Промисли, ремесла та торгівля 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Промисли, ремесла та торгівля



Економічний побут переселенців. Землеробство. Садівництво. Скотарство. Бджільництво. Викурювання горілки. Млинарство. Дегтярство. Здобування селітри. Ремесла. Торгівля. Слободсь­ко-українські ярмарки. Великі ярмарки. Середні ярмарки. Малі ярмарки. Ярмарковий товарообмін.

Економічний побут переселенців. Звернемо тепер увагу на еконо­мічний побут населення Слобожанщини, на його промисли, ремесла І та торгівлю, на його матеріяльну культуру. Економічний побут переселенців-слобожан залежав од двох причин: тієї матеріальної культури, яку здобули українці в Задніпрянщині, де вони провели цілі століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в яких вони опинилися в Слобожанщині, тобто від природи сієї країни й історичних обставин життя '63. У Правобережній та Лівобережній Україні великі міста користувалися магдебурзьким правом, котре давало значні привілеї міщан­ству. З-за Дніпра переселенці принесли з собою знаття та досвід у ріжних промислах, ремеслах та торгівлі, бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися виразним словом у московських актах — «старочеркасская обыкность», старовинний український звичай. Се виразне слово обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний побут. Себто значить, що московський центральний уряд признав українську культуру і економіч­ний побут відмінними від тодішньої великоросійської культури та еконо­мічного побуту. Та й справді-таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара древнєруська основа їх і була схожа, а все ж таки не однакова, а ще більше їх оддалили одну від другої ріжнї обставини життя в ріж­них державах.

Козаки у першій половині XVII ст. займалися хліборобством та іншими промислами й ремеслами. Про се нам свідчить Боплан, кажучи так: «Серед українців є багато усяких майстрів — теслі, стельмахи, ковалі, кожум'яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони дуже добре виробляють салітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати м'ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке інше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі до другого рукомесла. Трапляються між ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тим, що необхідно у життю особливо деревенському» І64. Любов до сих- промислів та рукомесел слобожане принесли з собою і в Слобожанщину; вони брали з собою навіть свої струменти й ріжні причандали, а нові місця в Слобо­жанщині показалися теж здатними і для хліборобства, і для всіх тих промислів, у котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі для оранки, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки, розводять гурти товару, будують млини, винниці, торгують горілкою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та сіллю. „

Землеробство. Головним промислом слобожан було землеробство. їм займалися не тільки мешканці сіл, деревень, хуторів та слобід, а й міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було охазяйнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у чугуївських переселенців 1638 р.,— вони і поселення собі вибірали на дикому полі, де було хоч' і небезпечно від татарських нападів, але зате там був великий простір у землях і земля була родюча. Не дивлячись ні на які перешкоди, українці зараз же прийнялися за оранку за сіянку земель. Про се писав воєвода Щетінін, котрий ворогував з ними. Він писав у Москву, що гетьман з козаками збудували собі у Чугуєві хати і орють свої землі; більш усього вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів видався дуже добрий; у торговельні дні гарно продавали хліб — пшеничну муку по 20 гривен (60 коп.) за четверть, а борошно — по копі (50 коп.). А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не взираючи на укази, неохоче бралися за землеробство; стрільці пояснили се тим, що у них не було коней. Прихильність до землеробства українців залежала від того, що вони і в Задніпрянщині були щирими землеробами — грунт землі та климат Чугуївського повіту був схожий з грунтом та климатом Задніпрянської України, але і там, як і тут, приходилося бути й козаком, й землеробом, виходити на посів або сінокос з рушницею. Під огороди чугуївці дістали землі біля своїх дворів, а на поле їм одвели землю трохи згодом по 60 четей 165 рядовому козакові (по 20 четей у кожному полі — себто 20 на озимину, 20 на ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сінокоси, лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. Все то потребувало великого земельного простору — і його мали чугуївці, бо з Бєлгородського повіту був виділений тепер Чугуївський.

Козаки першого Слободського полка — Острогозького — теж дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та всякими сільсько­господарськими промислами. Дістали вони землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за містом і сінокоси по обидва боки р. Тихої Сосни, Луб'янки і Мерина, риболовлі ж на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з упалими річками, бобровими гонами і звіриними промислами і навіть по р. Дону; се дуже великий земельний простір. Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане займалися й іншими промислами, разом з землями для хліборобства вони дістали й сінокоси і землі, ліси, річки з рибними ловлями та звіриними го­нами і усякі інші угоди. До Острогозька переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами, як се видко з числа приведеної ними худоби. І українці, котрі заснували Харків, теж перш усього почали займатися хліборобством. «Коли ми,— казали вони воєводі,— землі свої зоремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость по-новому будоватимемо, а тепер ми ще люди бідні — свого хліба не маємо». Другий харківський воєвода Офросимов не дургіо казав про перших харківських переселен­ців, що се всякий зброд — «мужики деревенскіє», він не хтів сказати сим, що серед харківських козаків було більш усього посполітих людей, котрі у себе в Задніпрянщині займалися хліборобством.

