Наслідки занепаду зредукованих у системі приголосних

Поява нових груп приголосних. До занепаду
в давньоруській мові зредукованих [ь] і [ь] сполучення
приголосних звуків були поширені далеко менше, ніж після їх утрати. Такі
сполучення могли стояти лише на початку слова або складу, і
поєднувалися в них приголосні лише певної артикуляції і в певному
порядку, а саме: проривний + сонорний, фрикативний +
сонорний, дзвінкий фрикативний + дзвінкий проривний, глухий
фрикативний + глухий проривний, а також [г] + [іг] і [з] + Гіг],
[Ьг], [кг], [кі], [ку].
Після занепаду зредукованих з'явилось багато нових груп
приголосних, а також порушилася давня закономірність поєднання в
них приголосних різної артикуляції, що полягала в сполучуваності
звуків з наростаючою звучністю. Внаслідок цього виникли групи
приголосних'у тому самому складі з двох проривних, двох
сонорних, із сонорним у початковій позиції, з початковим шиплячим,
нові сполучення [сії], [11] і т. д., як от:
. 200
[Ьсі]: бдЬти <- бгдЬти;
~р{]: птица -<- пгтица;
ксі]: кде *- К'ьдє;
[кі]: кто ч- кгто, локти «*- локгти;
^сіх]: 5д:орь «*- дьхорь;
рз]: пса ч- пьш;
сіс]: дчєрь «- дгчєрь;
сії]: седло «- седьло;
11]: метла <~ метьла;
сіп]: дяо -є- 5-5ЯО, д/да -є- дьню;
сіт]: дл*# «- д'ьмоу;
І'т]: тьлш [т'ма] «- т&лш;
тп]: мнЬ <- мгнЬ, много *- мгного;
тг]: мру *- мьроу;
Г'Й, [ГЬ]: льгота [л"гота] «*- льгота;
Гг]: польза [пол'за] <- польза, льзю [л*з*а] <- льз*а;
уЬ]: вбити *- вгбити;
усі]: вдова «- вьдова;
у і]: вторникг *- вгторьниісь;
ут]: вмЬнити <- вгмЬнити, вмЬщати <*- вгмЬщати;
уп]: енук'ь <- вьнукть, внутрь «- в'ьнутрь;
уз]: все «є- в&св, вс//в ч- вгсуіє;
йсі]: ждати -є- жьдати;
йу]: жвати <- жьвати, укр. жувати, жвакати та ін.
2т]: ао«/ «*- жьмоу;
йп]: жнець <г- жьньць, жну, жьноу;
йг]: жрець <г- жьрьць; жрати «- жьрати;
сі]: чтити *- чьтити, что «- чьто;
зу]: швець «- шьвьць;
§1]: шли <- ш&ли;
§т]: шмель «- шьмель.
' Виникали нові сполучення й з трьох приголосних, наприклад,
[рхп], [схп] тощо: пхнути <- пьхноути, чхнути -«- чьхноути.
Окремі сполучення приголосних до занепаду [ь], [ь] були відомі
лише в середині слова, а після занепаду зредукованих стали
можливі й на початку слова, як наприклад, сполучення з початковими
[г] та [1]: рдЬти -*- рьдЬти, лгати, лгарь, лжа -«- льгати, лггарь,
льжа.
Нові сполучення приголосних зрідка засвідчуються пам'ятками
давньоруської писемності уже з другої половини XI ст. і досить
часто з XII—XIII ст.: кто (Ізб. 1076, 88), кде A5 зв.), кнлзю (Запис
до Мст. ев. 1117; Хр., 26), всєволодь (гр. 1130, 27), многу (Усп. зб.
XII—XIII, 123), что C8), мєчникь (ПР, 1282, 123), татбЬ, оутнєть
A24), купцю A27), начнуть A29), правдоу A32).
