Розділ 1. Аналіз техніки гри у волейбол

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………… РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ …………………............ 1.1 Тактика гри та визначення основних понять.………...................................... 1.2 Класифікація тактики ігри ………………….……………….………………… 1.3 Техніка нападу………………………………..……………………………….. 1.4 Засоби та методи навчання…………………..………………..……………… РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТА МЕТОДИ НАВЧАННЯ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ (ПОДАЧИ)…………………………………………………………………............ 2.1 Специфіка волейболу та вимоги до методики навчання …………..……… 2.2 Засоби навчання ……………………………………………………………… 2.3 Техніка та методика навчання нижній подачі………………………............ ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРЕТУРНИХ ДЖЕРЕЛ…………………

 

ВСТУП

 

Актуальність. Волейбол – популярна гра в багатьох країнах свiту. У нашій країні нею займається близько 6 млн. чоловік.

Вперше грати у волейбол почали В США 1895 р. Гру створив Вільям Морган – викладач фізичної культури в місті Гелiок (штат Массачусетс). Її назвали волейболом, що в перекладі означає «літаючий м’яч». У 1897 р. було розроблено спортивні правила цієї гри, які не раз змінювались та доповнювались.

Проста гра, що не потребує дорогого обладнання, швидко поширилася в Японії, Китаї, на Філіпiнах, а пiзнiше – в Європі. У нашій країні волейбол «народився» вдруге. Ця гра не тільки перетворилась на стрімку мужню атлетичну гру, а й набула небаченої, справді всенародної популярності.[5, 24]

У 1923 р. в Москвi було проведено змагання з волейболу, у 1925 р. Московська рада фiзкультури затвердила правила таких змагань, а з 1927 р. регулярно проводяться змагання на першiсть Москви з волейболу.

Важливою подiєю в розвитку волейболу в нашiй країні став чемпіонат, який проходив у Москвi пiд час першої Всесоюзної спартакіади в 1928 р. У першостi з волейболу, крім російських спортсменів, взяли участь команди України, далекого Сходу, Пiвнiчного Кавказу i Закавказзя. Серед жiнок сильнішими виявились волейболістки Москви. У чоловiкiв перемогу здобув дружний колектив України, який продемонстрував самовіддану гру в захистi.[17]

Велику роль у розвитку волейболу вiдiграла також Спартакiада школярiв i пiонерiв 1929 р. У нiй брала участь велика кiлькiсть юних волейболiстiв. Фiнальним змаганням у Москвi передували попереднi змаганвя в школах, районах, мiстах. Молодь внесла багато нового в гру i насамперед швидкий темп. Позитивнi результати дала навчально-тренувальна робота з дiтьми, що почала систематично проводилась.

Багато нових талановитих гравцiв було виявлено на всесоюзних змаганнях школярiв з волейболу в 1935 – 1936 рр. Серед юних волейболiстiв зявляються провiднi майстри Анатолiй Ейнгорн, Володимир Савiн. Багато iмен талановитих гравцiв передвоєнних рокiв назавжди залишилося в історії вiтчизняного волейболу. Так, Анатолiй Чинiлiн прославився сильними ударами, Олександр Русанов здобув популярнiсть у глядачiв подачами, неперевершеним майстром обманних ударiв був Микола Рубiн. «Мертвi» м’ячi приймав у захистi Олексiй Єсипенко.[21, 30]

Суддя мiжнародної категорiї Юрiй Багон протягом багатьох рокiв очолював республiканську колегiю суддiв. Вiн не раз входив до збiрної команди мiста Москви, одним з перших став суддею мiжнародноiї категорії.

У 1933 р. в Днiпропетровську вiдбувся перший чемпiонат країн з волейболу. А через два роки в Ташкенті радянськi волейболiсти провели першу мiжнародну зустрiч. Керiвники спортивних органiзацiй планували розширити мiжнароднi зв’язки. Мали вiдбутися зустрiчi iз збiрними командами Європейських країн. Але вони були вiдкладенi. Лише в 1949 р. Вiдбувся дебют радянських волейболiстiв на свiтовій аренi.

Пiсля цього ожили нашi стадiони, спортивнi зали, iгровi майданчики. Проводилися першості низових колективiв фiзкультури, турнiри за мiсцем проживания i в парках культури, змагання в пiонерських таборах.