З наказу харківському воєводі Семенові Дурново ми дізнаємося, що харківці займалися сільським господарством. З початку свого поселення харківці почали заводити собі хутори й пасіки, де проживали й займалися сільським господарством. У 1658 році харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках своїх, а місто ледве не вилюдніло.

Про менші міста, слободи, села, деревні і хутори нічого й казати — їх мешканці зараз діставали землі й земельні угоди і починали займатися хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних грамотах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах, мали землю од своїх панів для сільського господарства. Слобожане в своїй більшості були землеробами; землеробством займалися не тільки селяне, але й городя-не і не тільки мешканці сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк, навіть Харків.

Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам академік Зуєв, котрий проїздив по Слободській Україні в 1780—1782 рр.: «Земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами, і кожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, і купець, і садов­ничий, і службу одправляє»|66. Коли оттак взагалі займалися усім заразом ще в кінці XVIII ст., теж саме повинно було бути і в другій половині XVII ст. і в першій половині XVIII ст. І хоча се було занадто трудно, але так було усюди. Головнішим промислом харківців навіть у кінці XVIII ст. було землеробство. Харкову, як і іншим містам, була одведена земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі одмежована була власне для города вигонна земля (її було 1792 десятин), а решта — для городських землеробів (її було 22 544 десятин, в тім числі — орної більш 16 тисяч десятин, сінокосу 2500 десятин, лісу більш 4 тис. десятин). Коло 70 % усього харківського населення займалося хліборобством — 3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу мужського пола по 70 десятин (22544:3137)1б7. В самому кінці XVIII ст. (в 1794 р.) число хліборобів у Харкові значно зменшилося, але й тоді їх було 18 % усього населення. Зуєв писав про харківців: «Мешканці у городі більш усього військові обивателі, підданні і інші усякого стану; усіх біля 6 тисяч чоловік, про­мисел їхній — хліборобство, сади та баштани. В тіх лісах, котрі були навкруги Харкова, було багато полян та сінокосів; тому населення біля Харкова займалося хліборобством і садівництвом. У самому місті харківці мали сади й огороди, а за городом — поля. Садівництвом промишляли; у садах були звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей, окріп, пастернак, картоплю; на баштанах — кавуни, дині та гарбузи. Академік Гюльденштедт оповідає, що українські слобожане разводили волоську ріпу, брюкву і охоче садили картоплю168. По інших містах, а особливо слободах, селах, деревнях та хуторах хліборобство мало ще більше значіння у економічному побуті населення.

І в панських слободах піддані мали доволі землі, особливо в степових просторих місцях південної Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три українські слободи кн. Куракина у Валуйській окрузі Острогозького полка в кінці XVIII ст. До сих трьох слобід належало землі у окрузі до 500 верст. Мешканці слобід жили не дуже-то заможно.

а хуторяне навпаки дуже багато— вони навмисне й селилися по хуторах, щоб жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300, гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні— 1/3 і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита продавалася по 50—60 коп., а найдорожче — по 80 коп., пшениці — по 1 карб. 50 коп. — 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика — по 5—8 коп., коли в інших місцях він продавався по 40 коп., і віз сіна, котрий коштував 6 карб.,— по 50 коп. І така дешевина була через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен мав своє. Все, що получалося од хліборобства, йшло на їжу та на винниці — на викурювання горілки.

Садівництво. У садівництві здавна кохалися слобожане. Козаки мерех-вянської сотні з давних давен порозводили собі яблуневі садки при своїх пасіках. «Українці,— каже автор Топографічного опису Харківського намісництва,— любили розводити садки плодючих дерев та кущів. По лісах була сила яблуньових та грушових дерев, навіть цілі садки з пасіками». Своїми садами величалися Люботин, Коротич, Нова Водолага й інші. У Ох­тирському Троїцькому монастиреві було 4 сада, з котрих один виноградний. Зміївський козацький монастир мав 20 садів у 20 десятин, у тім числі вино­градний у 4 десятини. У Святогорському монастиреві був невеличкий, але дуже гарний сад з яблунь та груш та виноградний з 400 лоз. У Сумському Успенському монастирі було 7 садів — з них Діонісьєв та Сосипатрів займали по 112 десятин, Новий — 6 десятин, Котов і Комишин — 3 десятини, 5 садів укупі — 33 десятини. У Чугуєві в XVII ст. (на 5 десятинах) були царські виноградники — там вироблялося вино, котре йшло у Москву на потребу царя, але потім вони запустіли, й виноградарство взагалі не розвину­лося на Слобожанщині також, яко і шовководство, про розвій котрого дуже піклувався уряд у самому кінці XVIII і початку XIX століття. Шовко­виця була посаджена у Новій Водолазі, Валках, Краснокутську, Харкові. Для тютюнної фабрики у Охтирці була заведена тютюнна плантація, де засівалося до 50 десятин землі і получалося в урожай до 7000 пудів тютюну.

