Державне регулювання оплати праці. Мінімальна заробітна плата.

Рин­кове регулювання заробітної плати, особливо для осіб, попит на працю яких зменшується, а також для працівників з низькою ре­зультативністю діяльності має вирівнюватися державним втру­чанням у соціальні процеси. Проте, як свідчить досвід зарубіж­них держав, це втручання повинно мати непрямий, соціально-орієнтований характер. Згідно із Законом України «Про оплату праці» держава здійс­нює регулювання зарплати працівників підприємств усіх форм власності і господарювання через установлення розміру мініма­льної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фі­нансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а та­кож через оподаткування доходів працівників. Держ рег ЗП орієнтується на відповідні конвенції Міжнародної організації праці. Державне регулювання оплати праці має за мету визначити найменший рівень заробітної плати, вихідні позиції учасників колективних переговорів, нижче рі­вня яких угоди неможливі.

У сучасних умовах в Україні метою встановлення мінімаль­ної заробітної плати є фіксування нижньої межі розмірів опла­ти праці. Мінімум ЗП розглядається як ін­струмент у боротьбі з бідністю через надання всім працівни­кам на умовах найму на підпрвах усіх форм госп-ня гарантованого за-хисту від невиправдано низьких ставок ЗП. Взагалі мін ЗП – законодавчо встановлений розмір ЗП за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану робітником місячну, годин-ну норму праці.

Розмір мінімальної ЗП встановлюється Верховною Радою Укр за поданням Кабінету Міністрів, як правило, один раз на рік під час затвердження Держбюджету України. Він переглядається залежно від зрос­тання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Установлена на рівні держави мін ЗП являє со-бою її державну гарантію для всіх категорій найма­них працівників і не підлягає зниженню на рівні галузі і під­приємства.

Установлюються державні норми і гарантії в оплаті праці за роботу в понаднормований час; у святкові неробочі та вихідні дні; за час простою під час виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників в Ук­раїні здійснюється на основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті колективних переговорів.

Переговори ведуться й угоди укладаються на державному, міжга­лузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), територіальному (територіальна тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова колективного договору) рівнях. Договір­не регулювання оплати праці працівників підприємств, що розташо­вані на території Республіки Крим (крім підприємств, що є загально­державною власністю, і тих, які є комунальною власністю), може здійснюватися на основі тарифних угод, які укладаються на територі­альному (місто, адміністративний район) і комунальному рівнях (ре­гіональна тарифна угода).

Підпр-во у своєму колективному договорі не може установлювати розмір оплати нижчий від передбаченого в угодах, укладених на рівні галузі, території або груп підприємств.

 

Види доходів і витрат населення, показники розподілу доходів.

Доходи населення - це iнструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Ринкова економіка, орieнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, iнiцiативи i підприємництва, поряд з підтриманням соцiально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення — це сукупність коштів i витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного,, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові i натуральні доходи. Формування грошових доходів здiйснюeться за рахунок оплати працi працiвникiв, виплат iз соціальних фондів (соціальних трансфертів), пiдприeмницьких доходiв, доходiв вiд власностi, морального доходiв вiд особистого підсобного господарства та iндивiдуальноi трудовоi дiяльностi, iнших доходiв (алiментiв, гонорарiв, благодiйноi допомоги тощо)

У сучасних умовах в нашiй країнi виникаe додаткове джерело доходiв працiвникiв, зайнятих у суспiльному виробництвi, це прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такi види доходiв, як доходи вiд iнвестицiй, iнновацiй, дивiденди, доходи монополiй, соцiальнi виплати i пільги тощо. Натуральнi доходи включають продукцію особистого пiдсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральнiй формi. Вiдповiдно до конвенцій Мiжнародноi органiзацii праці (МОП) кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи iжу. одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я i добробуту її самої та її сiм'i, а також право на забезпечення у разі безробіття, iнвалiдностi тощо. Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов снування людини.

Рівень життя населення, індекс вартості життя.

Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економіч­них категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку.

Поняття рівень життя найчастіше означає ступінь задоволен­ня матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику рівня життя. Тим часом рівень життя — це динамічний процес, на який впливають безліч фак­торів. З одного боку, рівень життя визначається складом і обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, ви­ходячи з положення на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Разом з тим, і розмір заробітної пла­ти, і рівень життя визначаються масштабами й ефективністю ви­робництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, полі­тичною владою та ін.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям добробу­ту, що трактується як визначений рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найбільш повно сутність рівня жит­тя розкриває таке визначення: рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задово­лення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхід­ний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення у випадку безробіття, непрацездатності, втрати годувальника і т. п. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.

Підвищення рівня життя виступає водночас метою та пріори­тетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціаль­ним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня життя набуває у орієнтованому на людський розвиток су­спільстві.

Індекс вартості життя - показник, що характеризує зміну цін на товари і тарифів на послуги. Застосовується для визначення динаміки реальної заробітної плати. І.в.ж. Обчислюють, виходячи з суцільного обліку продажу товарів та реалізації послуг. Цей індекс використовують, обчислюючи динаміку фізичного обсягу грошових доходів населення, його соціальних груп; динаміку фізичного обсягу реальної заробітної плати робітників і службовців; динаміку фізичного обсягу повних реальних доходів населення з рівнем доходу у розрахунку на одного члена сім'ї робітника, службовця, працівни-ка агросектора.

І = Ц1*g1/Ц0*g0

де Ц0, Ц1 - ціна покупки відповідно базисного і поточного періодів;

g0,g1- обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя у вітчизняній і зарубіжній практиці використовуються показники бідності: абсолютної і відносної.

За абсолютної бідності, бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ. За відносної бідності, бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи.