Утворення державності в Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Первіснообщинний лад.

 

 

Держава і право виникли тільки на певних етапах розвитку людського суспільства, то, очевидно, був час, коли їх не існувало. Цей час, цей етап в історії людства названо первіснообщинним ладом. Морган запропонував періодизацію розвитку людства, розбивши її на три епохи – дикунство, варварство та цивілізацію. Кожну з цих епох, відповідно до прогресу у виробництві засобів до життя, він розділив на нижчий, середній і вищий ступені. Отже, перша епоха – дикунство. Нижчий його ступінь Морган називає дитинством людського роду. Люди жили ще в місцях свого первісного перебування, в тропічних або субтропічних лісах, принаймні почасти на деревах чи у печерах, бо тільки так можна пояснити їх існування серед великих хижих звірів. Жили групами, або так званим первісним стадом, бо інакше, вони б не вижили. Їхньою головною їжею були корінці, плоди, горіхи і т.п. Головним досягненням цього періоду було виникнення членороздільної мови. Середній ступінь почався із запровадження рибної їжі, молюсків та водяних тварин. Головним досягненням цього ступеня було використання вогню, що вже саме по собі різко виділило людей з тваринного світу, підняло їх на вищий щабель розвитку. Люди навчились не тільки використовувати, а й добувати вогонь, готувати на ньому їжу, зокрема, тваринного походження. Останню стали добувати частіше у зв’язку з винайденням першої зброї – дубини і списа, згодом – ножа і сокири. Але мисливська здобич не була надійним засобом харчування, скоріше випадковим. Тому внаслідок постійної незабезпеченості джерелами харчування на цьому ступені виникло людоїдство. Вищий ступінь розпочався з винайденням лука та стріл, дичина стала постійною і основною їжею, а полювання – однією з звичайних галузей праці. З’являються зачатки оселення тісними громадами, має місце певний ступінь оволодіння виробництвом засобів існування: дерев’яного чи глиняного посуду, шліфовані кам’яні знаряддя і зброя. 2 – Варварство. Нижчий ступінь починається з запровадження гончарства. Характерною рисою цього ступеня є приручення та розведення тварин і вирощування рослин. Внаслідок відмінності в природніх умовах населення кожного материка розвивалося своїм особливим шляхом. Середній ступінь - вирощується щораз більше їстівних рослин, освоюється і розводиться щораз більше тварин. Виникає система зрошення посушливих земель. Починається обробка і використання металів – міді, бронзи і ін. (крім заліза). Масове розведення свійських тварин призводить до утворення їх великих стад і пастушого кочового життя у придатних для цього регіонах. Отже, проходить у масштабах всього людства перший великий суспільний поділ праці: від землеробських, осілих племен відокремлюються кочові, скотарські. Вищий ступінь починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винайдення буквеного письма. Цей ступінь багатший успіхами в галузі виробництва, ніж усі попередні ступені, разом узяті. З’явився плуг з залізним лемешем із домашньою худобою як тяглом. Завдяки плугові стало можливим землеробство у великому розмірі – рільництво. З’являються ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, розвинена обробка металів, яка переходить в художнє ремесло, повозка і бойова колісниця, будування суден з колод і дощок, зародки архітектури, міста, оточені стінами з баштами. Ремесло остаточно відокремлюється від землеробства – тобто проходить другий великий суспільний поділ праці. Одночасно з ним – третій: поява значної групи людей, не пов’язаних з виробництвом – купців, торговців. Вони служать посередниками у торгівлі між землеробськими і ремісничими та скотарськими племенами – спочатку бартерній (товар на товар), далі грошовій (коли з’явилася бронза, мідь, срібло, золото). Настає нова епоха в розвитку людства – епоха цивілізації. З’являються металічні гроші, карбована монета – мідна, срібна, золота. Услід за грішми з’явились такі явища, як грошова позика, лихварство, проценти. Поряд з багатством, яке спочатку полягало в худобі, товарах, рабах з’явилося багатство грошове, а згодом й земельне. Отож, з розширенням торгівлі, разом з грішми і лихварством, земельною і взагалі приватною власністю швидко відбувалася концентрація багатств у руках нечисленної верхівки родів і племен, а поряд з цим зростало зубожіння мас, з’явився прошарок бідняків. Тобто поглиблювалась поляризація суспільства. Родова община в процесі еволюції стала переростати в сусідську територіальну общину – тобто громаду, колектив людей, де ще існують кровноспоріднені зв’язки, але й знаходиться, проживає разом з родичами чимало людей сторонніх, чужаків, які були прийняті до общини, зжились з нею, стали її членами.

