Три етапи класичної дипломатії

Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного цере­моніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів правило зовнішньої політики держави, в якому стверджува­лося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії'. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р. Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 рр. та облаш­туванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм. Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «ко­декс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим ко­лективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інфор­маційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

12. З утворенням Організації Об'єднаних Націй, і особливо, із створенням Комісії міжнародного права ООН, враховуючи, що діяльність дипломатичних представництв визначається, в основному, нормами звичаєвого права, була організована робота над кодификацією та подальшим розвитком дипломатичного права. Як результат - у 1961 р. у Відні була ухвалена Конвенція про дипломатичні зносини. В ній сформульовані функції дипломатичного представництва, порядок призначення глави дипломатичного представництва, його відкликання. Конвенція впровадила ранги (класи) глав дипломатичних представництв, їхнє старшинство, а також визначила обсяг імунітету дипломатів та їхні привілеї.
В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у вигляді звичаїв.
13. Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави — одноосібний або колегіальний. Главою дер­жави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, по­всякденного представництва держави в міжнародних відно­синах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зно­синами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави при­значає і звільняє з посади послів та посланників даної дер­жави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при цьому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосе­редньо зустрічатися, вести листування та переговори з гла­вами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипло­матичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загаль­новизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою). Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обґрунтування їх здійснення ще на дві групи: 1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони по­кликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції; 2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це — так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час пере­говорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здій­снюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління (від­діли) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним спо­собом не регламентується нормами міжнародного права. Дер­жава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання.

14. Провідною установою зовнішньополітичної діяльності України є Міністерство закордонних справ України, діяльність якого регулюється "Положенням про МЗС України" (Указ Президента України від 3 квітня 1999 p.). Серед основних завдань зовнішньополітичного відомства:

· участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з учасниками міжнародного товариства;

· сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України;

· створення сприятливих умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

· захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

· сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадянами та надання цим громадянам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

У 1996 р. засновано Дипломатичну академію при МЗС України. Реалізацію зовнішньополітичної концепції здійснює дипломатична служба через центральні структури зовнішніх зносин держави і закордонні дипломатичні представництва та консульські установи. В цілому дипломатична служба призначена забезпечувати практику реалізації зовнішньої політики держави, її інтереси у сфері міжнародних відносин, а також її юридичних осіб та громадян за межами країни.

15. Дипломатичні ранги не обов'язково збігаються з посадою, яку займає особа.

Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу.

Дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України. Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Присвоєння дипломатичного рангу здійснюється згідно з посадою, яку займає державний службовець. Якщо дипломатичний працівник перейшов на нижчу посаду або залишив дипломатичну службу, на яку потім повернувся, за ним зберігається присвоєний дипломатичний ранг.

Позбавлення дипломатичного працівника дипломатичного рангу означає позбавлення його всіх попередніх рангів.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичнй ранг перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений рангу лише за вироком суду. Після присвоєння чергового дипломатичного рангу працівникові видається спеціальна грамота, яка засвідчує його статус, за підписом президента. За цією категорією залишається право на користування дипломатичним паспортом довічно.

16. Державні органи, які покликані займатися проблемами зовнішніх зносин, можна умовно поділити на дві групи: на центральні органи зовнішніх зносин держави і закор­донні дипломатичні представницт­ва та консульські установи.

В свою чергу центральні орга­ни зовнішніх зносин держави за ха­рактером своїх функцій та право­вого обґрунтування поділяються ще на дві групи, а саме:

- органи зовнішньополітичного керівництва, статус яких визначається конституцією держави і які, як правило, виконують загальні зовнішньополітичні функції;

- органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави.

17. Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.
Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, що визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, які здійснюють дипломатичну діяльність.
Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.
Вже відзначалося, що дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.
Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.
5. Функції дипломатичного представництва
Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:
— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;
— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;
— ведення*переговорів з урядом держави перебування;
— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;
— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.
Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).
Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

18. Дотримання визначеного протокольного старшинства під час різних державних церемоній, офіційних заходів, дипломатичних раутів - одне з найважливіших правил протоколу. З поняттям протокольного старшинства тісно пов'язане правило почесного місця: особи з вищим старшинством під час різних заходів, церемоній мають право на більш почесне місце. У дипломатичному середовищі питання дипломатичного старшинства набу­ває спеціального значення. У даному випадку питання особистого прести­жу співвідносяться із престижем держави. Саме питання старшинства, на думку науковців, були головними джерелами посольського права.

 

Старшинство між главами дипломатичних представництв. Згідно із Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (ст. 14) глави пред­ставництв розділяються на три класи:

• клас послів і нунціїв, акредитованих при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;

• клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при главах держав;

• клас повірених у справах, акредитованих при міністерствах закор­донних справ.

 

Приналежність глав дипломатичних представництв до того чи іншого класу визначає відмінності лише в питаннях протокольного старшинства й етикету. Це положення відповідає принципу рівності держав, і той або інший клас дипломатичного представника може служити лише показни­ком ступеню розвитку відносин між державами.

На кінець XX ст. класи посланників і повірених у справах поступово майже вийшли із застосування, і держави стали обмінюватися диплома­тичними представництвами, які очолюють посли або глави представ­ництв еквівалентного класу.

19. Агрема́н (від фр. agrement «згода») — попередня згода держави на прийняття певної особи як глави дипломатичного представництва іншої держави.

Агреман визначений міжнародним правом і закріплений Віденською конвенцією про Міжнародні дипломатичні відносини (1961 рік).

Запит на агреман — це одна з стадій процесу призначення глави дипломатичного пред­ставництва, який називається акредитацією. Повна структура процедури:

підбір кандидатури посла або посланника

запит на агреман

видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформ­ляє призначення

одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІ про призначення

видача вірчих грамот

попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебування після прибуття посла чи посланника та передання міністру копії вірчих грамот

вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної церемонії і відтак початок дипломатичної місії даного пред­ставника

Консульський округ — це територія, яка визначена консульській установі для виконання консульських функцій; а також територія, на яку поширюється компетенція глави консульської установи. Консульським округом може бути як частина, так і вся територія держави знаходження консульської установи. Територія консульського округу визначається шляхом переговорів між акредитуючою та приймаючою державами. Міністерство закордонних справ акредитуючої держави надсилає Міністерству закордонних справ приймаючої країни консульський патент, у якому зазначається територія консульського округу. Міністерство закордонних справ держави перебування на підставі отриманого патенту вручає консулу консульську екзекватуру, у якій визначається територія консульського округу. Це є своєрідною формою затвердження пропозиції акредитуючої країни про визначення території консульського округу, яка містилась у консульському патенті.

Дипломатичні ранги — це спеціальне звання, яке присвоюється державним службовцям відповідно до закону. Їх присвоюють дипломатичним представникам за кордоном, співробітникам посольств і дипломатичних місій, працівникам відомств закордонних справ. Уперше ранги дипломатичних представників визначено Віденським регламентом 1815. Система й порядок присвоєння рангів у сучасному міжнародному праві регулюються урядом окремої держави.

Дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитова­них у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.

20. Схематично структура посольства має такий вигляд: група з питань зовнішньої політики; група з питань внутрішньої політики; група з питань економіки; відділ преси; консульський відділ; адміністративно-господарча група; секретаріат посла.

Групами з питань зовнішньої політики, внутрішньої полі­тики й економіки керує радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного пред­ставництва — члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «чле­нами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва» (ст. І, п. «f»). До категорії адміністративно-технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографіс­тів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого пер­соналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персо­налу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці, догля­дальниці тощо). У Віденській конвенції про них сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу пред­ставництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню представництва (ст. І, п. «g»). «Приватний домашній робітник» — особа, яка виконує обов'язки домашнього робітника у спів­робітника представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. І, п. «h»). Обидві ці групи осіб комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві категорії — це, як правило, громадяни акре­дитуючої держави.

21. Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним пред­ставництва спирається перш за все на своїх найближчих спів­робітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.:

Крім цієї головної риси — представницького характеру — дипломатичний персонал посольств та місій має ще цілий ряд відмінних ознак. Так, його членами завжди є особи, що перебувають на дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипломати (у класичній термінології «кар'єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипло­матичну службу в порядку нового призначення або попов­нення.

22. Диплома́т (от др.-греч. δίπλωμα «сложенный вдвое (письменный документ)») — в международном праве официальное лицо государственного органа внешних отношений, уполномоченное правительством осуществлять официальные дипломатические отношения с иностранными государствами, международными организациями и их представителями. Дипломатами могут быть как работники дипломатического представительства государства за границей, так и некоторые работники центрального аппарата внешнеполитического ведомства.

Основными функциями дипломата являются представление и защита интересов его страны и её граждан, сбор информации о стране пребывания, а также содействие установлению дружеских, культурных, торговых и прочих связей между странами.

Формула ввычливосты XXI століття повинно стати століттям гуманітарної культури або ж його не буде взагалі. Ці слова, сказані відомим академіком-гуманістом Д. С. Лихачовим, спонукають до всебічного піднесення людської культури, до гуманітаризації всіх сторін життя нашого суспільства.

Поняття гуманітарної культури досить об'ємне. Воно об'єднує в собі й такі регулятивні елементи, як ідеали, норми моралі, традиції, звичаї, що у своїй сукупності є соціальними нормами поведінки, дотримання яких є обов'язковою умовою збереження суспільства як єдиного цілого.

Вироблені суспільством норми поведінки і форми поводження об'єднується в цілій системі, яку прийнято називати етикетом (з фр. etiguette — ярлик, етикетка). Ці норми становлять собою категорію історічну, отже змінну. Крім того, в кожному суспільстві вони чітко детерміновані характером суспільних відносин.

Справді гуманні стосунки між людьми в суспільстві знаходять безпосереднє відображення в системі етикету.

23.Персо́на нон ґра́та (лат. Persona non grata — «небажана персона») — дипломатичний термінЗгідно зі статтею 9 Віденської конвенції про дипломатичні відносини (1961), держава, що приймає, може «у будь-який час і без пояснення причини» оголосити будь-якого члена дипломатичного корпусу «персоною нон ґрата», навіть до того, як ця людина прибула в країну.Зазвичай особа, оголошена «персоною нон ґрата», має покинути країну, в іншому випадку держава «може відмовитися визнавати цю особу членом дипломатичної місії».Хоча дипломатичний імунітет захищає персонал дипломатичних місій від цивільного або кримінального переслідування в залежності від рангу, вони зобов'язані поважати закони держави, що приймає, за статтями 41 і 42 Віденської конвенції.Оголошення особи «персоною нон ґрата» може використовуватися за наявності підозри її у шпигунстві («діяльності, несумісною зі статусом») або як символ висловлювання невдоволення.Персо́на ґра́та (лат. persona grata — «бажана персона») — дипломатичний термін. Належить до призначеного представника держави в ранзі посла, вісника або постійного повіреного у справах, підтвердженого агреманом, відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні відносини. При наданні в'їзних віз для дипломатів, які призначені членами дипломатичного персоналу представництва, вони вважаються персоною ґрата в заяві.Почесний консулЗгідно з Положенням про нештатних (почесних) консулів України виконання окремих консульських функцій може бути доручено Міністерством закордонних справ України за погодженням з державою перебування нештатним (почесним) консулам України. Почесними консулами можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни, що займають помітне становище в суспільстві держави перебування і мають необхідні особисті якості. Переваги, привілеї та імунітети почесних консулів визначаються відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини.

