Ідея німецького Університету —

погляд ззовні 211

Жак ДЕРРІДА

Закон достатньої підстави:

Університет очима його послідовників 235

Марек КВЄК

Національна держава, глобалізація та
Університет як модерний заклад 267

Іменний покажчик 295

_______ Марія ЗУБРИЦЬКА

Філософський дискурс

ідеї Університету:

в складних лабіринтах пошуку істини

"Існує тільки три професії, представники яких удостоєні носити мантію: священик, суддя і вчений. Мантія символізує те, що її носії наділені зрілістю розуму, незалежністю суджень і відповідальністю перед власною совістю та Богом. Це означає внутрішню неза­лежність усіх цих трьох професій: їхній обов'язок — бути останніми, хто дозволить собі діяти примусово і

піддаватися тискові ззовні"

Генрі Розовскі Університет. Посібник для власника

Усе, що сказано і написано про Університет, заслуговує окремої бібліографії, яку спробував укласти Ярослав Пелікан у своїй надзвичайно цікавій і загальновідомій книзі The Idea of the University. A Reexamination ("Ідея Університету. Спроба переосмислення")¹. Зрозуміло, що жодна антологія не здатна охопити увесь дискурс Університету як ідеї, оскільки він по­стійно збагачується і поглиблюється. Однак очевидно, що се­ред переліку всіх книг і текстів, присвячених артикуляції ідеї Університету, є такі, які вважають знаковими, оскільки вони або заклали ті фундаментальні принципи, основи, завдання, які впродовж тривалого часу визначали ідентичність Універ­ситету, або пропонували абсолютно нове бачення перспектив розвитку Університету чи розуміння його сутности. Як і будь-

¹ Pelikan, Yaroslav. The Idea of the University. A Reexamination. - Yale University Press, 1992.

Марія ЗУБРИЦЬКА

який дискурс, дискурс ідеї Університету має своїх засновників і провісників його логічного завершення. До останніх, без­сумнівно, належить і Б. Рідінґс, автор книги The University in Ruins ("Університет в руїні"), яка збурила академічний світ і спричинила численні дискусії.² Основною тезою, яка органіч­но вписується в загальноінтелектуальний дискурс ідеї "кінця", є тзердження, що Університет вже пережив своє призначен­ня, і на порозі третього тисячоліття він повинен відкоректу-вати свої цілі та завдання. Відомо, що це призначення було окреслене двісті років тому, коли держава-нація перетворила Університет в охоронця національної культури. Б. Рідінґс ста­вить слушне запитання: що має сьогодні робити Університет, якщо культура, яку він покликаний оберігати, набуває де­далі виразніших глобальних та транснаціональних ознак, зрештою, як і увесь навколишній світ? Чи можна вважати Університет — звісно, метафорично, — зруйнованою інститу­цією, що змушена відмовитися від своєї історичної raison d'etre і без жодного опору кинутися в павутинку споживацької ідео­логії? Тоді як академічні спільноти мають жити, мислити і виховувати серед руїн? І чи справді Університетові в умовах занепаду держави-нації загрожує перспектива безальтернатив-ного перетворення в транснаціональні корпорації? Невже Уні­верситет дійсно став корпорацією, якою керують закони рин­ку і яка зацікавлена щораз більше в прибутках, ніж у розвит­кові мислення? Магічний клубок реторичних запитань про теперішність та майбутнє Університету збільшується на очах. Сьогодні вже ніхто не заперечує, що традиційні університети в умовах конкурентного середовища XXI сторіччя не мають іншої альтернативи, як змінити уявлення про свою місію та свої завдання. Однак відповісти на всі складні запитання та виклики, спробувати знайти розв'язання проблем, у полоні яких опинився Університет на порозі третього тисячоліття, можна лише за умови уважного аналізу самої ідеї Університе­ту, його місії та ролі в контексті історичного розвитку.

Університет упродовж восьми сторіч свого розвитку був спільнотою, яка всіх своїх членів єднала передусім духовно і пропаґувала наукове пізнання. Теорія світу як "глобального села", з одного боку, засвідчила про спільність ринку і валю­ти, вимірів насамперед економічних, які згладжують політичні розбіжності, долають кордони за допомогою нових технологій

² Readings, Bill. The University in Ruins. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1996.