Чисто родовий лад виявився безсилим перед лицем нових явищ, що розвинулись об’єктивно, хоч і в його середовищі. До того ж цей лад не мав жодних засобів примусу, крім громадської думки, громадського осуду, чи, у крайності, усунення, вигнання порушника з общини. Наслідком цього всього стало виникнення нової структури, нової організації, яка замінила родовий устрій – держави. Вона з’явилася як свого роду надкласова сила, що була покликана врегулювати мирним способом відносини між класами, що вели антагоністичну боротьбу, скерувати її в економічну галузь, врегулювати інші соціальні конфлікти законним шляхом. Її, державу, у першу чергу потребували пануючі верстви (саме для захисту свого майна, своїх інтересів), зрештою, як і звичайні виробники – для спокою, стабільності і суспільстві, захисту від зовнішніх ворогів. Отже, держава, в засаді не була організацією, ззовні нав’язаною суспільству. Вона була результатом, продуктом внутрішнього розвитку суспільства і виникла на певному ступені його розвитку.

 

 

Суспільний устрій Вавилону

 

 

В общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування почався ще в кінці IV тис. до н.е.В епоху Хаммурапі суспільство ділиться на дві основні верстви: вільних і невільників, або рабів. ВІльних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум. Це- верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать, верхівка общини.Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях.Особа, здоров'я, життя,честь,сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворими засобами.Друга группа вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену.Вони стояли на нижчому шаблі, ніж авілум.Так, покарання винних за потерпілого авілума, були суворішими, ніж за скривдженого мушкену.Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікарю за лікування, а також дружині при розлученні.Майно мушкену захищали за правом,нарівні з майном царським та храмовим.Отже,мушкену – це теж рабовласники і землевласники, іноді досить багаті люди,але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні.Групу мушкену становили двірцеві слуги,вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби.Ще одну группу рабовласників становили так звані тамкари – банкіри, купці, торговці, лихварі,тобто грошові люди вавилонського суспільства.Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу у суспільстві, значний вплив на державну політику.Саме вони фігурують, коли у законах Хамураппі йдеться мова про кредиторів та боржників.Вони скуповували землі,навіть ті, що були вилучені з торгового обороту(землі «ілку»).Окрему найвпливовішу группу і привілейовану группу суспільства становили жерці. Храми володіли величезними багатствами. Всюди їм належали найкращі землі,стада худоби, палаци і храми,зерносховища й склади, скарби, багато рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займались лихварством і торгівлею. Закони встановлювали привілеї храмів нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували в свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті,простих людей.У Вавилоні було дуже багато жерців,заклинателів,ворожбитів,астрологів, та ін.Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники – ремісники, низи міського населення.Община (сусідська, територіальна) зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення классового суспільства. Общинники спільно володіють землями і рабами, виконують різні повинності й роботи на користь держави й храмів,платять певну суму податків. Вони обирають своїх старост та інше керівництво, які діють під контролем державних урядовців, збирачів податків, та ін. Вони становлять осносну массу війська-ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах,тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, громадських споруд, прокладанню доріг. Вони складали основну кількість трубового вільного населення. Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби – вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей в рабство батьками, віддання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство носило домашній характер, і число рабів було обмежене. «Домашнім» патріархальним рабство називалось тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях,у садах,домашньому господарстві,ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувались.Крім того раб міг мати свою сім’ю, господарство.Однак раб все ж залишався рабом у повному розумінні цього слова. Його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно, за непослух сікли батогами, могли покалічити.З метою запобігання втечі рабів їх таврували.

 

 

Державний устрій Вавилону.

 

 

На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів, які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники коліс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально - по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

 

Реформи Солона в Афінах.

 

 

У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями, здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави.

В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; заборонялося не працювати.

У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняття вищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження - геннекратію) та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме-майновий ценз). За майновим І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз,тобто прибуток,одержуваний від землі.

 

І клас - пентаксіомедімни - особи, що одержували від землі не менше від 500 медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Вони повинні були служити у важко озброєній піхоті.

ІІ клас - вершники - одержували не менше за 300 медимів і повинні були

служити в кінноті.

III клас - зевгіти - одержували не менше від 200 медимів і служили в піхотному ополченні.

IVклас - фети - одержували до 200 медимів і служили в легко­озброєній піхоті та на флоті.