Скотарство. Скотарство у старі часи на Слободській Україні було широко розвинуто. Ми бачили, що багацько рогатої худоби привели з собою ще слобожане-переселенці, наприклад, в Острогозьк, в Охтирку й інші міста. Вони привели з собою коней, волів, корів, овець, кіз і свиней. І острогощане, і охтирчане привели в середньому по 8—9 голів на семей­ство (з 4 чоловік). Більш усього було овець, далі йдуть свині. З Чугуєва в 1641 р. повтікали деякі українські поселенці за литовський рубеж й після них залишилася худоба; після сотника Розсохи залишилося 4 великих робочих вола та 4 менших, 4 корови та телиця, 4 телят, 16 великих та малих свиней; отих свиней нічим було годувати і їх через то продали за 4 1/2 кар­бованці, значить, за кожну взято в середньому по 28 коп. Про широкий розвій скотарства свідчать документи про татарські напади на Україну. В 1680 р. татари забрали з Слобожанщини 11299 голів товару. У 1691 р. було узято 358 коней, 2272 вола і корови, 2272 вівці і кози. В своїх невеликих, але зате частих наїздах татари одганяли гурти товару; так було, коли во­ни підходили під слободи Дворічну, Валуйки, Савинці, Перекоп. Часом козаки розбивали татар, одбивали од них пограбовані гурти товару, але не завжди їм щастило. Великий розвій вівчарства привів до широкого розвою торгівлі в Слобожанщині шерстю. Шерсть з овець, по свідоцтву академіка Гюльденштедта, знімали тільки един раз (весною), бо й зимою виганяли їх на пашу; через те вона була тверда та жорстка, зате вівці були хороші, бо ягнята довго ссали своїх маток. У початку XIX ст. скотарство стало упадати і тільки зберегло своє значіння в Ізюмському, Куп'янському, Вовчанському та Зміївському повітах. Шльонських та шпанських овець було небагато. Невигодно для українського вівчарства було те, що Слобожанщина гряни-чила з Новоросійським краєм, де було безмірно більше степових земель, ніж у Слобожанщини. У багатьох поміщиків були кінські заводи, для них вельми корисні.