Спрощення в групах приголосних. Нові
гругїгі приголосних, що постали н Давньоруській- мові внаслідок
утрати зредукованих, не завжди легко вимовляти, деякі з них
виявилися з цього погляду досить складними, тому, природно, окремі
звуки при їх вимові випадали, пропускалися. Отже, разом з появою
нових груп приголосних розпочалося і їх спрощення. Як правило,
спрощувалися тризвукові сполучення, середнім приголосним у
яких був проривний [а], [І], а кінцевим — сонорний [п], [1] або
африката [с], як-от;
201
[хсіп] -> [ггі\: позьдно -> поздно -> позно;
[йсіп] ->- [йп]: /пьш:ь + д&які -> тиждню -> тижню;
[біп] -> [зп]: радостьно -> радостно -> радосно;
чьстьнии -* честнии -> чесний;
[зіі] -> [зі]: стьлати -* стлати -> слати;
[гсіс] -*- [ге]: сьрдьцє -> еєрдце -> серї^;
[зіс] -> [$с]: мЬстьце -> мЬстцє -> жбеце.
Важкими для вимови виявились також звукосполучення з двома
сонорними поряд, зокрема тоді, коли за ними йшла африката. Цим
зумовлене спрощення в групах [8Іп], [Іпс] і [гпс]:
Ізіп] -> [зп]: масльнш («- тазі- ч- *тагз1-) -> ліосл-
К6И* -> масний;
[Іпз] -> [пз]: сьлньцв -> солнце -* соні{е;
[гпс] -*- [пс]: ггрньчарь -* горнчар -> гончар.
Частина давньоруських говорів утратила фрикативний [Ь]
у сполученні [тЬІ]: л*&гла ->мала -*¦ жла, пор. укр. шла, але рос.
жгла, блр. імгла, імглісти. Ця локально обмежена втрата
приголосного відбулася, ймовірно, пізніше, ніж процес спрощення інших
груп приголосних, тоді, коли українська мова вже сформувалася,
або принаймні діалекти, які лягли в її основу, вже набули виразних
специфічних ознак в складі давньоруської мови.
Для давньоруської фонетичної системи не властиве було
сполучення двох проривних приголосних, особливо якщо вони
поєднувалися ще з іншими приголосними, тому в такій позиції один з них
втрачався, як наприклад, у групі [$ік1], що спростилася в [зкі]:
стькло -> сткло ->• скло, хоч стекла (*-стькла), рос. стекла, а за
аналогією і стекло (*-стькло).
Сучасні східнослов'янські мови повністю успадкували
давньоруське спрощення в нових групах приголосних. У
староукраїнських писемних пам'ятках воно засвідчується вже з XIV ст.: исного
з истьного (Р., гр. 1388, 37), исньїи (гр. 1393, 49). Ще частіше це
спрощення відбивають староукраїнські писемні пам'ятки XV ст.,
напр.: чесньїхь (Р., гр. 1435, 132), кожному (гр. 1446, 152), мЬсца
(гр. 1459, 171), мЬсьца (гр. 1440, 142), намєснику (Рус, гр. 1489, 47).
У деяких староукраїнських пам'ятках XVI—XVIII ст.,
незважаючи на їх традиційну орфографію, написання, що відбивають
наслідки спрощення в групах приголосних, вже дуже поширені,
як-от, у Креховському апостолі 1560 р.: власний A82), гончар B7),
жалоснийA13),злосникаB9).кожнийA99), мисцу A54)^- мЬстьцю,
милосником D05), познии A73), ремесник F49), серце (9), скло F59),
Щасливий F56); у Пересопницькому єв. 1556—1561: мЬсци B84),
власьнии C89); у Повчаннях Горзкого XVII: радосно, искусньїх
E5); у «Синонімі славеноросскій» XVII ст.: власность A02), власний
A03), зазросливий A15) (-<- зазростливьій), мЬскїй, мЬсце A29),
нещасний A34), позно A44), ремесникь A51), серце A55); у «Віршах,
приповістях посполитих» Климентія Зіновієва, к. XVII —
п. XVIII ст.: щасливгь A01), позно B52), сонце B40), серцемь B61),
ремесникь B77), мЬсцу B29); у «Літописі Величка» 1720: намЬсникь
202
B12), найжалоснЬйше D7), позно B4), празничномь B02), власниць
(88), щасливой E0), серца E7) та ін. Однак поряд з цим весь час
зберігалися й традиційні написання, які, за незначними винятками, тоді
ще в цих пам'ятках переважали, хоч давно вже не відповідали
живій вимові, наприклад, властньїх (АЖ, 1583, 59), извЬстно, изеЬст-
ньій (Бер. Лекс, 1627, 45), честньш-ь (К. 3., к. XVII — п. XVIII,
120), срдца E3), бесеЬстни (Л. Вел., 1720, 3), радостно A7), жалост-
но (84) і т. д.; пор. блр.: веснік, позна, шчаслівьі, сонца, сзрца;
російська мова зберігає традиційну орфографію, хоч спрощення в
розглянутих групах приголосних їй теж властиве: вестник [в'е'с'н'ик],
поздний [по'з'н'ий], солнце [со'нце].
