Історія східнослов’янського повноголосся.

» Однією з найважливіших
східнослов'янських ізоглос є повноголосся 132, під яким розуміють
звукосполучення [ого], [оіо], [еге], [еіе] ([еіо]) між приголосними, тобто
^огоі, Іоіоі, іегеі, іеіеі (іеіоі) ш: когоуа, тоїоіь, Ьегега, зеїоть.
Східнрслов'янські повноголосні звукосполучення розвинулися з
спільнослов'янських 1огі,_іо1іЛег1Т Іеіі: укр. борода, д.-р. борода ч-
*ЬогсІ-; укр, корова, д.-р. корова-*- *?огу-; укр. молот, д.-р^ мо-
лопгь ч- *то1і-; укр. береза, д.-р. береза ч- *Ьегг-; укр. полон,
д.-р. полонь ч- * реї п-; укр. ожеледь, ожеледиця ч- геїсі- ч- *?е1д-.
У спільнослов'янській мові сполучення [ог], [оі], [ег], [еі] у
позиції перед приголосними і між приголосними являли собою
дифтонги, першими компонентами яких був голосний повного
творення, а другим — сонопний [г] або [1]- Характер цих дифтонгів
у різнихгрупах с^ов'янсіашхлювЗ^ув^^ й
подальша їх дбля теж різнилася. У південнослов'янських мовах
спїльнослбв янськимТІЗґі, іоіі, Іегі, іеГі відповідають звукосполу-
чення Ігаї, Паї, ігеї, Неї: ст.-сл. брада, крава, млать, брЬза, плЬнг,
жлЬдица, млько,^тшгЬм7>; блг. брада, крава, млапг, бреза, плен,
мляко, шлем; с.-х. брада, крива, млйпг, бреза, плШі млеко, шлем.
Аналогічні відповідники властиві й чеській та словацькій мовам:
ч. Ьгайа, кгауа, тіаі, Ьгегіпа (березовий гай), тіеко, ріеп, слвц.
кгауа, тіаі, Ьгега, тііеко.
В інірих західнослов'янських ловах відповідно до
спільнослов'янських Іогі, іоіі, іегі, іеН вживаються звукосполучення ігої,
ііоі, ігеі, Неї, напр.: п. Ьгосіа, кго\уа, т|оі, Ьггога, Ьг?е?,?Іоск' (дощ
зі снігом), тіеко, зхіет.
Процес зміни Іогі, Іоіі, іегІ, іеіі у слов'янських мовах досить
(складний. Найімовірніше, він пов'язаний з способами вираження
тривалості скіїаду, що вТйзйтпг і рунах слов'янськтпаз'лектіьгмаЗіи
І неоднакову реалізацію хА4. Б одних із них довгот^ТПШЖвТдйфтон-
гами [ог], [бі], [ег], [еі] стала виража^ися-толосинм-[о] або [є], а в
інших — сонантом [г] або [т]. іаким чином, виникло^діалектне
протиставлення Цих Дифтонгів? [бг], [61], {ег], [еі] і [ог], [оі], [ег],
[еї]. Зарон відкритого складу зумовив розвиток у них складотвбрчої
властивостГсонантїГі разом_з^ тим розпад дифтонГтвгоскільки "ійіж
голосними [о], [є] та сонантом~[г], [і] стала проХОДИїй межа складу.
Однак складотворну властивість [г], [1] слов'янські мови в цій
позиції не зберегли. її втрата викликала появу після сонанта нового
^ Термін повноголосся («полногласие») належить М. О, Максимовичу*
Див. його «Исследование о полногласии».— Собр. соч., т. З,- 1880, с, 62.
133 Буквою і позначається будь-який приголосний.
134 Див.: СелищевА. М. Зазнач, праця, с. 168—169; Бернштейн С, Бш Очерк
сравнительной грамматики славянских язьїков, с, 218.
154
голосного в одних мовах і метатезу в групах [ог], [оі], [ег], [еі] —
В ІНШИХ. ^ 7"—
У спільносхіднослов'янській мові, яка успадкувала в цих
дифтонгах довгі сонанти, утрата складотворчої властивості [г], ф
супроводжувалась виникненням після них короткого голосного,
ЯКИЙ ПОТІМПОСТуПОВО рОЗВИВаВСЯ В ГОЛОСНИЙ ПОВНОГО ТГЮррццд- _
Іогі -> іогьГ^ іогої, іьіі ->- іоіьі ->- Іоіоі:, іегі ->• іегьі ->- іегеі.
Розвиток сполучення іеіі ускладнився деякими додатковими
фонетичними процесами. Іі(е до того, як розпочинався процес утрати
складотворчої властивості сонантів [г], [1] у сполученні з попереднім [о],
[є] між приголосними, на східнослов'янському грунті у
звукосполученнях іеіі і іьіі відбулася лабіовеляризація голосних [є] і [ь],
тобто зміна їх у голрсний [о] через перехідний звук [б] та [ь] через
перехідний [ь]: іеіі -> ібіі ->¦ іріі, іьіі ->- іь14 -> іьіі (*те1ко->
*тб1ко -> тоїко, *уь1кь -»¦ *уь1кь ->¦ уьїкь, *ре1 пь -> *р61 пь ->
роїпь, *ть1саіі-> *ть1саії->- тьісаіі). Дехто пов'язує таку зміну
з розвитком [1] середнього в твердий приголосний [1] ш. > Інші
вбачають її причини в лабіальйій артикуляції [1] у
звукосполученнях [Іеіі] і [іьіі], яка своїм асимілятивним впливом і викликала
відповідну зміну [є] та [ь]. При цьому одні вважають, що така
вимова була можлива лише перед твердим приголосним ш, а інші —
незалежно від якості приголосного після [1]ш.