Бджільництво. У бджільництві особливо кохалися слобожане, як і усі українці. При заснуванні Сум оповідається про бортні дерева, котрі хтіли дістати собі на оброк еумчане замість путивльських боярських дітей. У 60-х роках XVII ст. воєвода Сухотін у селі Бабаях склав пасіку, захопивши пасіки якихось зрадників. Під новозбудованою Суджою було у 1665 р. 9 пасік, на р. Пслі — 10 пасік; є спомини про пасіки у лісах. У Чугуєві були царські пасіки. Пасіки мали 60, 100, 150 вуликів і цінувалися, здається, недешево. Охтирський полковник Перекрестов пограбував у козака бджіл на 104 карб., се на наші гроші ціла маєтність. Держали вулики з бджолами й поміщики: у 1722 р. в маєтності генерала Дашкова було 70 вуликів, у Шидловського — ЗО, Крапоткина— 150, Дуніна — 60. У мерехвянської сотні з самого початку її заселення були пасішні місця, де були збудовані липові тесані хати і інші пасішні потреби. Липецький сотник поселив при своїй пасіці слобідку. На землях салтівської сотні була у XVII ст. пасіка сотника Картавого з садом і сінокосною лукою, з вирощеним лісом у 1/2 версти довжини й ширини над річкою Рубіжною; друга пасіка теж із садом та вирощеним лісом 1/2 версти довжини й ширини, третя пасіка з хутором. Бджільництвом займалися більш заможні хазяїни. І мед, і віск легко було збувати і на місці, і в суміжні країни, і навіть за кордон. Викурювання горілки. Але найважнішим промислом слобожан за землероб­ством було викурювання горілки; ся вільгота була зтверджена їм усіма жалованними грамотами яко чисто українська вільгота, бо великоросійське населення її зовсім не мало. Викурювали тоді горілку з борошна, котре не йшло на продаж за загряницю, а вживалося цілком на викурювання горілки опріч того, яке йшло на їжу. Про те, як широко був розвинутий сей промисел, видко, наприклад, з того, що у 60-х роках XVII ст. у мешканців Харкова був 501 винний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори. Царь Олексій Михай­лович простив їм недоїмку з винниць, броварень та шинків за чотири роки і на будучину ослобонив од усіх зборів. Винниці також, яко і пасіки та млини, були першими хазяйственими оселями країни. Охоче займалися цим промис­лом у панських маєтностях. У кінці XVII ст. сей промисел іще поширився. Академік Зуєв писав, що головний промисел у місті Харкові були винниці та шинкарство, винниці та шинки належали до національних українських промислів. Винниці та броварні слобожане держали безоброчно по жалован­ним грамотам, і сю вільготу ствердила навіть Катерина II. У 1765 р. сим про­мислом у Харкові займалося 26 чоловік, серед них ми бачимо козацьких сот­ників, підпрапорних, попа, канцеляристів. Вони мали 93 казани. Але здається, що окрім сих заводчиків, були ще й дрібні, котрі єдналися до купи, щоб створити одне підприємство. Середній дохід від казана володільці визначали у 10 карбованців, але здається, що він у дійсності був більший. Право віль­ного викурювання та продажу горілки мали всі ті з військових обивате­лів, котрі платили 95 коп. окладу, і таких, як ми бачили, була більшість. Броварень у Харкові було 4, солодовень теж 4; варилося пиво й солод і для свого хазяйства, а здебільшого на продаж по вільній ціні. Цегелень з наймитами-робітниками було теж 4, а окрім того мали цегельні ще п'ять поміщиків: П. А. Щербінін, генерал Норов, полковник М. Куликовский,

Дуніна і Дунін; цеглу з них продавали по 5 карб, за 1000.

Млинарство. У зв'язку з землеробством велике значіння мав у економічному життю та хазяйстві народа млинарський промисел. Усякого хліба збіра-лося багацько — треба було молоти його на млинах. І через те будування млинів на річках почалося з початку заселення; так, наприклад, при заселенню Сум було збудовано по р. Пслі, на р. Сумці та на Малій Сумці і на Олешинці 10 млинів, з котрих через п'ять вільготних років воєвода сподівався мати великий оброк. При заселенню Суджі було збудовано два млини на р. Суджі, Олешинці, Вдові, Стригослі. Будували млини й пани-державці та монастирі. При млинах селили слободки. Під час татарського нападу 1691 р. були сплюндровані й млини. Млини коштували доволі дорого; той, наприклад, козак, у котрого одняв млина на Ворсклі охтирський полков­ник Перекрестов, оцінював його у 200 карб. При млинах були ступи, де товкли просо та терли сукна. Пани-державці мали млини у своїх хазяй­ствах: по перепису 1722 р. у Харківському полку у Дашкова було два млина, у Абази — 2, Шидловського — 6, Крапоткина — 8, Дуніна — 6, Жикни-чера — 2, Стахонова—1. У кінці XVIII ст. у Харківському комісарстві було 107 млинів, у Ольшанському — 53, у Мерехвянському — 39, у Охтир­ській провінції — 209. у Сумській — 160, у Ізюмській — 53, у Острогозь-кій — 24.

Дегтярство. У лісних місцях мало велике значіння здобування смоли та дьогтю. Поселенці Сум охоче займалися сим промислом, хоч їм у сьому ділі дуже шкодили великоросійські мешканці Путивльського повіту. Але укра­їнців підтримував воєвода, котрий мав надію получити з них оброку на царську казну не менш як 200 діжок дьогтю (значить, вони мусили здобути 1000 діжок). Бачимо ми смольчужні заводи потім у поміщиків: так, наприк­лад, у селі Березовім князя Якова Крапоткина се діло велося дуже широко, і він готувався одправити у 1728 р. у Орел 500 бочок смольчуга.

