..— економічні селяни — феодально залежні від держави селяни. Ця категорія з'явилася внаслідок проведення 1764 р. секулярізації церковних земельних володінь. Згодом злилися з загальною масою державних селян.

154. Купці І гільдії — згідно з указом 1775 р. мали капітал більше 10 тис. крб.; купці II гільдії володіли капіталом від 1 тис. до 10 тис. крб., /// гільдії — від 500 до 1 тис. крб.

155. Партикулярних — тут: тих, що не мають прямого відношення до справи, відокремлених.

156. Каптенармус—особа, яка відала обліком, збереженням, розподілом військового майна роти чи відповідного їй підрозділу.

157. Мрії про відродження козаччини були поширені в українському суспільстві аж до скасування кріпацтва. Ці питання були предметом обговорення і в вищих ешелонах влади в моменти загострення міжнародної ситуації або воєн, в яких брала участь Росія (1812, 1830, 1855 рр.),

158 Демократичним — тобто за походженням.

159. Безспорними — фактичними.

160. Про Харківський колегіум див. докл. в розділі II.

161 Четвертні землі — четвертним називалося землеволодіння служилих людей, поселених на південних кордонах Російської держави, в основному в районі Бєлгородської лінії. В даному контексті четверть — умовна одиниця земельного наділу, 162. Пікінерські — копейні. Див. прим. 127.

163 До описання економіки краю учений підходив з точки зору опанування людиною природних багатств (звідси класифікація ремесел за здобутками зоологічними, мінеральними тощо).

164. Див. прим. 19

165. Четей, чети — чверть.

166. Див.: Зуев В. Путешественные записки Спб., 1787.

167. Десятина — у XVIII ст. 1, 0925 га.

168. Див. прим. 72

169. Ґонтарі — ремісники, що покривали дах будівлі гонтою (кровельними матеріалами у вигля­ді тонких дощечок).

170. Тертичники— пильщики дошок

171. Римарі — ремісники, що займалися виготовленням шкіряного сільськогосподарського рема­ненту (збруї).

172. Шаповали — майстри, що виготовляли з вовни різне вбрання.

173. Сідельники — ремісники, що виготовляли сідла.

174. Стельмахи — майстри, що виробляли вози та сани.

175. Кирея — плащ, довга верхня одежа; велика свита з каптуром.

176.... од Духова дня...— з понеділка після свята Трійці, яка наступала на 50-й день після Пасхи.

177. Перша Пречиста. — українська назва релігійного свята Успення Пресвятої Богородиці (15 серпня старого стиля).

178. Друга Пречиста — свято Різдва Богородиці (8 вересня старого стиля)

179. Другий тиждень Великого посту — Великий піст перед Пасхою наступав за 7 тижнів до свята.

180. Пилипівка 21 падолиста — релігійне свято (21 листопада старого стиля).