Тема 6: Новітні тенденції розвитку відносин власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набувають приватна і колективна форми власності.

Розглянемо їх особливості і переваги, які забезпечують їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Індивідуальна форма власності – заснована на власності однієї особи або сім’ї, котрі отримують весь дохід і несуть увесь ризик від бізнесу. Як правило власник одночасно є керівником підприємства. Це одна з найбільш поширених простих і динамічних форм бізнесу. Перевагами такої форми є:

- простота заснування підприємства, незначні витрати,

- повна самостійність, оперативність та свобода підприємницьких дій,

- власникові повністю належить весь прибуток,

- висока адаптованість до змін умов господарювання та вимог ринку,

- відсутність бюрократизму в управлінні,

- швидка ліквідність фірми,

- поєднання професій тощо.

Індивідуальні підприємства найбільш розповсюдженні в сфері малого бізнесу – торгівлі, харчуванні, сфері послуг. Вони дуже гнучкі, мобільні і дуже необхідні країні з ринковою економікою тому, що швидко заповнюють усі вільні місця на ринку. Таким чином споживач завжди знайде те, що йому потрібно.

Кооперативні підприємства - добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності. Слово „кооператив ” латинського походження, означає „співробітництво ”. Майно кооперативу може формуватись за рахунок:

- грошових або матеріальних внесків членів кооперативу,

- грошових доходів від виробничої діяльності,

- продажу майна,

- державного майна, переданого в безоплатне користування,

- орендних відносин.

За рахунок цих джерел створюється майновий фонд членів кооперативу, який охоплює вартість основних і оборотних фондів, цінні папери та інші матеріальні цінності. Членам кооперативу щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом кооперативу. Пай є власністю членів кооперативу, але право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд надається лише після припинення членства в кооперативі. Переваги:

– збільшення економічних можливостей підприємства щодо розширення бізнесу,

- диференціація виконуваних функцій окремими працівниками.

Для того, щоб організація могла називатись кооперативом, вона повинна мати певні організаційні принципи, тобто правила, якими керуються при створенні кооперативу:

- добровільність членства,

- необмежена кількість членів, - мирні цілі,

- матеріальна відповідальність, - самоврядування,

- відмінне від комерційних підприємств значення капіталу.

Акціонерна власність – власність підприємства розділена на частини і власниками вважаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал. Весь прибуток належить акціонерам і поділяється на 2 частини: одна розподіляється на дивіденди серед акціонерів, друга – це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності і контролю поділені між власниками і менеджерами. Така форма власності має переваги:

– широкі можливості для розширення виробництва,

- збільшення фінансової незалежності та дієздатності шляхом злиття капіталів партнерів,

- можливість залучення до управління професійних менеджерів,

- реальна можливість залучення необхідних інвестицій через ринок цінних паперів,

- акціонери не можуть зазнати більших втрат, ніж ними було вкладено в акції.

Особливість акціонерної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу), водночас долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до власності, робітник стає працюючим власником. Таким чином поліпшуються результати діяльності підприємства, зростає прибуток, як особистий, так і суспільний. У ринковій економіці така форма власності найбільшою мірою пристосована до великого виробництва.

 

 

ТЕМА 7: СУСПІЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ – ДЖЕРЕЛО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Суспільний поділ праці – це спеціалізація окремих об’єктів виробництва на виготовленні певного виду продукту. З розвитком виробництва відбувалось поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалось зростанням її продуктивності та появою додаткового продукту.

Перший великий поділ праці знаменував відокремлення скотарства від землеробства. Після цього надлишки худоби і продуктів тваринництва вже не випадково, а регулярно стали обмінюватись на надлишки продукції землеробства. Це зробило можливим обмін між общинами.

Суспільний поділ праці в натуральному виробництві був розвинутий мало. Проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми або їх групами.

Другий поділ праці - з появою ремесла, його відокремленням від землеробства. Це означало виникнення товарного виробництва. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгівельного капіталу.

Суспільний поділ праці відбувався внаслідок дії закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продукції. На його основі виникають виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну продуктами.

