За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість: місячну, квартальну, річну.

Нарешті, у промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну, галузеву.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева (Сг) – показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції, вона визначається за формулою:

Сг = ΣСі х Ni /Σ Ni, грн,

де Сi – собівартість певного виду продукції на і-ому підприємстві, грн.

Ni – кількість виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві, натур, од.

На собівартість продукції як економічний показник впливає багато факторів, що враховують специфіку кожної галузі народного господарства, окремо взятого підприємства. Для промислових підприємств підвищений рівень собівартості продукції свідчить про негативний вплив таких факторів: застарілого технологічного устаткування, нераціонального використання робочого часу, низької продуктивності праці, матеріаломісткості продукції, що випускається, високої ціни сировини або значних транспортних витрат, непродуктивних технологій, високих адміністративних витрат, недосконалого дослідження ринку, браку тощо.

 

Продуктивність праці. Методи вимірювання продуктивності праці.

Під продуктивністю праці розуміють ефективність витрат живої праці, яка визначається кількістю продукції, вироблюва­ної за одиницю робочого часу, або витратами живої праці на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

Виробіток (В) – це кількість продукції, яка виробляється за одиницю робочого часу або припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу підприємства.

Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натураль­ні, вартісні та трудові показники.

Натуральні показники відображають вироблену продукцію у штуках, метрах, кубометрах тощо або в умовно-натуральних одиницях, що припадають на одного середньооблікового пра­цівника за певний період.

Вартісні показники продуктивності праці характеризують вартість продукції, випущеної підприємством протягом певно­го періоду, що припадає на одного середньооблікового праців­ника промислово-виробничого персоналу.

Розрізняють два методи вимірювання продуктивності праці: прямий і обернений.

І. Прямий метод: виробіток (V) обчислюється за формулами:

V = Q/Т, V = Q/Ч_обл., V = Т/Ч_обл.,

де Q – кількість продукції, виробленої за певний період (у натуральних або вартісних вимірниках);

Т – робочий час, витрачений на виробництво продукції, нормо-години, дні, місяці тощо;

Ч_обл – середньооблікова чисельність промислово-виробни­чого персоналу або основних робітників підприємства, осіб.

На підприємствах визначають годинний, денний, місячний та річний виробіток.

Годинний виробіток обчислюється діленням обсягу випу­щеної за певний період продукції на кількість годин, відпра­цьованих усіма працівниками протягом цього самого періоду. Він характеризує продуктивність праці за відпрацьовану годи­ну робочого часу.

Денний виробіток визначається діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість людино-днів, відпра­цьованих за цей самий час. Показник характеризує продуктив­ність використання робочого дня.

Місячний (річний) виробіток визначається діленням обсягу випущеної за місяць (рік) продукції на середньооблікову чи­сельність промислово-виробничого персоналу або основних робітників. Він характеризує продуктивність використання ро­бочого часу за місяць, рік.

ІІ. Обернений метод: інший показник продуктивності праці – трудомісткість (t) – є оберненим до виробітку і відображає витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції на даному підприємстві.

Трудомісткість обчислюється за формулою:

t = T/Q,

де Т – робочий час, витрачений на виробництво продукції за певний період, нормо-години, дні, місяці тощо; Q – кількість продукції, виробленої за той самий період (у натуральних або вартісних вимірниках). Показник трудомісткості має низку переваг порівняно з показником виробітку:

1) він відображає прямий зв'язок між обсягом виробництва та витратами праці;

2) застосування показника трудомісткості дає змогу вияви­ти фактори та резерви зростання продуктивності праці;

3) він дає змогу порівнювати витрати праці на однакові вироби у різних цехах та дільницях підприємства.

Залежно від складу трудових витрат, що включають у тру­домісткість, розрізняють:

Ø технологічну трудомісткість;

Ø трудомісткість обслуговування виробництва;

Ø виробничу трудомісткість;

Ø трудомісткість управління виробництвом;

Ø повну трудомісткість.

Технологічна трудомісткість (Т_техн) відображає всі витра­ти праці основних робітників – відрядників та погодинників:

Т_техн = Т _відр + Т _пог,

де Т _відр – витрати праці робітників-відрядників, нормо-години;

Т_пог – витрати праці робітників-погодинників, нормо-години.

Трудомісткість обслуговування (Т_обсп) включає витрати праці допоміжних робітників, що обслуговують обладнання та робочі місця у виробничих цехах, а також працюють у допоміжних цехах та службах.

Виробнича трудомісткість (Т_виро6) включає в себе всі ви­трати праці основних та допоміжних робітників:

Т_виро6 = Т _техн + Т _обсл.

Трудомісткість управління (Т_упр) відображає витрати праці керівників, спеціалістів, службовців, учнів, працівників охоро­ни підприємства.