Здобування селітри. Доволі широко розвинуто було селітроварення. Сей промисел принесли з собою переселенці з Задніпрянщини, де він був широко розвинутий, бо селітра йшла на порох. Населення у Слободській Україні теж мусило вести безупинну боротьбу з татарами і для сього йому потрібен був порох, а значить, і селітра. У Слободській Україні, також як і у Задніпрян­щині, було багацько селітряних могил — буртів, з котрих і здобувалася селітра. Коли сей дикий степ був ще безлюдний, на ньому восени навмис­не випалювали суху траву і через це у грунті збіралося багацько попілу, котрий перетворювався в селітряні бурти. У 1648 р. Степан Тевяшов вива­рював селітру в степу біля Чугуєва на р. Бурлуці. З Петра Великого виварка селітри переходить у руки козацької старшини й дворян, котрі будують заводи і постачають селітру у казну (Захаржевський, Данилевський, Квітка, Ковалевський, Капнист, Шидловський, кн. Крапоткин); згодом купля селіт­ри зробилася казенною монополією. У 1661 р. козак з Боромлі Прунін знайшов на річці Боромлі залізну руду, з котрої виплавили залізо. Туди було одправлено рудознавця майстра, котрий заявив, що усієї руди він виміряв на 500 сажнів длинини і 250 сажнів ширини; йому дали робітни­ків і звеліли виплавляти з сієї руди залізо.

Ремесла. Щодо ремесників, то вони головним чином працювали для місце­вих потреб, але деякі з ремесел мали й ширше разповсюдження. Ремесни-чих кустарних хазяйств на Слобожанщині у кінці XVIII ст. було 6776, а усіх ремесників — 33 834 душ чоловіків і жінок. Виходить, що кустарно-ре-меснича праця була тоді досить широко розвинута. Найбільш розповсюдже­ними ремеслами були ткацтво, чоботарство, чинбарство (коженичество), кра­вецтво, ковальство та гончарство; ткачів було 693 хазяйства з 5190 чол., чоботарів та чинбарів — 817 хазяйств з 4377 чол., кравців та кушнірів — 573 хазяйства з 3082 чол., ковалів — 184 хазяйства з 596 чол. Окрім сього були ще ґонтарі169 та тертичники 17°, котрі обробляли дерево, римарі17', шапо-вали172, сідельники, склярі, бондарі, стельмахи174. Матеріяли для ремесл були місцеві, а не привозні. Всі, навіть самі бідні люди, як по містах, так і по селах, носили шкуратяні чоботи, через те усюди, навіть по селах, були чинбарі та чоботарі. Вичиняли шкури кінські, волові, козлячі, овечі, а для жіноцтва виробляли червоні сап'яни, з котрих шили черевички. Чоботи шили українським ладом, а по містах — німецьким із шкур, котрі приво­зили з великоросійських городів. У Харкові більш усього було усяких ремес­ників — на першому місці стояли чинбарі та чоботарі, далі — римарі, котрі виробляли шкури та ремні, кушнірі, котрі вичиняли звірячі шкури. З великих овечих шили кожухи, а з мілкошерстних та кучерявих смушки йшли на шап­ки. Дуже широко у Харкові було розвинуто коцарське рукомесло; коци — се по російські «ковры». Сим ремеслом займалися коцарки; вони самі ро­били шерстяну пряжу, красили її у ріжні кольори фарбами, які самі ж таки готували з мінералів то рослин, ткали коци й підстригали їх. Чоловіки шили українські свитки. Купували вони для сього сукно в Валуйках та по інших місцях і шили свитки просторого українського ладу, а також широкі українські штани. Шаповали виробляли з овечої шерсті повст та киреї175. В усіх отсих ремеслах оброблялися здобутки зоологічні. Щодо здобутків царства рослинного, то їх обробляли менше. Столярів було не багато, а склярів доволі, бо усюди були вікна зі склом; стельмахів, що виробляли вози та сани, було чимало, як і бондарів; ткачі та ткачихи ткали пряжу, але більш на власну потребу. Ремесла, де вироблялися здобутки мінеральні, були такі: ковальство та слюсарство; славилися всюди на Україні лемеші та чересла харківської роботи. Гончарі вироблювали глиняний посуд — простий і полив'яний, а також кахлі для груб — зелені або білі з ріжними фігурами. Гончарів було багацько й по слободах та селах й хуторах, бо наш народ любив тримати свої хати у чистоті, щоб вони не закопчувалися од сажі; більш заможні робили кахельні груби. Окрім тубільців проживали у Харкові ремесники з чужих місць — столяри, теслі, каменщики, цегель­ники, серебряники. Ремесники у Харкові селилися по деяких вулицях, і про се свідчать назви чотирьох харківских вулиць — Римарської, Кузнечної, Чеботарської та Ксщарської. Чугуїв славився на всю Україну своїми чин­барями, або кушнірами, котрі вироблювали овечі шкури; кожухи шили там колмицьким шитвом, мабуть, через те, що сим займалися колмики — чугуїв­ські поселенці; ткали там також гарусні чересла, робили сідла та підпруги. Охтирка славилася своїми плахотницями, котрі виробляли плахти — самі пряли шерсть, красили її фарбами, які самі ж таки готували. Богодухів славився чинбарством та чоботарством, тут було чоботарів більш, ніж у остатніх городах Харківського намісництва. Нова Водолага славилася гончарами, котрі виробляли гарні кухлі та тарілки. Всі отсі ремесла були українського походження. У старі часи вони задовольняли усіх, бо усі жили українським життям, не виключаючи навіть козацької старшини. Але в кінці XVIII ст. після скасування колишніх станів, на Україні нові стани вже значно відріжнялися один од другого; дворянство та городянство обрусіло; у них з'явилися нові потреби, і їм хотілося яко мога більше відріжнятися од простих українців і в одежі, і в домівці, і в усіх обставинах свого побуду, їх не задовольняли тепер вже свої ремесники, вони почали звертатися до великоросійських та чужоземних, котрих виписували, як це зробив, наприк­лад, В. Н. Каразін у початку XIX ст., у Харків — се були: каменщики, шту­катури, теслі, столярі, різчики, каретники, модні кравці й шевці. Коци та плахти почали виходити з моди в інтелігенції і залишилися тільки на якийсь час у простих людей.

