Загальнолюдське етнорегіональне й національне в традиційному мистецтві. Народна творчість і християнська мораль.

Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу.

Етнічне – це те. що пов'язане з належністю до певного народу. Поняття етнос у найбільш усталеному значенні перекладається як «народ», хоч в процесі еволюційного розвитку ще з гомерівських часів в нього вкладався різний зміст. У нинішній час увага до етносу, етнічних ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин.

Кожен етнос і кожна нація в загальносвітовому людському потоці творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення. Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу, зумовленого мовними, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому лоні естетичним та художнім світовідношенням.

Мистецтв у притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов'язково має відповідний культурно-історичний грунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень. Саме через це мистецтво зберігає в собі ознаки етногенезу, служить образом і органом цілісності етносистеми. Водночас власною ж сутністю воно руйнує етнічну замкненість, бо за здатністю впливу належить до ме-таетнічної загальнолюдської системи культур. Етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось обмеженим і локальним, навпаки, воно несе в собі ту філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які пройшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй самород-ності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку. Водночас враховуючи те, що кожен народ так чи інакше був включений у загальносвітову систему фольклоре- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму послужить одним з найпереконливіших підтверджень того, як етнічне, перебуваючи в постійному русі і навіть змінах, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного – того, що є колективною творчістю певної групи людей в мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосередковане перенесення народного художнього світосприймання в ужиткове мистецтво, архітектуру, в ритуал святковості.

Українська хата як осереддя народної естетики і рушій декоративно-ужиткової практики. Естетичний утилітаризм рукотворної речі.

Народна архітектурна творчість - це мистецтво композиції різноманітних елементів, що огорожують простір. Сутий дім - це не стіни і дах, а обшир, у якому людина постійно перебуває. У більшості народів Землі він означає рід, сув’язь речей у просторі, пам’ять. Людське помешкання - це модель Всесвіту з його потрійною вертикальною структурою: небом-землею-підземеллям (стелею, стінами, підлогою). Спровіку дім освячувався особливим обрядом і належав духам предків; вони захищали його мешканців не лише від ворогів на землі, а й від потойбічних сил. Оберегами-апотропеями будинку обиралися речі-символи, речі-знаки.

У виражальних засобах будівельної творчости міст півдня України з’являється багато спільного з архітектурою «історичних стилів». Проявляється це в схожих правилах і схемах архітектурно-планувальної композиції, споріднених будівельних матеріалах, через наслідування класичних архітектурних форм, «прилаштованих» під народне зодчество, пластичний декор тощо.

Декоративна обробка фронтонів кам’яних будинків з двосхилими дахами протягом XIX от. значною мірою впливає на формування архітектурно-мистецького образу народного житла. Площини кам’яних фронтонів декоруються за периметром рельєфним зубцьованим орнаментом. На вертикальній осі симетрії фронтону влаштовується прямокутне або кругле дахове віконце, нерідко - різьбована на камені або на цементній штукатурці розетка. На горизонтальній осі майстри витягують на глині або цементі два симетрично розташовані, складної конфігурації кружала. Разом з іншими елементами пластичного декору останні значно підвищують естетичний рівень бокового фасаду. Розетки на кам’яницях тонуються синім, червоним, жовтим або залишаються білими - в тон стін.

УТИЛІТАРИЗМ — економічна теорія, в основі якої лежить оцінка речей, предметів, явищ з точки зору їх корисності, вигоди. Зародилася у Великобританії у XIX ст. Потім дістала назву теорії корисності.

Білет № 33

№1. Українське національне вбрання – універсальний чинник етнічної сомоідентифікації. Складові народного жіночого і чоловічого строю.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ - цього яскравого й са­мобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