З третім поділом праці виникла третя форма вартості, загальна або грошова форма. Коли багато товарів знаходилось у відносній формі, а один товар знаходився в еквівалентній, роль еквіваленту виконували різні товари (худоба, риба, рис, хутро, зброя, раби, золото).

У ΧΧ ст. У розвинутих країнах відбувся четвертий поділ праці – відокремлення нематеріально виробництва від матеріально, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва.

. Індустріальна цивілізація зумовила на лише механізацію виробництва, а й якісно новий крок у розвитку суспільного поділу праці – перехід від натурального господарювання до товарної форми виробництва. Однак індустріальна цивілізація створила певні обмеження в розвитку людської особистості, тому що людина стає придатком до машини і обмежуються безпосередні вкладення капіталу в розвиток людини. Так формується суперечність між загальною логікою розвитку історичного прогресу та цілями індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало:

З середини ΧΧ ст. відбувається зародження і нагромадження. нових якісних елементів постіндустріального розвитку, заснованих на НТР. Відтоді в найрозвинутіших країнах все вагомішу роль відіграє інформація, що зумовлює появу інформаційного типу суспільства.

В інформаційній економіці наука та інформація стають об’єктами власності. Нова властивість цих об’єктів – вони не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Їх носіями певною мірою стають особи найманої праці. Робоча сила стає інтелектуально та інформаційно насиченою. Отже, суспільство вступає в нову постіндустріальну цивілізацію, за якої формується новий тип суб’єкта праці – інтелектуальна, творча праця. При цьому зростає кількість населення, що працює в сфері послуг (до 70 %). Постіндустріальна цивілізація ставить у центр суспільно – економічної системи людину, тому соціалізація розглядається як планетарний процес, що відбувається в різних формах.

 

 

ТЕМА 8: ТЕОРІЇ ВАРТОСТІ

Вартість – уречевлена в товарі суспільно необхідна праця. Вона виражає суспільні виробничі відносини між виробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг.

Існує кілька трактувань економічної природи вартості:

1. Теорія трудової вартості, яка була започаткована представниками класичної політекономії (У.Петті, А. Смітом, Д.Рікардо) Свій подальший розвиток отримала в працях К.Маркса. Згідно з цією теорією вартість створюється лише одним виробничим фактором – працею, тоді як споживча вартість – усіма 3 факторами.

2. Теорія витрат виробництва. Її прихильники – Мальтус, Маршалл, Кейнс. Ця теорія трактує вартість як суму витрат виробництва на створення товару.

3. Теорія трьох факторів. Її розробив французький економіст – Ж.Б.Сей. Стверджується, що у створені вартості беруть участь 3 фактори – земля, праця, капітал. Кожний з них створює частину вартості: праця – зарплату, капітал – відсотки, земля – ренту.

4. Теорія граничної корисності була започаткована представниками австрійської школи – Менгером, Візером в кінці 19 ст. Цінність продукту визначається мірою його корисності для споживача. Розрізняють сукупну корисність блага і граничну корисність, тобто корисність останньої одиниці цього запасу, що задовольняє найменш суттєву потребу в ньому. Вихідним пунктом при визначенні цінності беруть не середні витрати праці, а індивідуальні.

5. Теорія граничних витрат виробництва, яка визначає вартість продукту найбільшими витратами тих підприємств, що знаходяться на грані збитковості.

6. Теорія постіндустріального, інформаційного суспільства, набула поширення у 80 – х роках ΧΧ ст. З’являється нова концепція вартості – інформаційна, згідно з якою у структурі суспільної праці переважає інтелектуальна, наукова праця.

Закон вартості - це закон руху товарного виробництва, основа ринкового механізму вільної конкуренції, який діє через спiввiдношення ціни, попиту i пропозиції.

Суть закону вартості полягає в тому, що обмін товарами здійснюється на основі їх вартості, яка обов’язково проявляється через ціну. Це означає, що закон вартості є основою механізму ціноутворення, тобто ринкового механізму.