Ідея Університету. Передмова

зв'язку. А з другого боку, ця теорія стала неймовірним ви­пробовуванням для класичної ідеї Університету, згідно з якою Університет розглядали як охоронця скарбниці знань. Тому завдання класичного Університету зводили не тільки до пере­давання безцінних скарбів знання, до нескінченного процесу пошуку істини і пізнання світу та людини в цьому світі, а також і до формування людської особи як духовної істоти. В контексті такого розуміння сутности та місії Університету однозначно неґативною буде відповідь на актуальні сьогодні запитання: чи може Університет існувати виключно як комер­ційна структура, що орієнтується на швидкозмінні ринки праці? чи може ринок бути справжнім маятником для розвитку чи руху Університету? чи можна ранжувати сьогодні предмети за їхньою популярністю? чи всі прагматичні рішення справді при­носять вигоду і зокрема, чи належать вони до системи інтелек­туальних цінностей? Університет, поза всіляким сумнівом, по­винен брати безпосередню участь у вирішенні глобальних циві-лізаційних проблем і забезпеченні сталого розвитку — це ніби природно вписується в класичне розуміння суспільної відпові-дальности Університету. Однак навіть з погляду класичної інтер­претації місії та ролі Університету таке завдання є тільки до­повненням до цілої низки інших його основних функцій.

Надзвичайно гострою проблемою на тлі швидкого розвит­ку високих технологій та глобалізаційних процесів стала гу­манітаризація університетської освіти. Однією із важливих складових місії Університету завжди вважали завдання збері­гати культурну спадщину, водночас збагачуючи її та неперервно інтерпретуючи. Тобто моральним обов'язком Університету як інституції було передання традицій від одного покоління до іншого, навчання тих методик та дисциплін, на які сьогодні не існує великого попиту і які ніби не перебувають у сфері перетину сучасних інтересів. Історія повчально засвідчує і пе­реконливо доводить, що часто великі ідеї не мали жодного стосунку до новомодних віянь. Сьогодні навіть якщо немає попиту на вивчення санскриту, старогрецької чи латинської мов, візантійської культури, еспанської, італійської чи фран­цузької літератур, то все одно класичні університети зобов'я­зані їх підтримувати, оскільки тим самим вони передавати­муть безцінну культурну спадщину. Для Університету втра­тити зв'язок з ними — це втратити частку свого минулого, своєї ідентичности. Західні університети, зокрема амери­канські, зуміли у своїх стінах заснувати та підтримувати му-

Марія ЗУБРИЦЬКА

зеї і галереї, ніби тим самим наочно підтверджуючи символіч­ну єдність із культурними традиціями та ілюструючи своє усвідомлення необхідности їх оберігати і передавати. Над про­блемою тяглости та спадкоємности культурних, наукових і освітніх традицій у стінах Університету роздумували найви-датніші мислителі минулого і далі роздумують сучасні інте­лектуали — всі, кому небайдуже сьогодення і найближче май­бутнє суспільства знань. Дилема одночасного підтримування культурної пам'яти і реалізації нових перспектив розвитку, які не завжди сумісні з традиціями, стала наскрізною в дис­курсі Університету як ідеї і до середини XX сторіччя була віссю всіх навколоуніверситетських дискусій.

