Виникнення Вавилонської держави, її суть, розвиток та падіння.

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від голов­ного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавніші поселенці-шумерійці та аккадці, які розташовувалися на північ від них. Уже в V-IVтис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства,заснованого на штучному зрошені. Таке обєднання ґрунтувалося вже не на кровній спорідненості, а на територіальній близькості. Унаслідок цього відбувається розклад первіснообщинного устрою. Наступний крок у розвитку суспільства-поява рабства. Причиною цього був високий розвиток продуктивних сил + постійні зрошувальні роботи потребували найманої сили. Спочатку праця рабів зводилася лише до домашніх потреб,але згодом все більше рабів були змушені працювати на громадських роботах. Хгодом утворився численний прошарок купців та торговців-тамкарів, які прискорили розвиток приватної власності та майнової нерівності. У Шумері виникло чимало невеликих держав - патесіати. Вони вели між собою постійні війни, за рахунок яких збагачувалися. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу. Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до н.е. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до н.е., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);

Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);

період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);

Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

 

 

Суспільний устрій Вавилону

 

 

В общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування почався ще в кінці IV тис. до н.е.В епоху Хаммурапі суспільство ділиться на дві основні верстви: вільних і невільників, або рабів. ВІльних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум. Це- верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать, верхівка общини.Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях.Особа, здоров'я, життя,честь,сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворими засобами.Друга группа вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену.Вони стояли на нижчому шаблі, ніж авілум.Так, покарання винних за потерпілого авілума, були суворішими, ніж за скривдженого мушкену.Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікарю за лікування, а також дружині при розлученні.Майно мушкену захищали за правом,нарівні з майном царським та храмовим.Отже,мушкену – це теж рабовласники і землевласники, іноді досить багаті люди,але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні.Групу мушкену становили двірцеві слуги,вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби.Ще одну группу рабовласників становили так звані тамкари – банкіри, купці, торговці, лихварі,тобто грошові люди вавилонського суспільства.Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу у суспільстві, значний вплив на державну політику.Саме вони фігурують, коли у законах Хамураппі йдеться мова про кредиторів та боржників.Вони скуповували землі,навіть ті, що були вилучені з торгового обороту(землі «ілку»).Окрему найвпливовішу группу і привілейовану группу суспільства становили жерці. Храми володіли величезними багатствами. Всюди їм належали найкращі землі,стада худоби, палаци і храми,зерносховища й склади, скарби, багато рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займались лихварством і торгівлею. Закони встановлювали привілеї храмів нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували в свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті,простих людей.У Вавилоні було дуже багато жерців,заклинателів,ворожбитів,астрологів, та ін.Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники – ремісники, низи міського населення.Община (сусідська, територіальна) зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення классового суспільства. Общинники спільно володіють землями і рабами, виконують різні повинності й роботи на користь держави й храмів,платять певну суму податків. Вони обирають своїх старост та інше керівництво, які діють під контролем державних урядовців, збирачів податків, та ін. Вони становлять осносну массу війська-ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах,тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, громадських споруд, прокладанню доріг. Вони складали основну кількість трубового вільного населення. Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби – вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей в рабство батьками, віддання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство носило домашній характер, і число рабів було обмежене. «Домашнім» патріархальним рабство називалось тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях,у садах,домашньому господарстві,ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувались.Крім того раб міг мати свою сім’ю, господарство.Однак раб все ж залишався рабом у повному розумінні цього слова. Його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно, за непослух сікли батогами, могли покалічити.З метою запобігання втечі рабів їх таврували.

 

 

Державний устрій Вавилону.

 

 

На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів, які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники коліс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально - по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.