Тема 1: зародження та Розвиток політичної економії. Сучасна українська економічна думка. Економічні закони та категорії

ВСТУП

 

Самостійна робота є важливим елементом навчання студентів.

В сучасних умовах кінцевою метою функціонування і розвитку економічної системи є становлення ринкової економічної системи, яка є ефективнішою завдяки прогресивним формам і механізмам регульованого ринку, що уже склався і ефективно функціонує в західній економіці. Тому існує необхідність розвивати економічні дослідження, зростає потреба в спеціалістах з високим рівнем підготовки.

Завданням вивчення політичної економії є наукове обґрунтування загальних основ економічного життя суспільства, розкриття закономірностей розвитку суспільного виробництва, з’ясування механізму дії економічних законів і механізму їх використання людьми у процесі господарської діяльності тощо.

Вивчення «Політичної економії» сприяє вмінню аналізувати сучасну економічну політику держави і ефективність методів державного регулювання національної економіки, а також основні тенденції розвитку економічних систем сучасних західних економік та нинішньої економіки України.

Метою і завданням самостійної роботи є опанування студентами основних розділів теоретичної політичної економії, знайомство з методами організації ефективного господарювання.

Метою створення посібника є забезпечення умов для самостійної роботи студентів. Посібник містить: перелік тем для самостійного опрацювання, теоретичний матеріал самостійної роботи, рекомендовану літературу, питання та ситуації для самоконтролю. Запропонований посібник має за мету посприяти підвищенню якісного рівня засвоєння студентами багатьох політ економічних проблем, що дає можливість навчитись самостійно аналізувати і робити наукові узагальнення та висновки.

Самостійна робота студентів включає:

- знайомство з програмою самостійної роботи та літературою,

- роботою над питаннями та ситуаціями для самоконтролю,

- придбання навиків визначення економічних показників,

- засвоєння теоретичних понять.

Перевірка самостійної роботи відбувається як на аудиторних заняттях,так і на індивідуальних. Це є необхідною умовою підготовки майбутніх спеціалістів до контрольної роботи та екзамену.

Пропонуємо проводити самостійну роботу за наступними темами.

 

ТЕМИ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

· Зародження та розвиток політекономії. Сучасна українська економічна думка. Економічні закони та категорії.

· Сучасна НТР - вирішальний фактор розвитку продуктивних сил

· Економічні теорії походження і розвитку потреб.

· Економічні системи суспільства

· Становлення сучасної цивілізації і економічної єдності світу

· Новітні тенденції в розвито відносин власності

· Суспільний поділ праці – джерело соціально – економічного розвитку

· Теорії вартості

· Закон грошового обігу

· Теорії грошей

· Антиінфляційні заходи

· Ринок цінних паперів.

· Ринок капіталів.

· Капітал в сфері обігу.

· Необхідність та методи антимонопольного регулювання.

· Доходи домогосподарства та їх розподіл.

· Витрати та заощадження домашніх господарств.

· Підприємництво і бізнес.

· Життєвий цикл підприємства та його оптимальний розмір.

· Види капіталу в процесі обороту.

· Короткострокові і довгострокові витрати виробництва.

· Норма прибутку і рентабельність.

· Фактори і методи ринкового ціноутворення.

· Капітал як економічна категорія.

· Розвиток підприємництва в сільському господарстві.

· Державна підтримка аграрної сфери та аграрних перетворень.

· Ринок і кругообіг ВВП, ресурсів і доходів.

· Умови реалізації при простому і розширеному відтворенні.

· Пропорції суспільного виробництва в процесі відтворення.

· Особисті доходи.

· Теорії і моделі економічного зростання.

· Рівновага національної економіки.

· Теорії зайнятості і відтворення суб’єктивного фактора виробництва.

· Фактори та показники відтворення робочої сили.

· Господарський механізм, його сутність та елементи.

· Особливості функціонування фінансової системи.

· Фіскальна політика держави.

· Економічна система монополістичного капіталізму.

· Фінансово – монополістичний капіталізм.

· Соціально – економічні перетворення у країнах на шляху до соціально – орієнтованої змішаної економіки.

· Міжнародний поділ праці і спеціалізація.

· Міжнародна економічна інтеграція.

· Світовий ринок.

· Спільне підприємництво та форми науково – технічних зв’язків.

· Теорія міжнародної торгівлі і торгова політика.

· Міжнародні кредитні відносини.

· Основні форми конвертованості валют.

· Світо господарські зв’язки України.

· Проблеми економічного відставання країн, що розвиваються.

 

ТЕМА 1: ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА. ЕКОНОМІЧНІ ЗАКОНИ ТА КАТЕГОРІЇ

ПЛАН

1.Становлення і етапи розвитку політичної економії

2. Поілична економія та сучасність.

3. Сутність економічних законів і категорії

 

1. Економічне буття, економічні явища та процеси завжди привертали до себе увагу людей. Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють матеріальні можливості життєдіяльності сім’ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті кожен з нас виступає учасником економічних відносин і,вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, а також інтереси суспільства.