Криза ідентичности Університету в сучасних умовах оче­видна — світ блискавично змінюється, а Університет щоразу менше впливає на ці зміни. Тому Університет як ніколи рані­ше в своїй історії стикається з потребою радикальної відмови від власної, віками усталюваної місії, від своїх ідей та свого покликання, а ідея корисности знань поступово перетворюється в ідею корисливости, що вже суперечить самій сутності Уні­верситету. І це чи не найсерйозніший виклик за всю історію існування Університету, Більшість інтелектуалів сходяться на думці, що справжня криза Університету має не так фінан­сове чи політичне підґрунтя, як є радше наслідком поступо­вого відхилення Університету від свого призначення та своєї первісної сутности. Найвидатніші мислителі XX сторіччя: М. Гайдеґґер, К. Ясперс, X. Ортеґа-і-Ґассет, Г. Арендт, Г.-Ґ. Ґадамер, Ж. Дерріда, — були одностайні в тому, що освіта і наука переживають період гіпертрофії засобів і атрофії цілей. Карл Ясперс із тривогою застерігав у передмові до но­вого видання своєї Die Idee der Universitdt ("Ідея Університе­ту"): "Або німецький університет удасться зберегти шляхом відродження ідеї, рішуче втілюючи намір створити нову органі­заційну форму, або ж його спіткає кінець у функціоналізмі велетенських шкільних та освітніх закладів для науково-тех­нічних кадрів. Тому необхідно, керуючись цим задумом, на­креслити можливість оновлення Університету" (див. це видан­ня). Ю. Габермас схарактеризував побоювання своїх великих попередників як результат фундаментальної асиметрії між го­ризонтом сподівань та реальним досвідом, між ідеєю та прак­тичними формами її втілення, або, інакше кажучи, між іде­альною формою життя та дійсністю. На думку Габермаса, засновники та послідовники класичної ідеї Університету спи-

Ідея Університету. Передмова

рались на ідеалістичне переконання, що: "Інституція спро­можна функціонувати лише доти, доки вона живцем втілює притаманні їй ідеї. Тільки-но дух відлине з неї, вона застигає як щось абсолютно механічне, неначе бездушний організм, перетворений на мертву матерію (див. це видання). Однак, попри слушність узагальнень Габермаса, сьогодні щораз важ­че не погоджуватися з тим, що розмитість кінцевих практич­них результатів дає підстави говорити про кризу Університе­ту і як ідеї, і як інституції. Очевидно, що переконливішими є арґументи Ж. Дерріди, який наголошує на тому, що ще ніко­ли в історії університетської освіти наукові дослідження не були так конкретно орієнтовані на кінцевий результат, так добре запрограмовані, керовані і фінансовані (див. це видан­ня). Університет від часів свого заснування мав власну місію, мету та покликання, над якими велося чимало дискусій, од­нак, ніколи ця місія та мета не були так праґматично вмоти­вовані і підпорядковані законові раціональної доцільности.

Рух по горизонталі, чи поверхневий ефект успішного еко­номічного зростання, який був немислимий без розвитку на­уки, а отже, і Університету, а також координування спільних економічних інтересів, поєднали світ географічно, тобто за­безпечили чисто просторову єдність. Але єдність будь-якої спільноти можлива тільки за умови формування і підтримки культурних та духовних вартостей. Скажімо, евро зуміло об'єд­нати європейський континент лише економічно. Однак на тлі глобалізаційних процесів дедалі виразнішими і глибшими ста­ють духовні проблеми, які спонукають до необхідности куль­тивувати духовну та культурну єдність, засадничим принци­пом для яких є гідність людини. Традиційно, вже вісім сторіч поспіль таку функцію виконував Університет, розбудовуючи універсальну академічну спільноту, що пропаґувала свої ідеа­ли та цінності, закорінені в духовність. Ці ідеали та цінності завжди були стійкою альтернативою міцному союзові грошей та політики. І, можливо, завдяки саме своїй закоріненості у духовність Університетові вдавалося впродовж восьми сторіч виробляти внутрішній імунітет щодо впливу будь-яких зовнішніх змін, незалежно від їхньої сили та масштабу. На цій важливій рисі Університету як інституції наголошує і Ж. Дерріда: "Упродовж восьми сторіч суспільство називало "Університетом" таку інституцію, яка має проекцію назовні і водночас запекло тримається своїх меж, тобто водночас є вільною і керованою" (див. це видання).

