Ідея Університету — вчора, сьогодні, завтра

Запропоновану мені сьогодні тему запроваджено в науко­вий обіг, — надто в цьому університеті, — завдяки діяльності мого попередника на цій посаді Карла Ясперса*. Отож я відгу­куюся на пропозицію поміркувати про те, як ми сьогодні оці­нюємо Університет, його ідею та його дійсність. Забираючи слово в цій дискусії, я спираюся на подвійну леґітимацію. Одна стосується дистанції мого віку, що вможливлює погляд на сьо­годнішній Університет із перспективи більш ніж двадцятирічної віддалі, коли я вже не є активним членом цього університету. З іншого ж боку, шукати дистанцію — розповсюджене заняття філософа: плекати її як певну засадничу вартість, ба навіть добачати в ній фундаментальне людське завдання.

Мої роздуми я хотів би викласти у формі довільного вибору зауважень — а не як урочисту промову. Мені набагато більше залежить на тому, щоб висловити своє занепокоєння. І коли я вибрав формулювання: "Ідея Університету — вчора, сьогодні, завтра", то це ще не свідчить про бажання вдатися тут до історичної ретроспективи або провидницького прогнозу. Я рад­ше намагаюся з перспективи сьогодення, що завжди перебуває між вчора і завтра, якось упорядкувати свої думки. І коли я повторю заголовок трикратного публічного звернення Ясперса до ідеї Університету, 1923, 1945 і 1961 років, то це теж не означає, що я прагну поставити себе в цей ряд і висловлювати свою позицію в тому ж сенсі, що й він. Кожен мусить давати собі раду з дійсністю у свій спосіб, і я гадаю, що той, хто хоче дати собі раду з дійсністю, мусить визнати, що ідея і реальність так само тісно пов'язані між собою, як і непоєднувані.

* 1949 року Ганс-Ґеорґ Ґадамер очолює після Карла Ясперса катедру філо­софії в Гайдельберзькому університеті. - Прим, упоряд.

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

Я лише побіжно хотів би нагадати, що та особлива форма Університету, яка розвинулася у нашому німецькому культур­ному просторі, тим часом перетворилася в певному сенсі на модель для вищих шкіл багатьох країн нашої планети. Гум-больдтове новозаснування Берлінського університету було ви­явом пруссько-протестантської критики загалом школярсько­го навчального і викладацького процесу епохи Просвітництва. І це навіки закарбувалося у свідомості всіх нас як певна мо­дель. Однак це передбачає і те, що ми усвідомлюємо критичне становище, в якому ця ідея тоді почала стриміти до свого втілення. І можливо, це допоможе нам збагнути: в тому, що нація, чи навіть все людство, усвідомлює себе в критичному становищі, немає ані нічого нового, ані нічого злого. В кожно­му разі, в ту пору, коли гумбольдтівська реформа Університе­ту, зазнаючи щонайгірших і щонайзаскорузліших принижень з боку Прусської держави, взялася до справи оновлення своїх національних сил і культурної свідомости, а також до розбудо­ви академічної свободи, — тоді вона дійсно перебувала у надзви­чайно критичному становищі. Ця реформа стала взірцем для XIX і XX сторіч. Звісно, були і є ідеологічно позначені вищі школи, скажімо, у сфері католицької церковної традиції або деінде — у сфері проповідуваного державою атеїзму. Проте це нічого не змінює в тій обставині, що ідея Університету, — в тій формі, в якій вона розвинулася за два останні століття, — насправді всюди означала перехід від doctrina до дослідження, або ж, повторюючи визначення Вільгельма фон Гумбольдта, — перехід до "науки, яка ще не зовсім знайдена". Ми нази­ваємо це дослідженням і вважаємо, що участь у дослідженні свідчить про якнайглибшу спорідненість з ідеєю Університе­ту. Однак часткова вигода від наукового дослідження не оз­начає приготування до якоїсь професії, де наука нарешті знайде своє застосування, a Bildung*. Щоправда, це слово не нале­жить тепер до надто улюблених, воно втратило своє істинне значення, відколи почало означати класову відмінність осві­чених супроти неосвічених.

Сам Гумбольдт, засновуючи Університет на ідеї Bildung, мав на увазі не викладацькі здобутки професора чи результати дослідження в науковій роботі. Те, що він хотів окреслити цим поняттям, означало не противагу до неосвічених, а вияв-

* Bildung (досл. "формування", "кшталтування") - специфічний німецький просвітницький концепт, передбачає щось далеко більше, ніж просто ос­віту, тобто всебічне плекання цілісної особистости. - Прим, перекл.