Характер одежі зумовлюється природніми й господарськими чинниками, етнічно-національними традиціями, історією та іноземними впливами. Він видозмінюється також у межах однієї території залежно від матеріально стану людини чи групи людей, їх становища у суспільстві. Національні традиції та суспільна мораль, а також релігійні переконання усталили вимоги до одежі на будень чи свято, до певної роботи чи ритуалу, узалежнили від статі і віку.
Певні елементи укр народного вбрання були сформовані ще в передкняжі часи та в княжу добу. В подальший період відбувалось остаточне устійнення укр нац одягу, яке завершилось наприкінці литовсько-княжої доби в історії України. Протягом XVІІ-XVІІІ століть традиція розвивалась, аби витворити наприкінці XVІІІ-початку ХІХ століття той тип одежі, що його ми називаємо укр народним вбранням.
У ХІХ столітті на всіх етнічних укр землях зберігається традиційне народне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, - стрій. Стрій утворюється за єдиним принципом пошарового накладання вбрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, головний убір та ін.). Але попри вироблені єдині морально-етичні й художньо-естетичні норми та правила побутування і ношення строїв в окремих місцевостях вияскравлюються свої характерні особливості вбрання, що вирізняють той чи інший реґіон на загальному тлі.
Сорочка. Матеріалом для сорочки є полотно. Первісно крій чоловічих і жіночих сорочок був однаковим. Старішою формою чоловічої сорочки була прираменна ("з уставкою"), новішою - гладка. Перший тип зберігається ще у віддалених районах Карпат і Полісся. Місцеві відміни - стоячий чи викладений комір, зібраний у кістці або вільно пущений рукав. Прикрасою чоловічої сорочки є вишивка (орнаментація та стебки на комірі, грудях і чохлах). Носять чоловічу сорочку "навипуск", поверх штанів або ж заправляють у штани. Перший спосіб - давніший і питомо український, другий - перейнятий від кочових племен.
Крій жіночої сорочки - прираменний. Комір буває стоячим, викладеним або ж взагалі відсутній. На Закарпатті зустрічається розріз пазухи ззаду. Сорочка багато орнаментується вишивкою. Головне місце вишивання - рукав (уставка, морщинка, полик, підполиччя, чохла й дуда), також комір, пазуха й поділ сорочки. Жіночу сорочку викроюють з одного відрізу полотна. На Підкарпатті нижня частина із грубшого полотна часом цілком відокремлюється.
Крім цих типів крою зберігся іще один дуже давній - слов`янський тип(в Карпатах): рукави із суцільних кусків, пришиті з боків поздовжніми кругами, а замість пазухи посередині є лише розріз збоку між рукавом і станом.
Одежа нижньої половини тіла. Однією з найважливіших частин, що завершує одяг, є пояс. Це ткана чи плетена форма, що її носять поверх сорочки чи верхньої одежі. Пояси виготовляють з барвистих вовняних ниток.
Штани шиють із грубого полотна на літо, із сукна - на зиму. Є два типи їх крою: вузькі штани у тих місцевостях, де сорочку носять "навипуск", і широкі, де її заправляють у штани.
Штани рідко і скупо прикрашають.
Жіноча поясна одежа. Найдавнішим її типом є чотирикутне вовняне полотнище, що ним жінка обгортає стан, видовжуючи форму фіґури. Спідниця є одежею новішого типу, але ж прийшла в Україну досить давно. У тих реґіонах, де носять сорочку "до підточки", вона заміняє підточку. На свята вбирають прикрашену білу спідницю, а на будень носять "димку" (спідницю з узористої вибійки). Основною прикрасою полотняної спідниці є рясування. Також - широко вишиваний поділ чи ткані поперечні смуги. Прикрасою служить також майстерне збирання згорток. На Волині й Поділлі спідниці з червоного фарбованого полотна в клітинку називають "літниками".
До жіночої одежі належать також так звані "зав`язки", "навої" та "завої", що ними на Ковельщині і в деяких місцевостях Галичини обмотують ноги по щиколотки.
Головні убори дуже різноманітні, що викликане також узалежненням їх від типів зачісок. Чоловіки підстригали волосся довкола голови "під ворота" чи "в скобки" а також "під макітру" - рівно навколо всієї голови.
Літніми головними уборами були капелюхи з повсті, або соломи. Взимку носили повстяні і смушеві шапки, також шапки з грубого сукна - маґерки, у яких верх часто іншої барви, ніж нижня частина. Хутряні шапки (кучми) роблять із чорного або сивого смушку. Трапляються також круглуваті шапки з навушниками (малахай, клепаня, кабардинка) або ж рогаті шапки з чотирикутним дном.

№2. Художні тканини. Рушникове ткацтво й килимарство. Народна вишивка. Літургійне шитво. Мереживоплетення. Етнорегіональні ознаки.

Художні тканини – складова баготогранної культури укр народу. Вони широко застосовуються для виготовлення одягу, облаштування й оздоблення житла, храмів, громадських будівель, а також у обрядах.

Ткацтво—найдавніше ремесло, яким займалися укр жінки. Дуже довго існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісниче. Із виникненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.