Торгівля. Торгівля в Слободській Україні почалася разом з заселенням. Сюди переселялися з Правобережної та Лівобережної України, як ми знає­мо, не тільки козаки та посполіти, але й мішане, котрі займалися й торгівлею, особливо ярмарковою. Не тільки великі міста, а й містечки мали право устрою ярмарок й вільного ярмаркового торгу. Великі ж міста мали навіть магде­бурзьке право, котре міцно підтримувало торговельні вільготи українських міщан, але торгівлею займалося там і козацтво (чумацький торг рибою). Одначе торговці були справжніми купцями, бо повинні були нести й військову службу. Так все се утворилося і в Слобожанщині під назвою старочеркась-кого, себто українського, звичаю. Жалованні царські грамоти давали вільготи у торгівлі не купецькому стану, котрого взагалі тоді не було, а усім коза­кам, не одмежуючи козаків городової служби, себто міщан, од козаків пол­кової служби — котрі проживали по слободах. Значить, купецький торго­вий стан не відріжнявся од інших, і торгівлею займалися міщане й козаки, й козацька старшина, і навіть посполіті люди. З самого початку заселення слобожанам були дані торговельні льготи. Так, ще од царя Михайла чу­гуївські українці дістали право ходити на Дін для промислів та торгівлі, і їх ходило туди чимало. До них приїздили литовські та великоросійські купці й вели з ними безмитну торгівлю; вони не мали права тільки приво­зити горілку та тютюн. Українські осадчі од царя Олексія Михайловича получили грамоти, котрі давали переселенцям право на безмитну торгівлю. Харківці у 1659 р., значить, через чотири роки після поселення, подали цареві прохання, щоб у Харкові, де було так багато народу, дозволено було збірати на Пречисту ярмарку і вести безмитну торгівлю тутешнім і при­їжджим людям усякими товарами, а окрім того мати по четвергам щотижня базарний торг. Прохання йшло од козаків і всіх мешканців міста Харкова, сотників, рядових козаків і отамана Тимохвія Лаврінова. Цар згодився і видав харківцям на се свою грамоту. Там були стверджені і звичайні торги по четвергах і ярмарковий з'їзд на Пречисту, себто 15 серпня (августа). Ся ярмарка потім получила велике значіння не тільки для Харкова, але і для всієї Слобожанщини і навіть для всієї України; вона існує до наших днів, себто значить 258 років, а може, й трошки більш, бо у 1659 р. вона, здається мені, була тільки стверджена, а почалася тоді, як заселився Харків. У 1666 р. цар дозволив торгувати без мита харківцям і приїжджим з українних і степо­вих городів усякими товарами, окрім тютюну та горілки. А хто привезе з українських міст тютюн або горілку, тих людей велено було одсилати назад, але їх не грабувати і тільки заборонити їм наперед привозити з собою й заборонені товари. Торгувати проміж себе українцям горілкою та тютюном не було заборони. Коли збудувався Дивногорський монастир, зараз дозво­лено було привозити туди усяку всячину на продаж і без мита продавати в торгові дні. В грамоті на ймення коломацького отамана (1680 р.) читаємо: «Да у тім же новозбудованому містечку Коломаку торгувати їм самим, а з ними в Коломаку і по ярмарках приїжджим людям усім безмитно». Ярмарки почали розповсюджуватися по всіх містах, містечках та слободах. Торгові льготи стверджені були царськими жалованними грамотами усім Слобод­ським полкам — найважнішою льготою був вільний продаж горілки.