Ідея Університету. Антологія

ляло свій протест проти скерованости Університету як про­фесійної школи, тобто було протилежним до поняття фахі­вець. Це слово позначало дистанціювання від усієї ідеї ко-рисности і пожиточности. Те, що закладено у високому сенсі "науки, ще не до кінця віднайденої", "життя в ідеях", що покликане об'єднувати молодь в Університеті, покликане відкривати їй за допомогою знання горизонти цілісної дійсно-сти — і в такий спосіб відкрити їй можливість дати собі раду з цією дійсністю. Для цього були потрібні дві речі: самотність і свобода. Що таке самотність, Гумбольдт, один із найінтро-вертніших велетів духу, знав особливо добре; а свободу, бо­ротьба за яку становить всесвітньо-історичну долю людства, якраз і мало уможливлювати це університетське життя іде­ями. Свобода формування студій і самотність дослідницької роботи були підставовими вартостями цієї ідеї Університету. А те, що при цьому завше йшлося про застосування цих вартостей також і для здобуття професій, що їх потребує дер­жавне життя, — було для Гумбольдта самоочевидним. Адже саме медики і юристи в університетській системі освіти сфор­мували гуманістичну ідею відновлення античної освіти в сучас­ній історії, що вможливлювала їм — разом із духовними осо­бами і вчителями — спільну працю над цим новим завдан­ням. Прагнення передати саме їм ідею освіти — ось в чому полягала прикметна риса нового починання Гумбольдта. А втілення цього через участь у дослідженнях, було, звісно, тим ідеалом, якого на початках гумбольдтівської реформи пересічне студентство могло досягнути легше, ніж це можли­во сьогодні. І все ж: до сьогодні саме він залишається основ­ною метою всіх наших зусиль.

Це й ставить нас перед властивим завданням. Ми мусимо усвідомити те критичне становище, в якому сьогодні перебу­ває Університет. Ми живемо в еру індустріяльного суспільства. Епоха, яку я разом з вами хочу прозондувати, щоб пізнати наше становище, є епохою, в якій сформувалося індустріяльне суспільство і в якій завдання Університету почали розглядати у своєрідному новочасному стосункові до життєвої практики. Сьогодні дослідження проводять не тільки в університетах. Справді, стало важко здійснювати дослідження в університетах так, щоб студент взагалі ще міг усвідомити їхню освітню ідею. Нам слід буде обміркувати причини цього критичного стано­вища, а порятунку ми змушені шукати в нас самих. Ми повин­ні збагнути, що індустріяльне суспільство через формування

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

усього стилю життя непрямо впливає і на Університет, пере­дусім унаслідок невимовного зростання коштів, що сьогодні лежать в основі досліджень і з яких промисловість уже віддавна виділяє фінансову підтримку й самим університетам. Які мо­жуть і які мають бути університетські факультети і універси­тетські дослідження поряд із панівними інтересами господар­ки — спроба знайти виправдання цього вже десятиріччями виявляється у розрізненні, якого насправді не існує. Я маю на увазі проведення різниці між цільовими дослідженнями і фундаментальними. Насправді-бо нема жодних інших дослі­джень, окрім фундаментальних. Це означає, що існують тіль­ки такі дослідження, які у власних діяннях дбають про по­в'язані з ними практичні і прагматичні цілі. Свобода волі до пізнання полягає саме в тому, щоб дістатися до самого дна всіляких можливих сумнівів, як і власної можливої самокри-тичности. Це вже засвідчує, що становище Університету в сучасному суспільстві неминуче є критичним. Він змушений шукати рівноваги між завданням професійної підготовки і зав­данням загальної освіти та формування, яке закладене в самій сутності і наслідках досліджень. Тому не випадково гасло індустріяльної праці, а саме слово підприємство було поши­рене навіть на дослідницьку сферу. Ми цілком безтурботно говоримо про дослідницьке підприємство, а все те, де розгор­тається наша діяльність, ми розглядаємо як підприємницькі заклади. Насправді ж від дослідницьких і навчальних підпри­ємств залежать усі відомі нам професії: лікарі, юристи, еконо­місти, священики, як і — не забудьмо —всі ті, що завдяки своєму професійному існуванню заповнюють найбільший про­стір впливу в сучасній державі — вчителі. Те, що ми повинні переосмислити, — це постійна суперечність між загальним завданням освіти Університету і тими практичними потреба­ми, що їх суспільство та держава від нього сподіваються.