На першому свiтовому чемпiонатi чоловiчих команд у 1949 р., що проводився в Празi, радянськi спортсмени стали першими в iсторiiї волейболу чемпiонами свiту. Особливо вiдзначився Констянтин Рева, визнаний кращим гравцем. Золотi медалi першого чемпiонату свiту з волейболу дiсталися радянським спортсменам i одна з них – киянину Михайлу Пiменову. У тому ж роцi в столицi Чехословаччини i наші дiвчата стали першими чемпiонками Європи. З тих пiр вітчизняні волейболiсти регулярно беруть участь у мiжнародних зустрiчах i входять до сильніших команд свiту.

3 1956 р. проводяться чемпiонати Європи для юніорів, на яких переможцями завжди виходять наші молодiжнi збiрнi команди.

У нашiй країні волейбол – один з масових i доступних видiв спорту. На Україні волейбол особливо розвинувся у повоєннi роки. Команди школярiв займають призовi мiсця на Міжнародних спартакіадах. Успiхи в розвитку волейболу в країні пов’язанi насамперед iз самовiдданою творчою працею провiдних тренерiв i педагогiв О.К. Дюжева, Е.Г. Горбачова, В.А. Титаря, В.С. Пономаренка, Г.I. Шелекетіна, Л.О. Небилицького, С.В. Великого, Ю.С. Курильського, Б.П. Терещука, Е.О. Северова, Л.П. Лiхно та багатьох iнших, якi виховали цiлу плеяду талановитих гравцiв.[9]

У олiмпiйськiй програмi волейбол – один з «наймолодших» видiв спорту: до Олiмпiйських iгор його включили тiльки в 1964 р. в Токiо. Першим в iсторії Олiмпiйських iгор чемпiоном з волейболу серед чоловiкiв стала радянська збiрна команда. У жіночому турнiрi тодi перемогли японки.

Волейбольний турнiр ХIХ Олiмпiйських iгор в Мехiко закiнчився трiумфом вітчизняних волейболiстiв. І чоловiча, i жiноча команди пiднялися на найвищу сходину п’єдесталу пошани.

Юрiй Поярков досягвув своєрiдних рекордiв. Протягом чотирнадцяти рокiв захищав спортивну честь нашої країни, двiчi добився звання олiмпiйського чемпiона i стiльки ж разiв чемпiона свiту та Європи, понад 350 раз виступав у складi збiрної команди країни, учасник чотирьох Спартакіад.

На ХХ Олiмпiадi в Мюнхенi жiноча збiрна нашої країни вдруге стала олiмпiйським чемпiоном волейболу, а чоловiки – бронзовими призерами. На ХХI Олiмпiйських iграх у Монреалi нашi волейбольнi команди здобули срiбнi медалi. На ХХII Олiмпiйських iграх змагання волейболістiв завершилися великим успiхом наших спортсменiв.

Сучасна гра у волейбол – складний вид спорту, який потребує вiд спортсмена атлетичної пiдготовки i досконалого володiння технiко-тактичними навичками гри.

Без наполегливої i систематичної навчально-тренувальної роботи досягти високих спортивних результатів у сучасному волейболi неможливо. Практика свiдчить, що вершин спортивної майстерностi, як правило, досягають спортсмени, якi почали займатися грою з дитячих рокiв.[11, 28]

Тому (або таким чином), правильна органiзацiя навчально-тренувальної роботи в низових колективах, i особливо в школах, є передумовою для поповнення збірних команд областей, країни молодими здібними волейболістами.

Об ’ єктом даної роботи виступають діти шкільного віку. Предметом роботи аналіз техніки та методики навчання дітей шкільного віку ніжним подачам у волейболі. Мета роботи – розкрити суть та проаналізувати техніку та методику навчання дітей шкільного віку ніжнім подачам у грі – волейбол.Відповідно до об’єкта, предмета та мети дослідження поставлено наступні завдання:

1. Проаналізувати техніку гри у волейбол

2. Вивчити тактику гри та визначення основних понять під час гри у волейбол

3. Ознайомитися класифікацією гри у волейбол

4. Дослідити засоби, які використовують під час навчання гри у волейбол

5. Проаналізувати техніку та методи навчання дітей шкільного віку під час нижньої подачи

 

 

Класифікація тактики ігри

 

Класифікація є основою для вивчення та вдосконалення тактики гри та підвищення якості навчально-тренувального процесу. До теперішнього часу немає чітко розробленої класифікації ігор, не існує також єдиних понять і термінології.

Тактику можна підрозділити на два розділи: тактику нападу і тактику захисту. Кожен з цих розділів у залежності від принципу організації дій гравця підрозділяється на групи, що включають індивідуальні дії, групові і командні.

У свою чергу, кожна з цих груп поділяється на види: наприклад, індивідуальні дії в нападі можуть бути двох видів – дії гравця без м’яча і дії гравця з м’ячем.