Отже, перша проблема, яка постає перед людьми –це проблема оптимальності тих рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської діяльності, які залежать від знання законів розвитку економіки. Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цього було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з’явилася й назва цієї науки-політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів “політейя” – суспільний, державний устрій і вже знайомих нам “ойкос”, “номос”, що в сукупності означає наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва “політекономія” була вжита французом Антуаном Монкретьєном у “Трактаті політичної економії”, який побачив світ у 1615р. У цьому трактаті думки Монкретьєна були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Однак головна заслуга Монкретьєна в тому, що в своєму “Трактаті”. Він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в загальному понятті “економіка” починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність.

Політична економія як наука бере свій початок із першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. теrсапtіlsт — торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

Виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Його представники вперше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва. Проте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Тому уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. ідеї цієї школи почали суперечити інтересам промислової буржуазії.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Найвище її досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723—1790) та Д. Рікардо (1772—1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, капіталу та процесу відтворення. Вона досліджувала доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу, вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їхній об'єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці та політиці, джерело вартості класики вбачали у різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний дохід, основний і оборотний капітал.

Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з'ясовано механізм диференційної ренти.

Представники післякласичної політичної економії Дж. Мілль, Дж. Мак-Кулох та інші відійшли від наукових елементів вчення А. Сміта та Д. Рікардо, зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже — зовнішніх, поверхневих зв'язках, що відповідало вимогам вульгарної політичної економії (від лат. vulgar — поверхневий), почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.

Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта "випав" постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття "капітал" А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; 6) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.

У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (гр. рhysis — природа і кratos — влада). Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу "витрати-випуск", що використовуються у XX — на початку XXI ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Марксистська політична економія. К. Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці. По-друге, він виділив поняття середньої вартості товару, що визначається суспільно необхідним робочим часом, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції. По-третє, він обґрунтував антагонізм капіталістичного виробництва між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. По-четверте, він по-новому розкрив предмет політичної економії. По-п'яте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як за умов еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу. По-шосте, економічно довів об'єктивну неминучість соціалізму, що зумовлене, насамперед, прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. По-сьоме, обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму. По-восьме, разом із Ф. Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому і широкому його значенні. По-дев'яте, К. Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після Маркса дуже незначний. По-десяте, створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні закони. По-одинадцяте, розкрив сутність абсолютної ренти, сформулював теорію ціни виробництва та ін.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків і Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові комунізму. Марксистська теорія гіпертрофовано розглядає роль державної власності в побудові нового ладу? Найповніше це виявилось в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику. Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний із товарно-грошовими відносинами. |Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя.[Маркс і Енгельс недостатньо уваги приділяли закону попиту і пропозиції, впливу суб'єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Тому саму назву "політична економія" представники цієї школи, передусім Ф. Ліст, ототожнювали з поняттям "національна економіка".

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні чинники не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного та соціального життя.

Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Переоцінювали національні особливості розвитку економіки, капіталістичний спосіб виробництва вважали вічним ладом тощо.

У середині XIX ст. виникає і в 70-ті роки набуває поширення маржиналізм (від фр. тarginal — граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський економіст У. Джевонс, швейцарський науковець Л. Вальрас. Він та його послідовники! стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції. Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів.

Позитивні сторони маржиналізму — докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто відносин власності, виробничих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми у різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту та пропозиції без участі держави.

Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська політична економія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Ноmо есоnоmісus — "людини економічної", котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечує "справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів". Це теорія А. Маршалла і А. Пігу.

Неокласичний напрям представлений трьома основними течіями, це монетаризм, неолібералізм і неоконсерватизм.

Монетаризм (англ. топеу — гроші) стверджує, що грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років XX ст. у США. її засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло "назад до Сміта". Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Водночас монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.

Неолібералізм. Погляди неокласичної інколи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. Liberalis — вільний). Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 рр.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард.

Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова іпstitutum — установа. Інституціоналізм — це один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб'єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці).

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген та інші основою економічного розвитку називають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого — Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Кейнсіанство та його еволюція. Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе "уникнути повного руйнування існуючих економічних форм". Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. ІЦоб наблизитися до рівноваги за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою пост-кейнсіанці розробили теорію акселератора (від лат. ассеlеrаrе — прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво)., за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучасної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії. Про основні переваги економічного вчення К. Маркса в контексті сучасності йшлося вище.

До сказаного можна додати таке. Неперехідною цінністю марксистської політичної економії є трудова теорія вартості. Важливо у зв'язку із цим відзначити, що усі три найвидатніші представники світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс), дотримувались цієї теорії. Враховуючи, що погляди перших двох мислителів розглядалися вище, процитуємо вислів Дж. Кейнса із цієї проблеми: "мені... близька... доктрина, згідно з якою все виробляється працею". Крім того, двома основними одиницями виміру, придатними для пізнання економічної системи в цілому, він називав "одиницю праці" та "одиницю заробітної плати".

Другою такою неперехідною цінністю є діалектичний метод дослідження, втілений у "Капіталі". Заслугою К. Маркса у цьому випадку є не обґрунтування самого методу (перш за все, основних законів і категорій діалектики), оскільки він був розроблений найвидатнішим філософом світу Гегелем, а його прикладення і творче використання у економічній системі капіталізму, органічне сплетіння основних елементів цього методу в тканину економічного дослідження. Результатом такого використання стало як збагачення категоріального апарату діалектики, так і глибоке обґрунтування цілого ряду нових економічних законів і категорій.