Вчора і сьогодні. Погляньмо зі сьогоднішньої перспективи на вчорашній день. До того ж я маю на увазі не всю довгу історію Університету, а лише її особливу фазу в індустріяльну епоху, що водночас означає — в епоху відчуження освіти (Bildung). Звичайно ж, тут ідеться не про якийсь особливий німецький феномен — це питання постає в рамках всесвітнього процесу. Однак ми повинні вдумливо розглянути цю загальну проблему з позицій особливих умов нашої історії, наших ака­демічних закладів і життєвих форм нашого суспільства. Про­мислова ера XIX і XX сторіч, що поволі прямує до свого

Ідея Університету. Антологія

завершення, перебуває під знаком цієї проблематики. Так, довгий час існування гумбольдтівського Університету підпоряд­ковувалося меті Університету для буржуазної еліти. Нам слід визнати, що такий заклад для такої еліти був довершеним, і нерідко цілий світ визнавав його за абсолютний взірець. Од­нак тут же ми змушені визнати, що закон нашої цивілізації полягає з тому, що за зростання наукової спеціялізації слід платити занепадом загальної освіти. Врешті-решт ми змушені визнати, що та сфера суспільства, яку називають "академіч­ним світом", стала дещо сумнівною.

Пригадую собі мою юність: в університеті я застав ще ос­танні вільгельмівські семестри, студіював під час Першої сві­тової війни, а потім у перші важкі повоєнні роки. Ми всі знаємо, якими суворими були умови життя в тогочасній Ні­меччині. Республіка сумлінно намагалася зробити стару тра­диційну форму буржуазної і частково аристократичної елітар­ної освіти принципово доступною для всіх верств німецького населення. Стан студента перетворився на виправдану мету для всіх, хто за своєю духовною конституцією і за своїми схильностями прагнули студій, принаймні теоретично. Це оз­начало кінець традиційної старої форми, витвореної для себе певним суспільним класом. Ставши студентом, я ще застав студентське життя в його традиційних зв'язках зі своїми ста­родавніми звичаями, що ланцюжком через покоління пронес­ли ідеали аристократії. Однак, по суті, це вже було вільне студентство, що шукало в Університеті життєвих форм і зна­йомств. До того ж пригадаймо собі, що емансипація від бать­ківського дому, віддавна пов'язана з початком студій, певною мірою делегувала господині, в якої поселявся студент, те ви­ховне завдання, що раніше здійснювали в корпоративних фор­мах військової служби та різноманітних об'єднань. Те, що цього виховання більше не існує, здається мені сьогодні вели­кою втратою. Внаслідок цього перед молоддю постає нове зав­дання самовиховання, за яке вже не відповідають жодні інсти­туції. Тут я з власного досвіду хочу зізнатися, з яким зачуду­ванням я спостерігаю, скажімо, за рівнем самовиховання аме­риканських студентів. Дивовижно, як із цих батярів, з яки­ми не чуються певними навіть їхні батьки, за кілька років виростають увічливі, дисципліновані молоді люди з надзви­чайно сильним почуттям здорового глузду. Ще ніколи не бу­вало так, щоб якийсь американський студент після десяти хвилин розмови зі мною не спитав, чи він ще сміє відібрати у

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

мене хвильку мого часу. Американські студенти робили це завжди, німецький студент такого зазвичай не спитає. Зви­чайно, я тішуся, коли хтось хоче зі мною довше побалакати. Одночасно я захоплююся тим ступенем взаємної ввічливости, якого досягли там, так що кожен відвідувач навчився думати про інших відвідувачів, не кажучи вже про дослідника, чий час ти відбираєш.

Зрозуміло, що умови, за яких тоді студіювали, були зовсім інакші. Пригадую собі, коли я студіював у Марбурзі, то три­тисячний студент дістав у подарунок від міста золотий годин­ник, — так раділи всі з цього приросту. Сьогодні, либонь, все було б навпаки. Сьогодні ми з превеликою радістю вшанували б студента, який би символізував скорочення кількости сту­дентів із тридцяти тисяч до трьох, — і то чимось значно біль­шим, ніж золотий годинник. У його особі ми б ушанували повернення до розумного співвідношення між викладачами й учнями, а заодно й повернення до тих шансів освіти, які б дійсно поєднувалися з нашими навчальними та дослідницьки­ми завданнями.

