Основні структурні елементи реферату

Нижче буде більш детально розглянута зазначена в попередньому розділі методичних вказівок структура реферату для складання кандидатського іспиту по філософії.

Зміст.

Зміст, або план реферату відкриває наступну за титулом сторінку роботи, яка нумерується цифрою “2”. Іноді нумерація сторінок в комп”ютерному варіанті тексту починається з 1 сторінки – титулу реферату. За вимогами титул роботи не нумерується. В плані реферату мають бути зазначені назви частин роботи (підрозділів чи параграфів) з нумерацією початкової і кінцевої сторінок частини тексту. Заголовки (назви) частин, зазначені в плані, дублюються в тексті реферату. Назви розділів виділяються напівжирним шрифтом. Наприклад:

Розділ 1. Основні аспекти концепції біосфери М. Вернадського.

1 .1. Поняття біосфери в науці………................................ 5-8 стр.

Зміст реферату друкується на одній сторінці. Більше на цій сторінці нічого не друкується. ЇЇ частина залишається порожньою.

Вступ.

Вступ (або вступна частина реферату) – один із найважливіших елементів структури даної роботи. Незважаючи на те, що його форма довільна, він також має утримувати в собі наступні позиції:

1. Постановка і обгрунтування вибору теми.

2. Оцінка її актуальності та значущості в полі загальнофілософських та наукових проблем.

 

3. Ступінь її наукового опрацювання та розробленості в літературі.

4. Формулювання мети і задач реферату.

5. Визначення предмету і об»єкту дослідження.

6. Способи та методи дослідження, які планує використовувати автор.

Зазначена компоновка вступу в багатьох позиціях схожа на структуру вступу до дисертації чи автореферату. Звичайно, до рефератів для складання кандидатських іспитів по філософії не висуваються такі вимоги як до дисертаційних досліджень, разом з тим така структура вступу є надзвичайно ефективною як для даної реферативної роботи автора – він чітко бачить практично всі елементи тексту, головне і другорядне, важливе і незначуще, так і для його подальшої діяльності в рамках власного дисертаційного дослідження. Це являє собою своєрідне «тренування» аспірантів, особливо 1 року навчання для продуктивної роботи над дисертацією. Запропонована вище компоновка вступної частини реферату носить рекомендаційний характер, але її використання значно полегшить роботу як самому аспіранту чи здобувачу, так і рецензенту, що буде оцінювати даний реферат. На жаль, далеко не завжди вступ до аспірантських рефератів відповідає вимогам до нього. Найбільш поширеними помилками при написанні його є виклад біографії та основних етапів життєвого шляху філософа чи науковця про якого буде вестись мова в основній частині, спроба дифініції основних понять та термінів, які вживаються в тексті роботи, «занадта» актуалізація теми дослідження (після чого іноді незрозуміло – а що ж власне планує зробити сам автор реферату), переказ уривку з підручника, в якому в загальних рисах змальовується проблематика теми. Подібних речей необхідно уникати при написанні вступу до реферату, як і вживання великої кількості загальних фраз, пафосних слів (на кшталт – «найвидатніший мислитель», «найвеличніша постать», «батько даної науки» тощо), а особливо цитат, які більш доцільні в основній частині тексту, ніж у вступі.

Іноді у аспірантів чи здобувачів виникає проблема з обгрунтуванням актуальності і значущості обраної теми реферату, а також з формулюванням мети, предмету і об»єкту даної роботи. Вирішення її можливе через самостійну діяльність автора в пошуку відповіді на питання, задані самому собі – «чому ця тема для мене цікава?», «які питання і проблеми я планую тут виявити, обгрунтувати, дослідити і як я буду це робити?», «хто і як вже намагався вирішити ці питання?» і т.д. Також ці моменти аспіранти і здобувачі мають можливість обговорити на консультації з викладачем, який проводить семінарські заняття по факультету, або з іншими викладачами кафедри. Що стосується такої позиції, як ступінь наукового опрацювання теми і її розробленості в літературі, то при грунтовному знайомстві з науковими дослідженнями, статтями, монографіями і т.д., в яких висвітлюється обрана аспірантом тематика, особливих проблем з даним пунктом плану не спостерігається. Основна задача автора реферату тут – відділити не основні, другорядні джерела від головних, на які і буде він спиратися в процесі написання самого тексту роботи.

Вступ до реферату займає від 2 до 4 сторінок загального обсягу реферату. В тексті вступу напівжирним шрифтом виділяються основні елементи: актуальність і обгрунтування теми, мета, задачі дослідження тощо. Перша сторінка вступу до реферату має порядковий номер «3» в загальній нумерації сторінок.

Основна частина реферату.

Найбільш складним етапом підготовки реферату до складання кандидатського іспиту з філософії є написання основної частини – власне, сам процес розкриття обраної теми, вирішення задач, поставлених автором і отримання самостійних наукових результатів. Саме тут аспірант має продемонструвати рівень своєї теоретичної та методологічної підготовки, здатність до аналізу і синтезу наукового матеріалу, вміння узагальнювати інформацію, виводити нові конструктивні положення та підводити підсумки проробленої роботи. Це вимагає від аспіранта чи здобувача володіння широким масивом інформації по темі реферату, вільного орієнтування в проблематиці, знання основних аспектів і специфіки тих питань, які постають перед автором даної роботи. Разом з тим, аспірант чи здобувач має знати і дотримуватись основних вимог, які висуваються не лише до форми, а й до змісту наукового тексту, адже далеко не завжди стиль і манера викладу власних думок окремого індивіда може визначатися як науково правильні. Ще з студентської лави багато хто помічав, що текст виступу на семінарському занятті, скомпонований з різних уривків підручника і текст, написаний самостійно, принципово відрізняються, хоча, здавалося, і в першому і в другому мова йде про одне і теж. Більш рельєфно ця відмінність помітна при усному викладі підготовленого матеріалу – читання з листа і доповідь своїми словами – зовсім різні речі. Далеко не завжди, навіть досконало знаючи проблему чи питання, людина здатна вільно репрезентувати її аудиторії, зрозуміло пояснити слухачам. Саме така проблема дуже часто постає при написанні різного виду робіт, особливо наукового характеру, коли мова ведеться не про банальну компіляцію і опис вже відомого і зрозумілого, а задачею автора є донести власну, самостійно вироблену і опрацьовану наукову позицію.

Звичайно, не існує раз і назавжди вироблених і зафіксованих в певних формалізованих схемах правил наукового викладу матеріалу, але існує ряд позицій, дотримання яких є обов”язковим. Передусім, це чіткість і ясність викладу думок, лаконічність подання положень, що вимагає, звичайно, володіння інформацією про предмет обговорення – дуже часто людина, яка “плаває” в ньому, використовує складні слово – і змістотворчі конструкції, вузькопрофесійні, специфічні терміни і поняття, кількаразове повторення одного і того ж. Разом з тим, іноді виникає спокуса “приземлення”, спрощення викладу матеріалу, особливо для непідготовленої аудиторії. В такому випадку існує небезпека зробити виклад власної позиції не чіткім, розмитим, аморфним, що, як наслідок, може остаточно заплутати аудиторію. Віднайдення “золотої середини” в цій ситуації – тільки постійна практика дослідника. Часто неможливо в підготовці наукового тексту уникнути складної, професійної лексики, специфічних понять і термінів, які не завжди можуть бути відомими читачу. А в тому випадку, коли відсутні будь-які пояснення змісту цих термінів – навіть ідеально підготована доповідь буде незрозуміла, не сприйнята аудиторією, викличе негативне ставлення до її автора. Тоді, про яку ясність і чіткість викладу думки можна говорити... В цій ситуації дуже ефективним буде “прописати” дефініції складних і малозрозумілих слів і понять (це можна зробити як через зноски в кінці сторінки, так і шляхом подання невеличкого глосарію в кінці роботи), фактично прояснити їх зміст аудиторії, для того щоб подальшому автор і читач або слухач розуміли один одного, говорили однією мовою. Слова мають бути адекватні тим поняттям, які вони виражають, в противному випадку плутанини і двозначності не уникнути.

Не варто занадто ускладнювати побудову речення, вводити в нього складні слово- і змістотворні конструкції, що заважають чіткому і зрозумілому сприйняттю написаного. Не можна переходити до викладу наступної думки, якщо попередня є незавершеною. Необхідно виключити тавтології, постійне повторення одних і тих же слів і зворотів (по можливості їх варто замінювати синонімами). Виклад матеріалу має бути позбавлений суб”єктивності, індивідуальних, особистісних оцінок. Разом з тим, в тексті має бути присутнє власне, авторське ставлення до тих проблем, що знаходяться в площині його аналізу, але воно має бути аргументованим і доведеним. Також варто уникати “посилань на себе” використовуючи такі звороти, як “я думаю”, “мені здається”, “я переконаний” тощо, застосовуючи смислові конструкції від третьої особи – “нам”, “ми”.