Види залежно від конкретного змісту ігрових дій поділяються на способи, або системи. Наприклад, система гри в нападі з другої передачі гравця передньої лінії або система гри в нападі з другої передачі виходить гравця задньої лінії.

Окремі способи, що мають різні особливості, поділяються на варіанти і комбінації. Наприклад, одним із способів нападу з другої передачі є система нападу через виходить гравця задньої лінії. Однак ця система; в залежності від зони виходу гравця підрозділяється на три варіанти: напад через гравця, що виходить із зони 1 (6,5):

а. зміни зони передачі (завдяки чому нападаючий приймає довгі, діагональні і стрімкі паси) і тренування в усіх зонах нападу;

б. застосування різних видів і варіантів удару при різній віддаленості від сітки і повному використанні її ширини;

в. запровадження маркування мети. Лише той, хто вміє пасувати м’яч, буде технічно добре виконувати точні нападаючі удари.

Виконувати ці вправи можна також під звуковий сигнал тренера або іншого гравця про вид і цілі удару (наприклад, «Фінт близько!»).

Проведення таких вправ, пов’язаних з відпрацюванням технічних умінь і навичок, має сенс, хоча і не повинно бути занадто інтенсивним (при 12 гравців кожен з них повинен виконувати на тренуванні максимум один удар в хвилину). Більш доцільними як для підвищення інтенсивності, так і для відпрацювання тактики є наступні комплексні вправи, спеціально розроблені для нападу.

Вправи з блоком:

а. блокують (одиночний або подвійний блок, дивлячись по чисельності гравців) безперервно підстрибують, намагаючись будь-яким способом перехитрити нападаючого гравця;

б. блокуючі підстрибують не при всякому на падаючому ударі. Нападаючий гравець повинен вдаватися до обманним діям, якщо блокуючі підстрибують, в іншому ж випадку виконувати нападаючий удар (блокуючі повинні при цьому підстрибувати повністю і дійсно прагнути до блокування м'яча, а не до обману будь-яку ціну на падаючого);

в. обидва блокуючих гравця ставлять (за взаємною домовленістю) одиночний або подвійний блок. Завдання нападаючого при одиночному блоці полягає в подоланні його найбільш доцільним видом удару, при подвійному блоці - у застосуванні обманних дій.

Вправи з гравцями майданчики:

а. приймає гравець розташовується в глибині центру ігрового майданчика. У той момент, коли нападник стрибає, приймаючий гравець перебігає вправо або вліво. Завдання нападника полягає в тому, щоб потрапити в незахищену половину глибини майданчика;

б. те ж, що і в положення «а», але захисник перебігає від центральної точки ігрового майданчика у зону 1 або в зону 5.

Вправи з гравцями блоку і майданчика. Якщо всі перераховані вище вправи посильні при необхідній концентрації гравцеві середнього класу, то за такої подвійної комбінації труднощі миттєво зростають удвічі. Тому рекомендується підвищувати вимоги поступово, починаючи, наприклад, з подвійного блоку і одного гравця майданчики, причому останній змінює свою позицію, як описано вище. У цьому випадку перед нападаючим могли б відкритися, зокрема, такі варіанти вирішення:

а. при відсутності блоку або при одиночному блоці нападаючий удар проводиться по незахищеній майданчику (в залежності від позиції, займаної блокуючим гравцем майданчика);

б. при подвійному блоці проводиться удар пензлем руки або обманний удар (у залежності від якості передачі для нападаючого удару і позиції блокуючого) по незахищеній частині майданчика.

Для подальшого ускладнення вправ вводять додаткових гравців майданчика (аж до повної комбінації захисту), поступово скорочуючи порожнечі на ігровому майданчику.

Техніку і тактику нападаючого удару вдосконалюють при виконанні всіх комплексних вправ, призначених для відпрацювання колективної тактики нападу.

Блокування Значення в грі. Після появи перших нападаючих ударів (у Європі на початку 20-х років) мимоволі сформувалося блокування, як найбільш ефективне захисний засіб. Воно розвивається від одиночного блоку (близько 1930 р.) до групового (кінець 30-х років).

Блокування складає ядро всього захисту і є орієнтиром для захисників майданчики при грі у волейбол. Якщо блокують не мають успіху, тобто дезорієнтовані, не стрибають або погано стрибають, якщо міць ударів не слабшає або нападаючий виявляє в захисті порожнечі, то вся команда позаду блокуючих справляє враження безпорадності.