Марія ЗУБРИЦЬКА

Що ж зумовило послаблення внутрішнього імунітету кла­сичного Університету? Можна посилатися на незаперечний факт, що ніколи раніше в своїй історії Університет не стикав­ся з такими потужними викликами як сьогодні. Ті моделі, які створила та обґрунтувала європейська інтелектуальна дум­ка за останні два століття і які пройшли випробування на практиці, вже не сумісні з теперішніми вимогами. Очевидно, що гумбольдтівська модель Університету сьогодні вже не відпо­відає встановленню таких інтенсивних контактів між вищою школою та суспільством, яких вимагає XXI століття. Напо­леонівська модель, яка орієнтована на підготовку професіоналів і технічних кадрів, здатних обслужити потреби держави, так само погано вписується в сучасний світ, для якого характер­на висока динаміка ринку та інтелектуальна мобільність. Не зовсім відповідає сучасному контекстові ліберальний еклек­тизм, який пропонує так звана "англосаксонська модель". Можна погодитися з Пітером Скоттом, віце-канцлером Кінґ-стонського університету (Великобританія), який стверджує, що: "Кожна з трьох основних моделей європейської універ­ситетської традиції має серйозні недоліки і жодна з них не є сумісна зі справжньою масовою освітою, яку реалізовано у США. Всі ці моделі уражені елітизмом, почуттям вищости та винятковости, що і внеможливлює їхню відповідність вимо­гам Суспільства знань"³. Майже всі найвидатніші мислителі, які з різних позицій та різних аспектів обґрунтовували своє бачення ідеї та місії Університету, наголошували на необхід­ності його втручання в життя суспільства, реаґування на ви­клики сучасности і пропонування свого академічного розв'я­зання найактуальніших проблем. Не викликає сумніву те, що на порозі третього тисячоліття Університет повинен не лише передавати вартості нашої тисячолітньої спадщини і допомагати у розв'язанні не тільки проблем науки та освіти, а й брати діяльну участь у вирішенні проблем демократії, економіки, культури і духовности. Тобто соціяльним завдан­ням Університету, як і раніше, є розвиток у студентів критич­но творчого мислення, особистої ініціятивности, здатности і стремління до самоосвіти, тобто таких навичків та вмінь, які допоможуть їм гідно виконувати свою соціяльну роль і знахо­дити способи реалізації в цьому мінливому світі. Правда, якщо раніше Університет приймав у свої стіни найдостойніших і

³Скотт Питер. "Реформи вьісшего образования в странах Центральной и Восточной Европьі: попьітка анализа"// Літа Mater. 2001. № 11. - С. 52.

Ідея Університету. Передмова

культивував атмосферу елітности, то зараз в контексті демок­ратичного розвитку дедалі більше наголошують на необхід­ності підготувати критичну масу молодих людей, які завтра стануть носіями не лише нових ідей, а й перспективних прак­тичних рішень на користь суспільства. Така полярність між політикою еґалітаризму та елітизму спонукає Університет при­стосовуватися до зовнішніх обставин і породжує суцільні су­перечності між його історично усталеною місією та виклика­ми сучасности. Ідея Університету як місця передання та по­ширення знань, пошуку істини та формування наукового пізнання зіткнулася з ідеєю Університету як простору для бізнесу та підприємництва. Сьогодні дедалі частіше говорять про корпораційні університети, businesslike University та enterprising University, що й засвідчує тенденцію перетворен­ня Університету в інституцію продукування прикладних знань. Тобто духовний вимір університетської культури опинився на одній арені із сухим прагматизмом калькуляційного мислен­ня та грошової культури.

Стає дедалі очевиднішим, що під тиском зовнішніх обста­вин підлягають змінам не лише завдання класичного Універ­ситету, а й фундаментальні академічні цінності. Не важко уявити, яким є сьогодні академічний ідеал, якщо він не гаран­тує особливих благ, не забезпечує високого статусу в суспільстві і до того ж є низькооплачуваним? Відсутність підтримки на­укової сфери з боку держави, нечіткі перспективи працевлаш­тування і низькі оклади академічних працівників суттєво впли­вають на якісний рівень підготовки сьогоднішніх студентів і майбутніх викладачів. Причина очевидна: всі прагнуть до­стойного життя, гідної заробітної плати, тому коли появ­ляються цікавіші та надійніші альтернативи, то молоді про­фесори, науковці та вчені, які мають ступінь summa cum laude, віддадуть перевагу не академічній кар'єрі, а саме їм. Ця проб­лема особливо драматична для країн Східної Европи, які досі не можуть ефективно впливати на процеси brain drain. Важ­ко реґулювати природне прагнення надійности та стабільности в умовах ринкової невизначености. Зважаючи на це, Уні­верситет повинен розв'язати важке і в сьогоднішніх реаліях справді непосильне завдання, — зуміти втримати крихкий баланс між тиском ззовні та дотримуванням валідности внут­рішніх академічних цінностей. Тим важче це завдання, якщо показником суспільного визнання вважати гроші. Мусимо без жодних ілюзій визнати, що сьогодні іншого значущішого по-