Наступною позицією, яку необхідно враховувати при написанні наукового тексту є вимога послідовного, логічного викладу матеріалу. Іншими словами – дотримання основних законів логіки – передусім закону тотожності, який вимагає, щоб в межах одного розмірковування предмет думки залишався незмінним (тотожнім початковому). Іноді бувають випадки порушення цього закону – підміни тези, коли на початку речення мова йде про одне, а в кінці – зовсім про інше. Тоді втрачається послідовна логіка викладу і текст дуже важко сприймати. Також важливим є дотримання закону протиріччя, який вимагає, щоб певна думка, вислів, речення не можуть мати внутрішнього протиріччя, або суперечити один одному, і закону виключного третього, згідно з яким при наявності двох положень, що суперечать або взаємовиключають один одного, не може бути третього положення, яке б узгоджувало б перші два. Простіше кажучи, не може біле бути водночас чорним і навпаки, або трохи білим, чи трохи чорним.

Разом з логічністю і послідовністю у викладі матеріалу реферату також увагу треба звернути на, мабуть, найважливішу вимогу, яка висувається до наукових (і не тільки) текстів. А саме – наявність достатньої, чіткої і переконливої аргументації в процесі викладу власних ідей та положень (в логіці це називається законом достатньої підстави). Будь-яка авторська думка чи позиція має право на існування, але вона буде сприйнята і оцінена науковим співтовариством лише в разі належного її теоретичного обґрунтування і аргументованого доведення. На жаль, дуже часто в рефератах до складання кандидатського іспиту по філософії цей закон порушується. Зокрема, бувають випадки, коли положення, що розкриваються в тексті, не мають жодного підтвердження, а існують в площині “це і так всім відомо” (звичайно, коли мова не йде про загальноприйняті, аксіоматичні істини чи положення). “Загальновідомість” чогось – дуже популярний аргумент при відсутності чи недостатності доказів. Дотичним до цього є апеляція до авторитетів, яка, звичайно, має право на існування, але дуже часто підміняє раціональні, логічні аргументи і докази. Тому, при розкритті змісту обраної теми реферату необхідно, з одного боку, пам”ятати про основні, формально-логічні вимоги до тексту, з іншого – не перетворити власну наукову творчість в формалізований процес “гри за правилами”, що вихолощує самостійну, креативну роботу аспіранта, веде до втрати зацікавленості як в самій роботі, так і в її результатах.

Як вже зазначалося вище, найбільш поширеною схемою структурування основної частини реферату є два (іноді три) розділи і декілька підрозділів. Враховуючи обмежений обсяг даної роботи, більш детальне членування є недоцільним. Разом з тим, аспірант має можливість вирішувати це питання на власний розсуд. Варто лише відзначити, що окремі частини тексту мають бути приблизно однаковими за об”ємом текстового матеріалу, хоча іноді це зробити достатньо важко. В роботах, які мають не лише теоретичне, а й прикладне, практичне значення (застосування) зробити частини однаковими майже неможливо. Все залежить від змістовного наповнення цих частин і від завдань, які автор намагається тут вирішити.

Традиційно перший розділ роботи є своєрідним введенням в проблему, яка є основною в розробці теми реферату. Тут виявляються основні, вузлові аспекти проблематики, аналізуються теоретичні засади і основні підходи до її вирішення, подається ретроспектива поглядів на неї теоретиків і практиків минулого і сучасності, іноді розкривається понятійно-категоріальний апарат, який буде використовуватись автором в подальшому. В свою чергу другий (третій, четвертий і т.д.) розділ вже “працює” на безпосереднє розкриття теми, власне саме тут вирішуються основні дослідницькі задачі і узагальнюються результати дослідження. Така модель компонування основної частини реферату є найбільш продуктивною для якісного і ґрунтовного опрацювання обраної теми.

Проілюструємо вищенаведену схему на прикладі структурування розділів реферативного дослідження на тему:“Філософські аспекти генної інженерії”

В першому розділі роботі може бути подана загальна ретроспектива становлення генної інженерії, виявлено основні підстави та умови формування її як міждисциплінарної галузі знання, принципи та методологічні засади, окреслено її предметне поле та плюралізм проблематики, показано місце в структурі науки взагалі і в в межах філософських рефлексій зокрема. Також можна показати основні напрямки дисциплінарної інтеграції та спеціалізації генної інженерії, передусім, в технологічному плані.