По жалованній грамоті Харківському полку 1684 р. козакам вільно було торгувати без мита всякими товарами; мито збіралося тільки з приїжджих українців і з усіх великоросійських людей, навіть тубільців; зборщиками повинні були бути самі козаки. Льготу у торгівлі самі українці відносили до своєї «старочеркасской обыкности». За отсю безмитну торгівлю брала велика заздрість великоросійських людей, котрі її не мали, і через се йшли у Острогозькому полку суперечки, особливо через те, що в Острогозьку оселилися чимало великоросійського купецтва. Острогозькі козаки широко розвинули торгівлю в Острогозьку. Льготи всім слобожанам, котрі розсе­лилися по містах, містечках, слободах, а не одним тільки купцям, зробили торгівлю немов загальним промислом усіх слобожан й розповсюджили її й по маленьких містечках та слободах. У південній частині Воронезького краю виникли ті багаті та торговельні слободи, де навіть і тепер уся торгівля в руках українців. І се е, здається, особливість Острогозького полка. Ми знаємо, яку велику шкоду робили країні татарські напади. Не дивно, що тор­гівля поширилася в XVIII ст., коли життя в Слободській Україні зроби­лося спокійнішим. Не дивно, що вона особливо розвинулася у північній час­тині Слобожанщини — у Сумському полку, де жити було безпечніше од татарських нападів, бо його захищали собою Охтирський полк, Гетьман­щина та Бєлгородський край. Спочатку Суми мали більше значіння, ніж Харків у XVIII столітті; у часи реформи князя Шаховського на короткий час вони зробилися адміністраційним центром Слободської України. На розвій там ярмаркового торгу мало великий вплив те, що вони були ближче, ніж Харків, до Бєлгорода, Курська, Москви та інших великоросійських торгових центрів. Великоросійські купці почали їздити на сумські ярмар­ки, і тому вони здобули й велике значіння для широкої округи. Харків був другим вельми поважним торговим ярмарковим центром Слободської Укра­їни. Велике значіння мало те, що на Харків, як ми знаємо, ніколи не робили нападів ні татари, ні інші вороги. У третій четверті XVIII ст. Харків зробився адміністраційним центром усієї Слободської України, а з другого боку, тоді почав заселятися Новоросійський край і у 1783 р. був завойований Крим: через се Суми повинні були у ярмарковій торгівлі уступити своє перше місце Харкову, котрий був ближче до Новоросійського краю, ніж Суми, і зро­бився погряничним складочним містом товарів.

Слободсько-українські ярмарки. Звернемо тепер увагу на слободсько-українські ярмарки по відомостям 60—80 років XVIII ст. Хоч сі відо­мості належать до часів Слободсько-Української губернії, але ними мож­ливо користуватися і для Слобожанщини, бо у ярмарковій торгівлі не могло зробитися на такий короткий час великих перемін. У 1779 р. у 4-х провінціях Слободсько-Української губернії була 271 ярмарка. Се число ярмарок при щасливих обставинах збільшувалося, при нещасливих — зменшувалося. А були й такі слободи, де ярмарки тільки числилися або, краще сказати, де їх хтіли завести по якимсь приказам, але їх зовсім не було, бо туди ніхто не їздив. Так було, наприклад, у Цареборисові; так було з двома новими ярмарками у Сватовій Лучці. На відкриття ярмарок треба було, як ми се знаємо про Харків, получити дозвіл од уряду; прохання йшло од самого поселення. Ярмарки були і в полкових містах, і в військових містечках чи слободах, і в панських селах. Іноді в невеличкому містечку було більш ярмарок, ніж у великому. Усі слободсько-українські ярмарки ділилися на три частини: великі, середульші й малі. На великі ярмарки приїздило багацько купців з великоросійських городів, а також з-за гряниці; вони більш усього купували товари гуртом, а не в дрібницю, а іноді в вимін на свої. Сюди належало 4 харківських і 2 сумських ярмарки. На середульших ярмарках велася більш усього торгівля в дрібницю, але туди привозили усе-таки чимало усяких товарів, як місце­вого національного, також і чужого виробу; продавалися на них багацько худоби, шерсті. На малих ярмарках торгували нашвидкую; і селяне, і про­давці поспішали з них на інші ярмарки.