У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об'єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії і методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним із важливих напрямів економічної теорії.

 

2. Розвиток економічної думки в Україні. Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у XIX — на початку XX ст. Були Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Туган-Барановський та ін.И

С. Подолинський (1850—1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму — привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ним природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Такими, на його думку, була енергія всесвіту, яка нерівномірно розподіляється по різних його частинах і під впливом людської праці зазнає позитивних змін щодо її найефективнішого використання для задоволення людських потреб, але найкраще може бути застосована при соціалізмі. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подолинського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці XX ст. була названа західними ученими видатним науковим відкриттям людства.

І. Франко (1856—1916) найважливішою умовою знищення експлуатації і подолання соціальної нерівності називав приватну власність і відстоював ідею встановлення суспільної власності на засоби виробництва нереволюційним шляхом. Предмет політичної економії спочатку визначає як "суспільні зв'язки між людьми", а відтак як науку про економічні закони розвитку суспільства, відстоював теорію трудової вартості, ідею про неминучість руху суспільства від капіталізму до соціалізму.

М. Туган-Барановський (1865—1919) уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового циклу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу теорії трудової вартості(цінності) та граничної корисності (Як це на заході, але з урахуванням витрат виробництва здійснював А.Маршалл), запровадив у науковий обіг поняття „вартість”(як витрати живої та уречевленої праці) та „трудова вартість” (як витрати живої праці), поглибив теорію кооперації та соціалізму.

Є. Слуцький (1880—1948) розкрив зв'язок між функцією корисності та рухом цін і грошових доходів населення, внаслідок чого розвинув неокласичну теорію.

 

3. Кожна наука у процесі пізнання об'єктивної реальності займається систематизацією фактів, подій, процесів, щоб виявити певні причини і наслідкові зв'язки між ними та відкрити і сформулювати економічні категорії, закони і принципи.

Економічні категорії — це теоретичні, абстрактні, логічні поняття, котрі в узагальненому вигляді відображають основні, суттєві властивості економічних процесів та явищ і визначають характер науково-теоретичного мислення епохи (потреби, ціни, прибуток, власність і т. д.). Економічні категорії нерозривно пов'язані і законами, кожний з яких зосереджує навколо себе їх певну кількість.

Економічні закони відображають внутрішні, найсуттєвіші, стабільні, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності між економічними процесами і явищами. Вони як і закони природи мають об'єктивний характер і виражають причинно-послідовний зв'язок між компонентами явища, що вивчається. Економічні закони є такими не тому, що комусь так захотілося, а тому, що людина, виробляючи продукти та надаючи послуги, використовує закони природи, причому засоби виробництва - це створені нею (людиною) механізми їх застосування. На це значно звертали увагу фізіократи, котрі розглядали суспільство як частину природи. Одночасно економічні закони значно відрізняються від законів природи в тому плані, що виникають, розвиваються і функціонують у процесі економічної діяльності людей. Економічні закони не с абсолютними, їхня дія не вічна. Окремі групи людей і окремі особи можуть у своїй економічній поведінці відхилятися від вимог, які вони диктують. Закони відображають сукупність економічних відносин.

Сукупність економічних законів утворює систему економічних законів, яка охоплює їх різні групи і типи. Виділяються такі основні групи законів:

1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:

– всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

– загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);

– специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);

– стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну, споживання (закон розподілу праці, закон споживання тощо).

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем. Економічною наукою вже відкрита і пізнана значна кількість законів економічної діяльності людей. Певна їх частина виникне та буде діяти на вищих етапах розвитку економічної системи й буде об'єктом дослідження наступних поколінь вчених економістів.

Економічні принципи - це теоретичні узагальнення, зміст яких складають певні допущення, усереднення, котрі відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. їх функція, як і економічних законів, полягає у відображенні взаємозвязків між економічними явищами та процесами, але менш стійкими і такими, що мають менш обов'язковий характер.

Пізнання економічних законів має на меті відобразити у свідомості людей об'єктивну економічну реальність, щоб використати ці знання у своїй практичній господарській діяльності. У зв'язку з цим існує декілька форм їх пізнання та використання.

Емпірична форма пізнання та використання економічних законів наявна тоді, коли люди, не усвідомлюючи суті цих законів, використовують їх у своїй господарській діяльності інтуїтивно, несвідомо.

Наукова форма пізнання та використання економічних законів базується на свідомому використанні відкритих і пізнаних законів розвитку та функціонування економічної системи, що забезпечує більшу ефективність господарської діяльності людей.

Використання економічних законів охоплює також певні рівні:

1. Науково-теоретичний рівень передбачає науковий аналіз економічних процесів і явищ, відкриття й формулювання економічних законів, їх тлумачення та формування концепції розвитку економічної системи країни.

2. На державно-управлінському рівні інститути державної влади, опираючись на провідні концепції, розробляють відповідні правові акти та положення, визнача<