Зміна іеіі ->¦ іоіі; іьіі ->• іьіі охопила не лише східнослов'янські
діалекти, а й діалекти, на основі яких сформувалися кашубська та
полабська мови, й становить східнослов'янсько-поморсько-полаб-
ську ізоглосу. Отже, ця зміна належить до ранніх фонетичних
процесів східнослов'янської групи діалектів; її можна датувати
приблизно ще серединоюл?§шш^Щсян^ є. {"Однак явище
переходу [є] в [о] і [ьрв [ь] перед [1] між приголосними зазнавало
обмежень, р саме позицією, утворюваною шиплячими
приголосними. Шиплячі [&'], [с]9 [$'], що розвинулись з задньоязикових
[й], [к], [х], внаслідок їх першого перехідного пом'якшення, в той
період булгі послідовно палатальні, вони зовсім не могли
сполучатися з наступним [о], тому після них і не відбулася зміна іеіі,
іьМ у ІоІМьІі: *$е1ть, *сь1дь, *2ь1іь. \
Таким чином, звукосполучення ІоІІ Неіі у східнослов'янських
мовах дали один рефлекс — іоіоі: Соїі ->- гоїоі," іеіі ->• іоіі -V іоіоі: -
пор7~укр. МОлодай (*- іГто\йьIГмолоко, полон (-«- *те1ко, *ре1пь),
рос. молодой і молоко — ст.-сл. младь^і мл^ко, плЬн-ь. Лише в
позиції після шиплячих з звукосполучення' іеіі розвинулося іеіоі:
д.-р. шгломь (а любо испити шеломомь Дону.— Сл. о полку Іг., 97),
желобь, ст.-сл. шлЬмь, жлЬбг. В іменниках шолом, жолоб
сучасної української мови голосний [є] змінився в [о] пізніше.
'*зб див#: Бузук П. О. Зазнач, праця, с. 31.
139 Див.: Борковский В. И„ Кузнецов П. С. Зазнач, праця, с. 72.
с \137 Див.: Бернштейн С. Б. Очерк сравнительноА грамматики славянских
язмков, с. 219.
і
155
Однак є в східнослов'янських мовах; кілька слів з
повноголосним сполученням [еіе], в яких важко визначити його походження,
наприклад, рос. железа (І Псков, літ. під 1360 р.— железа) —
ст.-сл. жлЬза, блг. жлеза, с.-х. жлезда, словен. гі&а, п. 2012а, в.-луж.
і н.-луж. гаїга, ч. гГаха, слвц. йГага, у білоруському літописі Аврам-
ки 1495 р.— жолоза A63); укр. і рос. пелена — блг. пелена, с.—х.
пелена, ч. ріепа — велика хустка, пелена, слвц. ріепа — хустка:
рос. белена — блг. блян, бленуване — мріяння, д.-чеськ. Ьіеп, суч.
ч. Ьііп, пор. нім. Віїте; укр. селезінка, рос. селезенка—ст.-сл.
слЬзина, слЬзен7>, с.-х. слезина; укр. селезень, шелест—п. зхеїезі,
ч. 5ЄІЄ5І. Певну відповідь на те, чи в цих і подібних їм словах
повноголосна форма -еле- співвідносна з спільнослов'янським іеіі, дати
важко. П. Я. Черних вважає, наприклад, що в слові пелена
звукосполучення [еіе] виникло внаслідок збігу кореневого [еі] і
суфіксального [є]: *ре1-еп-а. Отже, воно з спільнослов'янським *1е11
не співвідносне 138. Слово белена, на думку деяких дослідників,
запозичене в російську мову, як і в інші слов'янські, з германських
мов 139, хоч проти такої гіпотези існують і серйозні заперечення 140.
Іменник шелест має звуконаслідну основу. Очевидно, повноголосне
сполучення еле в східнослов'янських мовах зводити до одного
джерела немає підстав.
Спостерігаються й інші відхилення в розвитку сполучення
голосного з плавним сонантом у позиції між приголосними. Так,
у словах горностай—п.?гопо5Іаі, ч. Ьгапозіаі, рос. скорлупа
(укр. шкаралупа) — ст.-сл. скралупа, ч. ікгаїоир — закономірно
мала б розвинутися на східнослов'янському грунті повноголосна
форма Іогоі. О. О. Шахматов пояснював збереження в таких
словах [ог] впливом наголосу, що стояв безпосередньо після сонанта
[г] і спричинився до втрати останнім властивої йому довготи ш.
У північній групі захілноСі"пд,ян^™у мок, яким була властива
довгота сонанта в звукосполученні Іогі, іоіі, 1егі,іе1і, теж у процесі
втрати ним складотворчого характеру після нього виникав новий
короткий голосний, що поступово розвинувся в голосний [о] та [є]
нормальної довготи, але виникнення в цих мовах нового голосного
гч^упроводжувалося редукцією попереднього, що стояв перед
сонантом. Таким чином, розвинулися в них звукосполучення ігоі, ііоі,
ігеі, неї. ^ —
Доказом того, що в польській мові не відбувалася перестановка
голосного [о], [є] в сполученні з плавним [г], [1] й поява вторинного
138 Див.: Черньїх П. #. Исторйческая грамматика русского язьїка. М., 1954,
с. 84.
139 Див.: Преображенский А. Я. Зтимологический словарь русского язика.
М., 1910, с. 23; Булаховский Л. А. Курс русского литературного язьїка, т. 2,
с. 73.
140 Див.: Фасмер М. Зтимологический словарь русского язьїка. М., 1964,
с. 147—148.
141 Див.: Шахматов А. Л, Курс истории русского язьїка, ч, 2 (літ. вид.).
Спб., 1910, с. 33—34.
156
голосного після сонанта супроводжувалась редукцією давнього [о],
[є] перед [г], [1], можуть бути такі сполучення, як ^е §1о\\г?, иге
рґосЬ, ге Ьіоіа і под., в яких звук [є] утворився із [ь] перед наступним
складом із зредукованим: \кпь?Ьїо\\^ (-*-*§ої\ує) -*- л^е?*ол\ге, 2#ь
Ььюіа (+- *Ьо11а) -*- 2е Ьіоіа ш.
Проте в кашубській мові відповідно до іогі виникло Іагі, а в
полабській — Іогі, тобто без нового голосного після сонанта [г]:
кашуб. Ьагпа, уагпа, уагіа, таг2, раг§, зіагпа, полаб.?огсЬ,?опі,
когуб, уогіа, зіагпа і $іогпа. Треба зауважити, що полабський
голосний [о] тут не становить прямого збереження
спільнослов'янського [о], оскільки давній слов'янський [о] в полабській мові
змінився на [0]. Умови, за яких після сонанта [г] у кашубській і
полабській мовах не розвинувся голосний, а також аналогічні факти,
засвідчені старопольською мовою, досі не з'ясовані, хоч не
позбавлене підстав припущення, що в давніх діалектах, на основі яких
склалися ці мови, відбулося послаблення голосного [о] в
сполученні [ог], що спричинилося до збігу іогі з давнім ігі, а значить і
спільної з ним подальшої рефлексації143. У цих діалектах, як і в
інших західнослов'янських мовах північної групи, у сполученнях
іегі, іоіі, іеіі розвинувся вторинний голосний.
У мовах південних слов'ян та чеській і словацькій, тобто_в^гих,
у яішх "довгота звукосполучень ог, оі, ег, еі зосереджувалася на
голосному, короткий сонант, втрачаючи складотворчість, не виділив^
після себе голосного, а знову_став вимовлятися в одному складі а
попереднім голосним[^^икнення~закритого складу відбулося шля-
хом^іедесішшвкиїголосного, при1їьому'довгий~|хг[^мінибся в~[аг
іогі -> ігаі, іоіі -^ЛїаїЛегі -* ігеі, Іеіі -^ТГеЕ
Отже, розвиток сполучення голосних [о], [є] з сонантом [г], [І]
між приголосними відбувався в різних групах слов'янських мов
неоднаково і, очевидно, не одночасно.
У неслов'янських індоєвропейських мовах, що не знали
тенденції до відкритого складу, відповідні сполучення голосного з
сонантом у позиції між приголосними звичайно збереглись, напр.:
гр. яорхоз (порося), лат. рогсиз (свиня, порося); гот. Ьаігіб (серце) —
ст.-сл. срЬда, укр. середа, лат. сопііз (серце); нім. Вагі (борода),
Оагіеп (сад), Неїт (шолом), МіїсЬ (молоко), анг. тіїк (молоко);
лит. $агка (сорока), уагпа (ворона), кагуб (корова), уагіаі (ворота),
?агсіа5 (тин, огорожа),?аг\га (голова), заісіііз (солодкий), (Іегуа (ліс) —
ст.-сл. дрЬво, укр. дерево та ін.
Про походження східнослов'янського повноголосся й
співвідносних з ним звукосполучень у мовах південних та західних
слов'ян висувається в науковій літературі й ряд інших гіпотез, іноді
142 Див.:?-о$ ^. Ргазї. Іогі > рої. іьгоі? — ЗутЬоІае Сгаттаїісаі іп Ьопо-
гет Л. Когтсасіотсзкі, 2. Кгакотс, 1928, з. 373—374.
143 Див.: Когхюасіошкі ^. Шзіогусгпа їопеіука с2у1і?іозошііа і^гука роїзкіе-
^о.— «Епсук1ореAіа Рої. Ак. Ші», т. 2. Краків, 1915, з. 388; Мііешкі Т. Рггесгуп-
кі сіо Гопеїукі ІесЬіскіеі.— КР, і. 14. \Уагзга^а, 1929, з. 585; див. також Сели-
щевА. М. Старославянский язьік, ч. 1, с. 171.
157
більш або менш обгрунтованих, а часто й зовсім не обгрунтованих,
причому таких, що суперечать одна одній. Так, А. Мейє розвиток
іогі, іоіі, іегі, іеіі пов'язує з процесом спрощення дифтонгів,
відомим не тільки слов'янським мовам, а й деяким неслов'янським
індоєвропейським мовам. У слов'янських мовах цей процес виявився,
ширше, охопивши як дифтонги з другим компонентом [і], [и], так і
дифтонги з компонентом [г], [І]ш, причому реалізація його не
скрізь була однакова. Східнослов'янські діалекти в дифтонгах
з [г], [1] зберегли давній голосний, але після сонанта виник під
впливом тенденції до відкритого складу новий «голосний того ж
тембру» ш, хоч на початковому етапі він був дуже коротким. У
південнослов'янських мовах, як і в чеській та словацькій, давній
голосний дифтонга занепав, а після сонанта виник новий голосний; за
своїм характером довгий, який і розвинувся в [а] та [є].
Аналогічний процес пережили польська та лужицькі мови, з тією лише
відмінністю, що новий голосний після сонанта в них не
подовжився ш. Отже, на думку А. Мейє, жодної перестановки голосних у
іогі, іоіі, іегі, іеігне відбувалося. Однак умов, що спричинилися
до відмінних рефлексів цих сполучень у різних словенських
мовах, гіпотеза А. Мейє не розкриває. ~^
Р. Нахтігал, навпаки, для мов південних і західних слов'ян
перестановку голосних вважав обов'язковою, як для східних —
обов'язковим розвиток. другого голосного після сонанта147.
Т. Торнбйорнссон, а пізніше за ним і Л. В. Матвєєва-Ісаєва
перестановку голосного припускали не тільки в мовах південних та
західних слов'ян, а й у мові східних слов'ян ш, хоч таке припущення
ніхто з сучасних дослідників уже не поділяє.
Гіпотеза Ф. Мареша грунтується на припущенні, що в
традиційних іогі, іоіі, іегі, іеіі, в яких (як і в іьіі, іьіі та огі, оіі) сонанти
сполучалися з попереднім низьким і високим голосним (аг, аг, 81,
51, уг, уг, уі, уі), відбувалася, внаслідок діяння закону відкритого
складу, монофтонгізація дифтонгів з другим компонентом [г], [1]
подібно до того, як і дифтонгів з і/ц та т/п, що виявилось у
виникненні складотворчих [г], []] й перетворенні давнього голосного
в фонологічно несамостійний елемент, а також спричинилося до
появи після сонанта нового голосного елемента (ійгаі, іаіаі...),
теж фонологічно несамостійного..Звукосполучення з фонологічно
несамостійними елементами не могли бути стійкими, й тому вони
в різних слов'янських мовах Підпадали подальшим неоднаковим
іи Див.: Мейє А, Общеславянский язьік, с. 46*
146 Там же, с. 54.
146 Там же, с. 55.
и7 Див.: Нахтигал Л. Славянские язьїки, с. 46.
148 ТогпЬідгювоп Т. Оіе?етеіпз1ауІ5спе І^иісіатеіаіпезе. 1—2, Ііррзаіа*
1901—1903; Мапгвеева-Исаева Л. В: Лекоди по старославянскому язмку. Л., 1958,-
с. 48-50. '
158
перетворенням ш. Фонологічний аспект у з*ясуванні історії іогі,
Іоіі, іегі, іеН, запропонований Ф. Марешем, наштовхує, безперечно,
на пошуки нових шляхів у розв'язанні поставленої проблеми, проте
його гіпотеза, як справедливо зауважує Ф. П. Філін, не спирається
«на індуктивне вивчення мовних фактів», а побудована «на основі
деяких абстракцій, виведених шляхом дедукції, які й підводяться
під відомі факти», саме тому вона і позбавлена «конкретної
доказовості» 150.
Окремі вчені еволюцію слов'янських сполучень голосного з
сонантом [г], [1] між приголосними, отже і розвиток
східнослов'янського повноголосся, пов'язували з характером їх інтонації151,
інші, навпаки, її повністю заперечували, а висували, як
визначальний фактор у цій еволюції, акцентні відмінності 152.
Отже, єдиної відповіді на питання про умови виникнення східно^
слов'янського повноголосся досі немає, хоч найбільш вірогідним^
видається пов'язання його генези з тривалістю голосних і сонантів
у дифтонгах [ог], [оі], [ег], [еі]. '
Розвиток повноголосся у мові бхідних слов'ян можна віднести,
певно, на період не раніше кінця ^ПІ — початку IX ст. Про те^
що дб цього часу в ній вживалися щеТгеїЮВНОГОЛОСНІ форми, перб^
конливо свідчать деякі факти її лексичних контактів з
неслов'янськими мовами, як, наприклад, тодішні східнослов'янські
запозичення до угро-фінських мов: фін. уагри, карельськ, уагри, ест.
уагЬІапе — д.-р. воробии, рос. воробей, ст.-сл. врабии, блг. врабец,
с.-х. врабац; фін. кагзіа — д.-р. короста, укр. короста, блг. краста,
с.-х. краста; фін. рагЬ, карельськ. рагЬ — рос. пороша, діал.
пороха; фін. іаїкоо — д.-р. толока, рос. толока, укр, толока,
блг. тлака, с.-х. тлака (примусова праця); фін. іаіііа, карельськ.
іаіііа — рос. долото, укр. долото; карельськ. раІШпа — д.-р.
полотьно, рос. полотно, укр. полотно, блг. платно, с.-х. платно;
фін. уагШпа, карельськ. уагШпа, ест. уагіеп — д.-р. веретьно,
рос. веретено, укр. веретено, блг. вретено, с.-х. вретЬно та ін.
Всі ці й подібні їм слова, на думку О. О. Шахматова, В. Кіпарського
та ін., зайшли до угро-фінських мов у VII—VIII ст. Вони
послідовно зберігають давні неповноголосні форми.
Відбивають давні неповноголосні форми й ранні лексичні
східнослов'янські запозичення до балтійських мов, як-от: лйт. зкауаг-
(Іа — д.-р. сковорода, рос. сковорода, укр. сковорода; лит.
каптане — д.-р. коровай, рос. коровай, укр. коровай; латиськ. (діал.)
* ш Див.: Магеї Р. V. Угпік зіоуапзкепо Ьпо10?іскеЬо зузіети а іеЬо у^уо)
сіо копсе оЬсіоМ зіоуапзке іагукоуе іесІпоіу.— $1ауіа, р. 25, зе§. 4, 1956, 5. 456—
460.
"° Филин Ф. Я. Образование язмка восточннх славян, с. 236—237.
1ІХ Див.: ЕШот #. Иїе озІзІауізсЬе РІеорЬопіе.— 2Ї5РЬ, 1955, ВсІ21, ІЛ^І,
5. 1—9; Булаховский Л. А. Отражение їак назьіваемой новоакутовой интонации
древнейщего славянского'язьїка в восточнославянских.— В кн.г Исследования па
лексикологии и грамматике русского язьїка. М., 1961, с. 3—4.