Спростилося в українській мові звукосполучення з двох
проривних — [кй], що утворилося внаслідок втрати між ними [ь]:
кьде-+- кдє (Р., гр. 1375, 19) ->¦ де. Це спрощення належить до
пізніших фонетичних явищ, певно, вже до періоду, коли давньоруська
мова перестала існувати. Воно властиве лише українській та
білоруській мовам: укр. де, блр. дзе, пор. рос. где.
Прислівник де староукраїнські пам^Дтки фіксують, починаючи
з XV} ст.: жьноу, де ємь не росЬваль (ПЄ, 1556—61, 107), сє здє
альбо онь де B97), де були собори (ПН., XVI, 13), тамь, де пропо-
вЬдають (84),дєєсгьв,Ьра правая A36), сталь неоподаль, докучаючи
полтавцомь, де Пушкар... (Л. Сам., 1702, 54), де хожоваль (Пам.
укр. м., XVIII, І, 167), Н'Ьхто не знавь, де йдуть (П., 104).
Втрата звука [1]. Одним із різновидів спрощення груп
приґолосних в давньоруській мові була втрата суфіксального [1]
у формах однини активних дієприкметників чоловічого роду, що
виступали в складі різних дієслівних категорій минулого часу.
Сонорний [1] втрачався тоді, коли він стояв після іншого
приголосного і після нього занепав зредукований [ь]: могл-ь ->• моє, везль -*•
-> в'ез\-*- в'дз], неслт) ->• н'ес [-> н'бс]. Про зв'язок даного явища з
занепадом зредукованого після [1] свідчить те, що в позиції перед
голосним повного творення [1] послідовно зберігається і за тих умов,
коли він стоїть після будь-якого іншого приголосного: могла, могли,
могло, несла, несло, несли. Втрата [1] після іншого приголосного
підтримувалась, безперечно,пакож впливом активних
дієприкметників минулого часу чоловічою роду типу несь, вєзь, що вживалися
в давньоруській мові в функції означення. Інтенсивністю цього
впливу, певно, зумовлено те, що занепад зредукованого після [1]
не викликав фонетичного розвитку вставного [о] або [є] між ним
і попереднім приголосним (пор. журавль ->¦ журавел'), а
спричинився саме до втрати [1].
Наслідки давньоруського спрощення в групах приголосний + [І]
після занепаду кінцевого зредукованого в дієприкметниках
минулого часу чоловічого роду успадкували всі сучасні східнослов'янські
мови; пор. укр. міг, віз, ніс; рос. моє, вез, нес, блр. мог, вез, нес.
Це спрощення зрідка засвідчується ще в писемних пам'ятках XIII—
XIV ст., як-от: понесь (Є. Мил. 1215, 23 зв.), развЬргь (Тріодь, 1311/
21). Далеко частіше наслідки його реєструють пізніші пам'ятки»
203
зокрема староукраїнські XV—XVIII ст., напр.: рекь (Р., гр. 1445,
150), оумьрь (М., гр. 1484, 39), бЬг (КА, 1560, 407), єЬзся (99), мог
A19), рєк B), умер B2), щпєкь (АЖ, 1583, 47), вез, побиг D9), утекь
E5), привезе A584, 123), вьірєкь A39), ужер, прирек (Пер. п. XVI,
ЗО, 33), не втюкь, вмер (К. 3., к. XVII — п. XVIII, 251), втЬкь
B58), пась B62), але паралельно поширені й традиційні написання:
могл-ь (Р., гр. 1404, 68), рЬкль (гр. 1435, 134), могль (Пер. п. XVII,
31), помогль C3).