Великі ярмарки. Звернемося тепер до великих харківських та сумських ярмарок. У Харкові Хрещенська ярмарка тяглася од 6-го січня (января) на 20 днів. Троїцька — од Духова дня на 15 днів, Успенська — з першої Пречистої1" на 20 днів, Покровська — з другой Пречистої1'" на 17 днів. Сумська Сборна починалася на другім тижні Великого посту"4 й тяглася од 20 до ЗО днів, друга сумська починалася у Пилипівку 21 падолиста 1ви (ноября) й тяглася днів 25. На харківські та сумські ярмарки привозилися розмаїті загряничні товари. З-за грянині: Шльонська (Сілезії), Гданська (Данцига) і Лейпцига через Васильківську таможню, Київ, Ніжень, Ромни. Ніженські греки, полтавське купецьке товариство і калузькі купці приво­зили сукна, золоту та срібляну парчу, матерії, шовк, оксамит, єдваб ІВІ, бумажні, льняні, пенькові тканини, галантерею, фарфор, залізні вироби, хустки шовкові англійські, туринські та німецькі панчохи, табакерки, скрип­ки, струни, коси, французькі та німецькі рушниці; з Петербурга через Москву привозилися тонкі англійські сукна. Усі отсі товари продавалися у дрібницю місцевим людям, а гуртом — купцям, котрі розвозили їх по Геть­манщині та Слобожанщині на малі та середні ярмарки, а також продавали в Озовську та Новоросійську губернії й у кріпость св. Димитрія — теперіш­ній Ростов. Ті ж самі ніженські, калузькі та польскі купці, котрі привозили сі товари, везли їх в липні місяці (іюлі) на Коренну ярмарку у Курськ.

З Ростова, Таганрога, Херсона. Кинбурна та Станіславова привози­лося до 40 хур (а іноді й більше) бакалії — фіннків, фиг, ізюму, волоських та грецьких горіхів, рожків, мигдалю, олив, маслин, черносливу, турець­кого тютюну, грецького мила. Сі товари на ярмарках продавалися у дріб­ницю місцевим купцям, котрі одвозили їх у Курськ, Бєлгород, Єлець та Москву. З Москви московські та бєлгородські купці привозили багацько

Мал. 10. Є. К. Маковський. Ярмарок на Україні.

(Київський художній музой І

усякого краму — книжок гражданських та духовних, срібного, мідяного, олов'яного і камінного посуду, великоросійських сукон, шовкової тафти, стрічок, хусток і інших виробів московських фабрик, чобіт та черевиків німецького фасону, чорного і зеленого чаю, сахару, кофе, голандського і французького тютюну, усяких шкур, хомутів, сідел, уздечок, саней москов­ської роботи, дробу й свинцю. Усе отеє купувалося городянами та селянами, а також купцями, котрі торгували на середніх та малих ярмарках, частину ж вивозили навіть у Ростов, Озовську та Новоросійську губернії й Ліво­бережну Україну. З Суздалю й підмосковських городів привозили тамошні купці од 100 до 200 возів холста й продавали на ярмарці, а більшу частину вивозили у донські станиці, Озовську та Новоросійську губернії і Гетьман­щину. З Тули великоросійські купці, котрі проживали у Харкові та Сумах, привозили усякий залізний та ременний товар — збрую, рушниці, пістолі, шаблі, казани, дзвони. Павловські купці привозили замки, ножі, болохов-ські — юхту, хомути, рукавиці, орловські — ремінь та бичівку, бєлгород­ські — шерстяні та нитяні панчохи і просте мило (возів 15). І отеє все части­ною продавалося на ярмарках, частиною ж розвозилося місцевими купцями у Ростов, Озовську та Новоросійську губернії й Лівобережну Україну. Купці і місцеві харківські військові обивателі з Волги, Царицина, Саратова, Дону, з Черкаська і донських станиць привозили осетрину, білужину, севрюжину, сомину, тарань, чабак, оселедці, стерлядь, сьомгу, білорибицю, кав'яр |82. Солоної і в'яленої риби привозилося більш 200 возів на Троїцьку, Успенську та Покровську ярмарки у Харків, а звідтіль розходилося по Ліво­бережній Україні й далі; свіжа і свіжопросольна риба привозилася на Хрещенську ярмарку, а іще більше — на масницю, а з Харкова розвозилася по усяких містечках і селах Харківщини і Лівобережної України. З Ростова, Таганрога, Станіславова, Кінбурна привозили виноградні вина — му­скатель, сантуринське, шкопельське і альонське, котрі привозилися туди з Царьграда, з Молдавії через Київ та Васильківську таможню — венгерсь-кі вина; з Риги через Петербург — французькі, шпанські та португальські, з Петербурга через Москву — шампанське, бургонське вино та англійсь­ке пиво.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 169; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.223.106.232 (0.026 с.)