162 Див.: Курилович Е. О некоторнх фикциях сравнительного язьїкознания.—
Вопр. язьїкознания, 1961, № 1, с. 35—36.
159
кагтз — д.-р. хороми: латиськ. каїрз — д.-р. холопь, рос.
холоп; лит. сегре — д.-р. черепі), рос. черепок, укр. черепок.
Аналогічні слов'янські запозичення давнього часу відомі також і в інших
неслов'янських мовах: алб. Ьаііе (болото), рум. Ьаііа (болото) тощо.
Важливим аргументом того, що в кінці VIII — на початку IX ст.
в слов'янських мовах уже відбувався процес зміни давніх сполучень
Іогі, іоіі, іегі, іеіі, є доля в них іменника кагі, що походить від імені
франкського короля, пізніше імператора Карла Великого G68—
814), яке поширилось у слов'ян саме в цей час і стало загальним,
змінившись у східних слов'ян у король — ст.-сл. краль, блг. крал,
с.-х. крйл>, словен. кгаїі, п. кгбі, ч. кгаї, слвц. кгаї.
Виникнення східнослов'янського повноголосся найімовірніше
припадає на кінець VIII — IX ст. Цікавий з цього "погляду
топонім Тьщпюрокань, відомий східним слов'янам принаймні з IX ст.
і генетично пов'язуваний з давньотюркським >іатап-іаг§ап 153.
Звукосполучення іагі давньоруська мова засвоїла у цьому слові
з [ого], що, на думку^Ф. П. Філіна, Становить пряме свідчення
відносно точної хрон0логії виникнення і розвитку
східнослов'янського повноголосся, віднесення цього процесу на VIII—IX ст. 154
Зважаючи на те, що деякі слова з [ег], [ог] між приголосними
засвоєні слов'янськими мовами ймовірно в IX ст. без-метатези й
повноголосся, як це відбивають і найраніші старослов'янські писемні
пам'ятки (гр. аарбюу — ст.-сл. сардоникии, гр. ахоряіоз, ст.-сл.
скартупша, скорьпиш та ін.), він вважає, що в другій половині IX ст.
«утворення повноголосся й неповноголосних форм було вже
завершено» 155.
У договорах східних слов'ян з греками, складених у першій
половині X ст., повноголосні форми засвідчуються досить часто,
напр.: боронеша, боронима, волочимь, поздорову (ПВЛ., 27),
золота, полонений, полоншникь, сторону B8, договір 912 р.), Воло-
диславль, Передьславин'Ь C4), волости, вороти, вгзворотити,
еородь, золотникь, паволокь C6, договір 945 р.). Правда, договори
з греками збереглися не в оригіналах, а в літописних копіях XIV ст.,
ґгокремі слова могли набути в них іншого фонетичного оформлення,
але, зважаючи на велику кількість зареєстрованих у цих договорах
прикладів з повноголоссям, вони становлять, безперечно, надійне
і безсумнівне свідчення того, що в першій половині X ст. для
давньоруської мови повноголосся було вже звичайним звуковим
явищем.
Повноголосні форми відбивають, звичайно, найраніші
давньоруські писемні пам'ятки: новЬгрро&Ь, володимера (ЄО, 1056—1057,
294), перегьнТкегь B65), полонь (Ізб. 1073, 63), полонкиємь F9),
поросмте B51), беремо (Ізб. 1076, 96), вєредихь A09), вереда
153 Див.: Мепцез /Є. Тьмуторокань.— 2еіІ5сЬгіії Гйг зІауізсЬе РЬіІоІодіе,
1960, Всі ЗО, N 1,5. 128—133.
154 Див.: Филин Ф. П. Образование язика восточнмх славян, с. 250.
156 Там же, с. 252.
160
B22 зв.), вєрємм A85 зв.), ворога B39), перєбьшаїеть F8 зв.), берємєни
(Є. Арх., 1092, 167), б-Ьлогородьсши (Напис Софії Київської бл.
1091, № 10, 45), дєрєвЬ (ПА, 1307, 48 зв.), беремо B54 зв.).
Таким чином, виникнення повноголосся припадає на кінець
VIII—IX ст., але другий голосний [о] та [є] в звукосполученні
іогої, іоіоі, іегеі мав ще й пізніше, принаймні до XII ст. включно,
деякі артикуляційні відмінності в порівнянні з етимологічним [о]
та [є], оскільки він не подовжився у зв'язку з занепадом у
наступному складі зредукованого [ь] або [ь] і, отже, не підпав на
українському грунті подальшим змінам, як давні [о] та [є]: морозь ->•
мороз, молоть -> молот, берегь ->¦ берег, але столь ->¦ стдл «->• стіл,
сель ->• сел -=*- сіл.
Сучасні східнослов'янські мови знають і неповноголосні форми,
що зайшли до них з старослов'янської, напр.: укр. вражий, злато-
главий, рос. глос, время і т. д. Широко представлені вони в
давньоруській мові: глави, хранитє (ПВЛ, 26, договір 912 р.), брашьно
C6), плЬньници C7, договір 945 р.), брань (Ізб. 1076, 202), власи
A28), вУїагоу B08), врата E5) та ін. Часто вживаються в
староукраїнській літературній мові, як-от: времм (Р., гр. 1388, 39), брегь
(гр. 1404, 68), врана, врата (Сл. Лекс, XVII, 437), гладь, глась
D39), кладязь D58), младьсй D67), млеко D68), средний E11), врагов
(І. Вел., к. XVII — п. XVIII, 55), чревЬ A01), глосит F2), млеко
E7), стражь (АПГУ, XVII, II, ЗО), владЬти E2), древех (III, 143),
врагь (Л. Вел. 1720, 7), градь A0), чрезь (ЗО), глава B6), прахь,
брегь (С, XVIII, І, 34), младий C7), бремя, вредь D0). Окремі
неповноголосні форми зайшли до української мови з чеської,
наприклад, влада, владар, власний — ч. уіасіа, уіасіаг, уіазіп'і.