Я дуже далекий від романтичної ідеалізації моєї академіч­ної юности. Ті труднощі, на які наштовхнулася молода Вай-марська республіка — в тому числі в царині університетів — дуже добре відомі. Так, саме на прикладі Університету можна було чітко достерегти, як мало німецьке суспільство було приготоване до завдань парламентської демократії і наскільки бракувало йому системи відбору, яка б дійсно стала справою всіх прошарків суспільства. Зрозуміло, це не був найутішні-ший аспект тогочасного університетського життя. І все ж, студент тодішнього університету міг, можливо, ліпше, ніж будь-де і будь-коли довідатися, який велетенський тягар тра­диції лежав на тодішньому німецькому університеті, що його у стародавні часи сформувало елітне суспільство. Попри це, можна сказати, що у Ваймарській республіці існувала жива напруга між ідеологічною заданістю, як наслідком традицій колишньої Німеччини, і пошуком та творенням нових іде­алів, — а отже, і справжня свобода, що виявлялася у вільно­му виборі інтересів — і для викладачів, і для учнів. Водночас відомо, яка хибна націоналістично-реакційна ідеологія вже тоді визрівала в університетах Ваймарської доби, ідея, що призвела до панування нацистів. Значно менше відома, — і за кордоном, і молодшому поколінню, — та обставина, що саме ця фашистівська ідеологізація університетів, яка при-

Ідея Університету. Антологія

звела до захоплення влади Гітлером, за кілька років зазнала краху саме серед студентства. Наслідком цього був терор з боку партії і таємної поліції. Зі зростанням воєнного божевіл­ля і злочинного продовження війни цей терор, особливо су­проти студентів, усе посилювався. Однак в цілому не слід піддаватися облуді: ідеологізація науки та академічного вчен­ня відбувалася тільки у крайніх випадках, про які сьогодні згадують неохоче і яких тодішній розумний, спраглий освіти і знань студент намагався уникати.

Ми дісталися до найнедавнішого періоду, що передує нашій сучасності, тобто до епохи, яка знову взялася до відбудови вільного Університету і суспільства. Вочевидь, саме тоді вже закладено підвалини проблематики сьогоднішнього Універси­тету. Попервах запанувало щось на кшталт реставраційного шаленства. А саме ідея, нібито у сучасному індустрія льному суспільстві існує щось таке, як pouvoir neutre, певна нейтраль­на позиція академічної інституції Університету в державі. Весь наголос моєї доповіди полягає в тому, щоб довести, що це зовсім не так. Жодна свобода нам не ґарантована, коли ми самі не зуміємо заповнити той невеличкий простір свободи, який нам залишено. Так, відбудова університету в Гайдель-берзі почалася з вимоги позбутися залежности від традиції, що вже не могла бути стрижневою і живою, а з іншого боку, залучити в нових формах все те, що в цій традиції було життє­дайного і цінного. Отож, ми в Гайдельберзі, — а я з 1949 року також брав в цьому участь, — спробували надати нових форм студентському життю, співжиттю студентства і в такий спосіб започаткувати нову традицію. Все це заламалося на самому студентстві — і то з дуже принципових причин. Прірва між тими, хто повернувся з війни, і зеленими та недосвідченими молодими людьми, що наприкінці 40-х прийшли в універси­тети, не дозволяла на жодне об'єднання, з якого могла б постати якась нова студентська традиція. Виявилося, що бра­кує тієї формотворчої сили, яка б уклала співжиття студент­ства за його власними вподобаннями. Пізніше до цього дода­лася і теперішня визначальна проблема нашого академічного існування: масовий вибух кількости студентів. Ніхто в ціло­му світі не був до цього готовий. І це теж було процесом всесвітнім. Проте ми в нашій німецькій традиції були до цьо­го особливо неприготовані. Попри те, взірець академічної освіти завжди змушував нас прагнути до запровадження досліджень, в яких би принаймні можна було взяти участь. Це був той

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

ідеал, що перетривав завдяки буржуазній шкільній та освітній культурі XIX сторіччя, хоч вже на початку XX сторіччя він і звироднів до простого способу виправдання. Разом із перетво­ренням університетів на масові неминуче мусили постати струк­турні проблеми, для яких ми не могли знайти рішень у простій кількісній розбудові інституційних форм Університету.

Результатом цього стало трикратне відчуження, що спітка­ло спільноту викладачів і учнів та їхнє становище в суспільстві.