24. Недоторканність дипломатичного представництва Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно, 'імунітет, який забезпечує недоторканність дипломатичного представництва. Відповідно до Віденської конвенції' 1961 р. «приміщення представництва» — це будинок (або ж його частина), в якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно від того, хто володіє правом власності на неї, а також земельної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. В поняття «земельна ділянка», згідно з Коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний Імунітет регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. В ній роз'яснюється, що приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків, і його потрібно дотримуватись навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або захоплення останнього терористами.Неприпустимість доступу місцевих властей в приміщення дипломатичного представництва без згоди його глави виключає тим самим можливість здійснення таких примусових заходів, як обшук, арешт, реквізиція, та виконавчих дій.Забезпечуючи недоторканність приміщень дипломатичного представництва, держава перебування зобов'язана попереджувати дії місцевих властей, які можуть завдати шкоди, порушити спокій^ або принизити гідність дипломатичного представництва. Йдеться про попередження свідомих ворожих акцій з боку місцевих властей, їхні дії', які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси дипломатичного представництва, проте не направлені спеціально проти нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські роботи в безпосередній близькості від приміїцень представництва, тимчасове відключення з технічних причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо), не можуть розцінюватися як порушення недоторканності приміщень.Ще одним аспектом поняття «недоторканність приміщень» є спеціальне зобов'язання держави перебування забезпечити захист дипломатичних представництв від посягань приватних осіб. Це зобов'язання включає в себе лва компоненти: по-перше, організацію місцевими органами влади в разі необхідності фізичної охорони дипломатичного представництва та убезпечення їх від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, в разі здійснення посягань,— проведення розслідування та покарання винних, а також забезпечення компенсації заподіяної шкоди. Охорона приміщень дипломатичних представництв здійснюється державами перебування, як правило, завдяки використанню спеціальних поліцейських або військових підрозді Недоторканність приватної резиденції дипломатичного агентаОсоби, що користуються особистими дипломатичними привілеями й імунітетами, зазначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини. До них відносяться дипломатичні агенти та члени родини дипломатичного агента, якщо вони проживають разом із ним і не є громадянами держави перебування (с. 31, ч. 1 ст. 37). “Приватна резиденція дипломатичного агента користується тією самою недоторканністю чи захистом, що і приміщення представництва”. Термін “приватна резиденція” означає як місце постійного проживання дипломатичного агента, так і його тимчасову резиденцію (готельний номер, туристичний намет, трейлер і ін.) Недоторканністю користуються і засоби пересування (автомобіль, яхта й ін.). Особисті фіскальні привілеї й імунітети дещо відрізняються від аналогічних імунітетів дипломатичного представництва, їх обсяг не обговорений положеннями національного законодавства: “Дипломатичний агент звільняється від усіх податків, зборів і мит, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком: a) непрямих податків, які зазвичай включаються в ціну товарів чи послуг; б) зборів і податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території країни перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для цілей представництва; в) податків на спадщину та мит на спадкоємство, що стягуються державою перебування і т. д.”Дипломатичний притулок надання конкретною державою якій-небудь особі можливості вкритися від переслідувань, яким він піддається в країні свого громадянства або постійного місця проживання по політичних, релігійних і інших мотивах. Право притулку не поширюється на військових злочинців і осіб, винних у здійсненні злочинів проти людства. Розрізняють притулок територіальне й притулок дипломатичне.Надання політичного притулку не тягне автоматичного надання громадянства. Актом надання притулку держава приймає на себе зобов'язання не видавати дана особа державі, у якому воно піддалося переслідуванням.

25.Дипломатичний імунітет Імунітет (від латинського "immunitus" — звільнення від чогось) — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність. Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права. Дипломатичний імунітет і привілеї надаються дипломатичному персоналу, торговельним представникам (радникам, аташе), їхнім заступникам, аташе з питань оборони та їхнім помічникам, спеціальним аташе, а також розповсюджуються на членів їхніх родин.