Технологія домашнього ткацтва трудомістка — це прядіння ниток, фарбування їх у різні кольори, ткання на різних ткацьких верстатах із застосуванням цілої низки технічних прийомів. Матеріалом для створення тканин було лляне волокно, коноплі, овеча вовна, які також потребували значних затрат жіночої праці.

Найбільший розквіт мануфактури припадає на другу пол. 17 ст., весь 18 ст.; з того часу походять шедеври музейної вартости. Власники мануфактур іноді спроваджували мистців-ткачів з Туреччини, Вірменії, Персії, які застосовували орієнтальні узори «на перські зразки», звідси пішла назва «персіярня». У17 ст. в Львові була фабрика шовкових і золотистих тканин (Корфинського). Протягом 18 ст. постали багаті мануфактури, які виробляли Т. м., в Холмі, Бучачі, Бродах, Сокалі, Меджибожі, Станиславові та ін. м. У Станиславові-Лев Манжарський. Багатий асортимент і високу мист. якість мали тканини з фабрики К. Розумовського в Батурині, яка виробляла квітчасті тканини типу шпалер для інтер'єрів його і кольорові вовняні сукна на одяг козаків з особистої охорони гетьмана. Починаючи з 50-их pp. 17 ст., в Україні посилено розвивалося й кустарне мист. текстильне виробництво. Одним з найбільших осередків укр. нар. мист. ткацтва стало м. Кролевець, де вславилася родина ткачів-мистців Оболенських. До декоративного ткацтва належить виготовлення узорчастих полотен, вовняних носильних тканин і високохудожніх вишивок. Узори тканин створювалися переплетенням ниток і мали встановлені з давніх часів назви — «окружки», «сосонки», «гречечка», «коропова луска» тощо. Узорчасті конопляні та льняні рядна ткали з червоними й синіми смугами, часто до поперечно смугастих композицій вводили нескладний геометричний орнамент. Кольорові рядна ткали також і клітинами з двох кольорів – «кватерками» та «грядками». Багато вироблялося в Україні і різноманітних вовняних тканин для жіночого вбрання – запасок, фартухів, спідниць, плахт.

Справжній доморобний килим усвідомлюється мешканцями батьківського дому, як географічна мапа на стіні; а вишиваний рушник - як ідеальний боголюдський винахід, що поєднує лінійні просторово-часові виміри з міфологічними, земне буття в небесним. Знаками рівноваги між містичним і реальним стають не окремі орнаментні фігури, а мережаний простір, теургічним уособленням якого стає в Україні самий рушник.

У весільному ритуалі він є орнаментно-пластичним з’єдником родин жениха й нареченої. Пов’язуючи вертикальні яруси хатнього обширу, рушник немов жива істота стає посередником між людиною та непізнаною природою. За його сприяння люди очікують не тільки добродійства з боку небесних сил, але бажають звільнитися від чогось небезпечного, нечистого. З цією метою рушник оздоблюється. Способи компонування орнаментних фігур на полотні, їх комбінації, кольорові співвідношення за тривалий час «спілкування» з потойбічними силами і виконавської практики вишивальниць набувають ознак регламенту, канонізуються.

За функціями південноукраїнські вишивані рушники поділяються на: побутові, дидактичні, повчально-навчальні, ритуальні, передвесільні, весільні, післявесільні, релігійні, гробові, хрестові, пам’ятні, церковні тощо. Виділяються символікою, композиційними схемами, колірністю, розмірами. У буденні дні більшість рушників цього асортименту сприймається як декорація хатнього інтер’єру.

Рушниковий вишиваний узір наділяється властивостями плаского простору. Форма тут знаходить місце виключно у площині двовимірного графічного зображення. Орнаментні фігури на білому (сірому) полі тканини здаються обє’ктами на чистому аркуші, а не його образами.

Відомі нам південноукраїнські вишивані рушники кінця XIX - поч. XX ст. за образною стилістикою, будовою композиції можна виокремити у три групи:

1. Композиції, сконструйовані на виділенні крупного елемента взора;

2. Трискладові просторові утворення, що включають змішані мотиви орнаменту та багатоскладові композиції, сформовані з поперечних пасмуг гомогенного орнаменту;

3. Сюжетні композиції з елементами ізоморфного, шрифтового та поліморфного орнаментних мотивів.

