Українська наука у 20-х - на поч. 30-х рр. Хх ст.

Події революції і громадянської війни призвели Україну до кризи та розрухи. Для наукових установ настав період постійної боротьби за виживання. Катастрофічним для науки було політичне втручання, затримка фінансування, неможливість сформувати матеріально-дослідну базу. Проте становлення національної науки почалося задовго до революційних подій 1917 року. Важливою подією в історії науки України було створення Академії наук 14 листопада 1918 року, затверджене урядом гетьмана П. Скоропадського. Носіями перших ідей про її створення були Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (засноване у 1873 році в Львові) та Українське наукове товариство в Києві, громадські асоціації українських вчених, які в складних умовах у дореволюційний період сприяли розвиткові паростків української науки та культури. Датою початку діяльності Української академії наук вважається 27 листопада 1918 року, коли відбулися перші загальні збори, на яких таємним голосуванням В. І. Вернадського було обрано президентом, а Ю. А. Кримського - секретарем Академії наук. У процесі свого становлення АНУ довелося повною мірою зазнати усіляких перекручень, що були пов'язані з складною політичною обстановкою на Україні в цей період. Перша спроба політизації її діяльності мала місце вже через місяць після її виникнення - у дні правління Директорії.

Незважаючи на те, що роки громадянської війни лягли важким тягарем на весь народ, у тому числі і на вчених, створення Академії наук, інших наукових, учбових установ та товариств стало запорукою відродження української культури на початку 20-х років. У цей період в Україні виникла особлива система організації науки: була сформована мережа науково-дослідних установ, частина яких наприкінці 20-х - на початку 30-х років перетворилася в інститути. Науково-дослідні кафедри виникали частіше всього при вищих учбових закладах, де вони могли одержувати хоча б елементарну матеріальну базу, але були відділені від учбового процесу і стали самостійними установами. Всього в Україні на початку 20-х років було організовано 84 науково-дослідних кафедри.

Одним із найважливіших явищ суспільно-політичного і культурного життя України 20-х років була українізація, яка справила на розвиток науки величезний вплив, пожвавила значною мірою культурну діяльність українських вчених. Проте водночас наростаючі тенденції централізації та бюрократизації суспільного життя неминуче вели до політизації науки, скорочення та заборони різноманітних її форм. На початку 20-х років вузи і наукові установи республіки опинилися у вкрай тяжкому матеріальному становищі. Розруха, голод, хвиля інтервенції та окупації підірвали не тільки матеріальну базу наукових центрів, але й сам дух учених. Усе це посилювалося наростанням підозри власне до інтелігенції. У 1924 році в Києві відбувся один із перших політичних процесів проти інтелігенції, переважно викладачів вузів, що звинувачувалися в участі у діяльності контрреволюційної організації «Київський обласний центр діяння». Абсурдність звинувачень у шпигунстві виявилася в ході судового розслідування. Однак, вирок був суворим: чотирьом обвинуваченим - смертний вирок, більшості іншим - десять років ув'язнення. Серед обвинувачених був один із творців Академії наук України, її другий президент (1921 р.) академік Микола Прокопович Василенко, який дуже багато зробив для становлення української науки. Вирок по цій справі викликав широкий громадський резонанс, і через це одним підсудним страту було замінено засудженням на десять років ув'язнення, а іншим (в тому числі Василенку) - покарання скорочено наполовину. Згодом завдяки клопотанню найвизначніших вчених України у листопаді 1924 року М.П. Василенка було помилувано, але пляма неблагонадійності залишилася на ньому до кінця життя.

У другій половині 20-х років у країні відбувався процес одержавлення науки, який не міг не вплинути пагубно на всю атмосферу її функціонування. 1929 рік став «роком великого перелому» для всіх сфер життя суспільства і держави, у тому числі науки. Починався новий етап репресивної політики щодо інтелігенції. Зловісну роль у долях української інтелігенції відіграв судовий процес, що відбувався весною 1930 р. у Харкові над членами «Спілки визволення України» (СВУ), у справі якої проходили 45 осіб на чолі з визначним українським ученим-літературознавцем, академіком С. О. Єфремовим. Процесу було надано шумливого політичного резонансу, розгортався він за сценарієм, який потім відшліфовувався в багатьох процесах проти «ворогів народу». Лише пленум Верховного суду УРСР 11 вересня 1989 року реабілітував усіх засуджених по справі «Спілки визволення України», не знайшовши в їх діях складу злочину.

Восени 1930 р. у ВУАН було проведено чистку апарату й установ. Безпосереднім приводом для чистки став процес СВУ. Пізніше чистки в Академії наук повторювалися. Підозрілість, політична нетерпимість, некомпетентна критика ще біле згущали атмосферу в наукових установах. Вогонь критики, як правило, був направлений проти видатних учених, які мали значний дослідницький багаж, котрий важко було пристосувати до політичних та ідеологічних лозунгів. У ході чисток і політичних кампаній проти них росло невдоволення працівників середньої та нижчої ланок, у наукових колективах створювалися нестерпні умови. Політизація та ідеологізація радянської науки, що розпочалася з суспільствознавства, поширювалася на інші галузі науки, деформувала критерії науковості, уявлення про істину, мотиви дослідницької діяльності.

Процес тоталітаризації держави неминуче вів до утвердження в усіх сферах громадського життя єдиноначальності та однодумності, до стандартизації не тільки політичного, а й наукового мислення. Ідеологія класу-переможця стала розглядатися як загальна основа для всієї системи науки. У неї непомітно входили чужі науковому етносу способи політичної діяльності. Дискусії у науці за своєю аргументацією, логікою, змістом і формою все більше стали наближатися до схем партійних дискусій, а згодом матеріали як тих, так і інших дискусій стали основою для політичних репресій і судових процесів.

Процесу ідеологізації суспільних наук сприяло створення в країні нових марксистських суспільствознавчих установ - комуністичних університетів, інститутів, академій. У 1922 році на Україні було засновано Комуністичний університет ім. Артема, у 1924 році - Український інститут марксизму-ленінізму, у 1929 році - Інститут комуністичної освіти, у 30-ті роки існував Інститут червоної професури. У цих установах відбувалося формування марксистського суспільствознавства, яке все більше впливало на всі традиційні галузі суспільних наук. Також відбулося розмежування наук і їх результатів на «революційні» і «контрреволюційні». Такий підхід передусім підірвав престиж філософського знання. Своєрідним підсумком цього процесу став «Короткий курс історії ВКП (б)», який фактично заборонив будь-який розвиток філософії - навіть у марксистському варіанті. Проте вульгаризовані марксистські філософські догми поширювалися не тільки на суспільні, а й на природничі науки. Складною у цьому відношенні виявилася доля біологічних наук. політичний успіх лженаукових спекуляцій Т. Д. Лисенка, підкріплений вульгарно-марксистськими «філософськими» аргументами, перекрив розвиток найважливіших наукових напрямків і, таким чином, сприяв репресіям проти найвизначніших вчених.

30-ті роки з їх масовими репресіями по відношенню до всіх верств народу забрали життя багатьох українських учених. Були заарештовані та загинули математики М. Ф. Кравчук і М. Х. Орлов, географ С. Л. Рудницький, філософи С. Ю. Семковський, В. О. Кюринець, О. П. Дзеніс, філософ і генетик І. І. Агол, технік М. А. Короткевич, директор Інституту матеріальної культури Ф. А. Козубовський, мовознавець Н. А. Каганович, видатний громадський діяч П. В. Затонський та ін. На початку Другої світової війни загинув один з фундаторів Української Академії наук А. Ю. Кримський. Репресіям піддавалися видатні фізики Л. Д. Ландау, О. І. Лейпунський, О. Г. Гольдман, літературознавець Є. С. Шабліовський, епідеміолог О. В. Корчак-Чепурківський та багато інших.

Репресивна політика сталінського режиму по відношенню до науки страшна не тільки тими збитками, яких вона завдала науковому потенціалу і творчій атмосфері, але і своїм тривалим впливом. Вона сприяла процесу бюрократизації, падіння морального рівня, вилученню принципів змагальності та дискусійності, глибокій монополізації одних наукових напрямів і придушенню інших. Одночасно відзначалося падіння якості підготовки науково-технічних кадрів, що було викликано невиправданими реформами вищої школи, усуненням відомих учених від викладання, класовим підходом до прийняття у студенти, перереєстраціями і чистками студентства і викладацьких кадрів. Наприкінці 20-х років право викладацького складу на висунення кандидатів у аспірантуру було передано до рук партійних, комсомольських і громадських організацій. Інститут «висуванців» завдав значних збитків саме науці, як і набір робітників у аспірантуру, що практикувався в обхід вузівської освіти. Репресії у науці проявлялися у різкому звуженні міжнародних контактів, в орієнтації виключно на внутрішньо-локальний розвиток наукових напрямів, що також знижувало рівень результатів. У 30-ті роки відбулося різке скорочення кількості наукових періодичних видань та публікацій взагалі. Усе це загострювало проблему комунікацій, досить актуальну для наукової творчості.

Монополізація та бюрократизація науки як головні наслідки репресій продовжували проявлятися ще десятиріччя і довгий час не були викорінені, як і ідеологізація суспільствознавства, що стала значною перешкодою на шляху переосмислення суспільних відносин, що склалися у нашій країні.