Тема 3: «Правове регулювання системи якості»

43. Форми правового забезпечення якості.

Якість товару (робіт, послуг) – сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність товару (робіт, послуг) тощо, і які забезпечують їй здатність задовольняти потреби споживача відповідно до її призначення.

З метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в належній якостітоварів (робіт, послуг), безпечної для їх життя і здоров’я, майна, навколишнього середовища, в Україні запроваджено різні форми правового забезпечення якості.

За сферою поширення їх можна поділити на загальні (застосовуються завжди) і спеціальні (застосовуються у випадках, встановлених законом).

До загальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) належать:

· встановлення принципу належного виконання господарського договору за якістю;

· встановлення гарантійних зобов’язань суб’єктів господарювання;

· встановлення системи охорони прав споживачів;

· інші.

Спеціальними формами правового забезпечення якості відповідно до актів господарського законодавства України є стандартизація та підтвердження відповідності якості.

44. Гарантійні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Якість товару (робіт, послуг) – сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність товару (робіт, послуг) тощо, і які забезпечують їй здатність задовольняти потреби споживача відповідно до її призначення.

З метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в належній якостітоварів (робіт, послуг), безпечної для їх життя і здоров’я, майна, навколишнього середовища, в Україні запроваджено різні форми правового забезпечення якості.

За сферою поширення їх можна поділити на загальні (застосовуються завжди) і спеціальні (застосовуються у випадках, встановлених законом).

До загальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) належать:

- встановлення принципу належного виконання господарського договору за якістю;

- встановлення гарантійних зобов’язань суб’єктів господарювання;

- встановлення системи охорони прав споживачів;

- інші.

Спеціальними формами правового забезпечення якості відповідно до актів господарського законодавства України є стандартизація та підтвердження відповідності якості.

Згідно із гарантійним зобов’язанням суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару (робіт, послуг), в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого договором, а в разі його відсутності – актом господарського законодавства.

Гарантійним вважається строк протягом якого суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) гарантує якість товару (роботи, послуги), а споживач у разі виявлення в межах цього строку недоліків, має право звернутися з відповідними вимогами до цього суб’єкта господарювання.

Гарантія якості товару (роботи, послуги) означає забезпечення суб’єктом господарювання (продавцем, виробником, виконавцем) використання товару (роботи, послуги) за цільовим призначенням.

Виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором. Гарантійний строк на комплектуючі вироби повинен бути не менший, ніж гарантійний строк на основний виріб, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором. Гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію або на етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до продукції. Різновидами гарантійних строків є також строк служби та строк придатності. Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку – протягом десяти років. Правове значення строку служби полягає у тому, що протягом нього зберігається право споживача вимагати відшкодування шкоди, завданої дефектною продукцією або продукцією неналежної якості. При чому, шкода, завдана життю, здоров'ю або майну споживача такою продукцією, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри відповідальності.Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом установленого строку служби, а якщо такий не встановлено – протягом десяти років з дати введення в обіг такої продукції її виробником. Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, а також її випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запасних частин протягом усього строку її виробництва, а після зняття з виробництва – протягом строку служби, в разі відсутності такого строку – протягом десяти років. Для продукції, споживчі властивості якої можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна споживачів і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до неї при продажу, і який вважається гарантійним строком. Строк придатності обчислюється починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання. Продаж товарів, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється. Стосовно продукції, на яку гарантійні строки або строк придатності не встановлено, споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено протягом двох років, а стосовно об'єкта будівництва – не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві.
При виконанні гарантійного ремонту гарантійний строк збільшується на час перебування продукції в ремонті. При обміні товару його гарантійний строк обчислюється заново від дня обміну. Вимоги у зв’язку з недоліками виконаних робіт (наданих послуг) підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а в разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) протягом гарантійного чи іншого строку, встановленого договором, чи протягом двох років з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого строку, встановленого законодавством або договором. Вимоги у зв’язку з істотними недоліками у виконаній роботі (наданій послузі) можуть бути пред'явлені споживачем протягом строків, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких строків – протягом десяти років.

Гарантійне зобов’язання суб’єктів господарювання за своєю правовою природою є похідним (додатковим) щодо головного зобов’язання щодо передання товару, виконання роботи чи надання послуги, і спрямоване на забезпечення належного виконання за якістю головного зобов’язання.

Моментом виникнення гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання є момент передання товару (роботи, послуги) споживачеві.