Літургійне шитво — це гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, які виконують образно-символічну, культову функцію в церковному богослужінні. Зміст літургії, її християнська символіка зумовили й художньо-стилістичний, культовий характер пам’яток шитва. До літургійного шитва належать насамперед предмети, якими користуються під час богослужіння: покрови, воздухи для Святих Дарів, катапетасми, напрестольні покрови, різноманітний одяг священнослу-жителів,ікони, підвісні пелени, покрови на мощах тощо, які безпосередньо не використовуються під час літургії, але теж прикрашені церковним шитвом.

В історії Укр 17— 18 ст. — то блискучий період Гетьманщини, доведений до найвищого розвитку й розквіту за часів гетьмана Мазепи. Дбаючи про утвердження своєї шляхетності, намагались пишно й багато прикрасити свій побут, щедро орнаментувати його золотим гаптуванням та яскравим кольоровим шитвом.

Кін 17-поч18 ст.- то час формування національних рис українського шитва. Оптимістичне світовідчуття та його народно-естетичні ідеали були тим свіжим подихом, що наповнював радісною святковістю український живопис, гаптування, шитво. (фелон 1749 року — видатна пам’ятка стилю бароко — й нині зберігається в музеї Києво-Печерської лаври.)

(Гаптування — вишивка шовковими, вкритими тонким шаром золота або срібла нитками різного ґатунку. Також — вишита золотими або срібними нитками річ) Одним із значних центрів укр гаптарствабув Києво-Йорданський жіночий монастир.

Жіночі монастирі засновувались заможними людьми, опікувались гетьманами, митрополитами, впливовою козацькою старшиною. Архівні матеріали засвідчують, що в усіх жіночих монастирях знались на шитві. Серед них особливо вирізнялися Сумський Предтечівський, Покровський Шуморовський, Мокошинський Покровський, Козелецький Богословський, Кам’янський Успенський, Новомлинський дівочий монастирі.

У XVIII ст. засновується чимало майстерень шитва при монастирях. В Україні такі училища існували в Ладинському Покровському, Києво-Флорівському, Красногорському Богословському, Лебединському Миколаївському жіночих монастирях.

Мереживо - декоративні елементи з тканини і ниток. Загальною ознакою всіх видів мережива є діри різних діаметрів між нитками, які утворюють візерунок. Мереживо використовується в оформленні одягу, а також в оформленні інтер'єру у вигляді декоративних панно, скатертей, тюля, покривав. Мереживо використовується також для прикраси жіночої нижньої білизни.

Білет № 34

№1.

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис — необхідний грунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до результатів, що записані в пам'яті науки, — такий шлях пошуку ключових, значущих думок. Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу наукового.Історична психологія. Предметом історичної психології є психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання, особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В. Вундпі); специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.Питання історичного розвитку психіки переважно розглядаються у зв'язку із вирішенням загальних дослідницьких завдань. Помітними в цьому напрямі стали окремі положення О. Р, Лурії (1974), Л. С. Виготпського (1968), С. Л. Рубинштейна (1957), А. В. Брушлін-ського (1968), П. Тульвісте (1988). Проте історична психологія як самостійна наука робить лише перші кроки.Одним із актуальних завдань сьогодення є дослідження процесу міжнаціонального спілкування і відносин, що складаються в процесі такого спілкування. Етносоціологічні матеріали показують, що етнічне довкілля значною мірою визначає характер повсякденних психологічних уявлень, які є важливими механізмами регуляції поведінки особистості.Етнопсихологія. Етнопсихологія являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).Завдання створення спеціальної дисципліни — «психології народів» — було проголошене вже в 1860 р. М. Лацарусом і X. Штейн-талем, які визначали «народний дух» як особливе, замкнене утворення, що знаходить свій вияв у психологічній схожості індивідів, котрі належать до окремої нації, а водночас і свідомість, зміст якої може бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі й культури.

№2.

Розвиток товарного виробництва і торгівлі в Україні у другій половині XVIII—XIX ст, мав значний вплив на життєздатність народних промислів, зокрема каменярство, яке у цей час інтенсивно розвивалося, досягнувши у XIX ст. свого найвищого ступеня. Це значною мірою було пов'язане з розширенням масштабів кам'яного будівництва, що поступово охопило й сільські райони України, розвитком каменедобувної і каменеобробної промисловости. Також дедалі ширився попит на такі предмети господарського вжитку, як жорна, млинові камені, а згодом у XIX ст. й на кам'яні надмогильні пам'ятники.