По-перше, воно стосувалося того самоочевидного стосунку між академічним викладачем та його студентами, що був та­кий властивий колишньому universitas scholarum і з часів яко­го виводиться існування і побутування звертання побрати­ми*, бо всі ми — чи професори, чи студенти — чуємося належ­ними до спільного братства. Очевидно, що це перетворилося у принципово нерозв'язну проблему. На щастя, довкола кожно­го, хто має щось сказати, все ще громадяться ті, котрі праг­нуть не тільки здобути диплом і добре скласти іспит, а й на­в'язати контакт із цією особою. Коло, що збирається довкола академічного викладача, у природничих науках та медицині до певної міри запрограмоване іншими закономірностями. Тут ідеть­ся про місце в лабораторії чи участь у клінічній праці, що дозволяє безпосередній стосунок між дослідниками, виклада­чами та студентами. Хоча й тут присутність провідного дослід­ника дещо нівелюється внаслідок бюрократизації управління, що їй доводиться присвячувати надто багато власного часу. А скрізь там, де такі умови вже не слугують засобом і формою прямого контакту між викладачем і студентом, його збережен­ня перетворилося на невирішальне завдання, схоже до подолан­ня безконечних величин. Статистично важко виразити те ви­кривлення пропорції між числом професорів та студентів, яке властиве Німеччині та деяким іншим у цьому сенсі відсталим європейським країнам. Я не знаю, як справи у східному світі. Хай там як, але звичка триматися за старі форми викладання, які ми з добре зважених причин все ще захищаємо, ставить сьогоднішнього викладача перед непомірним завданням, платити за яке доводиться, зрозуміло, студентові, — студентові, для якого доступ до свого вчителя вже перестав бути чимось при­родним. Через це викладачеві залишається те єдине, чого він лише й може по-справжньому навчити: особистий взірець, що подається не інакше, як з викладацької кафедри. Збільшення

*В ориґіналі commilitonen (від лат. militia "воїнство"): традиційне звер­тання студентів між собою. - Прим, перекл.

Ідея Університету. Антологія

викладацького складу коштом асистентів у дуже багатьох сфе­рах академічного викладання не можна розглядати як усунен­ня цього дефіциту.

Друге відчуження, яке стосується як професорів, так і сту­дентів, — це відчуження поміж самим науками. Де — під натиском поділів на фракції та департаменти, що внаслідок кількісного зростання інституцій стало неминучим явищем, — подівся отой universitas litterarum? He можна заперечити, що це подрібнення веде до розпаду Університету на окремі фахові школи, більш-менш надійно одна від одної відго­роджені. Було зроблено все можливе, щоб не допустити, аби новий переділ факультетів став занадто безглуздим, а орга­нічні зв'язки вже надто б перерізалися. Однак переривання духовного кровообігу, який становить саму суть Університе­ту, все ж неминуче сталося. У викладацькій справі окремі науки надто мало знають одна про одну. У дослідницькій ділянці, можливо, все набагато краще. І знову-таки, платити за це змушені студенти.

Третя проблема, либонь, найсерйозніша. Нагадаю, що вла­стивим завданням університетських студій Гумбольдт нази­вав не відвідування лекцій, не приготування добрих допові­дей, що стосуються вузьких дослідницьких ділянок у рамцях семінарів тощо, а — життя ідеями. Саме воно і стало для сьогоднішніх студентів невимовно важкою вимогою. Бо відчу­ження стосується власне кожного зокрема супроти всіх реш­ти, супроти суспільства, в якому студенти живуть. Скидаєть­ся на те, що разом зі студентами виник новий професійний стан. Все це має свої економічні та суспільні причини. Однак кожен, хто хоч трохи поважно ставиться до своїх студій, знає, що стан студентства є не більш як приготуванням до справжнього місця у суспільстві, тобто до професії. І це у нас в Німеччині, внаслідок структури та історії нашого суспіль­ства, перетворилося на особливу проблему, спричинену влас­не своєрідними перевагами нашої наукової культури.

Спробуймо перевести погляд із дня сьогоднішнього на день завтрашній. Але не так, як це зробив би провидець. Хоча гомерівський провидець, грецький провидець, відзначався саме тим, що не міг розпізнати майбутнього, не знаючи минулого і теперішнього. Тут йдеться про засадничу проблему. Я маю на увазі те, що відбувається поза академічним світом. Що діється з ідеєю Університету у світі, який все більше плекає в собі недовіру до цілого сеґменту життя, що вростає в нього, і вже

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР |

не може слухати жодної відозви без недовіри? Як насправді можлива та ідея, яка, правдоподібно, залишається ще єдино притягальною в академічних студіях, — загальна освіта че­рез участь у дослідженні?