З 1964 р., коли можливості блокуючих значно розширилися завдяки введенню «перенесення рук» і вирішенню подвійного торкання, блок почасти стає при зростаючому рівні гри навіть засобом нападу.

За частотою свого застосування блокування займає перше місце серед всіх технічних елементів. У середньому воно є кожним третім дією окремого гравця.

Через безпосереднього впливу блоку виникає близько 18 % усіх помилок у нападі противника (першість світу 1966 р.). Помилки при блокуванні ведуть до втрати близько 9 % (жінки – 11 %) всіх очок, а також є причиною значної частини невдалих дій з боку захисників.

Основною формою блокування є подвійний блок (72 %). Одиночний (23,5 %) і потрійний блок (4,5 %) застосовують рідше. Одиночний блок, як правило, не є для хорошого нападника серйозною перешкодою. Потрійний блок представляє собою насамперед, в зоні 3 «вимушене рішення» під тиском супротивника за рахунок захисту ігрового поля.

З технічного виконання в даний час розрізняють два основних варіанти:

а. блокування з «консервативним», пасивним становищем рук, причому руки переносяться мало або зовсім не переносяться;

б. так званий нападаючий блок з активним перехопленням.

Індивідуальна тактика. Індивідуальна тактика блокуючого гравця ґрунтується насамперед на досяжною висоті перехоплення, яка залежить від стрибучості і довжини тіла блокуючого. При цьому гравець насамперед обмірковує, яку техніку вибрати.

Найбільш ефективний нападаючий блок, при виконанні якого блокуючий гравець прагне до того, щоб не тільки прийняти м’яч на верхньому продовженні площині сітки, але і слідом за тим круто направити його активною дією рук і кистьових суглобів на ігровий майданчик супротивника. Передумовою до цього є положення передпліч гравця (лікті поблизу верхнього краю сітки), що забезпечує «свободу переміщення» рук над сіткою (не менше 50 см.). Слід, однак, зауважити, що висота, якої блокуючий гравець досягає обома руками при стрибку з стійки, на 35 – 40 см. нижче висоти, що досягається ним при стрибку в нападі. Тим самим, щоб забезпечити в стрибку зі стійки нападаючий блок, блокуючий повинен досягти максимальної висоти (при стрибку з розбігу) – не менше 3,30 м. (жінки – близько 3 м.). При блокуванні стрибок зі стійки тактично благоприятней, оскільки блокують гравці мають можливість довше спостерігати за нападаючим гравцем і можуть краще вибрати місце і час для виконання стрибка.

Однак більшість волейболістів поки ще не користуються цим методом для відпрацювання стрибків у висоту, достатню для нападника блоку. Дивлячись по ігровій манері нападаючого команди супротивника, ці гравці вирішують, чи не доцільно відмовитися від ефекту нападника блоку і обмежитися, виконавши стрибок зі стійки, при відносної надійності і гарної можливості огляду, так би мовити, пасивним, «легким» викидом рук над сіткою. Таким гравцям варто було б прагнути до нарощування висоти стрибка до рівня, достатнього для блокування, причому стрибок виконувати з розбігу, хоча спочатку буде утруднено спостереження за противником і взаємодію з партнерами по команді (це спостерігається в жіночих командах внаслідок низького рівня викиду рук над сіткою).

Якщо гравець віддасть перевагу перший з варіантів блокування, то його увага повинна концентруватися на зоні і поведінці гравця команди супротивника, що виконує передачу для нападаючого удару, щоб по можливості раніше досягти зони передбачуваного нападу. В останньому випадку увагу слід концентрувати в першу чергу на м’ячі. Далі потрібно подумати про момент стрибка. Якщо стрибок виконують зі стійки, то встановити цей момент відносно просто. Візуально оцінивши дії нападаючого при розбігу (напрямок розбігу).

 

Техніка нападу

 

Подача – технічний прийом, за допомогою якого м’яч вводиться в гру. Уміло виконана подача утрудняє дії команди супротивника і створює передумови для виграшу очка. За способами виконання подачі поділяють на: нижню пряму, нижню бічну, верхню пряму, верхню бокову. Всі подачі виконуються відповідно до вимог, вказаних в правилах змагань: гравець, що подає, стоячи за межами майданчика на місці подачі, зобов’язаний підкинути м’яч і ударом однієї руки направляти його через сітку на бік противника в межах обмежувальних стрічок. Техніка подач описана для гравців, що б’ють по м’ячу правою рукою.