Дрібні кустарні майстерні з виготовлення предметів господарського вжитку і надмогильних пам'ятників виникали звичайно поблизу родовищ, експлуатацією яких займались місцеві поміщики чи промисловці. Вони постачали будівельний камінь для потреб міського будівництва. На початковому етапі ця праця мала вигляд допоміжних занять і заробітків для місцевих мешканців.

Обробкою каменю і виготовленням товарної продукції у таких майстернях займались переважно самі каменотеси і члени їх сімей. Наймана праця не мала широкого застосування.

Найбільш поширеним матеріалом для каменеобробних промислів були різні породи пісковику, вапняку, а на території Львівщини також алебастр. Рідше використовувались трудомісткі у виробництві тверді породи — граніти на Закарпатті і Поліссі, базальти і лабрадорити на Волині.

Розробка родовищ велась вручну, силами самих каменотесів.

Найкращі види пісковику, що відзначались рівномірним забарвленням і структурою, були легкими в обробці, йшли на виготовлення надгробних пам’ятників, гірші – хрестів.

Крім надгробних пам'ятників та хрестів доволі значним за обсягом було виробництво речей господарського вжитку — сходів, тротуарної плити, карнизів, цямрин для колодязів, жолобів для напування худоби, стовпів, коминів, точил тощо.

Асортимент виробів каменярського промислу в Україні мав свої локальні особливості. Маємо на увазі виробництво різьблених стовпів та коминів на Поділлі та різьбу на алебастрі, поширену на Львівщині з осередками в Луковиці, Ярчому, Колоколині, Корнелині, Вужові, Долинянах Рогатинського повіту; Журавно та Новошині. Більшість виробів каменярського промислу мали ужиткове призначення і широко застосовувались у будівництві: тесаний камінь ішов на закладання фундаментів під житлові і громадські будинки, виготовлення карнизів вікон і дверей, опорних стовпів; кам'яні цямрини використовували при ритті колодязів, біля яких ставились також кам'яні жолоби для напування худоби.

Розширення масштабів видобутку каменю і інтенсивна експлуатація родовищ були пов'язані зі зростаючими потребами в будівельному камені і камені для будівництва доріг, виробництвом архітектурних деталей і тротуарної плити.

Вироби з алебастру були основою асортименту продукції цехових ремісників у Жидачеві, Миколаєві, Роздолі, Журові, Луковці, Журавно та Новошині 27. На базі алебастрових родовищ у Журавно та Новошині на Львівщині діяли малі підприємства з виготовлення ламп, чорнильниць, прес-пап'є, підставок, чорнильних наборів, статуеток тощо30.

У процесі використання каменю для будівельних і господарських потреб у середовищі майстрів-каменотесів склалися певні технічні знання та навики, необхідні при видобуванні та обробці каменю. Відповідно існували різні способи і методи, що застосовувались залежно від породи каменю, його якості, місця залягання, структури, твердости тощо. Серед пісковикових порід, наприклад, для каменерізних робіт рідко використовували крупнозернистий пісковик. Причиною, звичайно, була структура, цього каменю: він швидко руйнувався унаслідок атмосферних впливів і через це як матеріал був дуже недовговічним, хоч легко піддавався обробці.

Для заготівлі твердих порід каменю у багатьох випадках застосовували вибухівку. Готові отвори витирали насухо та засипали порохом, який готували, змішуючи у певних пропорціях деревне вугілля, селітру та сірку. Давнім способом добування каменю було також встановлення дерев'яних кілків та заливання їх водою. Цей спосіб застосовували при добуванні каменю взимку, коли вода, замерзаючи, колола камінь і відокремлювала заготовку від маси скали.

При художній обробці каменю застосовували аналогічні вищеназвані інструменти — зубила, бучарди, бійки, кливці з різною конфігурацією робочої поверхні.

Для алебастру та червоного шиферу застосовували також токарну обробку з ручними різцями. Готові вироби з цих порід шліфували та полірували, а шифер, який не піддається поліруванню, прокалювали воском.

Обсяг виробництва хрестів значно збільшився у другій половині XIX ст., досягнувши значного поширення на початку XX ст. За порівняно короткий період було створено численні об'єкти кам'яної пластики, різноманітні за пластичним і художнім вирішенням, повністю самостійні як твори народного мистецтва.