Бо де ж місце ідеї, як не в реальності? У Платона є вислов­лювання, що в цьому випадку змушує нас замислитися. Воно звучить так: "Неможливо собі навіть уявити жодного міста, в якому ідея міста була б цілком втрачена і взагалі вже не впізнавана." Хіба ж це не є нашим завданням — споглядати ідею не як віддалений взірець, а вчитися розпізнавати її у конкретній реальності? У нашому випадку це передбачає ви­знання і виправдання того, що перебуває поза академічним світом. Великою ілюзією, під яку надто довго підпадало ака­демічне життя в Німеччині, було б і далі плекати мрію про res publico, litteraria — республіку вчених, — що на підставі ста­рих привілеїв Середньовіччя чи Новочасної епохи творення держав становила б замкнений світ у собі, яка б втілювала і гарантувала ідеал академічної свободи. Наше завдання поля­гає радше в тому, щоб по-новому визначити сенс академічної свободи. Ми живемо в сучасному індустріяльному світі, в су­часній бюрократичній державі, в заорганізованому аж до най­менших дрібниць ладові суспільного життя, від якого всі за­лежимо. І в цьому устрої ми дістали невеличкий і скромний простір свободи. Саме в ньому розгортається наша діяльність як викладачів-дослідників і учнів-дослідників. І це воістину багато — в такий спосіб бути вилученим зі щільної мережі сучасного професійного життя і політичного організаційного устрою, — вилученим задля чогось важливого. Тут вже не місце романтичним ідеям про ґарантовану академічну свобо­ду. Для нашої діяльности необхідна інша легітимація, і ми мусимо її створити.

Однак тут є ще інша позауніверситетська сфера, не менш життєво необхідна і неминуча, хоч якою б сумнівно вона не була в суспільній реальності нашого часу. Я маю на увазі віддаленість від практики, яка за своєю істотою вкорінена в інститути дослідження і навчання. Ми ж бо знаємо цей пе­рехід зі світу дослідження і навчання у світ професійної прак­тики і те переучування, що під час цього завжди стається. Через те вже стало загальним правилом звинувачувати Уні­верситет у його відірваності від життя і мріяти про поліпшен­ня стану справ. Тим часом я не вважаю, що це узбіччя акаде­мічного світу є чимось, що ми можемо і повинні змінити шля-

І Ідея Університету. Антологія

хом реформ, через зміну інституційного підходу в цілому і внаслідок відкритости до так званого реального життя. Ми маємо справу з проблемою, що залягає набагато глибше, що не обмежується тільки викладанням і навчанням, знаннями і вміннями у царині вищої школи. Я підступаюся тут до однієї справи, яку трішечки маю право називати і своєю власною. Це не означає, що я маю намір виголосити тут високомудру доповідь. Я також аж ніяк не збираюся випускати з уваги те, що, розмірковуючи про особливості людського співіснування, ми маємо справу з особливим випадком навчання і викладан­ня. Отож тут вже не йдеться тільки про освітню ситуацію в Німеччині та ідею німецького Університету, а про певну за-садничу антропологічну проблему, що виступає, без сумніву, в усіх культурах, в усіх закладах шкільництва та виховання. Йдеться про становище людини у природі. Йдеться про те, що людина цілком своєрідно — на відміну від тварин — є суспільною істотою, яка дещо вилонюється з примусу потягів, диктату інстинктів, з раз і назавжди заданої ієрархії, — всьо­го того, в чому звичайно здійснюється життя природи і в що ми, люди, неминуче також залучені.

У своїй Політиці Арістотель спробував визначити кон­станти нашої людської природи, які лежать в основі політич­ного завдання, що ним є становлення людського життєвого ладу і способу життя. Вирішальним кроком природи він на­зиває той момент, коли вона, попри властиві багатьом видам тварин системи комунікацій, обдарувала людину мовою, а разом з нею і можливістю відсторонення, а отже й облудою, брех­нею, самообманом, — словом, усіма великими двозначностя-ми нашого людського буття. Очевидно, що вони невідступно пов'язані з природою людини, яка полягає у пошуках засобів і шляхів до якихось далеких цілей, готовності складати жер­тви задля цих віддалених цілей і, взагалі, — умінню відсува­ти на задній план ті первинні триби, що діють в нас: страх і жадобу. Говорячи сучасними термінами, готовність взяти на себе всю пов'язану із працею аскезу. Ми справді маємо підста­ви розглядати працю як щось специфічно людське, тому що те, завдяки чому виникає праця, — це постійна відмова від первинних потягів. Все це, як мені здається, пов'язане з особ­ливістю людини — володінням мовою. Жити у цій небез­печній дистанції до нас самих, що іноді може заволодіти ду­шевним життям людини у такий моторошний спосіб, як, ска­жімо, у феномені самогубства, або ж у цьому жахливому по-

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

сагові людства — веденні війни проти свого ж виду, чого у природі звичайно не буває. Коли ми з'ясуємо це, то зрозуміє­мо, що ця дивовижна і небезпечна особливість людини — жити на дистанції і постійно цю дистанцію долати — цілко­вито суперечить природним потягам та інстинктивним потре­бам. Однак власне вона вимагає від нас можливости співжит­тя і побудови ладу цього життя. Усього цього від нас вимага­ють. Греки мали для цього слово, що його Арістотель уживає в такому ж контексті: syntheke — спільне подолання того, що має загальну чинність. Уся правова система з усіма її обмеженнями, уся сукупність наших інститутів і звичаїв, все те, що в сучасній психології називається соціялізація, все це виростає із цієї важкої особливости людини. Безконечний про­цес навчання, наприкінці якого нема знання. Долею нашого бажання вчитися і бажання знати є недосконалість. Релігіям вдавалося шукати і знаходити відповідь, що мала владу над душами, а в історії західної цивілізації сформувався такий тип мислення, що в постаті грецької відповіди, ми його знову і знову оживлюємо. Це та відповідь, яка пов'язана із понят­тям theoria, теоретичного знання. Цей ідеал теорії здавався грекам взірцем божественного, відображенням споглядально­го духа, що поєднує в собі самого себе і все суще. Але греки ніколи не забували, що цей ідеал теорії, тобто життя у чис­тому спогляданні; мислення, що бачить речі такими, якими вони є, — то не посаг, просто даний людині, а в кращому разі лишень можливість набутку, завжди умовна і обмежена. За умов звуження практично-політичного життя, яке греки про­вадили між собою, їм не треба було говорити, наскільки мізер­ним був простір теорії у їхньому бутті. Таким він є і для нас. Це — пропозиція суспільства, яка надає нам цей простір об­меженого типу, і полягає вона в тому, щоб розвивати цей простір теорії не яко привілей певного стану, а як людську можливість, дещицею якої володіють всі і розвивати яку на вищому рівні, на вищому для всіх рівні, є нашим спільним завданням.

А що для того, хто тільки-но завершив теоретичну освіту, стрибок у практику нерідко приносить розчарування і завжди означає потребу перевчатися, а часто-густо скидається на відмо­ву від абстрактного, далекого від життя, непрагматичного мудрування, накопиченого в результаті цієї освіти, — все це проблема зовсім не нова. Мені здається, що вона тісно пов'я­зана з прадавньою проблемою бажання знати і потреби зна-

Ідея Університету. Антологія

ти, яка залягає в самій основі нашої людської природи, у цій вилоненості людини із природного ладу. Все це Платон у не­забутній спосіб унаочнив у своїй відомій притчі. Я маю на увазі історію про печеру, в якій сидять прикуті люди. їхні погляди скеровано завжди на одну стіну, де відбиваються тіні. Тривалий час, спостерігаючи за ними, ці люди заучують по­статі, що одна за одною відображаються на стіні. Досвід оз­начає для них те, що вони починають орієнтуватися і перед­бачати, що буде згодом. Аж доки хтось не звільняє прикутих, не розвертає їх до іншого боку і не виводить із печери — на сонце і світло справжнього світу. Проте коли хтось із цих звільнених врешті-решт буде змушений повернутися з ясного дня назад до печери, то ті, що залишилися там прикутими, висміють його засліплення, через яке він не зможе зорієн­туватися у цій раптовій темряві. Історія, яку я розповів, цікава і в нашому контексті. Вона зображає неминучу напругу між правдивим знанням, знанням у ясному світлі загального і всечинного, — і прагматичною правильністю, спритністю і метикуватістю, що в них ми вправляємося щодня. В обох випадках нам загрожують неминучі упередження. З боку тих, що завжди дослухалися тільки до голосу прагматичної метику-ватости, він виявляється в тому, що на пришельців іззовні дивитимуться як на цілковитих сліпців. А інші, яким здаєть­ся, ніби вони пізнали істину, піддаються спокусі зневажити невдячне заняття — намагатися збагнути якийсь лад у мо­році печерного існування. Ця історія з цілковитою ясністю показує: вільного мислення, що не було б прив'язане до жод­них умовностей — політичних, економічних, психологічних, емоційних, — просто не існує. Життя змушене підпадати під все нові умовності. Серед умовностей нашого суспільного жит­тя, серед тих обмежень, в які всіх нас втискають народження і досвід і які стають нашою долею, слід оберігати призначе­ний кожному з нас простір свободи. Я маю на увазі, що з цієї історії ми можемо зробити висновки для власних роздумів; можливо, навіть знайти якусь відповідь на ті питання, які непокоять нашу молодь, — як знайти той простір свободи, в якому вона зможе зреалізувати свої можливості.

