Перші вияви дипломатичної діяльності в історії

Перші вияви дипломатичної діяльності в історії

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потреба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

Джерелом історії дипломатії цього періоду є також закони Ману. Попри те, що закони Ману є збірником законів стародавньої Індії, вони приділяють багато уваги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за законами Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир та його протилежність (війна) залежать від послів, оскільки лише вони створюють та сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна міжцарями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою та здатною приваблювати до себе людей. Він мусить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом обличчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого віку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найскладніші питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата та дипломатії.

Історія започаткування практики призначення постійних представників

Що стосується історії започаткування спеціальних місій як форми дипломатії, то неспростовні факти підтверджують, що саме вони — спеціальні місії були першоосновою сучасної дипломатичної структури. На початку зародження циві­лізації в контексті розвитку перших міждержавних та міжна­родних відносин взагалі не існувало ніяких інших форм дипломатичної діяльності, крім спеціальних місій. Адже не­достатній розвиток засобів зв'язку та сполучень, крайня відособленість держав, а головне — відсутність більш-менш регулярних економічних,торговельних, культурних та інших контактів призводили до того, що усталеної системи дипло­матичних зносин із характерною для неї практикою засну­вання постійних дипломатичних представництв за кордоном не існувало й узагалі не могло ще тоді бути.

Спеціальні місії за тих часів, так само як сьогодні це роблять постійні дипломатичні представництва, вели перего­вори з найрізноманітніших питань, що викликали взаємний міждержавний інтерес. Були серед цих питань і такі, що мали церемоніальний характер (наприклад, участь послів інших держав в урочистостях з нагоди монархічних шлюбів, сходження на престол тощо).

Головною відмінністю стародавніх спеціальних дипло­матичних місій від сучасних було те, що в ті часи акредитуюча держава не була зобов'язаною отримувати згоду від країни перебування на прийом спеціальної місії. Це пояснювалось причинами об'єктивного характеру, насамперед, відсутністю регулярних, надійних систем зв'язку. Звичайно, здебільшого такі місії відправлялися за кордон на свій страх і ризик, а поняття дипломатичних імунітетів і привілеїв мали досить умовний характер.

«На початку січня 1652 року козацькі посли до польського короля — Герасим Лукевич, Семен Звягли, Михайло Табуренко — під час перебування у Луцьку зазнали нападу з боку слуг володимирського підкоморія Пузини. Був навесні 1654 року побитий кримським ханом полковник Семен Савич. Наприкінці червня 1653 року затримала польська шляхта посла до короля — київського полковника Ждановича — і посадила під варту. Більш як півроку затримувався угорським князем козацький полковник Михайло Суличич» — В. Сергійчук, «Армія Богдана Хмельницького» (Київ, 1996) (с. 109–110).

Ще однією важливою особливістю спеціальних дипло­матичних місій вказаного періоду була, в силу відомих при­чин, обмежена кількість їхніх учасників. Знову цитуємо В. Сергійчука: «Хотілося б зазначити й те, що козацькі по­сольства, як правило, були нечисленними. До їх складу входили посол (один або кілька), прислуга (кухар, скажімо), а також перекладачі» (с. 109).

Відмінності дипломатії середньовіччя і буржуазної

Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської спра­ви, які запозичували всі держави, що мали відносини з Ві­зантією. Посол був представником володаря і міг вести пе­реговори лише в межах наданих йому повноважень. Переломним моментом в історії дипломатії і диплома­тичного права стала поява постійних дипломатичних пред­ставників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дип­ломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів.

Особливості дипломатії буржуазних держав нової і новітньої історії визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики — боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за поділ, а потім і за переділ світу, за світове економічне і політичне панування. У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, що стає більш динамічною і використовується державою для створення ширшої опори серед керівництва і правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з визначеними політичними партіями, ЗМІ. Дипломатія, поряд з воєнними засобами, зіграла важливу роль у боротьбі за здійснення цілей антифеодальних, демократичних і національно-визвольних рухів, в утворенні національних держав у Латинській Америці і на Балканах, в об'єднанні Німеччини, Італії.

30.

· За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.

· За колом учасників — універсальні, регіональні.

· За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.

· За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.

· За кількістю членів — всесвітні, групові.

31. Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору". Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.

Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:

· складання і ухвалення тексту договору;

· встановлення аутентичності текстів договорів;

· вираження згоди на обов'язковість договору.

32. Основним принципом права міжнародних договорів є принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що витікають з договорів ("договори повинні виконуватися"). Цей принцип зумовлює дію і застосування міжнародних договорів, тобто є підставою виникнення тих юридичних наслідків, з якими пов'язано укладення договору.Кожний договір, що правомірно набув чинності, юридично зобов'язує всіх учасників. Держава зобов'язана вчиняти все від неї залежне для реалізації договору у всій повноті. Принцип сумлінності забороняє зловживання договірними правами, тобто використання їх, завдаючи збитків правам і законним інтересам інших держав.Відмова від договору допустима тільки у передбачених міжнародним правом випадках. Не можна посилатися на своє внутрішнє право як на підставу для невиконання договору.

33. Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Дер­жави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юри­дичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично ви­дається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням ук­ладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про міжнародні договори України» реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.Внутрішньодержавне опублікування міжнародних дого­ворів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, пуб­лікуються українською мовою у «Збірнику діючих міжна­родних договорів України», а також в інших офіційних дру­кованих виданнях України.

34. Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його учасників. Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування суб'єктів договору) способи припинення дії договорів. Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що призводить до припинення дії договору. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. містить загальні правила денонсації та порядок врахування цих вимог у міжнародному договорі. Денонсація договору, як правило, здійснюється в тому ж порядку і тими ж органами, що і згода на його обов'язковість (ратифікація). Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини (причини). Анулювання договору означає визнання його недіючим, нікчемним з моменту висновку. Так у 1990 році Радянський Союз анулював секретні радянсько-німецькі протоколи 1939-1940 рр. про розділ Польщі і Прибалтійських країн як такі, що порушують основні принципи міжнародного права. Ці документи були визнані такими, що не породжують правових наслідків з моменту їх укладення.Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового договору з тих самих питань. Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін. З-поміж підстав припинення дії договорів можна виділити внутрішні (передбачені в самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені договором). До внутрішніх відносяться: закінчення строку дії договору; виконання договору; денонсація договору; настання передбачених у договорі подій або умов (скорочення кількості учасників, встановленої договором). Зовнішні підстави припинення договорів: згода на припинення договору його учасників; анулювання договору; істотне порушення умов договору одним або декількома учасниками; припинення Існування суб'єкта договору; виникнення нової імперативної норми міжнародного права; докорінна зміна обставин; війна. Призупинення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу.

35. Дипломати́чне представни́цтво — це особливого роду державна установа, завданням якої є підтримка і розвиток офіційних стосунків з країною пере­бування, захист прав та інтересів своєї держави, її грома­дян і юридичних осіб. Посольство — найвище за рангом дипломатичне представництво, яке, як правило, очолю­ється послом або тимчасовим повіреним у справах. Посол акредитується при главі держави, а тимчасовий повіре­ний у справах — при міністрові закордонних справ. Посланники акредитуються при главі уряду. Глави дип­ломатичних представництв є найвищими офіційно акредитованими представниками держави в країні перебування.

35. Відмінність між посольством та постійним представництвом при міжнародних організаціях По -перше, посольства функціонують у сфері двосторонніх відносин, де передбачена особлива процедура їх виникнення, тоді як постійні представництва при міжнародних організаціях діють у сфері тристоронніх відносин (акредитуюча держава — міжнародна організація — держава перебування штаб-квартири міжнародної організації). По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при міжнародній організації, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок реальний стан використання привілеїв та імунітетів, передбачених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади й, особливо, виконавчої влади. По-третє, правовий статус представників держав-членів міжнародних організацій відрізняється від статусу співробітників міжнародних організацій. Та обставина, що представники членів міжнародних організацій юридично пов'язані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наділені дипломатичними привілеями та імунітетами. По-четверте, під час призначення глави постійного представництва при міжнародній організації не вимагається запиту агреману. А тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно термін "акредитування" при цьому замінюється на "призначення". Перш ніж прийняти постійні представництва держав, міжнародна організація має отримати згоду країни перебування на заснування таких представництв, яка автоматично поширюється на всі держави-члени організації, а далі вже не вимагається робити запит її згоди на створення того чи іншого постійного представництва.

36. Практика і підготовка міжнародних договорів Міжнародний договір слід визначити як письмову угоду, що регулюється міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома суб’єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір – це родове поняття, що об’єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує.

За (И.И.Лукашук)визначили три стадії укладення міжнародних договорів:

1 стадія – прийняття тексту

2 стадія – встановлення автентичності тексту

3 стадія – згоду на обов'язковість договору.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору:

а) звичайні канали (для підготовки двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

б) міжнародні конференції;

в) міжнародних організацій (для підготовки багатосторонніх договорів).

37. Загальні положення закону України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 р.

Міжнаро́дні догово́ри Украї́ни — сукупність договорів, укладених у письмовій формі Україною з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування

Закон України «Про міжнародні договори України» встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України.

38. Поняття і роль спеціальних місій

Спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

39. Функції спеціальних місій. Їх місце перебування

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Місце перебування спеціальної місії визначається за зго­дою між зацікавленими державами. При цьому місія може відкривати власне представництво поблизу місця, де вона виконує свої функції. Якщо місія здійснює поїздки краї­ною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипло­матичне представництво скеровуючої держави. Якщо вона виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитись про те, щоб ця місія мала декілька місць перебування, з яких вони можуть обрати основне.

40. Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 р.

У Конвенції про спеціальні місії, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 1969 р., зазначається, що «спеціальна місія» є тимчасовою місією, яка за своїм характером представ­ляє державу, направляється однією державою до іншої, за згодою останньої, для спільного розгляду певних питань або для виконання певного завдання». Таким чином, спеціальна місія, як і дипломатичне представництво, виконує, насамперед, пред­ставницьку функцію. Саме ця функція дає можливість чітко відрізняти спеціальні місії від різного роду недержавних, хоча й офіційних певною мірою, місій та візитів, наприклад, громадських, профспілкових організацій тощо.

41. Функції протокольного відділу (управління) МЗС України

До функцій Управління державного протоколу МЗС України на­лежить сприяння в організації і проведенні офіційних і протокольних за­ходів за участю вищих посадових осіб України і глав дипломатичних місій; розробка інструктивно-нормативних документів та рекомендацій, що ви­значають порядок роботи Управління з дипломатичним корпусом, прийо­мом урядових делегацій; розробка та опис церемоній і протокольних за­ходів. Управління державного протоколу МЗС України періодично видає оновлений довідник про іноземні дипломатичні представництва, регуляр­но вносить зміни і доповнення до списків їх персоналу та оновлює інші дані.

42. Основні вимоги до кандидатів на дипломатичну службу України згідно Положення про дипломатичну службу в Україні 1993 р.

Основні вимоги до кандидатів визначаються державним органом згідно з типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад державних службовців, затвердженими наказом Головного управління державної служби України від 01 вересня 1999 р. № 65 "Про Довідник типових професійних характеристик посад державних службовців (випуск 76)”. Кожна кваліфікаційна характеристика складається з таких розділів: "Завдання, обов'язки та повноваження", "Має право", "Повинен знати", "Кваліфікаційні вимоги". Кандидат на заміщення вакантної посади повинен мати, як правило, повну вищу освіту (освітньо-кваліфікаційний рівень - спеціаліст, магістр за спеціальностями галузі "Державне управління" або іншими, професійно орієнтованими для державної служби, з додатковим підвищенням кваліфікації за професійними програмами вказаної галузі), а на посадах керівників структурних підрозділів та їх заступників - обов'язково повну вищу освіту.

43. Основні консульські функції. Процедура припинення консульських функцій згідно з Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.

Консульства виконують три основні функції.

По-перше, це захист інтересів своєї держави та її громадян, а також юридичних осіб.

По-друге, сприяння розвитку дружніх відносин, насамперед економічних, культурних та наукових.

По-третє, інформація в галузі консульської діяльності, яка включає надання відповідних відомостей зацікавленим громадянам і юридичним особам.

Припинення консульських функцій, то воно можливе у трьох основних випадках. Так, ст. 25 Віденської конвенції 1963 р. передбачає: «Функції працівника кон­сульської установи припиняються, зокрема: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що його функції припиняються; Ь) після анулювання екзекватури; с) після повідомлення держави перебування акредитуючій державі про те, що держава перебування пере­стала вважати його працівником консульського персоналу». Останній пункт, як правило, застосовується тоді, коли того чи іншого працівника консульської установи оголошують «персоною нон грата».