 

Державні посади мали право займати лише особи, належні до перших трьох класів, а архонта - тільки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийнятті законів і виборах посадових осіб.

Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 років.

Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народних зборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філа щорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100 представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган - геліею. Це була судова установа Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуванням з громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліея поділялась на 10 колегій

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД СПАРТИ.

На чолі вільної общини стояли два царі - до­рійський та ахейський. У військовий час це були воєначальники, у мирний - вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали вели­кі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. є. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинс­тві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор - епонім давав своє ім'я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступ­никами.Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому примі­щенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і не­згідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторо­ни. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.Рада старійшин складашся з 28 членів-геронтів, які обиралися на­родними зборами з представників найбільш знатних родин, не мо­лодших за 60 років. Герусія провадила усі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав право зміщення царів. Оскільки геронти обиралися довічно, а питання, що виносилися на розгляд народних зборів, готувалися винятково герусією, можна говорити про винят­кову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відпо­відальні.Право- Основним джерелом права Спарти був звичай. Про закони народних зборів мало що відомо, хоча такі, цілком ймовірно, до 6 ст. до н.е. ще не застосовувалися. Яких-небудь кодексів до нас не дійшло. Про ті чи інші норми цивільного і карного права ми довідаємося з творів грецьких істориків Геродота, Фукідіда, Плутарха й ін. Узагалі ж у силу відсталого характеру спартанської економіки правова системи Спарти була розвинута, значно менше, ніж в Афінах. Усією сукупністю цивільних політичних прав користалася порівняно нечисленна група спартанців (спартіатів), що жили в місті Спарта. Юридично спартанці вважалися рівними один одному. "Рівність" спартанців пояснюється необхідністю триматися постійно в бойовій готовності, військовим табором перед особою рабів і залежних перієків. Характерною рисою суспільного ладу були спільні трапези (сісістії), участь яких було обов'язковим і було показником приналежності до спартанського громадянства. У Спарті в VI-V ст. до н.е. не існувало приватної власності на землю в тому виді, у якому вона існувала при розвинутій античній власності. Юридично верховним власником усієї землі вважалася держава. Земля належала всьому класу вільних рабовласників спартіатам. Окремим громадянам з моменту їх народження держава надавала земельні ділянки, що оброблялися ілотами. Наділ (клер) вважався сімейним, його єдність підтримувалося тим, що після смерті власника він переходив у спадщину старшому брату. Молодші ж залишалися на ділянці і продовжували господарювати.

Купівля-продаж землі, так само як дарування, вважалися незаконними. Однак з часом наділи стали дробитися, почалася концентрація землі в руках у окремих власників. Близько 400 р. до н.е. ефор Епітадей провів закон (ретру), по якому хоча і заборонялася купівля-продаж землі, але зате дозволялося дарування і вільний заповіт.

Родина і шлюб у Спарті носили риси архаїчності. Хоча в класовому суспільстві існує моногамна форма шлюбу, але в Спарті утримався (у виді пережитку групового шлюбу), так званий "парний шлюб". У Спарті сама держава регулювала шлюбні відносини. З метою одержання гарного потомства займалися навіть підбором подружніх пар. Кожен спартанець по досягненні визначеного віку зобов'язаний був женитися. Органи державної влади карали не тільки за безшлюбність, але і за пізніше вступ у шлюб і за дурний шлюб.Приймалися міри і проти бездітних шлюбів. Значення Спарти та її права в історії значно менше, ніж Афін. Якщо афінська демократія була для свого часу прогресивним явищем, тому що вона уможливила високий розвиток, розквіт грецької культури, то Спарта в області культури та права не дала нічого, гідного згадування. Вона в усьому себе виявляла як держава реакційна і відстала, як оплот консервативної рабовласницької аристократії.

 

Сенат у Римській державі.

Вважається, що сенат створив Ромул у к-сті 100 чол. Потім їх к-сть збільшилась до 300(за к-стю родів).Спочатку його вважали дорадчим органом при рексі, насправді його роль була більшою, всі питання які розглядали народні збори попередньо обговорював сенат. Всі рішення куріатних коміцій мали дістати його схвалення. Затверджував обраного рекса та безпосередньо брав участь у управлінні(напр. укладав мирні та ін. договори). З утвор. держави відігравав серед органів держави домінуючу роль. К-сть сенаторів збереглася хоч з утвор. держави родова організація втратила значення. Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів, записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали ргіпсерз зепаШз. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало). Сенат формувався на п'ять років. Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і впливових родин. Згодом ця знать виділи­лась у так званий сенаторський стан. Наприкінці існування республі­ки почали вимагати навіть певний майновий ценз. Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішен­ня органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і проведені збора­ми вибори службових осіб потребували затвердження сенату. По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюд-жетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важ­ливу роль в управлінні суспільством.