Я говорив про три відчуження, перед якими ставить усіх нас,— викладачів і учнів, — сучасний масовий Університет. Я хотів би вказати на позитивні можливості, які нам ще залишаються. Насамперед ми повинні навчитися розглядати свободу, що дає нам змогу провадити теоретичне життя, як

Ганс-Ґеорґ ҐАДАМЕР

завдання, а не якусь даровану даність. Це завдання пов'яза­не з неймовірними труднощами. Адже ми живемо в суспільстві, яке задля збереження власного ладу вчить нас усіх звикати і пристосовуватися до даностей буття, ще й за це винагоро­джує. Суспільство привчає до всього того, що, кажучи образ­но, неначе обриси тіней, пропливає стіною печери, і орієнту­ватися в чому є прагматичною мудрістю для всіх нас. Чим за таких обставин може бути Університет? Я не перебільшу, кажучи, що вже сама участь у дослідженнях за такої великої кількости сучасних студентів є правдивим шансом. Але вже навіть неясне відчуття, що тут є люди, які з позиції участи у дослідженнях промовляють до них і висловлюють свою думку щодо питань, які бентежать усіх, — це вже щось. Можливо, відчуження між викладачами й учнями бодай трішечки змен­шиться, коли ми збагнемо, наскільки важливо побачити, що всупереч формуванню суспільної свідомости силами сучаснос-ти, переповненими боротьбою ідеологій та інтересів, конку­рентною боротьбою сучасного суспільства, —попри те зали­шається щось таке, як universitas scholarum. Вона існує за­для суто теоретичного зацікавлення, не питаючи сиі bono (кому це вигідно?), вільно від цензури і загальних упоряджень чи то з боку уряду, який уже знає істину, чи то з боку економіч­ної системи, навколо функціонування і процвітання якої все обертається, — тобто досвідчимо участь у дослідженнях. Це означає — всупереч аматорському поглядові — не стільки здатність зробити справді власний внесок у дослідження. Най-шляхетнішими посередниками між нами — невеликою кіль­кістю викладачів — та великою масою студентства є ті, що бодай намагаються зробити власний внесок. Не всім суджено цього досягти. Однак професор без студентів, які намагають­ся увійти в науку, був би позбавлений своїх найкращих пере­кладачів, найкращих посередників.

Я маю на увазі передусім те, що заняття наукою породжує кепських глядачів телебачення і читачів газет. Бо ми завжди допитуємося, що за цим стоїть, які інтереси входять у гру, чому нам повідомляють щось, — чи не для того, щоб ми залишалися в необхідних межах суспільноголаду? Знову на­важитися на власне судження, а не просто поділяти чийсь погляд — ось що ще й досі, бодай у скромних формах, доступ­них сьогодні кожному, вможливлює зустріч із дослідження­ми. У цьому я бачу найблагородніше завдання, що постає перед сьогоднішнім студентом. І це саме те, за що його і нас

Ідея Університету. Антологія

найбільше критикують, —- що ми не даємо жодної ідеологіч­ної скерованости, ба навіть жодної вказівки, як потрібно по­водитися у конкретних ситуаціях майбутнього професійного життя. Ми заздалегідь знаємо і згідні з тим, що новоспеченйй випускник зазнає шоку, коли після закінчення студій буде змушений увійти в професійне життя і витримати пов'язаний із цим тиск пристосування. Любов, університетські товариші — ось критерії, за якими, либонь, кожен студент, що поваж­но ставився до своїх студій, мав би помітити, що він вийшов не з порожніми руками, себто набув здатности власного су­дження, а не просто дозволяє собою маніпулювати.

Друге відчуження, яке я зобразив, стосувалося спеціялі-зації наук і відокремлення цілої сфери знань і умінь, навіть у ділянці litterae* Сьогоднішній Університет розпадається на самі лише спеціялізації. І тут теж я не маю жодних ілюзій, бо сам дослідник перебуває під тиском спеціялізації знань. Він замк­нений у межах своїх умінь, а відомо, наскільки це позначаєть­ся на викладанні. Це особливо помітно, коли ми старіємо і спостерігаємо за виникненням нових дослідницьких тенденцій у власному фахові, за якими, можливо, ще й можемо встежи­ти з ліберальністю справжнього дослідницького наставлення, однак, по суті, вже не відчуваємо своєї причетности до них. Вже й самим дослідникам, а також тим, хто живе науковим життям, нелегко втримати темп у власному фахові. І все ж, тут ідеться про ті самі речі: розвивати у студентів здатність власного судження і сміливість власного мислення. Тут учи­телі можуть допомогти лише тоді, коли вони здатні усвідом­лювати власні упередження, коли не втратили необхідної фан­тазії для бачення нових можливостей. Самокритика і критика з боку інших для кожного справжнього вченого і дослідника є правдивим життєдайним повітрям. Це не завжди приємно. Я аж ніяк не стверджую, що бути критикованим приємно. В таких випадках кожен стає дещо пригн