У разі продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передання товару споживачеві не збігаються, гарантійне зобов’язання виникає від дня передання товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складення – від дня їх здійснення, а якщо день передання, установки (підключення) чи складення товару, а також передання нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору купівлі-продажу, – від дня укладення договору купівлі-продажу.

Зміст гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання полягає у характері вимог, з якими можуть звернутися споживачі до суб’єктів господарювання (продавців, виробників, виконавців) в разі виявлення у межах гарантійних строків недоліків товарів (робіт, послуг).

Характер цих вимог залежить від виду недоліків товару (робіт, послуг). Недоліки товару поділяються на звичайні (неістотні) та істотні. Звичайним (неістотним) недоліком є будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем). Істотним вважається недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:

а) він взагалі не може бути усунутий;

б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів;

в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: 1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар. Вимоги споживача пред'являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача. Споживач має право пред'явити одну з вимог, передбачених законом, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу зі встановленого переліку. Зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача задовольняють також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства, які задовольняють зазначені вимоги на підставі договору з виробником. Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, – технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу. У разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати: 1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк; 2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги); 3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи; 4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи; 5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору. За наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. 45. Стандартизація: поняття, види, суб’єкти та об’єкти.

Важливою формою правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) є стандартизація. Правові засади стандартизації визначаються Законом України „Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року.

Стандартизація – діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню.

За територіальною поширеністю стандартизація поділяється на три види:

1) міжнародну;

2) регіональну;

3) національну.

Міжнародною вважається стандартизація, що проводиться на міжнародному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн. В рамках міжнародної стандартизації у 1946 році була створена Міжнародна організація із стандартизації (ISO) під егідою Організації об’єднаних націй.Україна стала членом цієї організації з 1 січня 1993 року.

Регіональна стандартизація – стандартизація, що проводиться на відповідному регіональному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів країн певного географічного або економічного простору. У 1961 році в межах європейського простору був утворений Європейський комітет із стандартизації (CEN). Аналогом стандартів серії ISO є європейські стандарти серії EN. Україна член цієї організації з 1 квітня 1997 року.

Національною є стандартизація, що проводиться на рівні однієї країни.

Суб’єктами стандартизації в Україні є:

1) центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації;

2) рада стандартизації та технічного регулювання;

3) технічні комітети стандартизації;

4) інші суб'єкти, що займаються стандартизацією.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації організовує, координує, та провадить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів і як національний орган стандартизації представляє Україну в міжнародних та регіональних організаціях із стандартизації.

Функції цього органу покладені на Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Рада стандартизації та технічного регулювання є колегіальним консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України, основною метою якої є налагодження взаємодії між виробниками, споживачами продукції та органами державної влади, узгодження інтересів у сфері стандартизації, сприяння розвитку стандартизації.

Технічні комітети стандартизації створюються Центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, на які покладено функції з розроблення, розгляду та погодження національних та міжнародних (регіональних) стандартів.

Правовою основою створення і діяльності технічних комітетів стандартизації є Типове положення про технічний комітет стандартизації, затверджене наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України № 298 від 20 травня 2002 року.

Технічні комітети стандартизації створюються за наказом центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації. До роботи в технічних комітетах стандартизації залучаються на добровільних засадах уповноважені представники органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання та їх об’єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, відповідні науковці і фахівці.

Технічні комітети стандартизації не мають на меті одержання прибутку від своєї діяльності.

Членство в технічних комітетах стандартизації може бути колективне або індивідуальне.

Колективні члени беруть участь у роботі комітету через своїх уповноважених представників, які діють від їх імені. Індивідуальними членами технічного комітету стандартизації можуть бути провідні вчені та фахівці, які бажають брати участь у роботі комітету та які діють від свого імені.

У структурі технічних комітетів стандартизації можуть створюватися підкомітети для певної частини робіт за визначеними об’єктами стандартизації (сферами діяльності), а також постійні або тимчасові робочі групи для виконання конкретних завдань.

Організаційне забезпечення діяльності технічних комітетів стандартизації покладається на їх секретаріати. Будь-яка організація, яка офіційно заявить про намір здійснювати функції секретаріату і підтвердить спроможність організаційно, технічно та фінансово забезпечити його діяльність, може бути уповноважена на виконання таких функцій.

Організація, яку уповноважено на здійснення функцій секретаріату технічного комітету стандартизації, має бути юридичною особою.