_р с т я н ні—п-р-4і-Х-?ииз с н_і [6] і [і]. Одночасно з
спрощенням у групах приголосних, що утворилися з занепадом [ь], [ь], в
давньоруській мові відбувався й протилежний процес, тобто процес
появи нових приголосних у середині'слів. Правда, він охоплював
відносно невелику кількість випадків і обмежувався лише двома
такими приголосними — [сі] і [і]. Приголосний [6] виникав у
сполученні дзвінкого [г] з сонорним [г], а [І] — у сполученні глухого
[з] з тим же сонорним [г]: [хт] -»- [зіг], [зг] ->• [зіг].
Давньоруські пам'ятки засвідчують вставний [і] у словах
устрЬтоша (Пролог 1262,2 зв.), устрЬте A14), пострамльсА C2 зв.),
пострами G0), стражь (Ліств. ХНІ, 12 зв.), стргЬтєньїе (Є. Пут.
ХНІ, 109) та ін.; пор. ст.-сл. оусьрЬсти, срамь. Поширений він
і в староукраїнських пам'ятках: стргЬтиль (КА, 1560, 559), стрЬ-
тєнїє (Бер. Лекс. 1627, 123; Сл. Лекс, XVII, 513), стрЬчаю (Син.
XVII, 160). У корені страм-звук [і], певно, аналогійного
походження, оскільки після [з] в ньому зредукованого ніколи не було.
Вставний [6] відомий давньоруським пам'яткам лише південно-
західного походження, та й то фіксується в них досить пізно: раздрЬ-
шити (ПА, 1307, 169), раздр-Ьшати A34 зв.), уздрадуїемсм B69 зв.),
оуздрастє C9 зв.),- оуздражати A02). Зате він засвідчується уже в
ранніх староукраїнських пам'ятках: оузоздрдть (Р., гр. 1391, 45),
поздрЬль (ПЄ, 1556—61, 303), прозьдришь C9), пор. д.-р. зьрЬти,
прозьрЬти; заздрость (КА, 1560, 277) поряд із зазрости A70), також
оузрить (Рус, гр. 1452, 38), зазрость (ОтвЬть Скарзі на зазрость
грековь—В., п. XVII, 191).
Очевидно, лише вставний [і], і то тільки в слові сьрЬтити,
поширився в усіх східнослов'янських говорах (пор. укр. зустріти,
зустріч, рос. встретить, встреча, блр. сустрзць, сустрзча); в укр.
мові також строк, діал. стрібло (срібло) 229.
Українські говори відносно широко знають іменник страм
(літ. сором) і похідні від нього, як наприклад, страмитися,
страмний, страмно. Зрідка трапляються вони і в художній літературі:
«Страмітесь хвалитись — нікчемні сини» (І. Манжура); «Я перед
усім чесним миром її острамлю» (В. Кучер).
Вставний [сі] в давньоруській мові локалізувався, певно, лише
на території її південно-західних діалектів; його, природно, успад-
229 Див.: Чучка П. Я. Фонетичні зміни в південнокарпатських говірках
околиці Ужгорода.— Наук. зап. Ужгород, ун-ту, т. 24. Діалектологічний збірник,
вип. 2, 1957, с. 67.
204
кували сучасні українська та білоруська мови: укр. заздрість,
розм. здря (Ж., І, 296),уздріти (І, 67, II, 1005; Г., II, 147, IV, 324),
діал. здрячий230, блр. зайздросць. Пор. «Як ось уздріли перед
собою через річку в пекло перевіз» (І. Котляревський); «Я уздрів,-
побачив сонце!» (П. Усенко); «Так тобі й треба: не стогни здря»
(А. Головко).