Музична культура у другій половині 19 ст. М.Лисенко

На рубежі двох століть —XVIII і XIX — накреслився досить ясний шлях для нових творчих звершень у галузі музики. Маємо на увазі передусім хорову творчість визначних композиторів — Березовського, Веделя і Бортнянського. З'явився ряд опер (Березовський, Бортнянський), кілька симфоній (Бортнянський, невідомий автор початку XIX ст.), камерно-інструментальна музика Але че­рез царські утиски й свідоме занедбання властями учбових закла­дів у першій половині XIX ст. на Україні не було можливостей для розвитку демократичної культури. Дальше покріпачення селянства загострило класові суперечності, спричинилося до ряду стихійних народних повстань (наприклад, боротьба селян під проводом Устима Кармалюка у 30-ті роки на Поділлі).

Важливу роль у боротьбі за нове, прогресивне суспільство, за скасування кріпацтва відіграло повстання декабристів на Сенатській площі у 1825 році. В. І. Ленін високо оцінив діяльність декабристів, назвавши її першим етапом революційної боротьби в Росії. Відомо, що «Південне товариство» декабристів гуртувалося в Чер­нігові й Василькові (біля Києва) і мало важливе значення для ре­волюційного руху на Україні.

Проте селянські виступи проти поміщиків, повстання декабри­стів та діяльність Кирило-Мефодіївського братства тільки розхи­тували кріпосницький лад, але не ліквідували його. Звільнення селян у 1861 році відбулося без надання їм землі, і їхнє становище фактично не поліпшилося. Проте реформа 1861 року відкрила шлях для утвердження й розвитку більш прогресивної форми суспіль­ного устрою.

 

У першій половині XIX ст. музична культура України розвива­лась у досить складних умовах. Основними концертними осередка­ми були поміщицькі маєтки Деякі великі землевласники, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та Інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Ар­тистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музич­ною справою поміщики запрошували відомих музикантів, компо­зиторів з-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасу­вання кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України — Київ, Львів, Харків, Полтава, Оде­са — мали свої музичні традиції. У першій половині XIX ст. їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60—70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали свої перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. В цьо­му процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харко­ві, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні кла­си, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Льво­ві було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.

 

Засновником нової української літератури став Іван Котлярев­ський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, були написані мо­вою, близькою і зрозумілою народові і розповідали про долю про­стих людей. В них звучали народні пісні, музика. Це були перші паростки нової демократичної культури. Котляревський підсумував багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудож­ні, класичні твори. «Наталку Полтавку» автор назвав народною оперою.

Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Чи не першим обробив кілька пісень з «Наталки Полтавки» А. Барсидський. Пізніше, у 1883 році, М. Лисенко написав увертюру до «Наталки Полтавки», антракти до дій, супровід до пісень — словом створив справжню оперу.

 

На початку XIX ст. з'явилася Симфонія соль мінор невідомого автора. Шкода, що її виконання на честь відкриття Одеського оперного театру в 1809 році було чи не єдиним. В наступні 150 ро­ків вона вважалася загубленою. Були певні успіхи в розвитку ка­мерної, зокрема інструментальної, музики. Досить згадати інстру­ментальну музику братів Лизогубів, М. Маркевича.

Отже, музичну культуру України першої половини XIX ст. ха­рактеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демо­кратичні засади Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реа­лістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фоль­клор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і тек­стів) записав Микола Лисенко. Фольклором займався і Петро Сокальський, який створив наукову працю «Руська народна музика...». Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкрива­ються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні то­вариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Боян» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, а потім у Києві). Звичайно, за самодер­жавства українське мистецтво не мало необхідних можливостей для свого розвитку. Але передові російські діячі всіляко підтри­мували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі стосунки між С. Гулаком-Артемовським і М. Глинкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку цілого ряду музичних жан­рів дав український театр, який у 70—80-ті роки минулого століття досяг високого професіоналізму. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. КарпенкоКарим, М. Заньковецькою заміни­ла певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композито­ри, зокрема, М. Лисенко.

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піа­ніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджу­вав фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфоніч­ний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камер­но-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх худож­ніх вершин.

У другій половині XIX ст. на музичному обрії поряд з Лисеня ком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розви­нути свій талант так повно, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послі­довників.

 

Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький на­писав ряд хорів і серед н»х — монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський — свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській ос­нові. У 1867—1869 роках він — студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і ро­мантиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — зга­даний уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка — «Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896).

«Вечорниці» — це вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Зупинімося на хорі «Закувала та сива зозуля», найбільш популярному номері «Вечорниць». Він при­ваблює слухача героїко-епічною образністю, драматичним сюже­том і соковитою музичною мовою Тут у кількох розділах хору ве­деться хвилююча оповідь про невольників-запорожців, їхню важку долю, звучить протест проти насильства, прагнення до волі, мрія про повернення на батьківщину.

Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на по­чатку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.

Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджуєть­ся головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкла­дом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втра­чали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській му­зичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з приму­сової кріпацької праці стає вільнонайманим — професією. По­ряд з поширенням

домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького жит­тя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів оступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, го­ловним чином, приватні вчителі або вона викладалася в за­гальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів — як творчих, так і виконавських,— викликала появу різноманіт­них музичних і хорових товариств.

До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи при­ватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний про­міжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки вихо­вання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організа­цій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.

Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.

 

В університетській друкарні друкувався ряд журналів та альманахів, в яких вміщувалися твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших українських письменників, тексти народних пісень, дум, на­родні оповідання.

В 1841 році вийшла надзвичайно цікава і цінна праця Г. Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове», що не втратила своєї науково-пізнавальної цінності й досі.

В альманасі «Утренняя звезда» за 1833 рік опубліковано три пісні з «Наталки Полтавки» в обробці для голосу з фор­тепіано А. Барсицького — перша публікація музичного супро­воду популярної п'єси. Спеціальних музичних журналів у Харкові в той час не існувало. Періодично статті, рецензії та замітки про концерти і спектаклі вміщувалися в газетах та журналах, як, наприклад, «Украинский Вестник», «Украинский Журнал», «Харьковские Губернские Ведомости» та ін.