Відносини технічних комітетів стандартизації із суб’єктами господарювання, органами державної влади та громадськими організаціями регулюють на підставі договорів (контрактів) і угод про співробітництво, що укладаються з організаціями, які уповноважено на здійснення функцій секретаріату, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Інші суб'єкти, що займаються стандартизацією – центральні органи виконавчої влади та організації, які мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.

Об’єктами стандартизації за законодавством України є:

1) продукція (матеріали, складники, обладнання);

2) процеси (системи, їх сумісність, правила, процедури, функції, методи);

3) послуги (діяльність);

4) персонал та органи;

5) вимоги до термінології, позначення, фасування, пакування, маркування, етикетування.

46. Нормативні документи із стандартизації.

Під нормативними документами із стандартизації розуміються документи, які установлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів.

Відповідно до ст. 15 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі нормативні документи із стандартизації:

6) технічні регламенти;

7) стандарти;

8) кодекси усталеної практики;

9) класифікатори;

10) технічні умови.

Технічний регламент – закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів України, у якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим. Він може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи способу виробництва.

Стандарт – документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є
необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги;

Кодекс усталеної практики (звід правил)–документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Класифікатор – документ, який містить систематизований звід найменувань та кодів класифікаційних груп та/або об’єктів класифікації. В якості об’єктів класифікації виступають об’єкти стандартизації.

Технічні умови –документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

За рівнем суб’єктів стандартизації і технічного регулювання нормативні документи із стандартизації поділяються на такі види:

1) технічні регламенти, прийняті у виді закону Верховної Ради України або нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України;

2) національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації;

3) стандарти, технічні умови та кодекси усталеної практики, прийняті чи схвалені іншими органами та організаціями, що займаються питаннями стандартизації.

За загальним правилом, застосування стандартів відбувається на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством України.

Застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим:

- для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах;

- для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

- для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

- для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Національні стандарти розробляються технічними комітетами із стандартизації, а у разі їх відсутності – організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід у цій сфері.

Після розроблення першої редакції проекту національного стандарту, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації оприлюднює цей проект в офіційному виданні та в засобах масової інформації. У повідомленні зазначаються:

1) позначення та назва проекту національного стандарту;

2) ступінь відхилення проекту національного стандарту від відповідних міжнародних стандартів;

3) адреса і строк (термін) надання коментарів усіма заінтересованими сторонами;

4) інформація про спосіб отримання стандарту.

Коментарі до проектів національних стандартів надаються протягом 60 днів з дня оприлюднення інформації про них, за винятком термінових питань оборони, охорони здоров'я, безпеки довкілля та підготовки національного стандарту для розроблення відповідного технічного регламенту.

Коментарі всіх заінтересованих національних або іноземних сторін щодо проектів національних стандартів розглядаються відповідним технічним комітетом стандартизації або іншим органом, який розробляє стандарт.

Після спливу строку надання коментарів до проектів національних стандартів розробник розглядає отримані коментарі та враховує їх в остаточному проекті національного стандарту або обґрунтовано відхиляє.

Міжнародні та регіональні стандарти приймаються як національні стандарти центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації.

У разі схвалення остаточного проекту національного стандарту центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про його прийняття.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації визначає термін набрання чинності національним стандартом з урахуванням періоду підготовчих заходів.

Перелік національних стандартів, схвалених та прийнятих протягом місяця, оприлюднюється наступного місяця в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації координує діяльність з перевірки національних стандартів на відповідність законодавству, потребам виробників та споживачів, рівню розвитку науки і техніки, інтересам держави, вимогам міжнародних та регіональних стандартів. Перевірка національних стандартів повинна проводитися технічними комітетами або організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід.

Національні стандарти на продукцію перевіряються не рідше ніж один раз на п'ять років.

У порядку, встановленому для розроблення націонадльного стандарту, заінтересовані сторони надають пропозиції для перегляду, внесення змін чи скасування національного стандарту.

У разі якщо технічний комітет схвалює пропозиції щодо скасування національних стандартів, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення з цього питання.

Якщо центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про скасування національного стандарту, повідомлення про це публікується в його офіційному виданні.

Зміни до національних стандартів вносяться в порядку, встановленому для їх розроблення.

Після схвалення зміненого національного стандарту відповідним технічним комітетом центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає та оприлюднює змінений національний стандарт.