Найбільшим багатством пластичного декору відзначались хрести та мацейви, а в монументальності художньо-образного вирішення — придорожні та пам'ятні хрести. Останні виготовлялись на замовлення і встановлювались на відзначення пам'ятних подій, як виконання обітниці тощо.

Форми пам'ятних хрестів були лапідарними — трираменні або чотирираменні, рідше шестираменні. Вирубувались такі хрести з моноліту і встановлювались на землі або на цоколі. Цоколь міг бути кам'яний або мурований.

Придорожні та обітні хрести були майже позбавлені декору. Їх пластично-образне вирішення базувалось передусім на струнких вдало знайдених пропорційних співвідношеннях, ясній і чіткій тектоніці композиційного виконання, монументальній лаконічності та гармонії форм і пластики. Інколи хрести цього типу мали кантовані або заокруглені рамена, рельєфні обідки на взірець "ковчега" або ж написи.

Ранні надгробні хрести також відзначались лаконізмом і строгістю пластичного вирішення, але форми їх були дуже різноманітні — чотири-, шести-, восьмигранні. Найбільш архаїчні за формою приземисті і масивні мальтійські і пелюсткоподібні хрести — трираменні і майже позбавлені пластичного декору.

У хрестах пізнішого типу ця риса поступово зникає, віддаючи місце більш вишуканим декоративним формам, що виникли як внаслідок загальної тенденції до декоративізму, властивої народному мистецтву, так і через запозичення стильових рис професійного мистецтва, яке проходило своєрідну трансформацію відповідно до естетичних запитів і вимог майстрів та замовників.

Окрему групу надмогильних пам'ятників XIX ст. становлять хрести з Розп'яттям та окремими фігурами святих — Богоматері, Миколи, Онуфрія, Михайла, Василя, Гаврила та інших.

У кінці XIX — на початку XX ст. народна різьба на камені і зокрема народна фіґуративна різьба зазнали значних впливів професійної пластики. "Фіґури" поступово втрачають свій народний характер, близькість до примітиву і дедалі частіше підпорядковуються у пластичному і образному вирішенні готовим взірцям, що їх пропонували численні майстерні з виготовлення надгробків. Саме з цим пов'язана поява надгробків із зображенням Богоматері та окремих святих з класицизуючими рисами обличчя і таким же трактуванням шат, символічної атрибутики. Це призвело до ускладнення образної структури за рахунок підкреслення тематичних і емоційних моментів, що знайшло своє вираження у картинній "красивості" поз, жестів, декоративності складок одягу тощо.

Окремий розділ у народному каменярстві кінця XIX — початку XX ст. становлять єврейські надгробки — мацейви. Це прямокутні або напівовальні стоячі стели з поминальними написами на фронтальній площині. Виготовленням мацейв займались місцеві майстри, що робили заготовки та виконували декоративне обрамлення напису. Самі написи висікали єврейські ремісники. Традиційними декоративними елементами мацейв були семираменні свічники, птахи, голуби, грифони, леви, вазони, колони.

Таким чином, народне каменярство України XIX — початку XX ст., розвинувшись у самостійну галузь народного декоративно-ужиткового мистецтва, на шляху становлення зазнало доволі складних еволюційних змін. Пов'язане з християнськими культовими пам'ятниками, воно у своїй основі несло риси, притаманні народному світорозумінню і світосприйняттю, що знайшло вираження в оригінальному художньо-образному і пластичному трактуванні канонічних сюжетів.

Білет № 35

№1.

Протягом століть народ створював і удосконалював свої знання, певні морально-етичні норми. Головними чинниками моралі українців споконвіку були повага і любов до вільної праці, створення ідеалів добра, краси природи, гуманного відношення до дарів природи. У цьому контексті, на підставі багаторічних спостережень в природі склався землеробський календар, сформувалися вміння передбачати погоду. Ці знання і вміння об’єдналися у великомасштабну категорію народних знань – народні прикмети.

Народні прикмети виникли на основі безпосередніх спостережень за навколишнім життям. Вони відзначаються влучністю вислову та лаконічністю, увібрали в себе світогляд народу, його багатовіковий досвід. Своїм змістом відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, самого способу мислення, національної ментальності.

Народні знання українців були пов’язані насамперед із різноманітною господарською діяльністю і ґрунтувалися на спостереженнях за природою і оточуючим середовищем. На підставі цих спостережень склався землеробський календар, сформувалися вміння передбачати погоду.

Білет №36.