22. Походження фарингального [Н].

Питання про те, коли саме
виник у мові східних слов'ян фарингальний [Ь], і досі розв'язується
по-різному. Деякі вчені його появу відсувають аж на XIV ст.164,
інші ж виникнення південно-російського задньоязикового [7] і
українського та білоруського фарингального [Ь] відносять ще до
спільнослов'янського періоду 165, проти чого рішуче заперечував
О. М. Селіщев 166.
До доісторичної доби відсував появу українського [Ь] Є. К. Тим-
ченко 167. На думку А. Ю. Кримського, в давньоруських діалектах
на території поширення сучасної української мови в XI ст. «звука
[б] не було», а вимова фрикативного [у] чи [Ь] безсумнівна 168.
Р. ЇТАВанесов та В. В. Іванов виникнення фрикативного [7],
з якого пізніше розвинувся український [Ь], датують XI — першою
половиною XII ст.169 І. В. Абаєв, спираючись на те, що ареал
розповсюдження слов'янського [у] і [Ь] збігається, за деякими
винятками, з ареалом скіфської топоніміки, скіфської археології та
скіфських впливів на території східного слов'янства, висунув
припущення, що цей звук у слов'янських мовах засвоєний «із скіфсько-
сарматської мови, у якій споконвіку була фонема у» 17°. Проте
його гіпотеза серед дослідників історії слов'янських мов
прихильників собі не здобула.
Неоднаково розв'язуються питання і про генетичні зв'язки
фрикативного [7] чи [Ь] з проривним [б], а також питання про
відношення східнослов'янських [у], [Ь] до аналогічних звуків у
чеській, словацькій, верхньолужицькій мовах та західних говорах
164 Див.: УаШапі Апйге. Сгагтшіаіге котрагее сїез 1ап§иез зіауез, уоі. 1.
Рагіз, 1950, р. 32—33; Бернштейн С.?. Очерк сравнительной грамматики сла-
вянских язьїков, с. 296.
165 Див.: Фортунатов Ф. Ф. Краткий очерк сравнительной фонетики индоев-
ропейских язьїков, с. 435; Шахматов А. А. Очеркдревнейшего периода истории
русского язьїка, с. 35—36; Вступ до порївняльно-історичного вивчення
слов'янських мов, с. 78.
166 Див.: Селищев А. М. Зазнач, праця, с. 190.
167 Див.: Тимченко 6. К. Курс історії українського язика, с. 59.
168 Див.: Крьшский А. Украинская грамматика, т. 1. М., 1907, с. 119.
169 Див. Аванесов Р. /. Лингвистическая география и история русского
язьїка.— Вопр. язьїкознания, 1952, № 6, с. 45; Иванов В. В. Краткий очерк истори-
ческой фонетики русского язьїка, с. 59.
170 Абаев И. В. О происхождении фонемьі [у] (Ь) в славянском.— Проблеми
индоевропейского язьїкознания. М., 1964, с. 121; його ж. Скифско-европейские
изоглоссьі.— Проблеми сравнительной грамматики индоевропейских язьїков.
Научная сессия. Тезиси докладов. М., 1964, с. 72.
165
словенської мови. Окремі вчені вважають, що процес виникнення
фрикативного [у], [Ь]був спільнослов'янським, інші ж, навпаки,
розглядають його як незалежний у кожній мові або в групі
близьких мов. Так, С. Булич свого часу висунув гіпотезу про
спільнослов'янське поширення фрикативного приголосного [у], який
пізніше в одних мовах зберігся, в деяких змінився в [Ь], а в інших —
в проривний [§]171. Аналогічне припущення повторив Л. Новак,
на думку якого, фрикативний [у] виник після IV ст. і був властивий
консонантизму спільнослов'янської мови. Проривний [§] в окремих
мовах з'явився вже після розпаду спільнослов'янської мовної
єдності 172..!
Однак гіпотезу про первинність слов'янського [у] і вторинність
[§] сучасне мовознавство повністю заперечує. Більшість славістів,
хоч далеко не всі, додержується того погляду, що зміна [§] в [у] і [Ь]
відбувалася в різних слов'янських мовах незалежно, і відносять
цей процес на пізній час розетку тих мов, яким він властивий. *
Проте з позиції пізнішого походження і незалежного розвитку в
кожній мові фрикативних приголосних [у], [Ь] важко, як справедливо
зазначає Ф. П. Філін, пояснити компактність географічної зони,
що вони її займають 173.
Звук [у] розвинувся з [?] внаслідок утрати проривнрм змикання
при його артикуляції- А пересунення назад місця утворення
задньоязикового [у] зумовило виникнення фарингального (Ті]. Отже,
розвиток від Задньоязикового проривного до фарингального
фрикативного відбувався в такій послідовності: [§] *->¦ [у] -> [Ь]. Час
виникнення на східнослов'янському грунті задньоязикового [у],
властивого південноросійським говорам та білоруській мові, та
фарингального [Ь], поширеного в українській мові, визначити важко.