Нижня пряма подача названа так тому, що удар по м’ячу наноситься знизу, а гравець стоїть обличчям (прямо) до сітки. Ноги його зігнуті в колінах, ліва попереду. Тулуб злегка нахилений вперед. М’яч лежить на лівій долоні руки, зігнутої в ліктьовому суглобі, проти руки, що б’є (рис. 1), що дозволяє

підкинути м’яч перпендикулярно (не більше 0,5 м.).

У становище замаху права рука відводиться заздалегідь або в момент підкидання м’яча (при навчанні краще відвести заздалегідь). При підкиданні м’яча центр ваги зміщується ближче до правої ноги. Одночасно з випрямленням правої ноги правою рукою робиться мах вперед, вага тіла переноситься на ліву ногу. Права рука завдає удару по м’ячу знизу-ззаду, спрямовуючи його вгору-вперед. Рука продовжує рух за м’ячем. Права нога робить крок уперед (рис. 2).

Рис. 2.

Удар по м’ячу наноситься «твердої» пензлем: з’єднані і напружені пальці кисті утворюють тверду поверхню. З моменту підкидання м’яча до удару погляд подає повинен бути спрямований на м’яч, щоб виконати удар точно.

Після удару по м’ячу права нога робить крок вперед.

Нижня бічна подача названа так тому, що удар виконується знизу, а гравець стоїть боком до сітки. Ступні ніг ставляться паралельно лицьової лінії, ноги зігнуті в колінах і розставлені на ширину плечей. М’яч знаходиться на зігнутій лівій руці перед гравцем, на рівні пояса. Права рука відводиться вниз-назад для замаху. Як тільки м’яч підкинутий, тулуб повертається направо і тяжкість тіла переноситься на праву ногу. Удар по м’ячу виконується напруженої пензлем знизу-ззаду, приблизно на рівні пояса, після чого рука продовжує рух за м’ячем. Одночасно з просуванням руки вперед вагу тіла переноситься на ліву ногу і тулуб гравця повертається убік напрямку польоту м’яча, права нога робить крок вперед. М’яч повинен бути підкинутий попереду гравця на відстань витягнутої руки (рис. 3).

Під час подачі гравець дивиться на м’яч.

Різновидом нижній бічній подачі є подача «свічкою», для виконання якої гравець стає правим боком до сітки, злегка зігнуті ноги на ширині плечей. М’яч підкидається лівою рукою. Удар наноситься знизу по лівій частині м’яча ребром долоні (з боку великого пальця правої руки) з одночасним випрямленням ніг (рис. 4).

Рис. 3. Рис.4.

 

Засоби та методи навчання

 

Основним засобом у навчанні волейболу є фізичні вправи. Їх велике різноманіття. Тому для того, щоб вибрати ті вправи, що у більшому ступені розподіляють на основі класифікації засобів. Відправним принципом класифікації служить змагальна діяльність волейболістів. У зв’язку з цим усі вправи діляться на дві великі групи: основні або змагальні і допоміжні або тренувальні.

Змагальні вправи являють собою власне волейбол, тобто то специфічне, що відрізняє його як вид спорту. Тут технічні прийоми і тактичні дії виконують так, як це має місце в ігровій обстановці на змаганнях (але поза ігровими умовами).[4]

Тренувальні вправи покликані полегшити і прискорити оволодіння основними навиками і сприяти підвищенню їх ефективності і надійності. Вони складаються зі спеціальних і загальнорозвиваючих.

Спеціальні розділяють на підготовчі, головне завдання яких полягає у розвитку спеціальних фізичних якостей, і підходящі, спрямовані безпосередньо на оволодіння структурою конкретних технічних прийомів.

До підводящих вправ також відносять і імітаційні вправи, які виконуються без м’яча.

Загальнорозвиваючи вправи, використовують для розвитку основних фізичних якостей і удосконалювання життєво важливих рухових умінь та навичок.

Усі вправи відповідно своєї спрямованості об’єднують у складові частини заняття (види підготовки): загальна фізична, спеціальна фізична, технічна, тактична, інтегральна (цілісна-ігрова). У кожному виді підготовки є свої головні засоби, за допомогою яких вирішують відповідні завдання. У той же час вправи одного виду підготовки тісно зв’язані з вправами інших видів. Наприклад, учень не може добре виконати вправу по техніці атакуючого удару при недостатньому рівні розвитку швидкісно-силових якостей. У цьому випадку опиняться більш корисними спеціальні (підготовчі) вправи, ніж збільшення кількості повторень нападаючого удару.[18]