Другий розділ роботи має бути присвячений вже конкретним аспектам проблематики генної інженерії, зокрема виявленню основних підходів до досліджень генної інженерії, що існують в межах як вітчизняної так і західної наукової моделі. Можна показати всі позитивні і негативні сторони такої діяльності, суперечливість ставлення до цього в суспільстві. Тут мають бути розкриті культурно-гуманістичні, аксіологічні, етичні аспекти досягнень даної науки, зокрема небезпека втрати “контролю за процесом”, внаслідок не вивченості до кінця всіх можливих складових генної інженерії. Ця частина реферату вже безпосередньо “працює” на конкретне розкриття загальної теми.

Також важливо враховувати необхідність написання в кінці кожного розділу (чи великої за об”ємом частини тексту) невеликих проміжних висновків (приблизно 1-2 абзаци), в яких будуть відображатися результати вже зробленої роботи і фіксуватися перспективні напрямки подальшої діяльності. Такі проміжні висновки мають стати своєрідним “логічним місточком”, перекинутим автором реферату від однієї частини тексту до іншої. Дуже часто такі переходи ігноруються в аспірантських рефератах, що призводить до виникнення відчуття розірваності логічного викладу, локальності, автономності співіснування окремих частин тексту, ніяк не пов”язаних між собою. На це також треба звертати увагу при написанні реферату.

 

Висновки

Специфіка наукової діяльності передбачає не тільки розробку і аналіз дослідником тої або іншої теми чи проблематики, а й вміння узагальнювати результати власного дослідження і підводити підсумки роботи. Проблема, що постає перед аспірантом чи здобувачем наприкінці написання тексту реферату, полягає в необхідності короткого і чіткого резюмування викладеного в основній частині, презентації результатів власної роботи. Як свідчить практика, далеко не завжди, навіть маючи дуже гарну роботу, аспіранти приділяють значну увагу написанню висновків по ній, обмежуючись загальними, формальними фразами, що не несуть ніякого змістовного навантаження. Це негативно впливає на підсумковий результат роботи.

Основними проблемами, що виникають при написанні висновків до реферату є наступні:

· Замість формулювання результатів роботи йде опис того, про що саме ця робота і яким чином вона структурована, тобто дублюється певна частина вступу.

· Детально описується проблематика даної теми, але відсутні варіанти її аналізу та розв”язання. Має місце повторення викладу матеріалу, а фактично – відсутність результатів.

· Якщо тема реферату передбачає розгляд творчості конкретного мислителя чи філософа – у висновках (як іноді і у вступі) подається розгорнута біографічна довідка на нього, але відсутній аналіз власне самої його теоретичної спадщини.

· Подаються висновки лише по одному розділу чи частині роботи, поза узагальненням результатів всього дослідження.

· Аспірант обмежується загальними, абстрактними фразами, поза конкретним викладом результатів роботи.

Звичайно, неможливо запропонувати єдині, узагальнені стандарти і рекомендації по написанню висновків для різних видів наукових робіт. Разом з тим існує ряд вимог, дотримання яких є обов”язковим при написанні висновків по науковому дослідженню:

· Висновки по реферату не можуть бути механічним поєднанням (сумою) проміжних висновків в кінці розділів чи параграфів тексту. Вони мають відображати щось принципово нове, узагальнене, на відміну від проміжних висновків, котрі являють собою фіксацію лише локальних результатів.

· Загальні висновки по реферату мають співвідноситись (узгоджуватись) з метою та задачами дослідження, зафіксованими у вступі до роботи. Недопустимою є ситуація, коли в задачах дослідження формулюється одне, а у висновках – зовсім інше. Саме тут формулюється так зване “вихідне знання” – підсумкове, на відміну від “ввідного”, що фіксується у вступі. В ідеалі, реалізація кожної задачі дослідження має відображатися окремим пунктом висновків по роботі.

· Виклад позицій у висновках має бути чітким, ясним і логічно впорядкованим. Висновки – це синтез отриманої в основній частині наукової інформації. На перший план тут має виступити конкретика результатів, а не загальні фрази чи розмиті, нечіткі (і, відповідно, незрозумілі) смислові конструкції. Оптимальною моделлю конструювання схеми висновків по реферату є індуктивний шлях сходження – від окремого, часткового, локального до цілісного узагальнення результатів.

· Це одним важливим моментом, який треба враховувати тут, є “проявлення” власної думки, власного ставлення автора до тих проблем і питань, які досліджувались в роботі. Суха констатація фактів поза “олюдненням” отриманих результатів – далеко не кращий шлях ефективного презентування власних досягнень.