Марія ЗУБРИЦЬКА

казника, який би конкурував з грошима, немає. Звісно, що є різні пріоритети, однак сьогодні неможливо позбавити пред­ставників менш популярних спеціяльностей відчуття непотріб-ности суспільствові чи Університетові. Прагнення академіч­них навчальних закладів до створення комерційних філіялів чи приєднання до консорціюмів, які орієнтовані тільки на прибуток, посилена концентрація зусиль на прикладних до­слідженнях, які забезпечують передусім прибуток, а не наро­щення знань, — всі ці тенденції справді потребують виваже­них політичних рішень та невідкладних змін в університет­ському середовищі.

Девальвація академічних цінностей на тлі жорсткого праґ-матичного підходу до освіти та науки породжує іншу пробле­му, з якою раніше Університет не стикався через цілу низку причин. Це питання кадрової політики, якості навчання та викладання. Ці проблеми стали магістральними для всіх уні­верситетів світу, незалежно від їхнього статусу, географічного розташування, національно-культурної своєрідности та освітніх традицій. Усі міжнародні комісії з питань освіти визнали їх основними проблемами освіти XXI сторіччя. Це зрозуміло, оскільки якість викладацько-професорського складу визначає якість всіх інших ланок університетського життя: найкращі студенти прагнуть потрапити до найкращих викладачів, кращі викладачі залучають ґранти, забезпечують національне та між­народне визнання. Варто зауважити, що надмірне переванта­ження викладачів та студентів у пострадянських університе­тах призводить до надто сформалізованої культури комуні­кації "викладач-студент", яка кількісно вимірюється сотнями годин упродовж навчального року, але якісно аж ніяк не сприяє витворенню справжньої інтелектуальної атмосфери. Тут все ще актуальною залишається кантівська теза про те, що Уні­верситетом повинна керувати „ідея розсуд ливости", ідея всьо­го того, що нині можна навчити і що розширює світогляд молодої людини. Не завжди розширення світогляду пов'язане з кількістю лекційних та семінарських занять.

Теоретики ідеї Університету стверджували, що без магіст­ратури і докторантських студій Університет не був би Універ­ситетом, а коледжем чи школою бізнесу. Докторантські студії — це фундаментальна і необхідна умова, оскільки це єдиний вид діяльности, який служить власне виживанню і розвит­кові Університету, оскільки спрямований на виховання ново­го покоління вчених. Робота зі студентами як ніщо інше підтри-