 

Домінат.

 

 

У 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана, почався новий період в Римі – домінант. Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх і творить. Він став владикою - dominus, звідки і назва самої системи. Усе населення держави перетворилося у його підданих – subjecti. Імператор – особа божественна. Діоклетіан остаточно порвав із системою принципату.
•Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Однак сенат справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повинностей.

• Збереглися також окремі магістратури(консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання.

• Народні збори не скликалися.
• Рада при імператорі (consitorium, юристи, фахівці) стала головним центром управління країною. Крім неї низка нових органів: імператорський палац, начальник особової канцелярії імператора тощо.
• Новий адміністративний поділ держави. Вся держава поділялась на 12 діоцензів, діоцензи на провінції.
• Збройні сили. Легіони були розквартировані в окремих провінціях. Поділ на 2 категорії: прикордонні і мобільні. Велику увагу приділено військовій дисципліні. Було збільшено кількість війська.

Реформи Діоклетіана

• створив низку нових органів; • новий адміністративний поділ держави; • реформування війська
• складено кадастр усіх земель <- потреба в грошах -> • вводилася нова система оподаткування
• монетна реформа (почала карбуватися повноцінна золота монета, срібна і бронзова). Успіху - ні.
• видано едикт, де визначено макс. ціни на різні продукти.
• виступав відновником традиційної римської релігії (старі боги). Переслідування християнства.Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна законодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енергійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 р. утримувати владу. З часів Діоклетіана влада – абсолютна, вона обожнювалась.

Реформи Константина (Правління К.- остаточний розрив з принципатом)

• у політичній та соціальній сферах Констянтин продовжує систему реформ, основи яких заклав Діоклетіан, зберігши попередній поділ на діоцези і провінції. Він устворив ще більші адмін.одиниці – префектури (очол. префекти преторія). Їх 4 – по 2 на кожну частину імперії. Захдіна: Італія з Африкою, Галія з Іспанією. Східна: Схід та Іллірія. Діоцези ->провінці(15-20, очол. ректор)->округи(очол. препозити). В округах створено органи місцевого самоуправління.
• остаточно відокремили цивільну владу від військової.
• зміцнились органи поліції, сформувалась таємна, нічна поліції та поліція боротьби з пожежами
• зміни в суді. Магістрат та сенат були позбавлені повноваження чинити суд, ці уповноваження та розгляд цивільних справ – імператорські урядовці і судді. В Римі кримінальна юрисдикція – префект міста, а в діоцезах, провінціях, округах – відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити)
• відбулося закріплення станів. Заняття певною професією стало примусова-спадковим. Діти селян мали бути селянами, ремісників – ремісники.
• заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Колонів не можна було продавати без землі.
• у 324-330 рр. на місці Візантії збудував Константинополь.
• вів успішні війни з варварами.Реформи Костантина мали на меті подолати кризу, яку переживала Римська імперія, проте вони тільки загальмували, а не зупинили той занепад,

 

 

Закони 12 таблиць.

 

Як засвідчують стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо вимагали, ос­кільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували неписане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Висічені децемвірами на 12 мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за невеликими винятками, відбивали інтереси патриціїв. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами у IV ст. до н.е. Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизова­них норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідносини в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, торкаючись переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Вони означа­ли ліквідацію родоплемінних відносин, хоч елементи родового ладу ще залишались. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд. Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі подавали докази своєї правоти. З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, заповідати. Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності— манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця. Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації, і речі, які не потребували обряду манципації. Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання була кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них. Серед покарань домінували штрафи. За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо. Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римсько­го суспільства в період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відоб­ражена достатньо розвинена приватна власність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони регулювали ще вузьке коло право­відносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті сим­волічністю, формалізмом, консерватизмом. Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Тіт Лівій називає XII таблиць "джерелом усього публіч­ного і приватного права".

 

 

Первіснообщинний лад.