Ефективність засобів у навчанні волейболу багато в чому залежить від методів їх застосування. Вибір методів здійснюється з обліком завдань, рівня підготовленості учнівських і конкретних умов роботи. У залежності від поставленого завдання ті самі засоби можна використовувати по-різному, застосувавши різні методи. Крім цього, варто враховувати те, що послідовність завдань у кожному виді підготовки і послідовність самих видів мають визначений логічний зв’язок: характер завдань в одному виді підготовки якісно змінюється, створюючи основу для іншого виду підготовки. Так, підготовчі вправи закінчують вправами, які відображають загалом структуру досліджуваного технічного прийому. Підходящі вправи служать своєрідним містком для переходу від спеціальної фізичної підготовки до технічної. Вправи по техніці, побудовані у визначеному порядку ускладнення, сприяють формуванню тактичних умінь. На цій основі надалі вивчають індивідуальні тактичні дії і так далі. У кінцевому рахунку одна складова частина підготовки, якісно змінюючись, як би переходить в іншу, наступну в методичному ряду.[29]

Методи, застосовувані в процесі навчання гри, зручніше розглядати стосовно до кожного етапу навчання.

Перший етап – ознайомлення з прийомом. Тут використовують розповідь, показ і пояснення. Особистий показ вчитель доповнює демонстрацією наочних приладь: кінограм, відеозаписів, схем, макетів майданчику і так далі. Показ необхідно чергувати з поясненнями. Перші спроби учнів формують перші рухові відчуття.

Другий етап – вивчення прийому у спрощених умовах. Успіх навчання на даному етапі багато в чому залежить від правильного підбору підходящих вправ: по своїй структурі вони повинні бути близькі до технічного прийому або тактичної дії.

При навчанні простих прийомів і дій їх виконують у цілому. При навчанні складних за структурою прийомів і дій (нападаючий удар) їх розділяють на складові частини, виділяючи основну ланку. По можливості, треба швидше підвести учнів до виконання прийому.

На цій стадії навчання використовуються методи керування (команди, розпорядження, зорові і слухові сигнали, зорові орієнтири, технічні засоби і так далі), рухової наочності (безпосередня допомога вчителя, застосування допоміжного обладнання), інформації (сила удару по м'ячу, точність влучення, світлова або звукова індикація).[10]

Третій етап – вивчення прийому або дії в ускладнених умовах. Тут застосовуються: повторний метод, метод ускладнень умов виконуваного прийому (дії), ігровий і змагальний методи, сполучений метод, кругове тренування.

Повторний метод на цьому етапі є основним. Тільки багатократне повторення забезпечує становлення і закріплення умінь і навиків. З метою формування гнучкого навику повторність припускає зміну умов (поступове ускладнення) виконання прийому (дії), включаючи виконання його на фоні стомлення. Сполучений й ігровий методи дозволяють одночасно вирішувати завдання по удосконалюванню техніки і розвитку спеціальних фізичних якостей, а також техніко-тактичної підготовки і комплексної.

Четвертий етап припускає закріплення прийому (дії) у грі. Тут використовується метод аналізу виконання рухів (графічні, умовно-кодовані, магнітофонні, відео), спеціальні завдання в грі по техніко-тактичній підготовці, ігровий і змагальний методи. Вивчення кожного прийому припускає обов’язкове закріплення його в умовах підготовчих і навчальних ігор. Вищим рівнем закріплення навику є змагання. Від простих завдань по техніці і тактиці окремим гравцям до складних установок у плані взаємодії в групах і в складі команди – такий шлях у формуванні техніко-тактичної майстерності.[2, 18]

Великі можливості закладені в застосуванні активних методів навчання.

Серед них – елементи проблемного навчання (постановка проблемних питань) і метод самооцінки успішності. Постановка проблемних питань веде до створення ситуації пошукового вирішення, а самооцінка – до активізації рухової діяльності, що в цілому сприяє значному підвищенню інтересу і творчої активності учнів. Стосовно до волейболу сказане грає особливу роль. З огляду на те, що процес освоєння гри повільний, істотне значення у формуванні інтересу учнів набувають тимчасові терміни досягнення кінцевої мети. Реально бачити їх, усвідомити і почувати наближення до них по об’єктивних ознаках – головна суть методу самооцінки. Його основу складають кількісні і якісні критерії, цілком доступні учням VII – XI класів для розуміння і самоконтролю.