Переконливих доказів,-що вони розвинулися Ще Ь окремих
діалектах спільнослов'янської мови в пізніший період її історії, як
припускали П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, Т. Лер-Сплавінський,
М. С. Трубецькой, не існує 174. Разом з тим зовсім не переконливою
видається й аргументація на користь гіпотези цро занадто пізнє
виникнення цих приголосних у східнослов'янських мовах*
віднесення часу їх появи на писемний період розвитку давньоруської
мови чи навіть на період її розпаду й формування окремих мов
східнослов'янських народностей, тобто на той час, коли [у] й [Ь] стали
вже досить помітно відбиватися в писемних пам'ятках.
У мовознавчій науці давно стала загальновизнаною істина, що
гп Див.: ВиШзсН 5. ЗІауізсЬе Мізгеїіеп^ ІпсІо^егтапізсЬе Рогзсішп^еп, ІЛ? 5,
$ІгазЬоиг?, 1895, 5. 389 і далі.
172 Див. Наойк Ь. Кегпатб петеске уріууу па гарасіпозіоуапзк^, уусЬосіпо
зіоуапзку а тасі'аі-зку копзопапіізтиз.— ІЛп^иізііса зіоуаса, 1939—1940, з. 1—%
з. 109.
173 Див.: Филин Ф. Я, Происхождение русского, белорусского и украинского
язьїков, с. 249.
*74 Докладно див. Селищев А. М» Огарославянский язмк, ч. 1, с. 290—294;
Бернштейн С% Б, Очерк сравнительной грамматики славянских язьїков, с. 293—
297.
166
задньоязиковий [у] і фарингальний [Ь] між собою генетично
зв'язані і що виникнення їх на східнослов'янському грунті становить
єдиний процес, про що свідчить і те, що говори білоруської мови
поряд із звичайним для неї [7] широко знають також і [Ь], а в деяких
говорах української мови відомі перехідні артикуляції між [у]
і [Ь], в окремих з них можна спостерігати навіть задньоязикове
творення цього звука або фарингальне з незначним наближенням до
задньоязикового175. Очевидно, південноросійський і білоруський
задньоязиковий [у] зберігає перший ступінь у дроцесі зміни
спільнослов'янського проривного [б] на фрикативний приголосний, а
український фарингальний [Ь] — другий.
Грунтуючись на діалектних свідченнях, дехто з учених
висловлює припущення, що фрикативний [у] раніш усього, ще в XI —
першій половині XII ст., розвинувся на території середнього
Подніпров'я, басейну Десни й Сейму та басейну Оки, крім її нижньої
течії; на цій території вже з XI ст. між князівствами встановилися
різного типу політичні й економічні зв'язки, утворюється їх від-*
носна єдність, що сприяло суцільному поширенню на ній певних
інновацій 176.
Одним з найдавніших прикладів, що засвідчує вимову
фрикативного [7] у східних слов'ян, є написання кьніхьчш (Ізб. 1073, 232)
замість кьнигьчии — кьнижникь. Міститься це написання в
пам'ятці, переписаній давньоруським писарем з староболгарського
перекладу грецького оригіналу, тобто в такій, в якій з особливою
старанністю йрагнуть не відхилятися від орфографії тексту, з якого
відбувається переписування. І якщо таке відхилення все ж
трапляється під впливом рідної мови переписувача, то це значить, що
відбите в орфографічній помилці фонетичне явище цій мові глибоко
притаманне, давно узвичаєне, закріплене суспільною практикою,
Отжет й написання літери х замість г у названій пам'ятці
засвідчує глибоку притаманність давньоруському переписувачеві
фрикативної вимови приголосного* [у], глухим еквівалентом якого
виступає задньоязиковий фрикативний [х].
Фрикативну вимову задньоязикового [у] засвідчує в X ст.
написання у праці К. Багрянородного «Про управління державою»
(949 р.) іменника ярах — поріг, вжитого в ній двічі: 'ОатроРоогія-
ра*Х і ВоиАд?гіл;ра%. Правда, написання яра% викликає різні
тлумачення, зокрема, окремі дослідники розглядають його як
одиничний приклад, ізольований факт, що не має суттєвого значення, а
дехто вважає, що літера X у ньому відбиває не слов'янську, а
грецьку вимову 17?. Але в зіставленні з аналогічними фактами з пам'яток
176< Див.: Брок О. Очерк физиологии славянской речи. Спб., 1910, с. 57;
Бровченко 7\ Л. Сравнительньїй анализ фонем украинского и английского язнков.
Автореф. канд. дис, 1952, с. 13.
176 Див.: Аванесов Р. И. Зазнач, праця, с. 45.
хгг> Див.: ТолкаяевА. И. О названий днепровских порогов в сочинении Кон-
стантина Багрянородного Ше асітіпізігапсіо ітрегіо».— В кн.: Историческая
грамматика и лексикология русского язнка. М., 1962, с. 57*
167
давньоруської писемності XI ст. та пізнішими свідченнями
відповідних діалектів таке написання виступає не ізольовано, а в
системі тих доказів, що проливають світло на вимову [-у] у
давньоруській мові того часу. Отже, припущення, що така вимова
насамперед виникла на території Середнього Подніпров'я, видається
досить переконливим, але немає сумніву й у тому, що виникла вона
не в XI ст., а значно раніше, ще в дописемний період історії
давньоруської мови, принаймні окремим діалектам Подніпров'я
задньоязиковий фрикативний [у] був відомий уже в IX—X ст.
Фарингальний [Ь] розвинувся, звичайно, пізніше,
найімовірніше вже тоді, коли в південних діалектах східнослов'янської
мовної єдності почали формуватися фонетичні особливості, які пізніше
стали властиві українській мові, оскільки саме він виявився однією
з характерних ознак її консонантизму, як [у] однією з ознак
південноросійського та білоруського консонантизму.