 

25. Дипломатичний імунітет — сукупність прав та привілеїв, наданих дипломатичним представництвам іноземних держав та їх співробітникам, що включають в себе: недоторканність особи, службових приміщень, житла і власності, звільнення від податків, митного огляду, гарантує дипломатам право безпечого проїзду та захисту від цивільного позову або кримінального переслідування відповідно до законодавства приймаючої країни). Обсяг дипломатичного імунітету встановлюється внутрішнім законодавством приймаючих держав, а також міжнародними договорами, напр. Віденською конвенцією 1961 та 1963 рр., а також міжнародним звичаєвим правом. Дипломатичний імунітет може мати обмеження в зв'язку з внутрішнім законодавством країни перебування.

Норми міжнародного права, що регулюють питання дипломатичного імунітету, прописані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, учасницею якої є і Україна. В Україні дипломатичний імунітет регулюється Указом Президента України «Про затвердження Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні» № 198/93 від 10 червня 1993 року.

26. Я КОНКРЕТНО НЕ НАЙШЛА, АЛЕ МОЖНА ЗЇХАТИ ДОСТА ДИПЛОМАТИЧНО І СКАЗАТИ, ЩО СПОВІЩАЄ УПОВНОВАЖЕНА НА ТЕ ОСОБА ІЗ КРАЇНИ КОТРА ПРИЙМАЄ МІСІЮ.

27. Ad hoc дипломатія — тимчасове представництво держави, яке направляється однією державою до іншої за узгодженням з останньою для вирішення особливо важливих питань або для виконання спеціального завдання. Діяльність таких місій називають дипломатією ad hoc. За постійними посольствами зберігається повсякденне обслуго­вування офіційних зносин. У вирішенні інших питань клю­чова роль відводиться спеціальним місіям.

28. Організа́ціяОб'є́днанихНа́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 наконференціїу Сан-Франциско напідставіХартіїОб'єднанихНацій.193 держави-члени, 2 спостерігачів.ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРЬ – ПАН ГІ МУН Ліга арабських держав одна з регіональних організацій арабських держав Південно-Західної Азії, Північної і Північно-Східної Африки. Створена вКаїрі 22 березня 1945 Єгипетом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансіорданією, Саудівською Аравією. Ємен приєднався 5 травня 1945. Наразі нараховує 22 члени. ГОЛОВА – АМУР МУСА, СПІКЕР – НАБІН БЕРРІ. Організа́ція Північноатланти́чного до́говору — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. Сьогодні 28 держав є членами НАТО. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони. Генерального секретаря НАТО - Йенс Столтенберг

Співдружність Незалежних Держав, СНД — регіональна міжнародна організація, до якої входять деякі пострадянські країни. Голова Ради Глав урядів СНД – Сергій Сікорський «Вели́ка Ві́сімка» або G8 — міжнародний клуб урядів восьми країн світу; сім з них економічно високорозвинені (США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада), а економіку РосіїМіжнародний валютний фонд станом на квітень 2012 року зараховував до тих, «що розвиваються». Канада Прем'єр-міністр Стівен Гарпер Франція Президент Франсуа Олланд Німеччина Канцлер Ангела Меркель Італія Прем'єр-міністр Маттео Ренці Японія Прем'єр-міністр Абе Сіндзо Великобританія Прем'єр-міністр Девід Камерон США Президент Барак Обама

Світова організація торгівлі (СОТ) (англ. WorldTradeOrganization, WTO) — це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 159 країн, на долю яких припадає більше 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації.

Європе́йський Сою́з (ЄС, інколи Європе́йська У́нія, англ. EuropeanUnion) — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС,ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в об'єднання входять 28 європейських держав з населенням понад 507 млн людей. ЗагальнийВаловий внутрішній продукт Європейського Союзу становить понад 17,5 трлн. $. (1-ше місце в світі). В ЄС запроваджується єдина валюта — євро. Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель.Європейський Союз є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі та має представництва у«Великій Вісімці» та «Великій двадцятці».Європейський Союз розглядають в майбутньому потенційною наддержавою.