 

 

Держава і право виникли тільки на певних етапах розвитку людського суспільства, то, очевидно, був час, коли їх не існувало. Цей час, цей етап в історії людства названо первіснообщинним ладом. Морган запропонував періодизацію розвитку людства, розбивши її на три епохи – дикунство, варварство та цивілізацію. Кожну з цих епох, відповідно до прогресу у виробництві засобів до життя, він розділив на нижчий, середній і вищий ступені. Отже, перша епоха – дикунство. Нижчий його ступінь Морган називає дитинством людського роду. Люди жили ще в місцях свого первісного перебування, в тропічних або субтропічних лісах, принаймні почасти на деревах чи у печерах, бо тільки так можна пояснити їх існування серед великих хижих звірів. Жили групами, або так званим первісним стадом, бо інакше, вони б не вижили. Їхньою головною їжею були корінці, плоди, горіхи і т.п. Головним досягненням цього періоду було виникнення членороздільної мови. Середній ступінь почався із запровадження рибної їжі, молюсків та водяних тварин. Головним досягненням цього ступеня було використання вогню, що вже саме по собі різко виділило людей з тваринного світу, підняло їх на вищий щабель розвитку. Люди навчились не тільки використовувати, а й добувати вогонь, готувати на ньому їжу, зокрема, тваринного походження. Останню стали добувати частіше у зв’язку з винайденням першої зброї – дубини і списа, згодом – ножа і сокири. Але мисливська здобич не була надійним засобом харчування, скоріше випадковим. Тому внаслідок постійної незабезпеченості джерелами харчування на цьому ступені виникло людоїдство. Вищий ступінь розпочався з винайденням лука та стріл, дичина стала постійною і основною їжею, а полювання – однією з звичайних галузей праці. З’являються зачатки оселення тісними громадами, має місце певний ступінь оволодіння виробництвом засобів існування: дерев’яного чи глиняного посуду, шліфовані кам’яні знаряддя і зброя. 2 – Варварство. Нижчий ступінь починається з запровадження гончарства. Характерною рисою цього ступеня є приручення та розведення тварин і вирощування рослин. Внаслідок відмінності в природніх умовах населення кожного материка розвивалося своїм особливим шляхом. Середній ступінь - вирощується щораз більше їстівних рослин, освоюється і розводиться щораз більше тварин. Виникає система зрошення посушливих земель. Починається обробка і використання металів – міді, бронзи і ін. (крім заліза). Масове розведення свійських тварин призводить до утворення їх великих стад і пастушого кочового життя у придатних для цього регіонах. Отже, проходить у масштабах всього людства перший великий суспільний поділ праці: від землеробських, осілих племен відокремлюються кочові, скотарські. Вищий ступінь починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винайдення буквеного письма. Цей ступінь багатший успіхами в галузі виробництва, ніж усі попередні ступені, разом узяті. З’явився плуг з залізним лемешем із домашньою худобою як тяглом. Завдяки плугові стало можливим землеробство у великому розмірі – рільництво. З’являються ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, розвинена обробка металів, яка переходить в художнє ремесло, повозка і бойова колісниця, будування суден з колод і дощок, зародки архітектури, міста, оточені стінами з баштами. Ремесло остаточно відокремлюється від землеробства – тобто проходить другий великий суспільний поділ праці. Одночасно з ним – третій: поява значної групи людей, не пов’язаних з виробництвом – купців, торговців. Вони служать посередниками у торгівлі між землеробськими і ремісничими та скотарськими племенами – спочатку бартерній (товар на товар), далі грошовій (коли з’явилася бронза, мідь, срібло, золото). Настає нова епоха в розвитку людства – епоха цивілізації. З’являються металічні гроші, карбована монета – мідна, срібна, золота. Услід за грішми з’явились такі явища, як грошова позика, лихварство, проценти. Поряд з багатством, яке спочатку полягало в худобі, товарах, рабах з’явилося багатство грошове, а згодом й земельне. Отож, з розширенням торгівлі, разом з грішми і лихварством, земельною і взагалі приватною власністю швидко відбувалася концентрація багатств у руках нечисленної верхівки родів і племен, а поряд з цим зростало зубожіння мас, з’явився прошарок бідняків. Тобто поглиблювалась поляризація суспільства. Родова община в процесі еволюції стала переростати в сусідську територіальну общину – тобто громаду, колектив людей, де ще існують кровноспоріднені зв’язки, але й знаходиться, проживає разом з родичами чимало людей сторонніх, чужаків, які були прийняті до общини, зжились з нею, стали її членами.

Чисто родовий лад виявився безсилим перед лицем нових явищ, що розвинулись об’єктивно, хоч і