Ідея Університету. Передмова

мує та розвиває професійні якості викладачів і професорів. У Німеччині професора — наукового керівника, майбутнього доктора наук, називають Doctorvater (батько доктора), і це найкраще ілюструє ідеал спадковости академічних традицій. Однак сьогодні класичний Університет зіткнувся ще з одним серйозним викликом — це концепція пожиттєвої освіти (life­long education). Відомий італійський учений-семіотик, пись­менник, професор Болонського університету Умберто Еко ка­тегорично заявив, що неперервна чи пожиттєва освіта супере­чать самій природі та сутності Університету. Він метафорично описує Університет як символ парадоксальної вічної юности, місце зустрічі зрілости та молодости духу. На думку Еко, Університет виживає саме завдяки тому, що в його стіни що­разу вривається дух весни, витає енерґетика молодости, які за своєю природою є носіями оновлення, свіжих ідей тощо. Здатність підтримувати процес злиття горизонту сподівань молодих людей та викладачів — це здатність Університету розвиватися. Пожиттєва освіта, за твердженням Еко, стала серйозним викликом такого розуміння Університету. Для ілю­страції своїх арґументів він вдало обігрує одне із визначень Університету як Alma Mater, поєднуючи його з терміном "нео­тенія", і висловлює побоювання, що концепція неперервної освіти загрожує перетворити Університет на сцену надто роз­ширеного періоду перебування дітей під батьківською опікою і їхньої нездатности йти назустріч "реальному світові".⁴ Од­нак спостереження Умберто Еко спровокували дискусію, в якій переважали голоси на захист концепції пожиттєвої осві­ти. На думку прихильників цього погляду, реалізуючи цю концепцію, Університет культивує ідеали демократичного су­спільства і тим самим робить значний вклад у суспільний розвиток. Тобто політика еґалітаризму остаточно запанувала в сучасному університетському дискурсі і стала вихідною точ­кою для розвитку Університету XXI сторіччя. її підґрунтям стало переконання, що квінтесенція університського життя — це можливість і потреба в неперервному саморозвиткові, мож­ливість задоволення інтелектуальної цікавости, радости та тріюмфу маленьких і великих відкриттів незалежно від віку.

У цій антології упорядники і видавці прагнули довести до українського читача саме артикуляцію Університету як ідеї, а не як інституції. Над ґрандіозним проектом Університету замислювалися найвидатніші європейські філософи та інте-

⁴ "Interview: Umberto Eco" // Diacritics. 1987. Vol. 17. № 1. - C. 46-51.

Марія ЗУБРИЦЬКА

лектуали. Тому, досліджуючи філософське підґрунтя ідеї Уні­верситету чи філософський дискурс Університету як ідеї, ми неминуче звернемося передусім до праць відомого британсько­го мислителя Джона Ньюмена та найяскравіших представ­ників німецької ідеалістичної філософії, які спробували відпо­вісти на запитання: "Що таке Університет і яким він повинен бути?"— і тим самим започаткували системне осмислення зав­дань та функцій Університету. Дискурс Університету пройшов різні стадії, які схематично можна було б окреслити як рух від романтизму до праґматизму. Блискуча плеяда німецьких філософів: Вільгельм фон Гумбольдт, засновник Берлінського університету, Йоган Ґотліб Фіхте, перший ректор цього уні­верситету, Фрідріх Шляєрмахер та Фрідріх-Вільгельм Шеллінґ — уперше спробувала всебічно осмислити місце та роль дослі­дження і навчання в Університеті. Вони обґрунтували засади новочасного німецького Університету, які розвинули пізніше Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Юрґен Габермас. Засновники філософського дискурсу ідеї Університету заклали такі визна-⁴ чальні принципи університетського життя: а) органічна єдність процесу викладання та дослідження — теза про поширення знання через навчання та його поглиблення через досліджен­ня; б) незалежність від різних форм зовнішнього тиску — теза про те, що Університет не визнає в своєму середовищі жодних авторитетів і поважає тільки істину в її безконечних формах, або, інакше кажучи, принцип автономности управлін­ня. Основні академічні цінності, на їхню думку, полягають у: творчій свободі викладання та дослідження, науковій етиці, багатій філософській культурі, проникливості та ясності дум­ки, громадянських чеснотах, толеруванні інакшоети мислен­ня, культурної відмінности та різних віросповідувань. Ідеї, які артикулювали зачинателі дискурсу Університету та роз­вивали їхні послідовники, сьогодні лягли в основу всіх стра­тегічно важливих міжнародних документів, які окреслюють ідеологію сучасного Університету. Це передусім Magna Charta Universitatum та Лімська декларація академічних свобод і уні­верситетської автономії.

Отже, Magna Charta Universitatum так визначає фунда­ментальні університетські принципи та цінності: "Свобода у дослідженні та викладанні — це фундаментальний принцип університетського життя. Уряди й університети, кожен у міру своїх можливостей, повинні забезпечити повагу до цієї фун­даментальної вимоги. Водночас Університет має залишатися