Як же практично реалізуються активні методи? Після короткого повідомлення про сутність і значення визначеного прийому гри, скажемо передача зверху двома руками, демонструється техніка її виконання і представляється можливість учням виконати перші спроби. Потім ставлять проблемне питання: «Де відбувається зустріч рук (кистей) із м’ячем?» Із численних спроб відповіді навряд чи ми почуємо: угорі над обличчям. Ще разом демонструється передача, де спеціально акцентується увага на точці дотику рук із м’ячем. Далі випливають нові питання: «Чому руки при передачі повинні бути зігнуті в ліктях?», «Що обумовлює розмір кута їх згинання?».[7]

У ході активного пошуку відповіді направляємо творчі зусилля учнів по шляху пізнання біомеханічних закономірностей, відповідно до котрого відповідю на першу частину питання буде вибір найкоротшої відстані до мети (просторовий аспект), а другий – рівень швидкісно-силових можливостей передаючого м’яч. Ще разом пропонуємо виконати передачі з обліком вимог. Нехай нас не лякає втрата часу, тому що вона з лишком окупиться надалі.

Учні додають великі зусилля, щоб довести зворотнє – можливість виконувати прийом без необхідного рівня фізичної підготовки. Однак це приводить до збільшення згинання рук і, отже, до помилок. Демонструємо передачу, акцентуючи увагу учнів на активній роботі кистей, переконуємо їх у необхідності розвитку сили рук і пропонуємо спеціальні вправи з набивними м’ячами. Але щоб підсилити прагнення учнів до досягнення потрібного рівня фізичної підготовки, можна виділити три моменти.

Перший – освоєння умінь штовхнути та упіймати набивний м’яч у вихідному положенні рук над обличчям. Для цього домагаємося правильного виконання вправ: найменше опускання рук із м’ячем (наприклад, до рівня обличчя) – помилка!

Другий – передачі набивного м’яча на відстань 20 – 30 см. Акцентуючи увагу на необхідності уривчастих торкань (базисна динамічна структура).

Третій, самий тривалий – політ м’яча при передачі без обертання. Усі представлені критерії легко піддаються контролю учнів. Відводимо на кожному занятті по 3 – 5 хв. для повторення серії підготовчих або підходящих вправ.[23]

Для посилення процесу засвоєння матеріалу можна враховувати поточну успішність, темпи освоєння. Далі набирає сили наступний принцип: у міру розвитку спеціальних фізичних якостей збільшується час роботи з м’ячем. Краще, коли цей процес диференціюється індивідуально.

Аналогічно будується навчання по інших прийомах гри. Головні зусилля вчителя зводяться до консультативної діяльності, допомоги у вирішенні поточних утворювальних і виховних завдань (роз’яснення окремих положень, заохочення успішності і так далі). Нижче доводяться проблемні питання, якісні і кількісні критерії самооцінки по основних прийомах і поділам навчання.

Подача м’яча. Проблемні питання:

1. Від чого залежить швидкість польоту м’яча при подачі? (Від ступеня розвитку динамічної сили рук.);

2. Які чинники обумовлюють точність нижньої подачі? (Напрямок замахи руки при ударі по м’ячу, крапка удару по м’ячу стосовно підлоги — нижче рівня пояса.);

3. За рахунок чого досягається політ м’яча без обертання і різкі зміни траєкторії і напрямки польоту м’яча? (За рахунок зменшення висоти польоту м’яча й амплітуди замаху, що вимагає більш високого ступеня розвитку фізичних якостей, за рахунок удару в центр м’яча при деякому його супроводі рукою.).

Критерії самооцінки:

1. Кидки набивного м’яча прямою рукою знизу (зверху) нагору на відстань 6 – 8 м., не піднімаючи руку вище (і не опускаючи нижче при кидках зверху) рівня плечей.

2. Точність подач по зонах майданчика: чотири влучення із шести спроб.

3. Польот м’яча без обертання (при верхній прямій подачі).

 

 

Засоби навчання

 

Основним засобом у навчанні волейболу є фізичні вправи. Їх велике різноманіття. Тому для того, щоб вибрати ті вправи, що у більшому ступені розподіляють на основі класифікації засобів. Відправним принципом класифікації служить змагальна діяльність волейболістів. У зв’язку з цим усі вправи діляться на дві великі групи: основні або змагальні і допоміжні або тренувальні.

Змагальні вправи являють собою власне волейбол, тобто то специфічне, що відрізняє його як вид спорту. Тут технічні прийоми і тактичні дії виконують так, як це має місце в ігровій обстановці на змаганнях (але поза ігровими умовами).[4]

Тренувальні вправи покликані полегшити і прискорити оволодіння основними навиками і сприяти підвищенню їх ефективності і надійності. Вони складаються зі спеціальних і загальнорозвиваючих.

Спеціальні розділяють на підготовчі, головне завдання яких полягає у розвитку спеціальних фізичних якостей, і підходящі, спрямовані безпосередньо на оволодіння структурою конкретних технічних прийомів.