Повна трудомісткість (Т_n) включає в себе витрати праці всіх категорій промислово-виробничого персоналу підприєм­ства:

Т_n = Т _вироб + Т _упр.

Трудомісткість обчислюють як на одиницю, так і на весь випуск продукції підприємства.

Розрізняють нормативну, фактичну та планову трудоміст­кість.

Під нормативною трудомісткістю розуміють витрати праці на виготовлення продукції або на виконання певного обсягу робіт, які обчислюються за діючими на підприємстві нор­мами.

Планова трудомісткість – це витрати праці на виробництво продукції або на виконання певного обсягу робіт, що встановлено з урахуванням змін норм у плановому періоді в результаті впровадження організаційно-технічних заходів.

Фактична трудомісткість визначається, виходячи з фак­тичних витрат праці на підприємстві.

Планування прибутку та рентабельності

Кінцевим позитивним результатом господарської діяльності будь-якого підприємства є прибуток. Прибуток визначається як перевищення доходів підприємства над його витратами.

Важливе місце у фінансовій політиці підприємства посідає розподіл та використання прибутку як основного джерела фі­нансування його інвестиційних потреб і задоволення економіч­них інтересів власників. Основними принципами розподілу прибутку є такі:

Ø прибуток, отриманий підприємством у результаті його господарської діяльності розподіляється між державою та підприємством як господарюючим суб'єктом; частка
прибутку, що надходить до держави, визначається встановленими законодавством ставками податку;

Ø визначення напрямів використання прибутку, що зали­шається у розпорядженні підприємства, знаходиться у його компетенції.

Порядок розподілу та використання чистого прибутку, тоб­то прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків та обов'язкових платежів, фіксується у статуті підприємства.

В умовах ринкових відносин велике значення має обґрун­тування співвідношень у спрямуванні прибутку на цілі вироб­ничо-технічного розвитку, соціального розвитку, формування фінансового резерву, на виплати засновникам (власникам), ди­віденди акціонерам тощо. Разом з тим, прибуток є джерелом сплати підприємством штрафних санкцій, здійснення відраху­вань на благодійні цілі, а також використовується для пога­шення кредитів, отриманих на інвестиційні цілі.

Фонд розвитку виробництва є власним джерелом підпри­ємства, що застосовується для фінансування витрат, пов'язаних зі зростанням виробництва, технічним переозброєнням, вдосконаленням технології виробництва та інших потреб, що забезпечують розвиток та зміцнення матеріально-технічної ба­зи підприємства.

Формування власного резервного (страхового) фонду здій­снюється на випадок різкого погіршення фінансового стано­вища у результаті тимчасової зміни ринкової кон'юнктури, стихійних лих тощо.

Чистий прибуток також є джерелом виплат доходів заснов­никам (власникам) підприємства, а для акціонерних підпри­ємств – виплат дивідендів акціонерам.

Для стимулювання зацікавленості працівників у досягненні високих результатів праці на підприємстві може створюватись фонд споживання. За рахунок коштів цього фонду здійснюються виплата винагороди за підсумками року, одноразові преміювання окремих працівників за виконання особливо важ­ливих виробничих завдань, виплата премій за інші досягнення в роботі, а також надання одноразової матеріальної допомоги працівникам підприємства.

Показники рентабельності є відносними характеристиками фінан­сових результатів та ефективності діяльності підприємства.

1. Рентабельність ресурсів (активів) підприємства за прибутком від звичайної діяльності — це прибуток від звичайної діяльності, що припадає на одиницю коштів, інвестованих в активи підприємства:

Рзв.д. = Пзв.д. / А

де Пзв.д. — прибуток від звичайної діяльності підприємства, гр. од.; А — середня сума активів підприємства, гр. од..

2. Рентабельність ресурсів (активів) за чистим прибутком виз­начає, який чистий прибуток припадає на одиницю коштів, інвесто­ваних в активи підприємства:

Ра = ЧП / А

де ЧП — чистий прибуток підприємства за звітний період, гр. од..

3. Рентабельність власного капіталу визначає, який чистий при­буток припадає на одиницю власного капіталу підприємства:

Рв.к. = ЧП / ВК

де ВК — середня сума власного та прирівняного до нього капіталу підприємства, гр. од..

4. Рентабельність виробничих фондів — це чистий прибуток, що припадає на одиницю вартості виробничих фондів:

Рв.ф. = ЧП / Вв.ф.

де Вв.ф. — середня вартість виробничих фондів підприємства, гр. од..

5. Рентабельність реалізованої продукції визначає, який прибуток припадає на грошову одиницю виручки від реалізації продукції:

Рпр. = Пр / Qр

де П — прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), гр. од..