44. Відмінність консульства від дипломатичного представництва?

45. Поняття «Консульська установа. Класи консульських установ»

Консульська установа – постійно діючий держ. орган зовн. зносин, розміщений на тер. іноземної д-ви згідно з міжнар. угодою між зацікавленими д-вами. Виконує конс, функції щодо захисту інтересів своєї д-ви, її гр-н та юрид. осіб.Віденська конвенція 1963 р. встановила для глав консульських установ чотири класи: 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул - консульство, віце-консул - віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство.

46. Завдання і організація роботи консульських установ.

У Консульському статуті України, затвердженому указом Президента від 2 квітня 1994 р., зазначається, що «консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб та громадян України. Консульські установи сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму. Консульські установи сприяють вихідцям з України та їхнім нащадкам у підтримці контактів з Україною»

Загалом консульство (від латинського consullo — радитись, допомагати, піклуватись) — це установа, що входить до системи державних органів зовнішніх зносин і виконує свої функції на певній території, визначеній у відповідній угоді з країною перебування. Слід зазначити, що, на відміну від посольств та місій, консульства не є універсальними представництвами держави за кордоном і виконують свої завдання у сфері, яка, як правило, не стосується суто політичних аспектів міждержавних зносин. Консульство, як і посольство, має представницький характер.

47.Розкрийте суть понять „консульський патент", „екзекватура"

Консульський патент — це документ, який видається компетентними органами акредитуючої держави, що підтверджує факт призначення відповідної особи главою самостійноїконсульської установи. У ньому зазначається повне ім'я особи, яка призначається на посаду, громадянство, ранг, посада, консульський округ і місцезнаходження консульської установи. Цей документ надсилається уряду держави перебування. Консульська екзекватура — дозвіл держави перебування на виконання консульських функцій даною особою в даному консульському окрузі. Екзекватура може являти собою окремий документ або видаватися у формі дозволяючого напису на консульському патенті. Отримавши екзекватуру, консул може приступати до виконання своїх функцій. Порядок і форма видачі екзекватури регламентується законодавством країни перебування. До отримання екзекватури може видаватися тимчасовий дозвіл на виконання консульських функцій. У видачі екзекватури може бути відмовлено. Держава перебування не зобов'язана повідомляти причини відмови у видачі екзекватури (ст. 12 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року).

48. Основні положения Консульського статуту України 1996 р. Консульські установи України (далі - консульські установи) захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України.Консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до цього Статуту, законодавства України, міжнародних договорів України та міжнародних звичаї Керівництво консульськими установами здійснюється Міністерством закордонних справ України. Загальне керівництво діяльністю консульської установи в державі перебування здійснюється відповідним дипломатичним представництвом України. Генеральні консульства, консульства, віце-консульства, консульські агентства очолюються відповідно генеральними консулами, консулами, віце-консулами, консульськими агентами. Консульські агенти призначаються на посади, передбачені частиною другою статті 12 Закону України "Про дипломатичну службу" (2728-14). Консульські функції виконуються також дипломатичними представництвами України, для чого в їх складі можуть утворюватися консульські відділи на чолі з генеральними консулами, консулами. Місцезнаходження консульської установи, її клас і консульський округ визначаються Міністерством закордонних справ України за погодженням з державою перебування. Консульська установа має печатку із зображенням Державного Герба України і назвою консульської установи українською мовою. Консульська установа має право встановлювати на будинку, зайнятому нею, щит з Державним Гербом України і назвою консульської установи українською мовою і мовою держави перебування. Консульська установа має право піднімати Державний Прапор України на будинку консульської установи.Консул України має право піднімати Державний Прапор України на своїй резиденції та засобах пересування.

Нема

перші вияви дипломатичної діяльності в історії

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потреба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

Джерелом історії дипломатії цього періоду є також закони Ману. Попри те, що закони Ману є збірником законів стародавньої Індії, вони приділяють багато уваги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за законами Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир та його протилежність (війна) залежать від послів, оскільки лише вони створюють та сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна міжцарями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою та здатною приваблювати до себе людей. Він мусить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом обличчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого віку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найскладніші питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата та дипломатії.