Свідченням не проривної, а фрикативної вимови приголосного
на місці давнішого [§], є, безсумнівно, пропуск на письмі літери
на його позначення. Найдавніший приклад такого пропуску
вірогідно належить до 1063 р. Це підпис кириличними літерами Ана
рьина, поставлений французькою королевою, дочкою київського
князя Ярослава, на грамоті від того року, написаній латинською
мовою, замість Аппа ге^іпа або А^па ге^іпа. Якщо це так, то
підпис Анни Ярославівни теж може свідчити про вже сталу традицію
вимовляти фрикативний [у] чи [Ь] у давньому Києві, коріння якої
сягає, звичайно, далеко раніше XI ст. Проте відсутність
приголосного після ь у цьому підписі надається й іншому тлумаченню, а
саме як відбиття в ньому консонантизму не латинської мови, а
французької, в якій проривному [§] класичної латині відповідає
[]]178. Однак граматична форма цього підпису — закінчення -а,
а не -є — дає більше підстав, щоб прийняти припущення про його
латинське, а не французьке мовне джерело, отже, що в ньому
справді пропущений фрикативний задньоязиковий [у] або
фарингальний [Ь].
Про фрикативну вимову в XI ст. в південних говорах
давньоруської мови приголосного, відповідного спільнослов'янському
[§], свідчить, певно, й написання без літери г слова изніиєть (Ізб.
1076, 237) замість изгншеть.
У східнослов'янських пам'ятках XII ст. трапляються написання
окремих слів без початкового г. Найдавніший його приклад — це
слово осподарм в написі на чарі чернігівського князя 1151 р.
Пропуск початкового г перед о дуже поширений у XIII ст., а особливо
в староукраїнських грамотах XIV—XV ст.: тсподарь, сосподарєва
(Р., гр. бл. 1386, ЗО), (оспдрю (гр. 1388, 42), асподарю (гр. 1411, 77)
та ін. Втрата початкового [ґ] на початку слова відома сучасним ук-
*78 Див.: Мельников Е. И. О язьіке и графике подписи Анньї Ярославньї 1063
года.— В кн.: Славянское язьїкознание. М., 1959, с. 116, 119.
168
раїнським діалектам, пор. орох замість горох у полтавських
говорах. Фрикативну вимову рефлексу спільнослов'янського [§] у
південно-західних говорах давньоруської мови засвідчують іноземні
пам'ятки з XIII ст. В угорській королівській грамоті 1229 р.,
наприклад, власний іменник Галичина переданий з початковим Ь
Наїісіе, хоч тоді ж традиційно в цьому слові, як і в іменнику
Галич, була поширена літера §: ОаІісЬ (Гр. 1240 р.),< Оаіісіе (Гр.
1254 р.) 179.
У практиці українського письма з XIV ст. за літерою г остаточно
закріпилася функція передавати лише звичайний для української
мови фарингальний [її], оскільки для проривного задньоязикового
[§], що заходив до неї в іншомовних словах, стали вживатися
сполучення літер кг: кгирдиви&ь (Р., гр. 26. IV. 1388, 38) кголдовать
(гр. 16.ХН. 1388, 73), кгастовть (гр. 1392, 47), Бекгичь, Идикгид,
Идикгиєву (гр. 1393, 48), кгрунть, кгвалтом (АЖ, 1582, 39);
пізніше— також літеру ґ: зґлягане молоко (Луц. XVII, 79), ґонту
(К. 3., к. ХУІІ-п. XVIII, 275).
Зміна проривного [§] у фрикативний [у], отже, й у [Ь], не
охоплювала його позиції після [г]: тог§ь, гог§а •«- *огг§а. У такій
позиції внаслідок пізнішої дисиміляції [?]~амінився в [к]: укр.
мозок, мозку т, різка, бризки, бризкати; пор. ч. то2ек, тохки,
але рос. мозг, слвц. того?, то2§очуу. В окремих словах регресивна
асиміляція у звукосполученні [гк] зумовлювала перехід
приголосного [г] в [з]: укр. прискати, ч. ргузкаіі.
Причини втрати в південно-західній частині
східнослов'янських діалектів, як і в деяких інших слов'янських мовах,
проривного компонента при артикуляції звука [§] й зміни його в
задньоязиковий фрикативний [у], а далі й у фарингальний [Ь] досі
залишаються не виясненими. Цікава з цього погляду спроба, хоч ще й
не в усьому достатньо аргументована, пояснити дане явище
фонологічними умовами. Відомо, що в спільнослов'янській мові існувала
за ознакою проривності — фрикативності опозиція глухих
задньоязикових фонем /к/ — /х/. Дзвінка ж фонема /§/ залишалась у
ній поза подібною опозицією, оскільки в її фонологічній системі
зовсім не була представлена в складі задньоязикових дзвінка
фрикативна фонема. Тенденція до вирівняння системи спричинилася
до виникнення в ряді слов'янських діалектів дзвінкої фрикативної
фонеми /у/, яка в більшості з них еволюціонувала в /її/. У словах
179 Див.: Аграсікогі йі октапуіаг. кбі. 6, Висіарезі, з. 477; кбі. 7, з. 283;
361; див. Деже Л. Очерки по истории закарпатських говоров. Будапешт» 1967,
с. 61.
180 Див.: Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов,
с. 78—79.
Зміна [&] в [к] у слові мозок (д.-р. мозгь ч- *то2§ь) підтримувалась також
аналогією до іменників з суфіксом ок (пор. Карский Е. Ф. Трудьі по белорусско-
му и другим славянским язьїкам. М., 1962, с. 551). Написання мозокь у
староукраїнських пам'ятках досить поширене