До підходящих вправ також відносять і імітаційні вправи, які виконуються без м’яча.

Загальнорозвиваючи вправи, використовують для розвитку основних фізичних якостей і удосконалювання життєво важливих рухових умінь та навичок.

Усі вправи відповідно своєї спрямованості об’єднують у складові частини заняття (види підготовки): загальна фізична, спеціальна фізична, технічна, тактична, інтегральна (цілісна-ігрова). У кожному виді підготовки є свої головні засоби, за допомогою яких вирішують відповідні завдання. У той же час вправи одного виду підготовки тісно зв’язані з вправами інших видів. Наприклад, учень не може добре виконати вправу по техніці атакуючого удару при недостатньому рівні розвитку швидкісно-силових якостей. У цьому випадку опиняться більш корисними спеціальні (підготовчі) вправи, ніж збільшення кількості повторень нападаючого удару.

Ефективність засобів у навчанні волейболу багато в чому залежить від методів їх застосування. Вибір методів здійснюється з обліком завдань, рівня підготовленості учнівських і конкретних умов роботи. У залежності від поставленого завдання ті самі засоби можна використовувати по-різному, застосувавши різні методи. Крім цього, варто враховувати те, що послідовність завдань у кожному виді підготовки і послідовність самих видів мають визначений логічний зв’язок: характер завдань в одному виді підготовки якісно змінюється, створюючи основу для іншого виду підготовки. Так, підготовчі вправи закінчують вправами, які відображають загалом структуру досліджуваного технічного прийому. Підходящі вправи служать своєрідним містком для переходу від спеціальної фізичної підготовки до технічної. Вправи по техніці, побудовані у визначеному порядку ускладнення, сприяють формуванню тактичних умінь. На цій основі надалі вивчають індивідуальні тактичні дії і так далі. У кінцевому рахунку одна складова частина підготовки, якісно змінюючись, як би переходить в іншу, наступну в методичному ряду.

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………… РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ …………………............ 1.1 Тактика гри та визначення основних понять.………...................................... 1.2 Класифікація тактики ігри ………………….……………….………………… 1.3 Техніка нападу………………………………..……………………………….. 1.4 Засоби та методи навчання…………………..………………..……………… РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТА МЕТОДИ НАВЧАННЯ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ (ПОДАЧИ)…………………………………………………………………............ 2.1 Специфіка волейболу та вимоги до методики навчання …………..……… 2.2 Засоби навчання ……………………………………………………………… 2.3 Техніка та методика навчання нижній подачі………………………............ ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРЕТУРНИХ ДЖЕРЕЛ…………………

 

ВСТУП

 

Актуальність. Волейбол – популярна гра в багатьох країнах свiту. У нашій країні нею займається близько 6 млн. чоловік.

Вперше грати у волейбол почали В США 1895 р. Гру створив Вільям Морган – викладач фізичної культури в місті Гелiок (штат Массачусетс). Її назвали волейболом, що в перекладі означає «літаючий м’яч». У 1897 р. було розроблено спортивні правила цієї гри, які не раз змінювались та доповнювались.

Проста гра, що не потребує дорогого обладнання, швидко поширилася в Японії, Китаї, на Філіпiнах, а пiзнiше – в Європі. У нашій країні волейбол «народився» вдруге. Ця гра не тільки перетворилась на стрімку мужню атлетичну гру, а й набула небаченої, справді всенародної популярності.[5, 24]

У 1923 р. в Москвi було проведено змагання з волейболу, у 1925 р. Московська рада фiзкультури затвердила правила таких змагань, а з 1927 р. регулярно проводяться змагання на першiсть Москви з волейболу.

Важливою подiєю в розвитку волейболу в нашiй країні став чемпіонат, який проходив у Москвi пiд час першої Всесоюзної спартакіади в 1928 р. У першостi з волейболу, крім російських спортсменів, взяли участь команди України, далекого Сходу, Пiвнiчного Кавказу i Закавказзя. Серед жiнок сильнішими виявились волейболістки Москви. У чоловiкiв перемогу здобув дружний колектив України, який продемонстрував самовіддану гру в захистi.[17]

Велику роль у розвитку волейболу вiдiграла також Спартакiада школярiв i пiонерiв 1929 р. У нiй брала участь велика кiлькiсть юних волейболiстiв. Фiнальним змаганням у Москвi передували попереднi змаганвя в школах, районах, мiстах. Молодь внесла багато нового в гру i насамперед швидкий темп. Позитивнi результати дала навчально-тренувальна робота з дiтьми, що почала систематично проводилась.